"Присутність". Антологія молодої чернівецької поезії

Бібліотечні фонди поповнила найновіша антологія молодої чернівецької поезії, яку нещодавно (17.11.21) презентували у літературно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука. До книжки увійшли відібрані професійним журі (у складі якого літературознавці та/або поети Б. Бунчук, С. Вардеванян, О. Івасюк, О. Матійчук, І. Кейван) тексти студентів Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Присутність: антологія молодої чернівецької поезії/ упоряд.: Вардеванян С., Матійчук О.; передм.: Вардеванян С., Кейван І. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2021. – 144 с.

15 авторів, чия тональність поліфонічно вплітається у ДНК-ланцюжки буковинської літератури. Оприлюднення збірки – чи не найкращий варіант «історичного закріплення», «запам'ятовування» тих, чиї шляхи наразі прошиті червоною ниткою ословлення себе і своїх світів. Інґа Кейван пише: «Ця антологія – велика удача для нас усіх, адже вона зібрала й зафіксувала поетичні тексти, голоси, зріз свідомості сучасних молодих людей, наче диск "Вояджера". І незалежно від того, як складуться творчі долі авторок та авторів антології, їхні голоси звучатимуть – голоси саме із цього часу, підтверджуючи існування своїх носіїв. Вони ніколи не стануть примарами».

Книжки – як світлини. Вони фіксують певний рівень розвитку конкретного автора чи авторів і є статичними засобами передавання інформації від покоління до покоління. У випадку з антологією назва «Присутність» надзвичайно доречна: проживаючи слова, вихоплюючи «своє» в цьому багатоголоссі, кожен автоматично стає присутнім серед присутніх. Таке найменування збірка отримала з легкої руки однієї з авторок – Діани Тучак.

Над створенням обкладинки працювала Анна Стьопіна. Спершу, побачивши жіноче вухо, я трохи здивувалася і, може, розгубилася. Моє нерозуміння остаточно розвіялося, коли перевернула книжку: вухо чоловіка у профіль. Пазл склався (мимоволі згадала рядок із вірша П. Целана – «Що прошиває твій голос?»).Тексти – це перш за все про сприймання: відчуття свого внутрішнього голосу при читанні мовчки і слухання при читанні вголос. «Наші» письменники – ті, кого ми ЧУЄМО, чиї ритми вловлюємо. Навіть міфічні сирени не здатні зачарувати подорожувальників, які затуляють вуха. Отже, візуальна комунікація антології базується на вмінні слухати, і, як пише А. Стьопіна, «не відволікатись, тобто бути присутнім, бути тут і зараз. Бути присутнім і свідомим того, що ти чуєш».

Після мови наставників

Крапками, рисками, колами, знаками

Ми вимальовуєм наше минуле,

Завтра формуєм фантомними згадками,

Бýли, ми є чи колись тільки будемо?

Віра Протащук

Кожне покоління створює свою мову – ту, якої потребує для порозуміння зі світом або навіть для бунту проти нього, для дослідження та самоприйняття. Мова різних поколінь ніколи не буває однаковою, хоча й базується на спадкоємності. Щоб зрозуміти інтелектуальне підґрунтя, слід згадати імена таких попередників, як В.Вітмен, А.Рембо, П.Верлен, Ш.Бодлер, П.Целан, Ж.-П.Сартр, А.Гонг, В.Симоненко, В.Стус, О.Лишега та інші. Я помітила, що в пошуках стилю автори часто орієнтуються на літературних батьків (а подекуди братів і сестер), для молодих поетів важливі О.Забужко, М.Матіос, С.Жадан, К.Калитко, Ніколассон, а ще Б.Бунчук, С.Кирилюк, І.Кейван, Х.Венгринюк, – цей перелік не є вичерпним.

Автори випробовують не лише мову – нові сенси витворюють і за допомогою невербальних засобів, зокрема форми; вони випробовують терпіння та гнучкість слова, а це, як на мене, свідчить про прихід нової, безстрашної генерації:

Коли тобі буде двадцять, то гори твої і ріки

постануть поперек горла звичайним юнацьким кашлем,

і ти необачно знову кричатимеш, що цей вік твій, 

таким вже він був поганим і так безкорисно гаснув (Єгор Дьомін)

(Поза)літературний хронотоп

м

і   м

с     е

т       р

о        т

            в

    п       о

   і           г

  в           о

 н

я

      п р о к и д а є т ь с я

        п    д

   о   і     н

        в     і

місто живе за часом

сонячного годинника що

показує час столиці іншої

країни наче імперія не

розпалася наче це єдина

імперія яка диктувала

місту свою        хро н

                               о

                                   л

наче                             о

тільки вона                    г

виною тому що м          і

                               і    ю

не знає                   с

о котрій                  т

йому про              о

             кидати

                       ся

місто не знає хто був

героєм бо не знає своїх

катів місто

                  с

             ю

         р   місто торговий заїзд

     р   місто нова америка

  р   місто залізничний вокзал

р   місто арт

р   хаус

е   місто істерика

а   місто розплилось

 л   тілами націй

   і   змішуючи

     з   їхню

       м   кров

          у   у с о б і (Ян Гуцул, вірш поза збіркою)

Світлина В. Салиги

Про авторів, чиї тексти увійшли до антології, Світлана Вардеванян пише так: «Вони відмовляються від силабо-тоніки й наративності в поезії, ігнорують великі літери й розділові знаки, болісно досліджують свою ідентичність, прискіпливо вивчають тілесність, рефлекторно реагують на війну. Це дуже начитане покоління. Вони фонтанують культурними покликаннями, знову й знову переживаючи фантомні болі значимих попередників та інсталюючи ці фантоми в реальні ініціальні болі свого покоління».

 Фото А. Тамазликар

Моя генерація направду травмована (але чи були колись нетравмовані?). Втім: ми народжені в незалежній Україні, а тому цінуємо державну суверенність і власну свободу; ми одні з перших, хто з дитинства мав доступ до раніше забороненої ідеологами літератури; ми першими випробовували інтернетну вседозволеність та доступність; зрештою, ми перші, кому дали можливість (=не перешкоджали) говорити і виражати(ся).

Перечитую деякі тексти, у Вадима Германа (даруйте, у вадима германа) от побачила «…моя країна – пес без господаря». Деколи мимоволі хочеться кричати, що, дідько, так воно і є. Але не від злості, від розпачу радше. Не знаю, що саме автор вкладав у ті слова, але звучить переконливо. Випадково нагадала свій, локально обмежений Чернівцями, рядок: «Це місто – повія, віддана на розгляд історіям чужих держав». Зрештою, простір – не у всіх, але в багатьох авторів – визначає творчий підхід до «нащупування» комфортної зони існування/перебування.

Поезія – це завжди неповторність

Мистецтво – намордник на Хаосові, а ще – інструмент для виконання вироків. Велика поезія – той прошарок у Світобудові, котрий ділить природу на кровоносне і нервове: на поки що хаос і реальний біль. Вона – поезія – завше постає з подвижницької праці близнят-Сізіфів, один з яких – міраж, а відтак – вільний. Може, вбивця, а може, поет.

Станіслав Вишенський, "Метастази"

Нещодавно відкрила для себе ім’я згаданого в епіграфі есеїста і найрадикальнішого поета «Київської школи». Кожен, хто вивчає, творить або користає з літератури, виробляє власний погляд на неї. Наразі у центрі моєї (а отже, і вашої) уваги – поезія. Що це таке і як її сприймають співтворці «Присутности»? Дозволю собі зацитувати думки кількох авторів:

Матвій Дарійчук: Для мене поезія – це можливість передати свої найважливіші емоції, враження, рефлексії та події через призму творчого / мистецтва, а також – це нескінчення кількість унікальних за формою і змістом авторів, які надихають та супроводжують мене у «світі поезії».

Віра Протащук: Поезія подібна до кровоспускання – це ритуал, який насправді жодних твоїх проблем не вирішує, але дарує полегшення у конкретний момент. І найчастіше за це «полегшення» тебе чекає жорстока відплата – проживання вилитого у слова болю знову і знову з їх перечитуванням.

Андрій Ругала: Поезія – концептуальний задум.

Діана Тучак: Поезія – це засинати між чужих історій та досвідів, переглядати старі концерти, пити вино на порожній кухні, годувати котів і чужі погляди.

Діана Целюк: Поезія для мене – це нерв, шматок сонця і неба в душі, призма, крізь яку я бачу світ і крізь яку світ намагається побачити мене.

Дотиковість

Молода чернівецька поезія дуже тактильна. Її творці наче намагаються доторкнутися до реального світу, щоб переконатися у його абстрактності, фіктивності, відтак створити свій.  Часом людина обмінюється зі світом ролями, а тоді:

Вулиці цього міста безбожно вузькі

Падай! Падай! Падай,

(падаль…) Падай!

Тебе затопчуть, з’їдять, розпнуть на хресті

Найближчої церкви, як грішника (Ян Гуцул).

Хтось намагається знайти, нащупати себе або ж людей/(чи то фантомні спогади про них):

Літера «М» більше не хоче обіймати літеру «И»,

тому ламає пальці, щоб не торкатися тіла (Діана Целюк).

Усе це перетворюється на реалістичну гру – багато забавок новоспечені дорослі тягнуть із дитинства. Світо- та людинопізнання шляхом світоосягнення. Утім, не дотиками єдиними. 

Історія кожного з них лише починається, а отже, бої триватимуть:

Мертві слова

                          Мертвих людей

Мертві світи

                          Мертвих ідей

Метри слідів

                          Метри журби

Метри гріхів

                          Метри чужих (Матвій Дарійчук)

І. Кейван пише: "...їхня поезія – це спосіб пізнання світу, себе, спосіб транслювати світ крізь себе і транслювати себе у світ, а також зробити себе видимими. Комусь із них поезія допомагає рости, проходити дорослішання. З кимось народилася і зростає, часто випереджаючи в рості, як кістки випереджають м'язи, - і тоді завдає болю. Із інших вона просто нестримно проростає, з тріскотом руйнуючи, немов насінину".

Нагадую, що антологія молодої чернівецької поезії є у фонді нашого відділу. 

Приємного читання!

Марина Горбатюк