Щоб краще зрозуміти літературу: добірка книжок

Агеєва, Віра.
Мистецтво рівноваги. Максим Рильський на тлі епохи / В. Агеєва. –  Київ : Книга, 2012. – 392 с. : іл. – (Бібліотека Шевченківського комітету)

Авторка розглядає творчість Максима Рильського в широкому біографічному та історико-культурному контексті. Вперше із залученням недоступних раніше архівних матеріалів і документів простежено історію шляхетського роду Рильських, зокрема історію боротьби «двох душ», польської й української, роль Тадея Рильського і всього середовища київської Старої Громади у формуванні найвизначнішого поета неокласичного кола. Розглянуто художню еволюцію від символізму десятих років до неокласицизму двадцятих-сорокових. Окрема сюжетна лінія цього дослідження – особливості «безпеки життєдіяльності» у роки сталінського соцреалізму, складні й незрідка трагічні колізії співіснування з радянською системою, аналіз текстів з подвійним дном, текстів-шифрів, наявних у багатьох радянських письменників. Поетика Максима Рильського аналізується в контексті художньої практики київських неокласиків, зокрема Миколи Зерова та Павла Филиповича. Акцентується особлива роль Максима Рильського у збереженні традицій українського модернізму в другій половині XX століття.
 
Антофійчук, Володимир Іванович.
Біблійні контексти української прози. (Від Середньовіччя до сьогодення) : монографія / В. І. Антофійчук, А. Гавріл ; М-во освіти і науки України, Чернів. нац. ун-т ім. Юрія Федьковича, Сучавський ун-т "Штефан Чел Маре". – Чернівці : Чернів. нац. ун-т ім. Юрія Федьковича, 2021. – 316 с.

У монографії на широкому істогрико-літературному матеріалі – від «Повчання» Володимира Мономаха до романів Романа Іваничука та Михайла Трайсти – простежено своєрідність функціонування біблійного сюжетно-образного матеріалу в українській прозі. Проаналізовано різні форми і способи переосмислення традиційних структур, а також розглянуто жанрові різновиди біблійної прози.
Для літературознавців, філософів, психологів і всіх, хто цікавиться проблемою «Біблії та культури».
 
Бойченко, Олександр.
Мої серед чужих : читацький путівник для дітей ст. шк. та мол. студ. віку / О. Бойченко. – 2-е вид. – Чернівці : Книги-ХХІ, 2017. – 320 с.

«Мої серед чужих» – це своєрідний читацький путівник для дітей старшого шкільного та молодшого студентського віку. Книга містить тексти про зарубіжних філософів і письменників – Сократа і Марка Аврелія, К’єркегора і Ніцше, Кафку і Джойса, Селінджера й Кізі, Мілоша і Колаковського, Ґомбровіча й Гласка, Єрофєєва і Довлатова та багатьох інших. Поклавши в основу не лише географічний принцип, автор розбив збірку на шість розділів: Кілька орієнтирів, Близький світ, Старий світ, Дитячий світ, Далекий світ, Інший світ. І пояснив, що його книжка «може стати у пригоді тим, хто вже навчився читати, але ще вчиться розуміти прочитане». «Представникам решти вікових, соціальних та професійних груп, – додає Олександр Бойченко з властивим йому почуттям гумору, – автор ні насолоди, ні користі не гарантує».

 

Рудницький, Леонід

Світовий код українського письменства : вибрані літературознавчі статті й дослідження / Леонід Рудницький. – Івано-Франківськ : Видавництво Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2010. – 332 с.
Автор, відомий дослідник німецької і слов'янської літератур, професор Пенсільванського університету, Українського католицького Університету, Українського Вільного Університету, президент Світової ради Наукових товариств ім. Шевченка, написав понад 200 наукових праць.
До книги увійшли вибрані статті й дослідження з компаративістики, написані ним у різні роки в діаспорі і в Україні. Однак вони мають спільне спрямування, єдину концепцію, що сприяє загальній структурі видання, робить його цілісним і завершеним. І перший, і другий розділи об'єднують різні теоретико-літературні й історико-літературні об'єкти дослідження віддалені в часі. Всі статті книжки ґрунтуються на матеріалі нашого національного і європейського та світового письменства, зокрема німецького, австрійського та англійського.
Доповнюють видання бібліографічні матеріали, що у хронологічному порядку подають перелік вибраних наукових праць Леоніда Рудницького, розкривають його багатогранну діяльність як президента Світової Ради НТШ.

Ушкалов, Леонід Володимирович. 

Що таке українська література : есеї / Л. В. Ушкалов. – Львiв : Вид-во Старого Лева, 2016. – 352 с. 

До книги ввійшли 45 есеїв, які вперше побачили світ у 2012–2013 роках на шпальтах газети «Україна молода» в рубриці «Уроки літератури від Леоніда Ушкалова». У них автор порушує цілу низку питань, важливих для кожної людини: щастя, свобода, любов, правда, поезія, самотність... А героями есеїв є і добре відомі всім класики, зокрема Сковорода, Квітка-Основ’яненко, Шевченко, Гоголь, Драгоманов, Франко, Леся Українка, Кобилянська, Винниченко, Хвильовий, Йогансен, Маланюк, Довженко, Яновський, і куди менше знані автори: Кримський, Шпол, Буревій, Чернов, Теліга, Лівицька-Холодна й інші. Написані в яскравій публіцистичній манері, ці «уроки» незаперечно свідчать про одне: українська літературна традиція від давнини до сьогодні – багата, барвиста і надзвичайно цікава.

Важливі дати (вересень)

1 вересня
ДЕНЬ ЗНАНЬ.
 
2 вересня
День закінчення Другої світової війни. 2 вересня 1945 року був підписаний Акт про беззастережну капітуляцію Японії – останнього активного союзника фашистської Німеччини.
 
5 вересня
Міжнародний день благодійності.
100 років від дня народження Григорія Бойка (псевдонім – Грицько Бойко) (1923–1978), українського письменника, поета, перекладача.
 
6 вересня
160 років від дня народження Джессі Вілкокс Сміт (1863–1935), американської художниці-ілюстраторки.
120 років від дня народження Петра Тищенка (1903–1967), українського кобзаря.
 
7 вересня
75 років від дня народження Софії Майданської (1948), української поетеси, письменниці, драматургині.
 
8 вересня
Міжнародний день грамотності.
 
9 вересня  
День українського кіно. Відзначається в Україні згідно з Указом Президента (№ 52/96 від 12 січня 1996 р.) щорічно у другу суботу вересня.
110 років із дня народження Олександра Мазуркевича (1913–1995), літературознавця, славіста, педагога.
 
10 вересня
День пам’яті українців – жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини в 1944–1951 рр. Відзначається згідно з Постановою Верховної Ради України (2608-VІІІ від 8 листопада 2018 р.) щорічно у другу неділю вересня.
 
13 вересня
205 років від дня народження Гюстава Емара (Олівера Глуа) (1818–1883), французького прозаїка.
150 років із дня народження Дениса Лукіяновича (1873–1965), письменника, літературознавця.
95 років від дня народження Йона Друце (1928), молдавського прозаїка, драматурга.
 
15 вересня
Міжнародний день демократії.
Міжнародний день свободи освіти.
 
16 вересня
День хірурга
60 років від дня народження Аттили Могильного (1963–2008), українського поета.
 
17 вересня
170 років із дня народження Михайла Павлика (1853–1915), письменника, публіциста, громадського діяча.
110 років від дня народження Міри Лобе (1913–1995), австрійської письменниці, художниці-ілюстраторки.
 
18 вересня
МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ЧИТАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ КНИГ.
 
19 вересня
165 років від дня народження Адріана (Андріана) Кащенка (1858–1921), українського прозаїка.
 
20 вересня
100 років від дня народження Олександра Сизоненка (1923–2018), українського письменника, прозаїка, публіциста, есеїста, кіносценариста.
 
21 вересня
Міжнародний день миру.
80 років від дня народження Клауса Кордона (1943), німецького прозаїка.
 
23 вересня
Міжнародний день жестових мов.
 
24 вересня
Міжнародний день людей із вадами слуху.
95 років від дня народження Миколи Стороженка (1928–2015), українського художника-ілюстратора.
 
25 вересня
Всесвітній день мрії.
 
26 вересня
Європейський день мов.
135 років від дня народження Томаса Стернза Еліота (1888–1965), англійського поета, драматурга, літературного критика.
 
27 вересня
100 років від дня народження Ростислава Самбука (1923–1996), українського письменника, журналіста, сценариста.
 
28 вересня
220 років від дня народження Проспера Меріме (1803–1870), французького прозаїка, новеліста, драматурга.
105 років від дня народження Василя Сухомлинського (1918–1970), українського педагога, прозаїка.
 
29 вересня
День пам’яті жертв Бабиного Яру. 82 роки тому (1941) в окупованому Києві почались масові розстріли мирного населення в Бабиному Яру.
 
30 вересня
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ДЕНЬ БІБЛІОТЕК.

Альбер Камю: свобода абсурду

Альбер Камю (фр. Albert Camus; 7 листопада 1913 – 4 січня 1960) – французький романіст, філософ, публіцист, один із лідерів філософсько-мистецького напрямку екзистенціалізму.

Народився у Французькому Алжирі в незаможній родині найманого робітника та прибиральниці. Через кілька місяців батько помер від поранення на полі бою Першої світової війни, Камю виховувала матір, іспанка за походженням. Вона не вміла читати й писати, мало говорила. Він називав її «mère» (море), що співзвучне з «mer» (матір) – французькою мовою обидва слова звучать майже однаково, але сам письменник проводив аналогію з мовчазним морем, яким для нього була мати.

У дитячі й підліткові роки любив грати в футбол, переважно стояв на воротах, тож мав достатньо часу, щоб стежити за кожною комбінацією; ця позиція надавала можливість водночас бути і в команді, і відстороненим від інших гравців. У 17 років через перенавантаження під час гри у нього трапився розрив легені, після обстежень виявили туберкульоз. У першій половині ХХ століття цей діагноз був вироком, що позбавив можливості здобути вищу освіту й працювати на престижній роботі (загалом – у колективі). Альбер Камю став журналістом, брався за різні завдання редакції. Згодом він писав: «Я був десь на півдорозі між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, нібито все гаразд в історії та під сонцем; сонце навчало мене, що історія – це ще не все. Змінити життя – так, але тільки не світ, який я обожнював».

У 1934 році вступив до комуністичної партії, яку покинув через три роки через розбіжності в поглядах, провадив антинацистську діяльність, організував аматорський театр, співпрацював з незалежною лівою пресою. На початку 1940-х рр. переїхав у Париж, завершив роботу над повістю «Сторонній» та есе «Міф про Сізіфа». У 1942-43 рр. обидва твори вийшли друком і викликали захоплення французької інтелігенції.  Андре Моруа зазначив: «Ще зовсім молодим він став живим дзеркалом цілого покоління».

Саме завдяки А. Камю філософське вчення екзистенціалізму стало популярним у Франції. В його основі є твердження абсурдності буття («абсурд є метафізичним станом людини у світі», – зазначає у «Міфі про Сізіфа»), уявлення про світ як про царство хаосу. Екзистенціалізм передбачає протиставлення особистості соціуму, що прагне прагне підлаштувати людину під себе. Абсурдна людина = людина, вільна від соціуму: «…упевнившись у конечності своєї свободи, і тому, що її бунт не має майбутнього, а свідомість тлінна, людина абсурду продовжує свої діяння в часовому просторі свого життя. Тут її терен, тут місце її діяльності, яку вона вивела з-під будь-якого суду, окрім свого власного».  

Невелика за обсягом творча спадщина А. Камю створювалася переважно під час Другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на теми, що порушувалися письменником, і на спосіб їх висвітлення. Для його творчості характерне поєднання белетристики з філософськими роздумами. У 1947 році вийшов друком роман «Чума»: за визначенням самого письменника, відбувся перехід від «етапу абсурду» до «етапу протесту».

У 1950-х роках Камю пережив світоглядну і творчу кризу, що призвело до зниження його творчої активності. Загострилися суперечності, притаманні його світогляду й суспільно-політичній позиції, що знайшло вираження у трактаті «Бунтівна людина». 1956 року він категорично висловив свою позицію на підтримку революції в Угорщині, засудив збройне втручання Москви й кровопролиття. 1957 року отримав Нобелівську премію з літератури. Він уникав публічних розмов про Алжирську війну (1952–1962), проте після вручення, під час зустрічі зі студентами, йому довелось все ж дати відповідь на запитання про ставлення до боротьби алжирців за незалежність. Камю відповів, що, обираючи між незалежністю та матір’ю, він обирає матір. Невдовзі ця цитата була на всіх шпальтах французьких газет, письменника звинувачували у відстоюванні власних інтересів на противагу загальним тощо. Боротьба за незалежність була жорстокою: очевидно, Камю не хотів, щоб його мати (та й інші люди) гинули у терактах. Певно, він мав на увазі мирне вирішення конфлікту.

4 січня 1960 року письменник загинув у автомобільній катастрофі біля міста Санс. За офіційною версією, автомобіль, у якому Альбер Камю разом із товаришем Мішелем Галлімаром (племінник видавця Гастона Галлімара), повертався з Провансу до Парижа, вилетів з дороги і врізався в дерево. Камю загинув миттєво. Галлімар, який був за кермом, помер у лікарні через кілька днів, його дружина й дочка вижили. Серед особистих речей письменника було знайдено рукопис незакінченого роману «Перша людина» та невикористаний залізничний квиток.

Підготувала Марина Горбатюк

«Ще карам не край»: до 86-ї річниці від дня арешту Майка Йогансена

 Він був поетом, філософом і мандрівником. Європейцем із німецькою і норвезькою кров'ю, який вважав себе українцем.

Ірина Шторгін

Майк Йогансен, справжнє ім'я Михайло Йогансен (16 жовтня 1895, Харків – 27 жовтня 1937, Київ) – український письменник доби «Розстріляного відродження», перекладач, критик, лінгвіст, сценарист. Один із засновників літературного об'єднання ВАПЛІТЕ.
Жертва сталінських репресій. 18 серпня 1937 року був заарештований співробітниками НКВС у своїй харківській квартирі в будинку «Слово».

Походження
У життєписі Майка Йогансена є багато суперечностей та містифікацій, створених самим ж письменником в численних автобіографіях. За однією з версій, його батько, Гервасій Андрійович (Гайнріхович) Йогансен, походив із остзейських німців. В окремих матеріалах є свідчення про латвійське, шведське чи навіть норвезьке походження. Закінчивши Московський університет, чоловік перебрався до Харкова, де, уникаючи військової служби, влаштувався вчителем німецької мови, хоча за освітою був істориком. Мати, Ганна Федорівна Крамаревська, родом зі Старобільщини, випускниця Першої жіночої Маріїнської гімназії в Харкові.

 

Освіта
Початкову освіту здобув вдома, мав природну схильність до вивчення мов. У дитинстві разом із сестрою часто читали «Фауста» Й. Гете, оскільки батько вважав, що це сприятиме кращому засвоєнню німецької мови. Згодом навчався у Третій харківській чоловічій гімназії, де викладав Гервасій Йогансен. У класі його найближчими друзями були майбутні російські поети-футуристи Григорій Пєтніков та Божидар (Богдан Гордєєв). «Бувши в гімназії, не пив, не курив і не знав жінок», – коротко описував цей період.

Із 14 років працював репетитором. Як випускник класичної гімназії, добре знав старогрецьку, латину, німецьку і французьку. Самотужки вивчив англійську та іспанську, непогано знав скандинавські та слов'янські мови. Багато перекладав, зокрема твори Фрідріха Шилера, Вільяма Шекспіра, Едґара Алана По, Редьярда Кіплінга, Герберта Велса та інших.

Закінчив історико-філологічний факультет Харківського Імператорського університету (1917), спеціалізувався на вивченні латини. Дипломну роботу на тему «Ablativus absolutus и другие самостоятельные падежи в латинском и греческом языках» захистив буремного 1917 року. Тоді він захоплювався Кантом, Шопенгауером та іншими мислителями, також цікавився ідеями соціалізму.

 

Пореволюційні роки виявились дуже складним періодом в житті письменника. Щоб якось прогодувати себе і родину, вони разом з батьком саджали картоплю, – про це пише Ярина Цимбал в статті «Майк Йогансен. Мандрівник, мисливець і філософ». Від голоду, нестатків та хвороб померли Гервасій Андрійович, сестра Таня і брат Федя. 
У січні 1918 року в Харкові відкрилася українська гімназія імені Бориса Грінченка. Це була перша середня школа зі спільним навчанням хлопців і дівчат та з викладанням українською мовою. Там працювали відомі мовознавці Олекса Синявський і Микола Сулима, освітянин Олександр Попов, французьку мову викладала письменниця Христя Алчевська. Цим і можна пояснити фразу з автобіографії Йогансена: «Почав писати вкраїнською мовою під впливом учителів школи ім. Грінченка в Харкові».

Про його унікальне вміння швидко опановувати мови згадував письменник Юрій Смолич:

«Коли в час війни в Іспанії прибули іспанські діти-сироти, Йогансен осягнув іспанську мову достеменно на моїх очах – у балачці з іспанською дівчинкою років десяти. Після того він зразу ж перекладав розмови з іспанськими дітьми – з іспанської на українську і з української на іспанську – всім письменникам, які були в бригаді, що приїхала відвідати іспанських дітей в Померках, на дачі Г. І. Петровського. А повернувшись додому, взяв іспанську книжку і вільно її читав. За кілька днів Майк опублікував вже й переклади з іспанської поезії».

 

Літературна та культурна діяльність
1921 року зближується з Василем Елланом-Блакитним, Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою та іншими харківськими письменниками. Разом із ними став фундатором Спілки пролетарських письменників «Гарт» (1923). У цей час працює редактором на ВУФКУ. Йогансен написав сценарій до фільму «Звенигора», проте режисер Олександр Довженко, за його ж спогадами, змінив близько 90% тексту, додавши елементи класових суперечностей, зробивши ідеологічно «правильні» соціальні акценти.
Письменник звільнився з роботи після переїзду організації з Харкова до Києва восени 1926 року.
Перші вірші писав німецькою і російською мовами. Про себе як про українського поета він заявив 1921 року публікаціями в журналі «Шляхи мистецтва», збірниках «Жовтень» і «На сполох», альманахові «Штабель». Починаючи з 20-х рр. він був одним з найактивніших учасників літературного життя, до того ж – членом колегії мистецького сектору Головполітосвіти, а ще викладав історію української мови в школі художнього слова при клубі «Комуніст» і спільно з Володимиром Сосюрою вів практичні студійні заняття з поетики й версифікації, виступав на літературних середах із доповідями та власними поезіями.

1925 року із групою колег вийшов із «Гарту», вони спільно заснували літературне об'єднання Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Після вимушеного саморозпуску організації в січні 1928 року ініціював створення «Техно-мистецької групи А» (1928–1931). Разом з учасниками цієї групи видавав «Універсальний журнал». З ідеї Йогансена народився також позагруповий альманах «Літературний ярмарок» (1928–1930). Пізніше вступив до Спілки радянських письменників України (1934).

 

N.B.
МАЙКА ЙОГАНСЕНА ВВАЖАЮТЬ ОДНИМ ІЗ ЗАСНОВНИКІВ ПРИГОДНИЦЬКОГО ЖАНРУ В ТОГОЧАСНІЙ ПРОЗІ, що еволюціонувала від авантюрних сюжетів до першопочатків «химерної прози».

 

Загибель

Я знаю: загину високий,

В повітрі чистім і синім.

Мене над містом повісять:

Зорі досвітній в око,

В холодне око дивитись.

Це фрагмент із вірша, написаного в 1920 р., задовго до смерті.

18 серпня 1937 року його було заарештовано. ВІН МЕШКАВ У БУДИНКУ «СЛОВО», В КВАРТИРІ №12. На допитах використовували різні техніки «вибивання правди», проте він все ж не приховував своїх політичних поглядів: «В бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап Вишня – ніякий не терорист. Що саджають людей безвинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і Радянської влади».
24 жовтня 1937 року Йогансену оголосили вирок: «З 1932 року брав участь в антирадянській націоналістичній організації, метою якої повалення радянської влади методами терору й збройного повстання, завербував чотири особи для участі в повстанні, погодився особисто взяти участь у виконанні теракції проти керівників компартії і радянського уряду».
Його засудили до розстрілу з конфіскацією всього майна – на підставі Постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року.
27 жовтня 1937 року Йогансена розстріляно в тюрмі НКВС у Києві. Символічна могила письменника міститься на Лук'янівському цвинтарі, проте за інформацією архівних документів, тіло було таємно поховане у Биківнянському лісі.
Майка Йогансена реабілітували 20 березня 1958 року.
 

Історична довідка:

«Великий терор» – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 роках з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. За цей період на території УРСР було засуджено майже 200 000 осіб, більшість із них – до розстрілу.
Масові репресивні операції у 1937–1938 роках, за задумом Йосипа Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу з «соціально-ворожими елементами», упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити «кадрову революцію».

Музи й митці «Дому на горі»

 

«Спорідненість душ – одне з найвідоміших форм боротьби людини з самотністю».

Валерій Шевчук

«Дім на горі»  – роман сучасного українського письменника Валерія Шевчука, цей твір вважають одним із найбільш знакових зразків химерної прози (особливостями піджанру є поєднання реального й фантастичного, неймовірні події, використання міфологічної поетики). Химерна проза генеалогічно близька до магічного реалізму, що розвинувся в латиноамериканських країнах всередині ХХ століття, однак вона вплетена в українську літературну традицію, зокрема й за допомогою змістових, стилістичних засобів, художніх образів, міфологем тощо. Книжка входить до переліку ста найкращих творів української літератури за версією українського ПЕН.

Валерій Шевчук.
Дім на горі : роман. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. – 560 с.

 
За авторським визначенням жанру, «Дім на горі» – роман-балада (від балади – любовні лінії сюжету, фольклорно-фантастичні елементи). Складається з двох частин: повість-преамбула + цикл з 13 оповідань.
У першій частині дія відбувається довкола будинку, це магічний простір, де живуть жінки одного роду. Замолоду всі вони проходять випробування неземним чоловіком, що за описом схожий на фольклорного Перелесника. Якщо дівчина піддається спокусі, у неї народжується син, приречений блудити світом. Чоловіки, народжені в цьому домі – митці, яким проте не вдається надовго затриматись на вершині жіночого Парнасу. Жінки – музи, яким не вдається довго співіснувати з чоловіками. 

Фактично, Валерій Шевчук переосмислює давню легенду про істоту, що приходить до дівчат вночі, набуваючи вигляду близьких або коханих. Проте у повісті Джигун і Дженджурик позбавлені зовнішньої схожості з кимось із знайомих Галі, а згодом вже і її доньки Оксани. Автор наділяє тих чоловіків демонічними ознаками, проте однозначно не стверджує. Анатоль (так звали Джигуна, від якого Галя народила Хлопця) під час Другої світової війни раптом з’являється в образі воїна: «Зовсім схожий на нього чоловік ітиме, відступаючи, в тому самому загоні, в якому йшов і швець Микола Ващук [чоловік іншої героїні – М. Г.]. Вони, як земляки, триматимуться плече в плече і в час відпочинку згадуватимуть одні й ті ж місця в Житомирі. Того чоловіка зватимуть, правда, Віталієм, і, може, він був тільки рідним братом Анатоля, – у скрутні хвилини допомагатимуть собі навзаєм. Вони схуднуть і потемніють, а коли перестрінуть їх кулеметні черги, першим упаде Віталій. Волею долі, може, проясниться в Анатоля, чи б то в Віталія, розум, і він згадає всіх своїх покинутих та покривджених. Згадає серед них і Галю і побачить її раптом не дівчатком-каченям, а тою дивовижною жінкою, якою вона стане».   
Валерій Шевчук дає своїм героїням право вибору – прийняти несвідоме чи виявити волю, відштовхнути спокусника. Другий, справжній, чоловік має піднятись на гору, переступити поріг і напитись води. Від них народжуються дівчата, майбутні берегині дому. Історія «жіночого простору» розпочалася з прабаби (очевидно, вона є матір’ю Галиної баби та зведеного старшого брата, козопаса Івана Шевчука): «У глибині цього дому спить, злегка похропуючи, бабця, і Галя, прислухаючись, зрозуміла раптом, чого тікав з цього дому далекий її прадід у перших. Не витримав цієї тиші й застиглості, оцього сльозливого й крикливого баб’ячого царства, де чоловіки тільки приходнями і тільки й знали, що достачати кошти для цих жінок, а у вільний час длубатись у своїх книжках. Галя відчула раптом, що і в ній є щось від того прадіда, що їй також хочеться спуститись із цієї гори і перевірити увіч, чи не з картону вирізано всі оці краєвиди». 

Основні події у повісті відбуваються в 40-60-х рр. ХХ ст, проте є спогад від 1911 р. Автор майже не описує історичне тло, немає згадок про революцію, Першу світову війну, голоди й Голодомор /хоча дія розгортається в центрі України, а ці території тоді сильно постраждали/, Друга світова війна згадана побіжно.

Друга частина під назвою «Голос трави» – цикл з 13 новел, що мають опосередкований зв'язок із повістю, проте дають змогу побачити деякі деталі. Підзаголовок: «Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших». Цим правнуком є Хлопець, син Галі, у певних рисах якого можемо простежити схожість із автором, Валерієм Шевчуком. Зрештою, Хлопця навіть в дорослому віці не називають конкретним іменем, можливо, це й справді є літературною містифікацією життєпису.

Новели мають притчевий та алегоричний характер. Реальність у них поєднана з містикою, люди живуть в цілісному, нерозділеному з різними духами, світі. Не кожного злого духа автор наділяє винятково негативними рисами: наприклад, юний чорт здатен щиро закохатися в дівчину й померти заради кохання, відьма прагне гармонії зі світом, вона є більш людяною, ніж князь-гвалтівник.
Наскрізна тема роману – спроба пізнати світ, знайти сенс буття, побачити й відчути добро і зло, любов і ненависть, бажання жити й бажання померти. А де межа між чорним та білим кожен має визначити особисто.
Міфологема дороги є важливим складником розгортання сюжету. Дім обов'язково єднається зі стежками, які ведуть ДО нього й ВІД нього. Так само й автор відкриває перед читачами обрії трактувань і сприйняття. Кожен, певно що, має знайти свою дорогу розуміння написаного у «Домі на горі».

Наостанок ще одна цитата з книжки: 

«Любов – це і є рух до спокою, – подумав старий козопас Іван Шевчук, коли дружина оповіла йому історію про Миколу й Олександру, – ті, що руйнують, не знають любові – це діти темряви й ночі. Не стопчи даремно квітки, – без патетики думав він, сидячи на веранді, – не зріж без потреби дерева, не вбий звіра, тобі недогідного, ані комахи».
 

Важливі дати (серпень)

2 серпня 
135 років з дня народження Костя Буревія (1888–1934), поета, письменника, літературознавця, літературного критика, драматурга, театрознавця, перекладача, громадського діяча, репресованого.
105 років відколи гетьман України Павло Скоропадський затвердив закон про створення фонду Національної бібліотеки Української держави.
 
3 серпня
100 років із дня народження Леоніда Братченка (1923–2003), художника театру.
 
4 серпня 
140 років з дня народження Антіна Крушельницького (1878–1937), письменника, літературознавця, літературного критика, журналіста, громадського і державного діяча, міністра освіти УНР.
 
5 серпня
130 років із дня народження Віри Холодної (1893–1919),  кіноакторки епохи німого кіно.
90 років від дня народження Василя Чебаника (1933), українського художника-ілюстратора, художника шрифту української мови
86 років від початку (1937) «Великого терору» в Україні. Постанова Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2017 році» (№ 1807-VIII від 22 грудня 2016 р.).
 
6 cерпня
Міжнародний день «Лікарі світу за мир». Запропонований організацією «Лікарі світу за запобігання ядерній загрозі». Відзначається в річницю дня бомбардування японського міста Хіросіми (1945).
День Повітряних сил Збройних сил України.
 
7 серпня
140 років від дня народження Миколи Левитського, громадсько-політичного діяча, дипломата. Брав участь у підписанні Брестської мирної угоди 9 лютого 1918 р. Учасник антигетьманського повстання, в.о. комісара Директорії УНР у МЗС, згодом – заступник представника УНР у Швейцарії (до листопада 1920 р.). Був в еміграції. Після персональної амністії 1925 р. повернувся в Україну. Згодом був репресований, розстріляний. Реабілітований 1989 р.
90 років від дня народження Алли Потапової (1933–2021), української поетеси, прозаїка.
 
8 серпня
190 років із дня народження Омеляна Огоновського (1833–1894), вченого, філолога, письменника, педагога, етнографа, громадського діяча.
 
9 серпня
200 років від дня народження Олександра Навроцького (1823–1892), українського громадсько-політичного і культурного діяча, поета, перекладача, члена Кирило–Мефодіївського братства.
 
11 серпня
День народження сучасного українського письменника Володимира Діброви (нар. 1951 р.).
 
12 серпня
Міжнародний день молоді. Встановлений Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1999 р. (Резолюція 54/120), відзначається щорічно.
 
13 серпня
Всесвітній день шульги (лівші).
1958 рік – у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка вперше з'явився термін «Розстріляне відродження».
 
14 серпня
150 років із дня народження Івана Боберського (1873–1947), педагога, публіциста, одного із засновників спортивно-гімнастичного руху на заході Україні.
 
16 серпня
День народження сучасного українського письменника, культуролога, автора концептуального журнального проєкту «Четвер» Юрія Іздрика (нар. 1962 р.)
 
17 серпня 
55 років з дня народження Андрія Кузьменка (псевдонім «Кузьма») (1968–2015), музиканта, співака, продюсера, актора.
 
18 серпня
1937 – 80 років тому був заарештований, а згодом розтріляний український письменник Майк Йогансен.
80 років від дня народження Ольги Лебідь (1943), української художниці-ілюстраторки.
70 років від часу смерті Вільгельма Франца Габсбурга (Василя Вишиваного) – українського військового і політичного діяча, поета, дипломата; (нар. 1895 р.).
 
20 серпня
85 років від дня народження Тараса Мельничука, українського поета-дисидента, в'язня радянських таборів, лауреата Шевченківської премії.
 
21 серпня
70 років із дня народження Дмитра Креміня (1953–2019), поета, публіциста, перекладача, педагога.
 
23 серпня
День Державного Прапора України. Відзначається в Україні згідно з Указом Президента (№ 987/2004 від 23 серпня 2004 р. зі змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 602/2009 від 7 серпня 2009 р.) щорічно.
Європейський день пам’яті жертв сталінізму та нацизму – міжнародний день пам’яті жертв тоталітарних ідеологій сталінізму та націонал-соціалізму. Відзначається у країнах Європейського Союзу щорічно.
 
24 серпня
День Незалежності України (1991). Відзначається щорічно на честь ухвалення Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України, що прийнято вважати датою створення держави Україна у її сучасному вигляді.
155 років з дня народження Максима Славинського (1868–1945), громадського і політичного діяча, поета, дипломата, публіциста.
 
26 серпня
60 років від дня народження Яна Валетова (1963), українського прозаїка, фантаста, журналіста.
 
28 серпня
115 років від дня народження Валентина Литвиненка (1908–1979), українського прозаїка, художника-ілюстратора.
 
29 серпня
155 років від дня народження Людмили Старицької-Черняхівської (1868, м. Київ–1941, в дорозі до заслання), української письменниці, перекладача, літературного критика, громадського та культурного діяча.
140 років із дня народження Дмитра Донцова (1883–1973), політичного діяча, публіциста, журналіста, літературного критика.
День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Відзначається в Україні згідно з Указом Президента (№ 621/2019 від 23 серпня 2019 р.) щорічно.
 
31 серпня
140 років із дня народження Осипа Назарука (1883–1940),  письменника, журналіста, громадського та політичного діяча.