Книжки про книжки

Ми підготували невелику добірку романів про те, як книги можуть вплинути на людське життя. Згадані у дописі видання надійшли від Українського інституту книги (за програмою поповнення бібліотечних фондів) зовсім нещодавно, тож радимо звернути увагу на новинки.

Гейг, Метт.

Опівнічна бібліотека  / М. Гейг ; пер. з англ. Г. Яновської ; за ред. Р. Трифонова. – Харкiв : Жорж, 2021. – 416 с.

Десь між життям і смертю існує бібліотека з незліченною кількістю книжок. Кожна з них – це історія паралельної реальності. В одній книзі викладена історія вашого життя; в інших – історії життів, які ви могли б прожити, якби в певний момент наважилися щось змінити. Уявіть, що у вас з’явилася можливість піти в таку бібліотеку і переглянути всі варіанти… Головна героїня – одна з тих, хто отримав такий шанс.

Нора Сід – типова (навіть стереотипна) невпевнена у собі жінка за 30. Працює в магазині музичних інструментів, живе з котом у занедбаній квартирі. Вона скептично ставиться до змін – навіщо пробувати, якщо все одно нічого не вдасться? Жінка ще не здогадується, що звична сталість незабаром буде порушена…

Сельська Марґіт

Її звільняють з роботи, до того ж раптово помирає улюблений кіт – Нора усвідомлює: тепер нема за що триматися у цьому остогидлому, несправедливому світі, тож вирішує вчинити самогубство і випиває надто багато таблеток. Далі починається найцікавіше: вона не помирає, а опиняється в Опівнічній бібліотеці. Обираючи книжки, головна героїня проживає альтернативні версії своїх життів – ті, в яких зробила інший вибір: стала науковицею, спортсменкою, рок-зіркою, вірною дружиною… Та чи кращі вони?

Кому читати?

1. Шанувальникам книг на тему «А що було б, якби…».

2. Шанувальникам фільму «Пан Ніхто».

3. Шанувальникам легких книг з хорошою філософією. 

Кому не читати?

1. Фанатам хитро закручених, гостросюжетних історій.

2. Тим, кого дратують сюжеті дірки.

3. Тим, хто не любить депресивних героїнь (поради В. Гнипи).

 

Зузак, Маркус.

Крадійка книжок : роман / М. Зузак ; пер. з англ. Н. Гоїн ; іл. Т. Вайт. – Харкiв : Клуб сімейного дозвілля, 2021. – 416 с.

Востаннє.

Це багряне небо…

Що ж сталося, чому крадійка книжок стояла навколішки і вила, зусібіч оточена купою безглуздих, запилюжених, обпалених рукотворних уламків?

За кілька років до того усе почалося зі снігу.

Час настав. Для когось.

Маркус Зузак

«Крадійка книжок» (англ. «The Book Thief», 2005) – роман австралійського письменника Маркуса Зузака. Екранізований 2013 року за участі британського режисера Браяна Персиваля. «Крадійка книжок» – книжка гіркого відчаю, неможливості змінити ситуацію, книжка боротьби та втрат, книжка про силу слів. Тут – розповідь про Голокост, вплив тоталітарного режиму Гітлера на людей, про Другу світову війну і про книги. Твір торкається загальнолюдських тем дружби, кохання, сім'ї, милосердя. Головною героїнею є дев'ятирічна дівчинка Лізель Мемінгер. Прийомні батьки – Ганс та Роза Губерманни, сусід та шкільний друг Руді, єврей Макс Вандербург – люди, які населяють її світ і впливають на світогляд. Тут немає «поганих» героїв. Це звичайні люди, які люблять, кохають, дружать, брешуть, сваряться, кричать, вибачають і просять вибачення, відчувають страх. Кожен з них щось краде: їжу, час, книги. Абстрактне зло – Гітлер. Його ненавидять, бояться, але й наслідують. Він існує поза сюжетом.

Смерть (чоловічого роду!) усе бачить, знає минуле й майбутнє. Дещо іронічно, адже саме він розказує нам цю моторошну історію.  

«Досить зазначити, що одного дня я привітно схилюся над вами. На моїх руках спочине ваша душа. На моєму плечі влаштується якийсь колір. Я обережно віднесу вас»

Смерть оповідає про Лізель, про її книгу – такий собі крадій чужої книги життя; він висловлює свій погляд на світ; у нього немає жалощів до людей. Смерть просто виконує свою роботу – не любить «гратися» у загадки. Письменник почав роман розповіддю про майбутнє, але про долю героїв ми довідаємося саме від Смерті. Оповідач заглядає у космічні глибини людського існування. Він змушує задуматись над тим, що відбувається не тільки в книзі, а й у житті.
Події відбуваються в нацистській Німеччині, починаючи з січня 1939 року. Простір, в якому живе героїня – Молькінг – маленьке містечко. Більший простір – це вся Німеччина. Смерть розкриває ще один топос – космічний, уселюдський. Міфічний простір – світ потойбічний, це Небо, куди Смерть відносить померлих.

Уперше Смерть побачив Лізель, коли прийшов забрати душу її молодшого брата. Він став свідком крадіжки першої книги і зацікавився долею дівчинки. Оповідач приходив до будинку, де, ризикуючи життям, родина переховувала єврея. Він слухав, як Лізель читала книжки під час бомбардувань. Смерть завжди був поруч. Під час останньої зустрічі він розкриє крадійці книжок свою найбільшу таємницю...

Колґан, Дженні.

Маленька книгарня щастя : роман / Д. Колґан ; пер. з англ. О. Сандига. – Київ : Рідна мова, 2021. – 344 с.

Просто дій. Хоч щось роби. Можна помилитися, а тоді виправити помилку. Але якщо нічого не робити, то й виправляти буде нічого. І залишиться тільки шкодувати, що так промандрувала життя.

Дженні Колган, «Маленька книгарня щастя»

Бібліотеку, в якій багато років працювала Ніна, розформовують. Дівчина втрачає улюблену роботу, яка вже давно стала сенсом її життя, адже героїня не уявляє себе без книжок. Що робити? Боротися за місце під сонцем, напитуючи вакансії бібліотекаря в натовпі таких самих шукачів? А може, набратися сміливості та нарешті спробувати втілити давню мрію – відкрити власну пересувну книгарню? І можливо, десь за рогом на Ніну чекають нова домівка, нові друзі та навіть кохання всього її життя… Разом із героїнею роману Дженні Колґан «Маленька книгарня щастя» читач порине в надзвичайну атмосферу щоденних змін, знайомств і свят, яких, здавалося, годі було сподіватися в маленькому шотландському містечку.

P.S. Мене, до речі, дуже розважило звернення авторки до читачів (замість передмови). Думаю, книголюби оцінять! Чи вже оцінили. Письменниця розповідає про місця, у яких мала досвід читання: пляж, ванна, лікарня тощо. Вона пропонує кілька варіантів, перелік може доповнити кожен охочий! Раджу звернути увагу на книжку, якщо потребуєте «розвантаження» або «перезавантаження».

Бажаємо натхненного читання! Як казав Вольтер, «нумо читати й танцювати; ці дві розваги ніколи не завадять світу».

Бережіть себе)

 

Знайомство зблизька з бібліотекою

Знаково,  що в день народження Михайла Івасюка, 25 листопада, до книгозбірні завітали студенти II, III курсів спеціальності «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа» Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв ім. С. Воробкевича (кураторка Ксьондзик К.В.).

Оглядова екскурсія бібліотекою була пізнавальною. Майбутні фахівці ознайомилися з функціональними підрозділами обласної бібліотеки. За словами Ю. Яковлєва, «Бібліотекар – розпорядник долі книг. Бібліотекар – перший стимулятор читацького інтересу. Бібліотекар – провідник, який допомагає книзі знайти дорогу до читацького серця…» Екскурсію провела Тетяна Місько, головний бібліотекар відділу абонемента. 

"Присутність". Антологія молодої чернівецької поезії

Бібліотечні фонди поповнила найновіша антологія молодої чернівецької поезії, яку нещодавно (17.11.21) презентували у літературно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука. До книжки увійшли відібрані професійним журі (у складі якого літературознавці та/або поети Б. Бунчук, С. Вардеванян, О. Івасюк, О. Матійчук, І. Кейван) тексти студентів Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Присутність: антологія молодої чернівецької поезії/ упоряд.: Вардеванян С., Матійчук О.; передм.: Вардеванян С., Кейван І. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2021. – 144 с.

15 авторів, чия тональність поліфонічно вплітається у ДНК-ланцюжки буковинської літератури. Оприлюднення збірки – чи не найкращий варіант «історичного закріплення», «запам'ятовування» тих, чиї шляхи наразі прошиті червоною ниткою ословлення себе і своїх світів. Інґа Кейван пише: «Ця антологія – велика удача для нас усіх, адже вона зібрала й зафіксувала поетичні тексти, голоси, зріз свідомості сучасних молодих людей, наче диск "Вояджера". І незалежно від того, як складуться творчі долі авторок та авторів антології, їхні голоси звучатимуть – голоси саме із цього часу, підтверджуючи існування своїх носіїв. Вони ніколи не стануть примарами».

Книжки – як світлини. Вони фіксують певний рівень розвитку конкретного автора чи авторів і є статичними засобами передавання інформації від покоління до покоління. У випадку з антологією назва «Присутність» надзвичайно доречна: проживаючи слова, вихоплюючи «своє» в цьому багатоголоссі, кожен автоматично стає присутнім серед присутніх. Таке найменування збірка отримала з легкої руки однієї з авторок – Діани Тучак.

Над створенням обкладинки працювала Анна Стьопіна. Спершу, побачивши жіноче вухо, я трохи здивувалася і, може, розгубилася. Моє нерозуміння остаточно розвіялося, коли перевернула книжку: вухо чоловіка у профіль. Пазл склався (мимоволі згадала рядок із вірша П. Целана – «Що прошиває твій голос?»).Тексти – це перш за все про сприймання: відчуття свого внутрішнього голосу при читанні мовчки і слухання при читанні вголос. «Наші» письменники – ті, кого ми ЧУЄМО, чиї ритми вловлюємо. Навіть міфічні сирени не здатні зачарувати подорожувальників, які затуляють вуха. Отже, візуальна комунікація антології базується на вмінні слухати, і, як пише А. Стьопіна, «не відволікатись, тобто бути присутнім, бути тут і зараз. Бути присутнім і свідомим того, що ти чуєш».

Після мови наставників

Крапками, рисками, колами, знаками

Ми вимальовуєм наше минуле,

Завтра формуєм фантомними згадками,

Бýли, ми є чи колись тільки будемо?

Віра Протащук

Кожне покоління створює свою мову – ту, якої потребує для порозуміння зі світом або навіть для бунту проти нього, для дослідження та самоприйняття. Мова різних поколінь ніколи не буває однаковою, хоча й базується на спадкоємності. Щоб зрозуміти інтелектуальне підґрунтя, слід згадати імена таких попередників, як В.Вітмен, А.Рембо, П.Верлен, Ш.Бодлер, П.Целан, Ж.-П.Сартр, А.Гонг, В.Симоненко, В.Стус, О.Лишега та інші. Я помітила, що в пошуках стилю автори часто орієнтуються на літературних батьків (а подекуди братів і сестер), для молодих поетів важливі О.Забужко, М.Матіос, С.Жадан, К.Калитко, Ніколассон, а ще Б.Бунчук, С.Кирилюк, І.Кейван, Х.Венгринюк, – цей перелік не є вичерпним.

Автори випробовують не лише мову – нові сенси витворюють і за допомогою невербальних засобів, зокрема форми; вони випробовують терпіння та гнучкість слова, а це, як на мене, свідчить про прихід нової, безстрашної генерації:

Коли тобі буде двадцять, то гори твої і ріки

постануть поперек горла звичайним юнацьким кашлем,

і ти необачно знову кричатимеш, що цей вік твій, 

таким вже він був поганим і так безкорисно гаснув (Єгор Дьомін)

(Поза)літературний хронотоп

м

і   м

с     е

т       р

о        т

            в

    п       о

   і           г

  в           о

 н

я

      п р о к и д а є т ь с я

        п    д

   о   і     н

        в     і

місто живе за часом

сонячного годинника що

показує час столиці іншої

країни наче імперія не

розпалася наче це єдина

імперія яка диктувала

місту свою        хро н

                               о

                                   л

наче                             о

тільки вона                    г

виною тому що м          і

                               і    ю

не знає                   с

о котрій                  т

йому про              о

             кидати

                       ся

місто не знає хто був

героєм бо не знає своїх

катів місто

                  с

             ю

         р   місто торговий заїзд

     р   місто нова америка

  р   місто залізничний вокзал

р   місто арт

р   хаус

е   місто істерика

а   місто розплилось

 л   тілами націй

   і   змішуючи

     з   їхню

       м   кров

          у   у с о б і (Ян Гуцул, вірш поза збіркою)

Світлина В. Салиги

Про авторів, чиї тексти увійшли до антології, Світлана Вардеванян пише так: «Вони відмовляються від силабо-тоніки й наративності в поезії, ігнорують великі літери й розділові знаки, болісно досліджують свою ідентичність, прискіпливо вивчають тілесність, рефлекторно реагують на війну. Це дуже начитане покоління. Вони фонтанують культурними покликаннями, знову й знову переживаючи фантомні болі значимих попередників та інсталюючи ці фантоми в реальні ініціальні болі свого покоління».

 Фото А. Тамазликар

Моя генерація направду травмована (але чи були колись нетравмовані?). Втім: ми народжені в незалежній Україні, а тому цінуємо державну суверенність і власну свободу; ми одні з перших, хто з дитинства мав доступ до раніше забороненої ідеологами літератури; ми першими випробовували інтернетну вседозволеність та доступність; зрештою, ми перші, кому дали можливість (=не перешкоджали) говорити і виражати(ся).

Перечитую деякі тексти, у Вадима Германа (даруйте, у вадима германа) от побачила «…моя країна – пес без господаря». Деколи мимоволі хочеться кричати, що, дідько, так воно і є. Але не від злості, від розпачу радше. Не знаю, що саме автор вкладав у ті слова, але звучить переконливо. Випадково нагадала свій, локально обмежений Чернівцями, рядок: «Це місто – повія, віддана на розгляд історіям чужих держав». Зрештою, простір – не у всіх, але в багатьох авторів – визначає творчий підхід до «нащупування» комфортної зони існування/перебування.

Поезія – це завжди неповторність

Мистецтво – намордник на Хаосові, а ще – інструмент для виконання вироків. Велика поезія – той прошарок у Світобудові, котрий ділить природу на кровоносне і нервове: на поки що хаос і реальний біль. Вона – поезія – завше постає з подвижницької праці близнят-Сізіфів, один з яких – міраж, а відтак – вільний. Може, вбивця, а може, поет.

Станіслав Вишенський, "Метастази"

Нещодавно відкрила для себе ім’я згаданого в епіграфі есеїста і найрадикальнішого поета «Київської школи». Кожен, хто вивчає, творить або користає з літератури, виробляє власний погляд на неї. Наразі у центрі моєї (а отже, і вашої) уваги – поезія. Що це таке і як її сприймають співтворці «Присутности»? Дозволю собі зацитувати думки кількох авторів:

Матвій Дарійчук: Для мене поезія – це можливість передати свої найважливіші емоції, враження, рефлексії та події через призму творчого / мистецтва, а також – це нескінчення кількість унікальних за формою і змістом авторів, які надихають та супроводжують мене у «світі поезії».

Віра Протащук: Поезія подібна до кровоспускання – це ритуал, який насправді жодних твоїх проблем не вирішує, але дарує полегшення у конкретний момент. І найчастіше за це «полегшення» тебе чекає жорстока відплата – проживання вилитого у слова болю знову і знову з їх перечитуванням.

Андрій Ругала: Поезія – концептуальний задум.

Діана Тучак: Поезія – це засинати між чужих історій та досвідів, переглядати старі концерти, пити вино на порожній кухні, годувати котів і чужі погляди.

Діана Целюк: Поезія для мене – це нерв, шматок сонця і неба в душі, призма, крізь яку я бачу світ і крізь яку світ намагається побачити мене.

Дотиковість

Молода чернівецька поезія дуже тактильна. Її творці наче намагаються доторкнутися до реального світу, щоб переконатися у його абстрактності, фіктивності, відтак створити свій.  Часом людина обмінюється зі світом ролями, а тоді:

Вулиці цього міста безбожно вузькі

Падай! Падай! Падай,

(падаль…) Падай!

Тебе затопчуть, з’їдять, розпнуть на хресті

Найближчої церкви, як грішника (Ян Гуцул).

Хтось намагається знайти, нащупати себе або ж людей/(чи то фантомні спогади про них):

Літера «М» більше не хоче обіймати літеру «И»,

тому ламає пальці, щоб не торкатися тіла (Діана Целюк).

Усе це перетворюється на реалістичну гру – багато забавок новоспечені дорослі тягнуть із дитинства. Світо- та людинопізнання шляхом світоосягнення. Утім, не дотиками єдиними. 

Історія кожного з них лише починається, а отже, бої триватимуть:

Мертві слова

                          Мертвих людей

Мертві світи

                          Мертвих ідей

Метри слідів

                          Метри журби

Метри гріхів

                          Метри чужих (Матвій Дарійчук)

І. Кейван пише: "...їхня поезія – це спосіб пізнання світу, себе, спосіб транслювати світ крізь себе і транслювати себе у світ, а також зробити себе видимими. Комусь із них поезія допомагає рости, проходити дорослішання. З кимось народилася і зростає, часто випереджаючи в рості, як кістки випереджають м'язи, - і тоді завдає болю. Із інших вона просто нестримно проростає, з тріскотом руйнуючи, немов насінину".

Нагадую, що антологія молодої чернівецької поезії є у фонді нашого відділу. 

Приємного читання!

Марина Горбатюк