«Я була літературною натурою в нелітературному містечку. Тому свій потяг до письма приховувала, як заборонену пристрасть»

                                                                                      Еліс Манро

Еліс Енн Манро  – відома канадська письменниця, Нобелівський лауреат, народилася 10 липня 1939 року в Онтаріо. Вийшовши заміж за майбутнього батька своїх дочок, вона покинула навчання в університеті і присвятила себе сім’ї. Та потяг до літератури, схоже, не відпускав Еліс. 1963 року вона відкриває книгарню «Книги Манро». А 1968-го видає першу збірку оповідань «Танок щасливих тіней», за яку отримала Премію генерал-губернатора, найвища літературна відзнака Канади.

За все життя Еліс Манро не написала жодного роману: вона наполегливо працює в жанрі короткої прози, філігранно удосконалюючи свою майстерність. Персонажі оповідань — переважно домогосподарки, викладачки вишів чи звичайні вчительки, покинуті жінки та жінки-розлучниці, люди не надто виразні й, на перший погляд, геть не яскраві. Її безсторонні оповіді здатні шокувати парадоксальними розв’язками, але ніколи не викликають до персонажів осуду, — радше зроджують спокійну констатацію: «Ось. Саме так усе і сталося…». Еліс Манро — лавреат Букерівської та Нобелівської премій.

Розірвання відносин, крихкість щастя, життєвих планів, закінчення (а часом початок) любові – головні мотиви історій. Вони є частиною підсвідомого автобіографічного сюжету, що пронизує всю її літературу. Світ, що постає з  сторінок, не можна назвати затишним. Цілком щасливі люди не живуть в її оповіданнях. В історіях часто ховається маленький жах, що може бути набагато страшнішим. Жах з назвою життя. Персонажі Манро розходяться, йдуть своїм шляхом, часом помирають, часом убивають (з віком авторка почала дедалі частіше описувати злочини). Але часом її герої закохуються й живуть щасливо. Еліс Манро завжди наголошувала, що не є феміністичною письменницею. У своїх оповіданнях вона просто відображає поступове розширення можливостей в житті жінки. Не більше. 

Нині Еліс Манро – скромна й витончена літня жінка. Інтерв'ю вже протягом кількох років давати відмовляється. Авторка вважає, що довіру до своїх слів можна заслужити тільки простою роботою: «Все, що я хочу, – це в старомодному стилі розповідати історії, супроводжуючи їх несподіванками та дивацтвами».

Відділ абонемента пропонує  користувачам до ознайомлення збірку оповідань вперше видану українською.

Манро, Еліс.

Забагато щастя  : [оповідання] / Е. Манро ; пер. з англ. Є. Кононенко. – Львiв : Вид-во Старого Лева, 2017. – 352 с.

Її проза змальовує непримітних з першого погляду людей, без якихось захмарних амбіцій і грандіозних життєвих планів, втім, від страхітливого фаталізму і парадоксальних вивертів їхніх доль аж мороз продирає шкіру. І водночас оповідання позбавлені щонайменшої сльозогінності, притаманної «дамській прозі», щонайменшого проповідництва чи повчальних висновків.

Це десять неймовірних історій, де вона з притаманною їй доступністю й легкістю зображає цілий комплекс подій та емоцій, непередбачуваних шляхів та поворотів, у яких чоловіки й жінки вживаються зі всім, що трапилось із ними в житті. А інколи й перевершують самі себе.

В об’єктиві оповідань Еліс Манро – життя крупним планом, у якому авторка вміє вхопитися за найважливіше, виокремити основну подію і почуття чи місце, яке здатне все пояснити.

Як зазначив Андрій Курков : «Еліс Манро в основному відома як новелістка, проте до кожного оповідання вона вносить стільки ж глибини, мудрості і влучності, скільки поміщається в об'ємних романах».

         Реалістичні персонажі  книги Еліс Манро в очікуванні зустрічі  саме з тобою, читачу!

Використано матеріал з інтернет-ресурсів.