«ЧИТАЧ – ЧИТАЧУ»: що нового?

Мені завжди цікаво, що читають люди.

За книгами про них можна дізнатися

не менше, ніж по вмісту домашньої аптечки.

Тільки копирсання в ліках господаря

завжди вважалося поганим тоном.

Кінг С.

«Читач – читачу» – це умовна назва книжкового порадника, в якому користувачі нашого відділу залишають відгуки про прочитане – про те, що сподобалося, вразило або змусило вдатися до переосмислення. Погодьтеся, книги таки чинять величезний вплив на внутрішній світ людини; правильно підібрані (а для кожного своя міра «правильности»), вони лягають в основу нашого світоглядного фундаменту. Як то кажуть, чим більше читаєш – тим більше життів проживаєш. Наше основне завдання – популяризувати читання усіма можливими способами.

Минуло три з половиною місяці відколи ми (пере)запустили проєкт. Надзвичайно приємно бачити, що книжковий порадник приносить користь користувачам відділу. Ми не обмежуємо дописувачів, підтримуємо будь-який формат відгуків. А для того, щоб ваша літературна мандрівка була ще цікавішою та яскравішою, додали різнокольорові маркери, стікери та усілякі тематичні наклейки. Хочете намалювати на сторінках щоденника ілюстрацію до твору? Звісно! Поділитися настроєм? Чудово! Процитувати автора? Супер!

Але й це ще не все: відтепер впорядкована картотека читацьких порад, у якій зібрано бібліографічні описи. Минулого тижня було відкрито невелику книжкову виставку – до уваги користувачів відділу такі видання творів зарубіжної літератури:

1. Бернар Вербер, «Імперія ангелів», 2018. У романі французький письменник зі світовим ім’ям захопливо і з легким гумором описав світ ангелів. Українською твір опубліковано вперше.

2. Маргарет Етвуд, «Заповіти», 2020. Жорстокий і ниций режим республіки Гілеанд гниє зсередини. Усі гасла влади виявилися брехнею. Головна героїня – літня жінка, що пройшла тернистий життєвий шлях – прагне знищити те, що зруйнувало її світ. У боротьбі з режимом Лідії допоможуть дві дівчини: Агнес і Джейд. Чи вдасться жінкам здолати монстра?

3. Стівен Кінг, «Кладовище домашніх тварин», 2018. Вперше виданий у 1983 році, цей роман уже давно став світовим бестселером у жанрі горору, його вважають одним із найкращих та найбільш філософських творів автора. «Усе почалося з того, що улюбленця родини Луїса Кріда, кота Черча, збила вантажівка. Сусід запропонував йому поховати тварину на старому індіанському кладовищі. За легендами, воно має таємничу силу, яка здатна повернути до життя. Луїс погодився… Уранці кіт повернувся додому живим. Майже живим…» – написано в анотації до українського видання від КСД.

4. Джейн Коррі, «Дружина мого чоловіка», 2019. Твір сподобається шанувальникам психологічних трилерів і сімейних драм. Молода юристка Лілі починає нове життя. Вона щойно вийшла заміж, відсвяткувала новосілля, влаштувалася на нову роботу. Та чи все так безхмарно? Над її головою починають скупчуватися темні хмари.

5. Андре Нортон, «Павутиння чаклунського світу», 2020. Продовження «Чаклунського світу». Авторка пише у жанрі класичного фентезі та наукової фантастики. Тут і про викрадення спадкоємиці престолу заради одруження, і про захоплення влади, і про спробу порятунку принцеси.

Тішить те, що кілька рекомендованих книжок уже знайшли своїх читачів.  Двічі на місяць будемо оновлювати виставку добірками творів художньої, публіцистичної, науково-популярної літератури. Вподобання наших користувачів різноманітні й оригінальні. У пораднику вже є понад 40 відгуків: хтось пише розлогі коментарі на кілька сторінок, а хтось обмежується лаконічним «Прочитайте, не пошкодуєте».

Знаєте, цей щоденник, перемережаний різними почерками сказаних і змовчаних слів, став уже справжнім колективним документом читацьких інтересів. Намагаюся переглядати кожен новий допис (завдяки рекомендаціям маю уже величенький перелік книжок до прочитання). Деколи щиро дивуюся, мовляв, а хіба у нас є взагалі такі видання... а якщо є, то чому я їх ще не бачила!

Бібліотека – це дуже цікаве місце. Наскільки б досконало ти не знав усі фонди (а вивчити їх, очевидно, нереально), все одно знаходиш щось нове і небачене. Від когось почула, наче книжка слугує предметом декору, допоки не розгорнеш її, не почнеш читати: тоді й відкриваються незбагненні мерехтливі дивосвіти – і кожен з них має власну тональність, власні частоти. А коли читацькі й авторські внутрішні світи перетинаються – витворюється синергія.

Пам’ятайте, що саме ваша порада може допомогти іншому читачеві!

Нагадуємо, ми працюємо у звичайному режимі (вхід у масках).

Марина Горбатюк (світлини: Т. Місько та І. Щудло)

Нові книги від Короля жахів

Від Українського інституту книги за програмою поповнення бібліотечних фондів у фонд відділу абонемента  надійшли нові книги.

Починаємо знайомство нових надходжень з шалено популярного американського письменника, автора понад 200 оповідань і романів, чверть з яких – всесвітні бестселери, Стівена Кінга. Його називають «королем жахів» та «продавцем страхів» (мало хто вміє так лякати). Кажуть, якось психіатри наполегливо рекомендували йому пройти курс лікування. «Навіщо? Я і так лікуюся. А потім продаю вам свої страхи», – з усмішкою відповів Кінг.

Кінг, Стівен.

Вовки Кальї. Темна вежа V : роман / С. Кінг ; пер. з англ. О. Любенко. – Харкiв : Клуб сімейного дозвілля, 2021. – 720 с.

П’ята книга легендарного циклу Стівена Кінга. Роланд Дескейн прямує до Темної вежі через ліси Серединного світу на південний схід. Шлях приводить мандрівника та його друзів до містечка Калья Брин Стерджис. За пасторальним фермерським краєвидом панує загрозлива пітьма. Звідти приходять Вовки, які крадуть дітей, забираючи їх до Краю грому. Опиратися їм дуже ризиковано, але стрільцям не звикати до ризику...

Кінг, Стівен.

Загублена земля. Темна вежа ІІІ  : роман / С. Кінг ; пер. з англ. О. Любенко. – Харкiв : Клуб сімейного дозвілля, 2021. – 576 с.

Темна Вежа, знадлива й недосяжна, – мета, до якої вперто прямує з друзями надзвичайно сильна, мужня й винахідлива людина стрілець Роланд. Їм доводиться долати, здавалося б, непереборні перешкоди, щоб своєчасно "відчинити двері" з одного світу в інший. До реальних небезпек додаються напівуявні жахливі зустрічі усемогутніми почварами-роботами – з тими, хто перешкоджає досягти бажаного. Зустрічі, від яких аж мороз іде поза шкірою. Завдяки письменницькій майстерності, кінематографічності викладу ви опинитесь у вирі захопливих, фантастичних подій, переживатимете за героїв, співчуватимете їм та щиро бажатимете щасливого завершення цієї відчайдушної мандрівки світами.

Кінг, Стівен.

Коли впаде темрява  : збірка / С. Кінг ; пер. з англ., комент. О. Красюка. – Харкiв : Клуб сімейного дозвілля, 2021. – 432 с.

Цілком можливо, що, прочитавши оповідання Великого і Страшного Стівена Кінга, ви почнете рахувати предмети довкола себе, аби почуватися в безпеці, з підозрою поглядати на великі замкнені будинки або нервуватися через телефонні дзвінки. Проте ніщо не зможе вам завадити насолоджуватись майстерністю письменника. Стівен Кінг дивує, шокує та захоплює проникненням у найглибші закутки людської свідомості й потойбічні світи.

Кінг, Стівен.

Що впало, те пропало  : роман / С. Кінг ; пер. з англ. В. Михалюка. – Харкiв : Клуб сімейного дозвілля, 2021. – 448 с.

Легендарного письменника вбиває збожеволілий фанат Моріс Белламі. Він викрадає записники літератора, які містять його новий роман, але прочитати твір не встигає – поліція наступає йому на п’яти. Перш ніж потрапити до поліцейських у руки, Моріс заховує свій скарб... Роки по тому хлопчик Піт Сауберс знаходить скриню із записниками славетного письменника. Але ця знахідка смертельно небезпечна – безжальний Белламі виходить на волю! Урятувати Піта від навіженого має детектив Годжес... 

Кінг, Стівен.

Якщо кров тече : збірка / С. Кінг ; пер. з англ. В. Ракуленка. – Харкiв : Клуб сімейного дозвілля, 2021. – 512 с.

Приватний детектив Голлі Ґібні бачить по телевізору терміновий репортаж про вибух у школі. В ефірі – кореспондент Чет Ондовскі. Чому, дивлячись на нього, Голлі відчула тривогу? Перевіривши купу інформації, вона змушена визнати: Чет «чистий». Та з Голлі бажає зустрітися літній чоловік, який запевняє, що знає все про «ту істоту, яка кличе себе Ондовскі» («Якщо кров тече»). До збірки також увійшли повісті «Телефон містера Герріґена», «Життя Чака», «Щур».

Багато творів письменника екранізовано, але читаючи книжку, ви маєте змогу безпосередньо доторкнутися до створених автором світів. 

До питання взаємин Франка і Грушевського

Іван Франко (1856–1916) і Михайло Грушевський (1866–1934) – одні з найбільших та найпродуктивніших діячів своєї епохи. Ми часто згадуємо про них в контексті наукової, громадської, політичної діяльности, побіжно наголошуючи на співпраці заради спільної справи. До теми їхніх взаємин активно зверталися на початку 90-х років минулого століття. То був, певно, найдоречніший час для повернення «заборонених» українських діячів, що творили історію нашої держави у ДОрадянський і радянський період.  Грушевський, на відміну від Франка, застав прихід совітів: у його особистому й науковому житті почалася епоха гонінь, яку (час від часу) полегшували короткотривалі, незначні послаблення з боку влади.

Комуністичні ідеологи всілякими способами «розводили» їх по діаметрально різних таборах: так Грушевського приписали до «буржуазних націоналістів»

(коли б це йому пробачили політичну діяльність і 13 місяців головування у Центральній Раді?), а Франка – до «революціонерів-демократів» («на щастя», він не дожив до української революції, а тому не взяв активної участі в керівних структурах ЗУНР, натомість М. Грушевський став провідною фігурою в національній революції на Наддніпрянщині, за що й був жорстоко /навіть непомірно/, як на мене, покараний.

Усе свідоме життя їм доводилося «Против рожна перти,/ Против хвиль плисти», відстоюючи права українців на історичну пам'ять та свободу; усе життя над ними нависали чорні хмари режимів та заборон; усе життя вони поклали на жертовник служіння народові, не вимагаючи нічого натомість. Втім, варто усвідомлювати, що кожен (навіть найбільший) велет у першу чергу – людина. Людина зі своїм внутрішнім світом, індивідуальними вподобаннями, мріями, думками...

Політик політику не приятель(?)

Іван Франко заочно знав Михайла Грушевського ще зі студентських років, саме тоді почали ширитися чутки, наче головою катедри української історії у Львівському університеті стане талановитий випускник Київського університету. Про кандидування молодого вченого на посаду він написав у листі до М. Драгоманова ще всередині 1893 року. Франкове зауваження щодо Грушевського було витримане у неприхильному тоні, очевидно, через різницю в політичних поглядах. Cпершу М. Грушевський також тримався на відстані  від «Рудого» (псевдо Франка), таку настанову політику-початківцю дали ідейні керівники Київської(/Старої) громади, до якої він входив. Утім, незабаром Михайло Сергійович здійснив політичну переорієнтацію, злучившись з радикалами, а відтак почав спілкуватися і з Франком, працюючи для спільної справи вже «по цей бік кордону».

Художник – В. Корнюк

Колеги. Про часи найкращого фінансового становища Франка

А поки поговоримо про роботу. Амбіційний Грушевський ще замолоду непогано заробляв, мав достатньо стабільне фінансове становище (на відміну від товариша), його просування кар’єрною драбиною йшло доволі швидко. У  1897 році став головою Наукового товариства імені Шевченка, а відтак зрозумів, що потребує в команді працьовитого інтелектуала Франка. Останній саме розсварився з поляками і залишився без фінансування. Грушевському, можна сказати, неабияк пощастило. Хоча… це було вигідно обом: один отримав стабільну зарплатню (саме тоді його матеріальне становище стало більш-менш сприйнятливим), а другий – найбільшого інтелектуала Галичини, що підвищило авторитет товариства.

Франко був експертом публіцистичного жанру зі сформованим, упізнаваним авторським стилем: беручи товариша під протекторат, Грушевський усвідомлював його загальну обдарованість та геніальність. Як голова товариства, намагався забезпечити свободу і комфортні умови праці. Хоча… біографи зазначають, наче пан професор часто віддавав накази підлеглим – це й не дивно: керівник відповідає за розподіл обов’язків у колективі та визначення вектору руху. Такий тип взаємодії цілком задовольняв обох аж допоки Франко не захворів – у часи занепаду фізичного здоров’я він став більш дратівливим, нервовим (все ж недуга позначилася і на внутрішньому стані); настанови призводили до глухої образи, що породжувала загальне незадоволення від цієї роботи. Варто зважати й на принциповість, емоційність та експресивність обох (не побоюся цього слова!) українських геніїв.

Сусіди. Хто кому подарував землю і чи дарував взагалі

Фасад будинку І. Франка

Не секрет, що упродовж тривалого часу вони були сусідами. І то не звичайна випадковість, а може, цілком спланований крок. Це було за часів львівського побуту Михайла Грушевського. Чомусь доволі часто натрапляю на сумнівну (навіть безглузду) інформацію, наче він відкраяв Франкові шматок купленої за свій кошт землі під забудову. При тому люблять акцентувати на безкорисності наміру та дій. Невідомо, кому першому спала на думку ідея поширювати такий «факт», але він вже давно спростований переконливими аргументами. 

Земельне питання

На початку ХХ століття цей район називався Софіївкою і був затишним передмістям. Ділянки, на яких нині знаходяться вілли М. Грушевського (вул. І. Франка, 154) та І. Франка (вул. І. Франка, 152) належали краківському купцеві Йосифу Рогсеку. У 1898 році, на святкуванні 25-літнього ювілею творчої праці, Івану Яковичу подарували гроші, це й дало змогу здійснити давній намір (подаровані кошти лише частково покрили витрати, але все ж…). 2 листопада 1901 року вони з купцем уклали і підписали «Контракт купна-продажі». Згідно з документом, Й. Рогсек продав три парцелі землі за 5852 крон. Наявність цього документа спростовує безглузді вигадки про «відступи» з боку М. Грушевського, «відкраяні» шматочки та всіляке інше.

Для більш детального ознайомлення із цим питанням раджу прочитати статтю Якима Горака «Франкова оселя у Львові»:

Франкова оселя

Високоповажний пане докторе, …

Взаємини Франка й Грушевського не можна назвати стабільно дружніми або неприязними. Нерідко бувало й таке, що сварилися. А сварилися з різних причин, починаючи від світоглядних розбіжностей і закінчуючи побутовими образами (наприклад, Грушевського абсолютно не влаштовував Франковий міні(але дуже голосний)зоопарк). Зважаючи на обсяг зробленого, насправді доволі складно повірити, що вони – Франко і Грушевський – взагалі мали час на щось особисте (типу створення родинного гніздечка, спілкування з сусідами, відпочинок тощо).  Навіть у період особливо теплого спілкування (1897–1905 рр.) у них були доволі дивні, витримані у «робочому стилі», взаємини. У своїх листах Грушевський ніколи не звертався до товариша на кшталт «Дорогий»+ім’я по-батькові», як це було упродовж 20 років з Олександром Олесем або Сергієм Єфремовим, виключно «Високоповажний пане докторе», «Високоповажний добродію». Так само і адресат.

Лист І. Франка до М. Грушевського

Як Франко з Грушевським в Італію їздили

Так мило летіти в світ, віддаючись

 свобідним, «порожнім гадкам»,

 які звичайно мусиш гнати від себе,

аби не переривали роботи.

М. Грушевський

Це була абсолютно спонтанна, незапланована подорож. Про поїздку до Італії професор мріяв ще з гімназійних лав, слухаючи лекції з давньої історії, філософії та класичного мистецтва. 

Для заклопотаного вченого, який роками не мав відпочинку від щоденної наукової, викладацької та громадської праці, дозволити собі таку мандрівку було надто великою розкішшю. Коли ж нарешті з’явилась можливість, він одразу вирушив туди в компанії Івана Франка. Жодний з них не був готовий до подорожі. Про це Грушевський згадує у щоденнику. За кілька днів до того, після загальних зборів Наукового товариства імені Т. Шевченка, він відчув себе надзвичайно втомленим, тож після недовгих вагань «намовив Франка» скласти йому товариство та став лагодитися у дорогу. Вирушили 7 квітня 1904 року: спершу доїхали до Відня, а звідти – прямим потягом до Італії.

Наближаючись до мети, подорожні вирішили відіслати звістку рідним. Франко вкинув свого листа до дружини Ольги на залізничній станції в австрійському містечку Санкт-Міхаель і повідомив, що завтра в полудень (тобто 9 квітня) вони планують прибути до Риму. А Грушевський дочекався останньої зупинки потягу на землях Австрії і на листівці з видом прикордонного міста Філлах привітав родину коротким «Па, з італійської границі».

Листівка, яку надіслав М. Грушевський

Незвідана, екзотично сонячна країна надзвичайно вразила обох подорожувальників, свої міркування про побачене вони виклали у спогадах та есе. Ось що каже М. Грушевський про Венецію:

«Венеція, пишна, аристократична дама, вдóва королева Адріатики, що відкриває перед гостем двері свого розкішного, по-королівськи вбраного салону, повного блискучих реліквій, блискучо прибраного і вивоскованого, і стрічає в нім його повна величавої прихильності, томна і нічим не зайнята; таке вражіння має чужинець, вступаючи до неї «з парадного ходу» – від площі Марка або ще ліпше – від п’яцетти. І ми, пересичені успіхами техніки, артистичної творчості, безконечної маси пишних взірців краси й артизму, не можемо без захвату дивитися на сі дивні твори старого артизму – сі єдині в світі ажурні галереї з білого мармуру, сі безконечно гарні в своїй простоті й оригінальності луки вікон, сю спокійну велич візантійської базиліки... Але в тих часах се було не тільки гарне, оригінальне, визначне в ряді безлічі іншого гарного й оригінального, яке можна бачити тепер майже в кожнім більшім місті. Тоді се був едем краси, цивілізації, культури, про який не мали поняття темні люди, що родилися й умирали серед убогої, дикої природи варварських країв і такого ж убогого, темного, дикого їх життя» («По світу»).

Свої міркування про побачене Михайло Грушевський виклав у серії есе «По світу. З подорожніх вражень», що вперше були опубліковані у «Літературно-науковому вістнику» у Львові впродовж 1908–1909 років. Через кілька місяців історик привіз до Венеції свою дружину Марію та чотирирічну доньку Катерину, яка здивувала батьків неабиякою витримкою під час тривалих прогулянок. У 1908 році Грушевські мандрували країною цілих півтора місяця!

І. Франку також закарбувалася у пам’яті та поїздка. Дозволю собі зацитувати дещицю із його спогадів про Рим:

«Перші готи, які хотіли здобути Рим і при цьому жалюгідно потерпіли крах, приходять мені на думку, коли я із професором Грушевським бродив по Риму. Висловлюючись фігурально, ми також прийшли з галицького пралісу прямо в Рим, радше щоб втекти із нашого любого пралісу і його приємностей та серед старих каменів і бронзових скульптур трохи заспокоїти розладнані нерви, ніж справді вивчати Рим. Ми бродили то по церквах і музеях, то без жодного плану по вулицях і площах, оглядаючи залишки минулого, і спостерігали нове, сучасне життя італійської столиці, не піддаючись надто враженням, але і не закриваючи очей на кожне велике видовище, на кожну красу. Нам, сучасним варварам, в сучасному Римі повелося набагато ліпше, ніж тим легендарним готам, бо ми, навчені їхнім прикладом, не наважувались вилізати із нашої буди без хоча б мізерної кількості грошей» («Римські враження»).

За 9 днів перебування у Римі вони встигли оглянути найвідоміші пам’ятки: Пантеон, собор Святого Петра, Сікстинську каплицю, Іспанську площу з церквою Trinita dei Monte, катакомби тощо. Насолоджувались спогляданням шедеврів Лоренцо Берніні, Рафаеля, Ботічеллі та інших. Івана Франка особливо вразила скульптура біблійного пророка Мойсея (автор: Мікіланджело Буанаротті), це й надихнуло до написання філософської поеми «Мойсей».

До речі, поки не забула: на блозі є дописи про життя, творчість, політичну позицію цих діячів («Почути себе українцями. Національне питання у долі Івана Франка» (20.07.21) та «Той, хто насмілився плисти проти течії. Михайло Грушевський: дорогою ціною» (29.09.21)), можете прочитати/ нагадати. Також у фондах відділу є цікаві художні та науково-популярні видання, які стосуються питання життєвого і творчого, наукового шляху кожного з цих діячів.

Використано матеріали з відкритих джерел.

Марина Горбатюк

 

З яких слів починаються книжки?

Плануючи прочитати художній твір, ми звертаємо увагу на різні фактори, а особливо на вміння автора оперувати словом. Вдало підібрана назва гарантує інтерес до книжки так само, як і цікавий початок, який зможе заінтригувати навіть найбільшого скептика. Пропоную вам невелику добірку книжок, що вражають із першого речення:

«Музо, повідай мені про бувалого мужа…» (щоб справити на співрозмовника враження, можете зацитувати мовою оригіналу: «Andra moi enneрe, Mousa, polytropon, hos mala polla planchte») (Гомер, «Одісея» (VIII–VII ст. до н.е.).

«Звіть мене Ізмаїлом» (один із найкоротших рядків, який визначає тон усього роману. Ім’я Ізмаїл є біблійною алюзією – це символ вигнанців, бродяг та сиріт. Герой разом із командою на кораблі мандрує безмежними океанами, мов сирота світу, намагаючись вполювати величезного білого кита – Мобі Діка (образ також є символічним) (Герман Мелвіл, «Мобі  Дік» (1851)).

"Синє (Мобі Дік)", 1943 –  Джексон Поллок

«То був найкращий час, то був найгірший час, то був вік мудрості, то був вік дурості, то була епоха віри, то була епоха невірства, то була година світла, то була година тьми, то була весна надії, то була зима безнадії; попереду у нас було все, попереду у нас не було нічого; ми всі простували на небо, ми всі простували в зовсім інший бік, – одно слово, період був остільки подібний до нашого часу, що дехто з найгаласливіших авторитетів його наполягали на тому, що його треба приймати, як мірку для порівняння, і в доброму і в лихому, тільки в найвищому ступені» (книжка про часи Великої Французької революції) (Чарлз Дікенс, «Повість про двоє міст» (1859)).

«Всі щасливі сім’ї схожі одна на одну. Кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму» (найвідоміше перше речення) (Лев Толстой, «Анна Кареніна» (1875–1877)).

«Я родилася 29-го падолиста…

Старі люди кажуть, що сей день – день недолі» (Ольга Кобилянська, «Царівна» (1896)).

«Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху» (це речення вважають другим найгарнішим у німецькомовній літературі) (Франц Кафка, «Перевтілення» (1915)).

«Був квітневий день, сонячний і холодний. Годинники пробили тринадцяту годину» (Джордж Орвелл, «1984» (1949)).

«Я не Штіллер!» (Макс Фріш, «Штіллер» (1954)).

«Я двічі з’явився на світ: спершу дівчинкою, у Детройті, напрочуд ясного січневого дня 1960 року; потім, у серпні 1974-го, – хлопцем-підлітком у приймальному відділенні лікарні в Пітоксі, штат Мічиган» (твір, за який автор отримав Пулітцерівську премію. Історія про дівчинку Каллілопу, яка дорослішає і перетворюється на Калла, події розгортаються на тлі сімейної саги кількох поколінь) (Джеффрі Євгенідіс , «Середня стать» (2002)).

«Слухайте.

Мерці ніколи не перестають говорити. Можливо, через те що смерть – зовсім і не смерть: тебе нібито залишили в школі після закінчення занять, точніше, затримали після школи життя» (Марлон Джеймс, «Коротка історія семи вбивств» (2014)).

 «Лише мертвим дозволені пам’ятники, проте мені його звели ще за життя. Я вже скам’яніла» (Маргарет Етвуд, «Заповіти» (2019)).

«Три-Же цієї книги: ЖИТТЯ, ЖИТЛО, ЖІНКА» (Євгенія Кононенко, «Празька химера» (2019)).

«Щоразу, коли думаю, чи сподіваюся, чи мрію, чи надіюся, чи планую, чи вірю, що колись потім, у майбутньому, буде не просто все добре, а значно краще, то не забуваю собі нагадати, що будь-яке майбутнє безпосередньо пов’язане хоч із якимось та й старінням» (Тарас Прохасько, «Майбутнє буде давно» (2019)).

«Ця розповідь ведеться від імені трьох білих ведмедів трьох поколінь» (Йоко Тавада, «Мемуари білих ведмедів» (2019)).

Ілюстрація до книжки Й. Тавади

«Тридцять п’ять років я працюю в пункті збору старого паперу, така вона, моя любовна історія. Тридцять п’ять років пресую старий папір і книги, тридцять п’ять років обмащуюся літерами, вже навіть схожий на ті наукові словники, яких точно напресував десь із тридцять центнерів, я джбан, повний живої і мертвої води, лиш трошки нахили – й потечуть із мене чудові думки, я мимохіть освічений, тож, власне, навіть не знаю, які думки мої й походять від мене, а які я вичитав, отже, за тих тридцять п’ять років я з’єднався із собою і зі світом навколо, бо, читаючи, я насправді не читаю, я набираю в дзьобик гарне речення й смокчу його, мов карамельку, наче ціджу чарочку лікеру, допоки його думка в мені не розіллється, наче алкоголь, вона довго всотується в мене, аж доки не лише заповнить мозок і серце, а й загуркоче у венах до самих кінчиків судин» (Богуміл Грабал, «Занадто гучна самотність» (2020)).

«Пам’ятаю, як він помер. Я його вбив, а Малюк сказав:

–       Не зважай» (Артем Поспєлов, «Тадуш» (2021)).

Бажаємо приємного читання!

Марина Горбатюк