23
лютого учасники книжкового клубу «Пере(ПРО)читання» обговорили роман «Андрій
Лаговський» Агатангела Кримського. Своїми
думками поділилася модераторка Марина Горбатюк:
«Було
багато розмов навколо тем сексуальності, орієнтації, орієнталізму, патріотизму,
хвороб епохи fin de siècle, інтертекстуальності тощо.
Можна
написати сухо: використали біографічний, імагологічний та ін. методи. Але
літературознавчі терміни краще прибережу для наукових статей. Багато
за що можна хвалити цей текст, але краще все ж висловлю, що не сподобалось:
–
дуже різкий перехід від першої частини, коли головний герой втікає від матері.
Вона «темна», морально бридка й чужа йому жінка, вона принижується перед
багатими дамами (=принижує і його), намагаючись вдавати з себе людину, якою не
є. Він зневажає її за плазування – натомість їй достатньо дрібки уваги від
«вищого товариства». І все б нічого, якби сам Лаговський не став таким же у
другій частині. Він ідеалізує сімʼю, з якою зблизився. Вони вважають його
диваком, «дитиною», хоча й на позір добре ставляться. Оболонка, може, й інакша,
а суть одна: Лаговський поводиться так само, як матір, яку він за це зневажав.
До того ж, він чудово усвідомлює свій суспільний статус у порівнянні зі
Шмідтами;
–
одночасна схильність головного героя до істерії, імпульсивних слів/дій і
аскетизму, інтровертивності викликала у мене дисонанс;
–
поет-математик. Математик-поет))))
Я
вірю в те, що таке існує, звісно. Але історія описана з позиції гуманітарія.
Сфера інтересів, від якої головний герой реально «горить» – гуманітарна. Бо й
сам автор у тому розуміється краще. Ну, але то його воля робити Лаговського
точником;
–
усі жіночі образи, окрім художниці (фактично, архетипний образ Касандри) –
банальні, примітивні, нецікаві, хтиві. Натомість усі чоловіки освічені й
класні. А хто не такий – про тих просто автор мало писав і не встиг розкрити.
Тазашо;
–
деякі елементи обірвані, деякі персонажі (для мене особисто) не дуже зрозуміло
навіщо введені. Мені сподобалося, що немає однозначно позитивних і негативних
героїв, це в дусі модернізму і тд. Але моментами все занадто ідеалістично: мати
за 7 років втрачає бажання підлещуватись до вищого товариства (ніби ніколи й не
було), стає «домашньою». Молодші Шмідти з щирою схильністю поновлюють
спілкування з Лаговським. Особливо наївно виглядав момент, коли Костянтин і
Аполлон розчулились від фотокартки з віршем Лаговського, хоча за кілька місяців
до того Аполлон недбало закинув вірш, написаний головним героєм спеціально для
нього.
Понаписувала
тут різного. Хто дочитав – молодець. Ну і наостанок – гарна цитата з роману:
«…я
вже додумався як слід до тієї немудрої істини, що людям любіш бачити поетичну
тканину, а не ткальну машину, і що поетів краще зовсім не бачити або треба
бачити не щодня, а хіба зрідка… ну, заходити до них, приміром, раз на рік, як
ви оце й зробили. Лучче бачити самісінький естетичний їхній бік і не вглядатися
й не знати того, що в них єсть спільнолюдське. В щоденній розмові, в щоденнім
баченні, в щоденних відносинах поет неодмінно наскучить і набридне… наскучить
іще тяжче навіть, ніж проста «прозаїчна» людина».
Матеріал
із facebook-сторінки Марини Горбатюк.
Немає коментарів:
Дописати коментар