З яких слів починаються книжки?

Плануючи прочитати художній твір, ми звертаємо увагу на різні фактори, а особливо на вміння автора оперувати словом. Вдало підібрана назва гарантує інтерес до книжки так само, як і цікавий початок, який зможе заінтригувати навіть найбільшого скептика. Пропоную вам невелику добірку книжок, що вражають із першого речення:

«Музо, повідай мені про бувалого мужа…» (щоб справити на співрозмовника враження, можете зацитувати мовою оригіналу: «Andra moi enneрe, Mousa, polytropon, hos mala polla planchte») (Гомер, «Одісея» (VIII–VII ст. до н.е.).

«Звіть мене Ізмаїлом» (один із найкоротших рядків, який визначає тон усього роману. Ім’я Ізмаїл є біблійною алюзією – це символ вигнанців, бродяг та сиріт. Герой разом із командою на кораблі мандрує безмежними океанами, мов сирота світу, намагаючись вполювати величезного білого кита – Мобі Діка (образ також є символічним) (Герман Мелвіл, «Мобі  Дік» (1851)).

"Синє (Мобі Дік)", 1943 –  Джексон Поллок

«То був найкращий час, то був найгірший час, то був вік мудрості, то був вік дурості, то була епоха віри, то була епоха невірства, то була година світла, то була година тьми, то була весна надії, то була зима безнадії; попереду у нас було все, попереду у нас не було нічого; ми всі простували на небо, ми всі простували в зовсім інший бік, – одно слово, період був остільки подібний до нашого часу, що дехто з найгаласливіших авторитетів його наполягали на тому, що його треба приймати, як мірку для порівняння, і в доброму і в лихому, тільки в найвищому ступені» (книжка про часи Великої Французької революції) (Чарлз Дікенс, «Повість про двоє міст» (1859)).

«Всі щасливі сім’ї схожі одна на одну. Кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму» (найвідоміше перше речення) (Лев Толстой, «Анна Кареніна» (1875–1877)).

«Я родилася 29-го падолиста…

Старі люди кажуть, що сей день – день недолі» (Ольга Кобилянська, «Царівна» (1896)).

«Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху» (це речення вважають другим найгарнішим у німецькомовній літературі) (Франц Кафка, «Перевтілення» (1915)).

«Був квітневий день, сонячний і холодний. Годинники пробили тринадцяту годину» (Джордж Орвелл, «1984» (1949)).

«Я не Штіллер!» (Макс Фріш, «Штіллер» (1954)).

«Я двічі з’явився на світ: спершу дівчинкою, у Детройті, напрочуд ясного січневого дня 1960 року; потім, у серпні 1974-го, – хлопцем-підлітком у приймальному відділенні лікарні в Пітоксі, штат Мічиган» (твір, за який автор отримав Пулітцерівську премію. Історія про дівчинку Каллілопу, яка дорослішає і перетворюється на Калла, події розгортаються на тлі сімейної саги кількох поколінь) (Джеффрі Євгенідіс , «Середня стать» (2002)).

«Слухайте.

Мерці ніколи не перестають говорити. Можливо, через те що смерть – зовсім і не смерть: тебе нібито залишили в школі після закінчення занять, точніше, затримали після школи життя» (Марлон Джеймс, «Коротка історія семи вбивств» (2014)).

 «Лише мертвим дозволені пам’ятники, проте мені його звели ще за життя. Я вже скам’яніла» (Маргарет Етвуд, «Заповіти» (2019)).

«Три-Же цієї книги: ЖИТТЯ, ЖИТЛО, ЖІНКА» (Євгенія Кононенко, «Празька химера» (2019)).

«Щоразу, коли думаю, чи сподіваюся, чи мрію, чи надіюся, чи планую, чи вірю, що колись потім, у майбутньому, буде не просто все добре, а значно краще, то не забуваю собі нагадати, що будь-яке майбутнє безпосередньо пов’язане хоч із якимось та й старінням» (Тарас Прохасько, «Майбутнє буде давно» (2019)).

«Ця розповідь ведеться від імені трьох білих ведмедів трьох поколінь» (Йоко Тавада, «Мемуари білих ведмедів» (2019)).

Ілюстрація до книжки Й. Тавади

«Тридцять п’ять років я працюю в пункті збору старого паперу, така вона, моя любовна історія. Тридцять п’ять років пресую старий папір і книги, тридцять п’ять років обмащуюся літерами, вже навіть схожий на ті наукові словники, яких точно напресував десь із тридцять центнерів, я джбан, повний живої і мертвої води, лиш трошки нахили – й потечуть із мене чудові думки, я мимохіть освічений, тож, власне, навіть не знаю, які думки мої й походять від мене, а які я вичитав, отже, за тих тридцять п’ять років я з’єднався із собою і зі світом навколо, бо, читаючи, я насправді не читаю, я набираю в дзьобик гарне речення й смокчу його, мов карамельку, наче ціджу чарочку лікеру, допоки його думка в мені не розіллється, наче алкоголь, вона довго всотується в мене, аж доки не лише заповнить мозок і серце, а й загуркоче у венах до самих кінчиків судин» (Богуміл Грабал, «Занадто гучна самотність» (2020)).

«Пам’ятаю, як він помер. Я його вбив, а Малюк сказав:

–       Не зважай» (Артем Поспєлов, «Тадуш» (2021)).

Бажаємо приємного читання!

Марина Горбатюк