Емілі Бронте – життя і творчість середньої із сестер Бронте

Е. Бронте – відома англійська письменниця. За життя опублікувала поетичну збірку «Поезії Каррер, Елліс та Ектон Белл», а також роман «Буремний перевал», який приніс їй найбільшу популярність. 

Народилася 30 липня 1818 року в Торнтоні, неподалік від Бредфорда в Йоркширі; була п’ятою із шістьох дітей. Мати майбутньої письменниці померла рано, тож дітям довелося зазнати багатьох поневірянь . Старших сестер – Марію, Елізабет, Шарлотту – віддали у школу для доньок священників. Там їм довелося жити у скрутних умовах. Емілі також навчалася у школі, але недовго. Під час епідемії тифу Марія та Елізабет заразилися, незабаром вони померли.

Три сестри Бронте. Картина намальована Бранвеллом Бронте у 1834 р. Зліва направо: Енн, Емілі, Шарлота

Надалі сестри та брат Патрік навчалися вдома, їх виховували батько та тітка. У вільний час діти любили вигадувати нереальні світи і записувати різні історії.

Е. Бронте пішла у школу, в якій викладала її сестра Шарлотта; дівчина витримала лише три місяці і повернулася додому. Замість неї на навчання поїхала сестра Енн. 

З 20 років Емілі працювала вчителькою у Галіфаксі. Робота займала по 17 годин на день, такий графік і величезна кількість навантаження підірвали здоров’я дівчини. Наступного року вона повернулася додому, відтоді жила у батька: готувала, прибирала і викладала у недільній школі. У вільний час займалася саморозвитком.

У 1844 р. вона переписала свої вірші у два зошити, які згодом знайшла Шарлотта. Спершу Емілі це розлютило, адже сестра порушила межі її особистого простору, але потім ще й Енн зізналася, що пише. Так з’явилася збірка «Поезії Каррер, Елліс та Ектон Белл». Бронте навмисне обрали собі «чоловічі» псевдоніми – це було зроблено, щоб розвіяти упередження щодо статі. Збірка, яка складалася переважно із віршів Емілі, була  розкритикована. Це підштовхнуло дівчат до написання романів.

Титульна сторінка першодруку поетичної збірки

Єдиний роман письменниці вийшов друком у 1847. «Буремний перевал» складався із двох томів, але йшов у комплекті з трьох (третя книжка – роман «Агнес Грей» Енн Бронте).

Здоров’я сестер суттєво погіршилося через погані умови проживання – джерело води було забруднене стоками із цвинтаря. Емілі застудилася на кладовищі, коли відбувалася церемонія поховання її брата. Був вересень 1848 р. Незабаром їй стало дуже погано, але вона відмовилася від лікування. Померла 19 грудня 1848 р., похована у родинному склепі в м. Гаворті.

Рекомендуємо до прочитання її найвідоміший твір, роман «Буремний перевал».

Бронте, Емілі

Буремний перевал : Роман ; пер. з англ.. Е. Євтушенко. – Київ, 2018. – 416 с.

Кадр з однойменного фільму

 Це історія життя та кохання Гіткліфа та Кетрін – сильних духом молодих людей, які здатні чинити рішуче. Гіткліф – сирота, маленький хлопчик-ром, якого батько Кетрін знайшов на вулиці та привіз у свій маєток під назвою «Буремний перевал». Дівчина закохалася у загадкового хлопця. Коли вона подорослішає – доветься обирати між бідним байстрюком Гіткліфом та багатим і вродливим сусідом Едгаром Лінтоном. Від вибору залежатиме не лише їхнє щастя, але й життя. Події роману відбуваються наприкінці XVIII та початку ХІХ століття. Ця книжка подарує чудові враження від прочитання, а також вона чудово підходить для поціновувачів щасливого фіналу.

Використано матеріали з інтернет-джерел.

Приємного читання!

«ЧИТАЧ – ЧИТАЧУ». Прочитали? Порекомендуйте іншим!

 

Книги – це не мертві речі, а істоти,

що містять у собі насіння життя.

У них – чистісінька енергія

і екстракт того живого розумі,

що їх створив. 

Д. Мільтон          

Кількість дописів у нашому книжковому пораднику поступово збільшується – і це тішить. 

Користувачі відділу абонемента діляться враженнями про улюблених авторів, їхні твори, рекомендують цікаві видання та обговорюють нові надходження.

 

Запрошуємо і вас долучитися до проєкту «Читач – читачу»! Саме ваша порада може стати у пригоді іншим дописувачам, читачам нашого спільного журналу.

Можливість бути почутими – чи не найважливіше завдання книжкового порадника. Ми цінуємо думку кожного!

Бібліотекарі завжди раді зустрічати користувачів відділу!

Надихаймося і надихаймо!

  

ПОЧУТИ СЕБЕ УКРАЇНЦЯМИ. Національне питання у долі Івана Багряного

Всім наклепникам і очорнювачам я можу 

сказати лише таке: "Візьміть все, що я 

сотворив за все моє життя, прогляньте 

уважно і скажіть, чи можна все це було  

створити з брудною душею?"

І. Багряний

 

Постать І. Багряного (1906–1963) – одна із найяскравіших в історії української літератури першої половини та середини ХХ століття. Вірний своїм мистецьким, загальнолюдським та національним ідеалам, він зазнавав переслідувань навіть в еміграції. Його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів. Серед супротивників знаходилися такі, що погрожували фізичною розправою, навіть вдавалися до кримінальних(!) злочинів. 

Упродовж тривалого відтинку часу І. Багряний був невідомий українцям. Його ім’я вдалося повернути на літературний п’єдестал відносно нещодавно.

Згадаймо найважливіші, на нашу думку, факти біографії письменника. Народився 2 жовтня 1906 р. у м. Охтирка. Справжнє прізвище – Лозов’ягін. Деякі дослідники припускають, що псевдонім він обрав під впливом захоплення творчістю М. Хвильового. Це не випадковість і не сліпий фанатизм – у ті буремні часи багряний колір асоціювався з революційно-романтичними пориваннями, тож майбутній письменник цілеспрямовано пішов на цей крок. Інші псевдоніми – Полярний, Дон Кочерга тощо.

Будинок, в якому жив письменник в Охтирці

Писати почав рано, ще у школі. Так само рано вдався до систематичної літературної діяльности. У 1920-х роках був членом об’єднання «МАРС» (Майстерня революційного слова), яке обстоювало засади письменницької професійності, намагалося чинити опір партійній політизації словесного мистецтва. Майже усі письменники, що належали до цього літературного угрупування (серед них Є. Плужник, Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, Д. Фальківський, Г. Косинка, В. Підмогильний та інші), були репресовані ще на початку 1930-х років.

І. Багряний писав, що сміливі завжди мають щастя. Це не просто цитата з його роману «Тигролови», це життєве кредо письменника. Щоправда, сміливим був не заради щастя, а заради справедливости. Йому випало народитися в епоху правдоненависництва, тож вибір був невеликим: або перетворитися на зручного для влади пристосуванця радянського режиму, або стати пожиттєвим вигнанцем у власному домі. 

В історію ввійшов як найвидатніший політичний речник першої еміграції із СРСР. Виїзд за кордон для І. Багряного – це не зречення отчого дому, не відступництво, а звільнення від обов’язків перед Радянським Союзом (або ж ганебних компромісів на догоду владі). Його нелюбов до імперії зла цілком виправдана. У 12 років хлопець на власні очі бачив заграви російсько-української війни, терор московських більшовиків, які вбили його дядька, вояка Української Армії під командою Симона Петлюри. Вони ж жорстоко закатували улюбленого діда-пасічника. Уже тоді у юнацькій душі почав зароджуватися протест.

 Минуло тринадцять років – 25-річного І. Багряного вперше ув’язнили. Реакцією на несправедливе ув'язнення молодого літератора був відгук Ю. Лавріненка у «Листах до приятелів»: «Що він  встиг зробити? Технічна і загальна освіта. Перша збірка поезій «До меж заказних» (1927), поема «Аве Марія», роман «Скелька» дали йому дорогу до членства в опозиційній добірній групі письменників МАРС. Але він тільки-но встиг переступити поріг суворої школи літератури, як НКВС перетворило його на «зека» – в’язня далекосхідного концтабору».

Ю. Лавріненко

Вічним бунтарям і протестантам, 

всім, хто родився рабом і не хоче

бути ним, всім скривдженим,

зборканим і своїй бідній матері

крик свого серця присвячує автор.

                              І. Багряний, 

                              «Аве Марія»

Він був заарештований за «політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці», засуджений на 5 років концтаборів. Під час слідства І. Багряний обрав тактику, яка почасти допомогла уникнути покарання –  визнавав менші, порівняно другорядні злочини, але заперечував найтяжчі. У 1936 р. йому вдалося втекти, спершу переховувався між українців Зеленого Клину на Далекому Сході (враження зафіксовано у романі «Тигролови»), згодом повернувся додому – у свою країну, яка ще не встигла відійти від геноциду, а вже була на порозі нової катастрофи. В Україні його повторно заарештували – на 2 роки і 7 місяців. Арешт і нові тортури детально описані у романі «Сад Гетсиманський»; твір значною мірою вважають автобіографічним. Вийшовши на свободу, виснажений і хворий письменник все ж намагався продовжувати повноцінне життя. Після початку війни потрапив до народного ополчення і працював в ОУН. У 1942 р. німецькі воєнні мали розстріляти його (згідно з курсом щодо української інтелігенції), але І. Багряний дивом врятувався. У 1944 р. розійшовся у поглядах із керівництвом УПА, емігрував спершу до Словаччини, а відтак, до Німеччини.

Друга світова війна дала «вихід» на Захід. Волею-неволею мільйони українців перетнули кордони, кількасот тисяч стали емігрантами. Але це радше було схоже на «ісход», як пише Ю. Лавріненко: « …неймовірна мішанина маси – колишніх в’язнів і колишніх сексотів; партійних і безпартійних; рядових червоноармійців і полковників та генералів; неписьменних і письменників; свідомих патріотів і русифікованих (…)». Голос І. Багряного залунав серед такого хаосу новим, сильним імпульсом. Спершу це був голос письменника – роман «Тигролови» зробив велику справу, здерши із радянського в’язня шкуру «совєтської людини». Автор наділив Многогрішного рисами, які можуть бути лише в українця.

Наступним був памфлет-брошура «Чому я не хочу повертатися до СРСР?». Книжечка була перекладена кількома мовами, найбільшою заслугою І. Багряного, певно, є спроба повернути людині її політичну пам’ять. Почав він із автобіографічних моментів: вбивство його дядька та діда більшовиками; далі перейшов до загальнонаціональної трагедії: розстріляне відродження та неодноразові геноциди народу.

Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч, що не хочуть вертатись. Нас беруть з застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну».

    І. Багряний, 

   «Чому я не хочу вертатися в СРСР?»

 

У еміграції займався активною політичною діяльністю. У 1948 р. заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду та заснував Об’єднання демократичної української молоді.

Дослідники стверджують, що саме партія і політика забирали у письменника, певно, найбільше часу, енергії та здоров’я. «Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був обдарований  щедро силою і талантом. Ішла ця сила з глибокого коріння його в українському житті – сучасному і минулому», – стверджував Ю. Лавріненко.  

Твердження І. Багряного, як політика, часто викликали неоднозначну реакцію. Зокрема, частина українців-емігрантів особливо засуджувала такі його принципові ідеї:

1. Ідея про  безперспективність «філологічного» патріотизму.

Письменник дотримувався позиції, що вирішення ЛИШЕ мовного питання не допоможе розбудувати Україну. На зміну має прийти «територіальний» патріотизм – об’єднання всього народу для заради визволення з-під більшовицької тиранії. Як зазначає І. Дзюба, тезу неправильно зрозуміли: «Багатьма це було сприйнято як зневаження чинника рідної мови – основної ознаки національної самобутності – і, отже, вихолощення самого патріотизму, підміна його чимось формальним і аморфним».

2.  Друге ствердження щільно пов’язане із попереднім, воно стосується

«людського фактора», на який можна було б розраховувати при творенні України. Він намагався знайти джерела оновлення свідомих українців. І на запитання, звідки взяти нові кадри, він давав приголомшливу для багатьох відповідь: серед радянських громадян, почасти в партії, насамперед – у комсомолі та серед молоді взагалі. Уже згадуваний вище І. Дзюба влучно зауважив у передмові до двотомника «Іван Багряний: нове й маловідоме»: «Тут Багряний виглядав у кращому разі як фантазер, а в гіршому… давав додаткові аргументи тим, хто оголошував його людиною, ворожою українству, мало не більшовицьким агентом».

На початку статті ми писали, що В. Багряного відносно нещодавно реабілітували. Це відбулося посмертно у 1991 р., тож наразі ми відзначаємо тридцяту річницю його офіційного повернення у ряди українських культурних, літературних та політичних діячів.

Для того, щоб зрозуміти людину, потрібно спробувати осягнути її. Звісно, ми ніколи не зможемо опинитися на чужому місці – доля кожного з нас сповнена різними перемогами та поразками, усі ми несемо свій хрест. Добре, що високі заслуги І. Багряного нині вже не потребують спеціального захисту. Втім, вони очевидні лише якщо читати його. І якщо читати про нього, як зауважує І. Дзюба. А щоб краще пізнати цю унікальну особу, пропонуємо ознайомитися із такими виданнями:

 

Шугай, Олександер.

Іван Багряний: нове й маловідоме : есеї, документи, листи, спогади, нотатки, факти / О. Шугай. – К. : Смолоскип, 2013 – Кн. 1. – 2013. – 960 с.

До першої книги увійшли матеріали з архівів колишнього КДБ, відгуки української діаспори та зарубіжних рецензентів на творчість І. Багряного. Тут вміщено пресові повідомлення, спогади очевидців. Видання доповнюють щоденникові записи про письменника, есей соціолога В. Липинського про прочитання «Листів до братів-хліборобів», велика кількість світлин, а також неопубліковані досі світлини.

 

Шугай, Олександер.

Іван Багряний: нове й маловідоме : есеї, документи, листи, спогади, нотатки, факти / О. Шугай. – К. : Смолоскип, 2013 – Кн. 2. – 2013. – 1048 с. : іл., фот. + 48 вкл. с.

У другій книзі вміщено матеріали, які висвітлюють новоульмівський період (емігрувавши, письменник оселився у німецькому місті Ульм) життя і творчости І. Багряного, а саме: листи до дружини та соратників, друзів; дослідження про літературну діяльність. Також подано статті, нотатки, автографи, політичні карикатури, які раніше не були у відкритому доступі. Сторінки другого тому також доповнено рідкісними світлинами.

Видання присвячене 105 річниці з дня народження І. Багряного. Розраховане на широке коло читачів.

До першоджерел! Ad fontes! – К. : Молодь, 2004. – 398 с. – (Українське розстріляне відродження).

До збірки увійшли вибрані твори письменників українського відродження, серед них згадано й І. Багряного. Упорядник, В. Яременко, зауважив: «Подати в одній книзі все, що було задушене при зародженні чи на ранньому становленні – річ неможлива». Він має рацію, проте кожна праця – величезний внесок у вивчення та популяризацію таких важливих імен. Біографія І. Багряного подана за Ю. Лавріненком. Стисло, на трьох сторінках, автор намагається осмислити певні події із життєпису письменника, для кращого розуміння епохи дає історичну довідку. Звісно, цей текст не є вичерпним.  Видання радимо широкому колу читачів. 

Сподіваюся, ця стаття була корисною для вас!

 

Використано матеріали з інтернет-ресурсів, а також із паперових джерел, які знаходяться у фонді відділу абонемента.

Статтю підготувала Марина Горбатюк. 

ВИМІР ДОЛІ ЧЕРЕЗ ЛІТЕРАТУРУ (до 90-річчя від дня народження Івана Дзюби)

…насамперед у літературі мене приваблюють серйозні, глибокі речі, які спонукають над чимось замислитися.

                                                                                                  І. Дзюба

Відділ абонемента пропонує до ознайомлення виставку-портрет  «ВИМІР ДОЛІ ЧЕРЕЗ ЛІТЕРАТУРУ» – до 90-річчя від дня народження Івана Дзюби, українського літературознавця, дисидента та громадсько-політичного діяча,  яскравого представника шістдесятництва.

         До вашої уваги щедрий,  творчий доробок відомого письменника. В колі його інтересів – М.Вінграновський, Л.Костенко, Є.Маланюк, Д.Павличко, Ф.Роговий, І.Світличний, В.Симоненко, М.Хвильовий та інші визначні представники української літератури. «Мова для Дзюби – основний атрибут нації», – за словами Марка Павлишина. І це є прямим доказом його діяльності – літературознавчої, громадянсько-політичної. Його статті  з питань естетики й культурології, історії українського кіно знаходять свого читача. Досить цікавою є публіцистика І.Дзюби, яка присвячена проблемам розвитку й захисту мови, національного самоусвідомлення  українців. Щоденникові записи, спогади – своєрідний літопис видатного українського письменника та постатей людей, із якими автор йшов по життю.   Виставка розрахована на широке коло філологів, вчителів, студентів, всіх, хто цікавиться  українською літературою.

Народився Іван Дзюба 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Волноваського району Донецької області. У 1932 році родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті, згодом – аспірантуру Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка. 

Друкуватися почав з 1959-го, видав першу книгу літературно-критичних статтей «“Звичайна людина” чи міщанин?», яка засвідчила принципову позицію речника літератури шістдесятництва щодо неповноти художнього відображення української людини як національно гідної, неповторної особистості.

У 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» «за ідеологічні помилки». А в 1965-ому – з роботи у видавництві «Молодь». 31 липня 1963 року взяв участь (разом із Т.Цимбал, М.Коцюбинською, І.Драчем, С.Тельнюком, М.Вінграновським, Ю.Назаренком, І.Жиленко) у несанкціонованому творчому вечері у Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки. У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом з Василем Стусом і В'ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції. Працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві автор власноруч надіслав до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує «помилки»  в національній політиці й «виправиться». Спеціальна комісія ЦК КПУ назвала цей твір «пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР». У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях:  1972 року виключений із Спілки письменників України. Змушений був працювати коректором у багатотиражці Київського авіазаводу. Восени 1989 року – один із співзасновників Народного Руху України. З 1991-го – головний редактор журналу «Сучасність», згодом — голова редакцiйної ради. В листопаді 1992 року став другим міністром культури незалежної України (до 1994). У 1999-2005 роках очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України. Співголова Головної редакційної колеґії «Енциклопедії сучасної України».

Є автором багатьох книг і близько 400 наукових праць. «Інтернаціоналізм чи русифікація?» видавалася українською, англійською, італійською, китайською, російською, французькою мовами. Редактор 10-томної серії «Україна. Антологія пам'яток державотворення X—XX ст.», упорядник її 5-го тому.  Автор сценаріїв фільмів «Василь Симоненко», «Українці. Надія», співавтор сценаріїв ряду фільмів про Тараса Шевченка. Герой України, кавалер Ордена Свобода, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, міжнародних премій Фундації родини Антоновичів та Фундації Івана Багряного, а також  літературної недержавної премії Олександра Білецького та наукової премії НАН України імені Володимира Вернадського. 

Івана Дзюбу називають «українським публічним інтелектуалом», який продовжує жити за правилом  «місія кожного народу (як і кожної людини) — бути собою. Всяке перевищення цієї місії дуже небезпечне для решти світу, та й для самого себе».

"ЧИТАЧ – ЧИТАЧУ". Прочитали? Порекомендуйте іншим!

Книжковий порадник 

         Серед незбагненого різноманіття книжок кожен шукає «свою», особливу; ту, в яку поринаєш із головою, яка змушує затамувати подих. Часом ми не можемо визначитися, що із прочитаного нам сподобалася найбільше. Впевнені, поціновувачам літератури знайоме це прекрасне відчуття. 

А чи звертали ви коли-небудь увагу на записи у листку повернення книжки? Адже кожна книга, навіть нещодавно видана, має свою історію. 

Наш проєкт – це чудова можливість поділитися враженнями, рекомендаціями або ж просто висловитися. Запрошуємо вас, шановні користувачі відділу абонемента, доєднатися і написати бодай кілька слів про прочитані твори. Цю історію створюєте саме ви!

Надихаймося і надихаймо!

    

ПОЧУТИ СЕБЕ УКРАЇНЦЯМИ. Національне питання у долі Івана Франка

Мій руський патріотизм – то не сентимент, 

не національна гордість, то тяжке ярмо, 

покладене долею на мої плечі.

 

 І. Франко,

"Дещо про себе самого", 1897

     Такими словами звертається письменник до «польської публіки» у авторській передмові під назвою «Nieco o sobie samym» («Дещо про себе самого»), яку вперше було надруковано у збірці «Obrazki galicyjskie» (Львів, 1897). Франко чітко проголошує: «Не люблю русинів». Далі навіть пояснює чому: «Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру». У наступному абзаці передмови зазначає: «Навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти».

    Патентовані патріоти надають собі право судити, хто істинний патріот і яка любов до Батьківщини – єдиноправильна. Така позиція призводить до втрати критичного мислення, а це становить найбільшу небезпеку для існування несформованої нації. 

    У вірші «Україна мовить» І. Франко дає художньо осмислену оцінку власній громадській та політичній діяльності. У поезії персоналізована Україна звертається до адресата (в особі якого вбачаємо автора) такими словами:

...І що тобі за кривда сталась,

Що підняли на тебе глас:

«Не любить він Русі ні раз!»

Наплюй! Я, синку, ліпше знаю

Всю ту патріотичну зграю

  Й ціну її любовних фраз…

      Такою була відповідь обуреного письменника на звинувачення у відсутності патріотизму – не дивно, що псевдопатріоти не сприймали його як подібного до себе – Франкова позиція, ідеї та слова були незручними для натовпу так само, як і він. Будучи «чужим серед своїх», І. Франко говорить про громадянський обов’язок перед русинами та Руссю, а не про засліплену сентиментальну любов, якою часто розкидалися (та досі розкидаються) демагоги із трибун. Себе ж він називає русином – це фатальна самоідентифікація приналежности до народу часто була для нього і солодкою втіхою, і найбільшою мукою: «Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований на довгі віки, який хоч сьогодні і бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів» (І. Франко, «Дещо про себе самого»).

      Не лише словами, але й діями Франко доводив свою любов; він говорив про те, що жодна праця «для цього народу» не стане марною. Його боротьба виявлялася не тільки в пустих закликах до визволення з-під панського гніту (переважно на цьому й зосереджували увагу радянські франкознавці). У першу чергу, тоді як ніколи важливо було пробудити людей – несвідомих та байдужих до політики представників робочого класу. Письменник багато часу віддавав просвітницькій діяльності, проповідував власні ідеї у літературі, політиці, науці тощо.           

    Упродовж восьми років (1890 – 1898 рр.) він був лідером першої української політичної партії, заснованої у Львові 4-го жовтня 1890-го р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) поєднувала відстоювання соціальних інтересів галицьких селян із захистом національних прав українського народу.

    Із РУРП були пов’язані імена визначних громадсько-політичних та культурно-освітніх діячів, тобто людей, які становлять духовну еліту нації.

      Варто зазначити, що територія Західної України була однією з найвіддаленіших та найбільш занедбаних колоній Австро-Угорської імперії – це та реальність, у якій формувався, жив та творив І. Франко. Я. Грицак пише: «… австрійська Галичина до моменту дозрівання Франка була частиною німецькомовного простору, а в рамках цього простору залишалася другорядною периферією щодо головних центрів панівної німецькомовної культури, Берліна та Відня – а це робило тут масштабні культурні інновації малоймовірними».

    Іронічним було те, що більшість західноєвропейських ідей прийшло з Російської імперії через посередництво варшавської та київської інтелігенції. Впровадження автономії краю, а також подальша полонізація змінили ситуацію на Галичині та у Львові зокрема. На східно- та центральноєвропейському полі вони «стали однією з центральних ділянок, де вирішувалася доля великої гри» (Я. Грицак, «Пророк у своїй Вітчизні»). 

       Життя українців Галичини від цього не покращилося. Потреба у національних провідниках та лідерах, які могли б стати на захист української культури зокрема та українства на цих землях загалом у германізованому та полонізованому середовищі, залишалася незмінною. Авторитет інтелектуальної верхівки суспільства в кризових для народу умовах, як правило, вищий, аніж в економічно розвинутих державах – на цьому акцентує увагу польський вчений А. Валіцький (1930 – 2020) у контексті народництва. «Як і Драгоманов, Франко визнавав громадівський устрій, в умовах якого український народ зміг би відчути себе економічно міцною, культурно та духовно розвинутою нацією. Очолити цю боротьбу за національне, соціальне, духовно-культурне визволення повинна, на думку вченого, українська інтелігенція», – пише Ю. Римашевський. Мова йде про те, що представники духовної еліти народу стають його лідерами та провідниками, які визначають вектор руху в найбільш несприятливих суспільно-політичних та економічних умовах. Франко вважав, що вплив інтелігенції має виходити за межі соціально-побутового плану.

   Тричі (1895, 1897, 1898) балотувався у депутати віденського парламенту та Галицького крайового сейму – не здобув мандат через виборчі маніпуляції, але здаватися не збирався. Б. Тихолоз каже, що Франкова велич, або ж навіть трагічний героїзм виявляється у прямостоянні та вмінні гребти проти течії, тобто бути всупереч: «Против рожна перти,/ Против хвиль плисти,/ Сміло аж до смерти/ Хрест важкий нести!». У цих словах – його життєве та творче кредо, починаючи від «Semper idem» і до «Semper tiro». 

     Служіння народу – важлива мета Франкової діяльности не лише на політичній арені, літературу він так само оголосив «робітницею на полі людського поступу». Йому вдалося переосмислити традиційні селянські мотиви та прокласти шлях до модернізації української літератури. У його доробку, звісно, є твори про тяжку долю селян та робітників, але це переважно «про народ для інтелігентного читача». Франко, будучи ревним прихильником русинів, поступово виводить свою творчість за межі власне народницьких стандартів.

І. Франко та Українські січові стрільці

     Франкова епоха не завершилася із його відходом у вічність, вона триває й досі. Олена Теліга писала: «Франко зрозумів добре, яку печать кладе на душу цілої нації, і ту свою націю хотів він бачити нацією героїв». Її покоління пронесло «печать духа» у визвольних змаганнях ХХ століття, а згодом естафету перебрали наступні генерації. Навіть у сучасному постмодерному середовищі ця постать залишається не менш актуальною – не лише франкознавці, але й пересічні співвітчизники усе частіше переосмислюють його роль у формуванні модерної української нації. Недарма на Майдані серед трьох «Ікон Революції» в оточенні Тараса Шевченка та Лесі Українки зобразили й Івана Франка.

    У фонді відділу абонемента є багато цінних видань, які пов’язані із життям та творчістю письменника: кількатомники його вибраних творів, книжки з паралельним перекладом, літературознавчі дослідження, а також – літературна франкіана. Хочемо звернути вашу увагу на два сучасні видання:

    Франкіяна Прикарпаття : альманах / упоряд. Є. Баран. Івано-Франківськ : Дискурсус, 2016. – 288 с. 

    Цей альманах вийшов друком до 150 ювілею письменника. Тут вміщено кілька блоків прикарпатської франкіяни: поетичний, прозовий, есеїстичний і науковий. Книжка буде цікава широкому колу читачів.

       Франко, Іван Якович.

    Мозаїка : із творів, що неввійшли до Зібрання творів у 50-ти томах / І. Я. Франко ; упор.: З. Т. Франко, М. Г. Василенко. Львів : Каменяр, 2002. – 432 с.

    У  книжці представлені маловідомі, призабуті твори письменника. Це вибране з того, що не увійшло до 50-томника. Збірник складається з трьох розділів: 1. Оригінальні поетичні твори; 2. Поетичні переклади; 3. Літературно-критичні і публіцистичні статті. В анотації зазначено: «Нові обрії після ознайомлення з таким доробком значно розширяться і поглибляться, а враження буде неперевершеним, якщо зважити на багатогранну діяльність Великого Каменяра і глибину досліджуваного предмета».

    Бажаємо щоразу відкривати для себе нове та насолоджуватись особистими перемогами у процесі осягнення такого багатогранного і геніального І. Франка!

        Цікавого читання.

 

        Використано світлини з інтернет-ресурсів.

        Матеріал підготувала Марина Горбатюк.