…в мені поет захований глибоко і назовні нікому не помітний...

                                                                                Ірина Жиленко

                              ***

Як небо дихає зірками,

бо не вміщаються у грудях –

так я із пальців випускаю

за віршем вірш.

На світ. На люди.

Як цвітом облітають весни,

як зими видихають сніг –

спадають вірші безшелесно

життю прожитому до ніг…

У сумовитій позолоті –

спадають, гаснуть, затихають.

У них ні звуку, ані плоті.

Сама душа.

 Саме зітхання…

Такі прості і непомітні,

мов день у дні,

мов сон у сні,

написані по світлу - світлом

і тишею по тишині.

В ці дні їй виповнилося б 80 – талановитій, квітково-загадковій та ще до кінця не прочитаній, не для всіх відомій українській поетесі, «яка була тим чарівним поетичним кристалом, у який зазирали з подивом і захопленням В.Симоненко, І.Світличний, Є.Сверстюк, І.Дзюба, Л.Костенко та інші».

Ірина (Іраїда) Володимирівна Жиленко (28 квітня 1941 - 3 серпня 2013) – українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуаристка. Учасниця руху шістдесятництва. Дебютувала 1965 р. збіркою «Соло на сольфі», яка спричинила тривалу дискусію у пресі. Одружилася із відомим українським письменником Володимиром Дроздом. Серед її нагород: премія ім. В.М.Сосюри (1987, за книгу віршів «Дівчинка на Кулі») та Національна премія України імені Тараса Шевченка (1996, за збірку «Вечірка у старій вінарні»).

Головна тематика лірики Жиленко — обійстя та домашній сад, шлюб та родина, природа, доброта і сковородининська проповідь «повсякденних малих справ». У журналі «Сучасність» з 1997 року виходили спогади Ірини Жиленко, що мали спільну назву «Homo Feriens» (з лат. «Людина святкуюча»). Вони друкувалися протягом 10 років, а у 2011 році вийшли єдиним томом на 800 сторінок у видавництві «Смолоскип».

***

Спадав той день фіалками у сніг,
ходила туга, ніжна і красива.
І сніжну косу, і льодинки ніг
вже кутав захід у вишневу гриву.
Ходила туга, жалібно ридала,
ламала руки, як пахку калину.
А вечір фіолетово спадав
фіалками у сніг той
сумносиній.
Стріпнувся ліс. І бризнули фіалки
З-під ніг коня.
І впали ненароком
Холодних квітів сині-сині скалки
В сумне, вабливе, променисте око.
Гули дуби, як корабельні реї.
Промчав по снах гарячоокий вершник!
І спалахнув у пурпуровій верші,
Розкинутій зрадливою зорею.

Виспівуй, туго! Дай мені покласти
Тобі на груди серце полохливе.
...Спадав той день фіалками у щастя.
Ходила туга, ніжна і вродлива.

***

Півонії, кольору вишні, 
і кольору першого снігу, 
і гілка жасмину пишна, 
і вази прозора крига.

Японських поезій розгорнутий том, 
і сяючі синню шибки.
І котик-муркотик розкішним хвостом 
звіває з квіток пелюстки.

З гудінням влітають ошатні джмелі 
і всяка мухва музикальна.
Букет на столі, і вино в кришталі, 
і в дзеркалі жінка з бокалом.

КВІТНИК ЖІНКИ, ЩО ВМІЛА ЧАКЛУВАТИ

…Як легко розлучатися з собою!

Розтиснуть руки, долю відпустить,

Як солодко ставати голубою

або червоною – і весело цвісти

в кімнатах з кольоровими шибками,

де все різноколірне, навіть кіт,

і брати вишні з кошика руками,

і спати, спати міліони літ…

Фіалками набито шовк перинки.

Хмарки легкі і чисті, як пір’їнки.

І, як в принцеси, легковажні сни,

О шовк зелений, розчини свій вирій,

візьми мене і солодко зімкнись!

За словами М.Жулинського: «Це поезія відвертого, сповідально чистого, як молитва, співчуття й болю, добра і ласки, а головне – свята на цьому земному карнавалі життя; це пошуки духовної опори передусім у собі серед жорстокого і холодного велелюддя; це зазивання вистояти серед щоденної клопітливої непривабності, підтримати вірою в добро і надію високим злетом уяви, фантазії, підняти людину над гіркотою переживання життя і смерті. Поезії Ірини Жиленко випромінюють червоні, жовті, золоті, срібні, сині, голубі, білі кольори, там вирують барви усіх пір року, вони грають, переливаються, цвітуть і гаснуть…»

Вона найбагатша на кольори поетеса. Підраховано, що в її збірках назви кольорів ужито 1059 разів. Авторка дуже любила квіти, вона навіть створила літературний жанр – «фіалки-вірші».

***

Дощик хлипа, як дитина,

все сильніше, все гіркіше.

За гардиною в клітину

я пишу фіалки-вірші.

І сьогодні все, як вчора.

Трохи – радість, трохи – горе.

Той же клопіт, той же чайник.

То нічого.

Вибачаю.

Хай і завтра все, як нині.

Сині хмари, дощик синій.

І малі, наївні, свіжі –

хай цвітуть фіалки-вірша.

У фонді відділу абонемента є поетична збірка І.Жиленко, яка запрошує до широкого простору талановитого митця Слова.

Жиленко, І. В.

Євангеліє від ластівки: вибрані твори / І.В. Жиленко. - К. : Пульсари, 2006. - 488 с. - (Бібліотека Шевченківського комітету).

 «Я не людина, я –  вікно у сад», –  писала на початку 60-х років юна Ірина Жиленко. Росла душа поетеси і зростав-розростався її поетичний сад, осяваючи наші будні, даруючи віру у торжество краси над потворністю, добра над злом. Ніжність і громадянська мужність, філософська всеосяжність і камерність – такою постає творчість авторки у цій книжці. Передмова  «Та, що молотиться Богові віршами» написана Миколою Жулинським. До збірки увійшли поезії із книг «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном», «Ярмарок чудес», «Чайна церемонія», «Цвітіння сивини», «Сльоза за сльозою».

***

Прокинутися з повним домом щастя!

Відкрить вікно в туманний березняк.

А мокрий вітер б’ється круг зап’ястя,

як спіймане промерзле пташеня.

Це вже весна. І протяги хмільні

похмурого заплаканого талу

зашарпали халатик на мені

і в рукава насипали фіалок.

Відкривайте неповторний, великий, чарівний, квітучий світ української поетеси Ірини Жиленко, наповнений емоційною напругою, душевним спокоєм, казкою та людяністю.