Той, хто насмілився плисти проти течії. Михайло Грушевський: дорогою ціною

 

Творець вітчизняної наукової історіографії, перший президент України (хоча з формального, юридичного, а  відтак наукового погляду президентом не був, бо в УНР такої посади не існувало), контраверсійний геній, мрійник, вчений-енциклопедист, – Михайла Грушевського називають по-різному і недарма: він успішно зреалізувався у багатьох сферах життя, ставши для сучасників символом багаторукого, всюдисущого божества. Продуктивність, із якою діяч настільки самовіддано працював до останнього подиху, вражає: нема жодних сумнівів, на таке здатен лише той, хто шалено любить свою справу; той, хто знайшов покликання і готовий іти до фіналу що б там не було.

Усе сказане вище може залишитися лише констатацією фактів, які не справлять на читача особливого враження, якщо той не ознайомлений із детальною біографією українського генія кінця ХІХ–початку ХХ століття. Тому сьогодні, у день його уродин (а М. Грушевський з’явився нас світ рівно 155 років тому) спробую розповісти вам дещо про життєвий шлях нашого літописця.

Надзвичайно вчасно мені до рук потрапила книжка Юлії Тагліної під назвою «Михайло Грушевський».

Тагліна Ю. С.

Михайло Грушевський/Ю.С.Талгіна.- Харків : Фоліо, 2010. 126 с.- (Знамениті українці) 

Можливо, останнім часом я стала надто сентиментальною, а може, авторка надто добре відчула «головного героя», але кілька днів уже відходжу від емоційного потрясіння після прочитання. Праця невелика за обсягом, але дуже цінна з огляду на вміщену (ще й доступно проаналізовану) інформацію. Надзвичайно люблю книжки цієї серії, бо в них «людською» мовою розповідають про неймовірні перипетії життя знаних нам незнайомців. Абсурдно звучить, чи не так? На жаль, того, що ми вчили за шкільною партою, виявляється, зовсім недостатньо для розуміння історичних постатей, від яких нас віддаляють десятки чи сотні років. Ба більше, величезну когорту культурних, громадських  діячів упродовж тривалого часу навіть не допускали в програму. Так було і з Михайлом Грушевським. Ось що про нього написано у «Великій радянській енциклопедії» (подаю у своєму перекладі з російської): «Грушевський Михайло Сергійович – український буржуазний історик й історик української літератури, один із лідерів українського буржуазно-націоналістичного руху. В березні 1917-го приєднався до партії українських есерів і очолив буржуазно-націоналістичну українську Центральну Раду, ставши одним з її головних ідеологів.

…Наукове значення праць Грушевського обмежене тенденційністю відбору та узагальненням фактів, націоналістичною інтерпретацією джерел». 

Утім, на яку оцінку діяльності (будь-якого українського) патріота можна сподіватися від радянської влади? Довгі роки ім’я цього діяча було під забороною: тоталітарна машина ще за життя до останнього тиснула на груди фізично ослабленого, але морально стійкого представника «буржуазної» інтелігенції, який із ранніх років виробив чітку проукраїнську позицію, за що неодноразово приймав побої від недругів. Він звертався до співвітчизників зі словами: «Я хочу жити, щоб працювати, страждати і боротись разом з вами». Біографія Михайла Грушевського – чаша, в яку рівною мірою вливалися солодкий мед і гірка отрута. Він зміг із гідністю пройти свій шлях, не осоромивши «генія, що живе у грудях» (Марк Аврелій).

Із чого все починалося?

Світлі роки динитства та юності

М. Грушевський народився 29 вересня 1866 р. у місті Холм (нині польське місто Хелм), тут провів перші роки свого життя. Він був першою, залюбленою, дитиною своїх батьків – вчителя словесності Сергія Федоровича (1833–1901) і його молодшої на 13 років дружини Глафіри Захаріївни (1846–1918). Михайло Грушевський вважав, що татові завжди щастило: він, виходець із незаможної дияконської родини, зміг досягнути приголомшливих успіхів на професійній ниві. Сергій Федорович вдало просувався по кар’єрній драбині. Розпочавши із вчителювання, невдовзі вже працював інспектором, потім директором, а відтак отримав титул «превосходительства». До речі, він став укладачем зразкового шкільного підручника з церковнослов’янської мови – ця книжка здобула визнання на території Російської імперії та принесла автору славу і чималі гроші. Михайло Грушевський дуже любив батька, намагався рівнятися на нього. Сергій Федорович із ранніх років виховував у хлопчика стійкість, амбітність та вміння долати перешкоди, він уважно стежив за успіхами сина та заохочував його до нових досягнень. Хоча сам Михайло Сергійович визнавав, що ближчі зв’язки мав із батьком, мати, Глафіра Захаріївна, також багато в чому вплинула на становлення його характеру.

Ранні роки, проведені у Холмі, М. Грушевський майже не запам’ятав, перші чіткі спогади пов’язані з іншим містом. В автобіографії є така згадка: «Виростав на Кавказі, куди батько перейшов у 1869 р.: в Ставрополі (1870–1880), потім на Владикавказі, зрідка звідуючи Україну». Час від часу вони з сім’єю приїжджали до родичів на гостину, ті рідкі поїздки «малювалися тому в ореолі далекої «вітчизни»» на контрасті із «чужоплемінною і чужомовною «чужиною»».

Михайло добре вчився, він був одним із найкращих учнів тифліської гімназії, більш за все цікавився історичними творами. У цей час познайомився із книжками М. Костромарова, прочитав «Записки о Южной Руси» П. Куліша, збірники пісень М. Максимовича й А. Метлинського тощо. Інтерес до історії України допомагав Михайлові зменшити відстань між близькою-далекою Батьківщиною.

Перші спроби пера припадають ще на часи навчання в гімназії. Одне зі створених тоді оповідань він навіть надіслав знаному в Україні та за її межами Іванові Нечую-Левицькому, від якого отримав схвальний відгук. Твір («Бех-аль-Джугур», у якому змальовано часи боротьби англійців із мусульманськими повстанцями в Судані) було надруковано у Львові в 1885 р.

У 1886 р. сталася вирішальна для молодого Грушевського подія: п’ятеро випускників гімназії мали здобути золоті медалі, але через те, що учні викрали завдання до іспитів, їх позбавили відзнаки. Це дуже зачепило хлопця та стало для нього своєрідним випробуванням.

Alma mater та наукові пошуки

Упродовж тривалого часу він мріяв про Київський університет, зрештою, ця мрія здійснилася: дідусь підтримав його і батько все ж відпустив, але, переживаючи за безпеку сина, домігся від нього обіцянки не вступати до різних студентських гуртків.  У липні 1886 року Грушевський написав письмове звернення до ректора Київського університету Св. Володимира з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету.

Роки навчання згадував з певним розчаруванням, то був час занепаду Київського університету. Російська влада нещодавно провела університетську реформу, щоб не допустити «вільних» думок у студентів. Викладачі, втомлені численними нагінками та можливістю переслідування з боку влади, намагались уникати співпраці з молодшими колегами. Попри все М. Грушевський активно взявся за наукову діяльність і, будучи зовсім ще юним, досягнув у цій сфері неабияких успіхів. До речі, він, обійшовши заборону батька брати участь у гуртках, під кінець навчання був активним і знаним гостем засідань, а також працював у редакції «Записок Наукового товариства ім. Шевченка».

Молодому історику надзвичайно пощастило з науковим керівником, як зауважує Юлія Тагліна. Володимир Антонович був одним із головних представників українського національного руху ХІХ ст. та одним із найвидатніших істориків того часу, він є фундатором традиції документалізму, засновником першої української школи істориків. Під чітким керівництвом талановитий студент досягав неабияких успіхів, а його активна праця вже незабаром почала приносити плоди. На початку 1891 року В. Антонович повернувся з подорожі Галичиною і розповів М. Грушевському про плани катедри української історії Львівського університету. Його хотіли зробити завідувачем катедри, але чоловік, почуваючи себе вже недостатньо енергійним, запропонував на це місце кандидатуру перспективного студента. Але спершу слід було скласти магістерський іспит.

Львівський період життя

1893 року він успішно склав іспити, а незабаром захистив свою дисертацію на здобуття магістерського ступеня. Того ж року в Львівському університеті було засновано катедру всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи, цей факт дещо засмутив М. Грушевського, бо ж говорили про заснування катедри української історії. Але зрозуміло, що в той час поляки не розглядали Україну, як окрему державу, отже й нашу історію не вважали «конкретною наукою». Так чи інакше, а вчений приступив до виконання службових обов’язків з ентузіазмом – сповнений віри у власні сили. Його близькість з українською студентською молоддю, рішучість, з якою він проводив ідею національної рівноправності, вже незабаром викликали у польських колах різко негативне ставлення до молодого науковця. Тож у 1901–1903 рр. націоналісти організували травлю Грушевського у вуличній пресі, жадали усунення з посади та суду. Працювати в такій атмосфері було дуже складно, втім, він протримався на посаді аж до 1914 р. У Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 році. Очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896—1913). М. Грушевський залучив до роботи в НТШ студентів, молодих викладачів. Він виявився не лише великим вченим, але й потужним педагогом, який ніколи не шкодував часу для студентів, дозволяв їм користуватися своєю прекрасною бібліотекою і часто приймав молодих колег у власному помешканні. На «львівські» роки припадає початок роботи над працею усього його життя: «Історією України-Руси», яка так і залишилася недописаною – не встиг.

Родинне гніздечко

Межа ХІХ–ХХ століття стала визначальною і в його особистому житті. У 1896 році одружився із перекладачкою та педагогинею Марією Вояківською. Знайомі сім’ї казали, що вдома панувала атмосфера любові та взаємоповаги. Для обох це був дуже продуктивний шлюб: дружину Грушевський залучав до різних громадських занять та роботи в академічних установах, а ще вона належала до найактивніших перекладачок того часу. Марія Грушевська уважно обирала літературу, яка призначалася для перекладу – чоловік всіляко підтримував її вимогливість до роботи. 21 червня 1900 року в сім’ї відбулося поповнення: народилася їхня єдина дочка Катерина, яку ніжно називали вдома Кулюнею. Дівчинка зростала дещо хворобливою, тому батьки прийняли рішення перевести її на домашнє навчання, вони дали їй прекрасну освіту – знаннями доньки Грушевських захоплювалися часті гості їхнього дому. Ще у ранньому віці вона познайомилася з багатьма найбільшими українськими інтелектуалами, серед яких був і батьковий товариш І. Франко.

Деякий час М. Грушевський жив на два міста (Київ та Львів), це було доволі складно, тож згодом він повністю переніс свою діяльність до Києва. Влітку 1914 року почалася Перша світова війна. Переймаючись за безпеку близьких, виїхав до Відня – не мав змоги ані вибратися до Києва, ані повернутися до Львова. В австрійському місті почував себе неспокійно: все ж був громадянином Російської імперії, тож його могли заарештувати в будь-який момент.

У той час російська влада почала активну кампанію проти українства. Щойно Грушевський з родиною повернувся (відгукнувшись на отриману телеграму), його ув’язнили. Попри те, що обшуки нічого не дали, покарання уникнути не вдалось: вислали до Симбірська. За ним слідом поїхали дружина з донькою. Вже за рік Михайла Сергійовича перевели до Москви під нагляд поліції, позбавивши права викладати. Він продовжив наукову діяльність, спілкувався з великою кількістю інтелектуалів, зокрема й московських українців.

Перший президент – Голова ЦР

Заслання перервала революція. На початку березня 1917 року в Україні було створено Центральну Раду – Грушевського заочно обрано головою цієї громадсько-політичної організації. 14 (27) березня він прибув до Києва і одразу взявся до роботи. Щодня треба було головувати на засіданнях повного складу Ради (законодавча гілка влади), вести провід у нарадах її президії – Малої Ради, іноді бувати на засіданнях Генерального Секретаріату (виконавча гілка влади). Його головування припало на дуже складний для України час – він робив усе, що міг, щоб уберегти… Але роздробленість сил вітчизняних діячів, відсутність армії та інші важливі фактори не дозволили втримати рівновагу. Назрівали перевороти. IV Універсал спровокував агресію військ Муравйова. Увечері того дня, коли Радянська Росія оголосила війну УНР, вони обстріляли дім Грушевського. Згоріло багато цінних речей, була знищена його прекрасна бібліотека, але найгірше – постраждала мати Михайла Сергійовича, Глафіра Захаріївна. За два дні вона померла, не витримавши потрясіння. Це було моральним розп’яттям: матір постраждала через його, синову, громадянську і політичну діяльність.

Упродовж тринадцяти місяців М. Грушевський виконував свої обов’язки на посаді. Коли, унаслідок перевороту, проголосили Українську державу на чолі з гетьманом П. П. Скоропадським, нещодавній голова ЦР тримався гідно і сприйняв цей факт доволі спокійно.

Союз

На початку 1919 року значна територія (зокрема й Київ) була захоплена більшовиками. Михайло Сергійович вирішив «перевести свою роботу за кордон». Почалися роки еміграції. Чи не найголовнішим досягненням того часу є створення ним такої громадської організації, як Український соціологічний інститут. Навколо авторитетного вченого згуртувалося багато видатних людей: науковці, громадсько-політичні діячі. Серед них була і донька Грушевського Катерина.

У 1924 р. повернувся в Україну. Він отримав дозвіл на створення катедри історії України та секції методології і соціології при ній. Тоді тут повним ходом ішла українізація. Зранку науковець працював над дослідженнями, з полудня до вечора був на засіданнях історичної секції, а вночі знову займався роботою. Сил ослабленому тілу додавала щира віра у недаремність праці на благо країни.

«Він нами активно розробляється по справі «Старец»»

Незабаром радянська влада почала фабрикувати справи щодо представників української науки: М. Грушевському наказали покинути країну. Так він знову опинився у Москві. Жив з родиною у малому, вогкому приміщені, через погані умови проживання, неналежне харчування і постійне напруження почав сліпнути. Тоді його донька – Катерина – стала його «очима». Вона робила все, щоб допомогти батькові не занепасти духом.

23 березня 1931 року літнього вченого заарештували у справі вигаданого «Українського національного центру». Його переправили до Харкова для допитів, на яких шантажували, погрожуючи свободою доньки. М. Грушевський не міг дозволити заслання любої Кулюні, тому «зізнався». Сталося непередбачуване: Григорій Ломов – високопоставлений більшовик і далекий родич Михайла Сергійовича посприяв його звільненню.

Усі події останніх (і не лише) років, неналежний рівень життя, постійний стрес настільки підірвали здоров’я вченого, що дружина, рятуючи, восени 1934 р. вивезла його на лікування у Кисловодськ. Цю поїздку уважно контролював НКВС. У записі з історії хвороби є таке повідомлення: «Поступил в тяжелом состоянии.. Подвергся 4-кратному оперативному вмешательству… Глубокий старик… Спина представляет собой большую раневую поверхность от шеи до поясницы». 12 жовтня йому зробили першу операцію, але це не допомогло. Через чотири дні – ще одну. А вже 25 листопада 1934 року Михайла Грушевського не стало… За проханням сім’ї, був похований на Байковому кладовищі у Києві.

Використано світлини з інтернет-ресурсів

 Марина Горбатюк

Від філософії гедонізму до особистого роздвоєння. «Jazz age» Френсіса Скотта Фіцджеральда

 

Отак ми й намагаємося плисти вперед,

долаючи течію, а вона безнастанно зносить

 наші суденця назад, у минуле.

Ф. С. Фіцджеральд

Завтра, 24 вересня, відзначаємо 125 років від дня народження великого американського письменника, одного з яскравих представників «втраченого покоління» – Френсіса Скотта Кі Фіцджеральда (1896–1940 рр.). Він є автором багатьох романів та оповідань про генерацію «епохи джазу»; актуальність його творів на сучасному етапі підтверджена закономірним зростанням популярності серед людей різного віку. Доля цього письменника, який прийшов у літературу США по завершенню Першої світової війни, була сповнена протиріч. Попри те, що Ф. С. Фіцджеральд здобув блискавичний успіх у читацького загалу, критика ставилася до нього неоднозначно, даючи скромні або ж суперечливі відгуки, не була одностайною в оцінці творчого доробку аж до смерті автора.

Народився 24 вересня 1896 року в католицькій родині у містечку Сен-Пол (штат Міннесотта). Батьки належали до «верхнього середнього класу»: мати походила із достатньо заможної південної родини, а батько – далекий нащадок колись могутнього ірландського аристократичного клану – був не дуже успішним бізнесменом. Усі надії вони покладали на єдиного сина (дві дочки Фіцджеральдів рано померли). Мати сподівалася,  що Френсіс стане письменником, бо й сама колись пробувала писати. До того ж хлопець ще в юному віці відчув у собі хист до літературної діяльности:  перше оповідання створив у 13 років.

Навчався в католицькій школі у Нью-Джерсі, а далі, склавши вступні іспити, у 1913 р. вступив до престижного Принстонського університету, який визначив як «найприємніший сільський клуб в Америці». Навчання давалося нелегко, хоча й прагнув до знань понад усе. Студентські роки виявилися насиченими та цікавими. Ф. С. Фіцджеральд намагався увійти в достойні товариства через спортивну кар’єру, але у футболі, в який грав, виявився нездарою. Тоді хлопець змінив тактику і почав активно займатися літературною діяльністю. Він був членом престижного літературного клубу «Трикутник», студентського видання «Тигру», писав власні твори.

Навесні 1917 р. США вступили у Першу світову війну, молодого Френсіса забрали до армії. Юнак був переконаний, що не уникне загибелі, тому поспішав залишити по собі щось вартісне, геніальне: у той час, перебуваючи у таборі, куди молодь заслали на військове навчання, гарячково працював над першим у житті романом під назвою «Романтичний егоїст». Однак доля склалася так, що Френсіса навіть не відправили до Європи. В Алабамі познайомився з дочкою місцевого судді, сімнадцятирічною світською красунею Зельдою Сейр, в яку одразу закохався. Попри те, що їхні почуття були взаємними, про шлюб не йшлося: батьки навіть чути не хотіли про одруження з недостатньо заможним (хоч і симпатичним) юнаком.

Зельда Сейр

Прагнучи стати популярним, Ф. С. Фіцджеральд вирушив до Нью-Йорка. Він пропонує написаний роман видавництву «Скрібнерс». Текст  потрапив до рук молодого редактора Макса Перкінса, який відзначив твір як перспективний, але той, що потребує багатьох доробок. Тоді Френсіс влаштовується на роботу в рекламне агентство, а вночі пише вірші, скетчі, сценарії. У той час молодий автор працює багато та швидко, а головне – доопрацьовує роман. Старання були оцінені гідно: коли у 1919 р. Ф. С. Фіцджеральд приніс рукопис до видавництва, Перкніс був у захваті, а відтак наполіг на виданні книжки.  Твір вийшов друком у 1920 р. під назвою «По той бік раю» (This Size of Paradise), молодий автор одразу став знаменитим і забезпеченим.

Мене винесло хвилею, мене обсипали

хвалою і грішми, про які я і не мріяв, –

і все з однієї причини: я говорив людям,

що відчуваю так само, як вони, і що

треба знайти якесь застосування усій

скупченій за ці роки нервовій енергії.

Ф. С. Фіцджеральд 

Перший опублікований твір не був літературним шедевром, але він виразно сповістив про прихід нового письменника, про прихід в американську літературу молодого покоління. Т. Денисова каже, що в романі «було висловлено емоційний досвід цілої юної генерації американців, які прийшли в життя після Першої світової війни й чия психіка ще сильніше, ніж у їхніх попередників, була враженою, як писав Фіцджеральд, «страхом перед убогістю і поклонінням успіху», які, ставши дорослими, усвідомили, що "всі боги вмерли, всі війни відгриміли, будь-яка віра підірвана"».

Через тиждень після виходу роману вони побралися із Зельдою Сейр. Молоді жили, як то кажуть, на широку ногу, тож незабаром кошти закінчилися і вони загрузли у боргах. За будь-яке свято треба платити – Ф. С. Фіцджеральд знову почав інтенсивно писати. Новели замовляли активно, гонорари у різних видавництвах поступово зростали. У 1922 році вийшла друком збірка оповідань «Оповіді джазової доби». До речі, саме Ф. С. Фіцджеральд увів поняття «Jazz age» на позначення періоду в історії США між закінченням Першої світової війни (1918) і початком Великої депресії (1929). Вже у 1936 р. автор зазначив: «Це була пора чудес, мистецтва, це була пора крайнощів і сатири… Всю країну охопила жадоба насолоди і гонитва за приємністю. Слово «джаз», яке тепер ніхто не вважає непристойним, означало спочатку секс, потім танцювальний стиль і, нарешті, музику. Коли говорять про джаз, мають на увазі, перш за все, стан нервової збудженості, приблизно такий, який виникає у великих містах при наближенні до них лінії фронту».

Письменник зробив джаз основною метафорою того часу, йому вдалося відтворити момент переходу від добросовісної та добропорядної Америки ХІХ ст. до Америки повоєнної, яка відкинула старі принципи і проголосила гедонізм.

Молодий автор не особливо прагнув розширювати діапазон пізнання реальності. Тривалий час «безвиїзно» жив в одному із багатих районів Нью-Йорка, з якого пізніше було «списано» місце дії «Великого Гетсбі». Тут молоде подружжя придбало будинок. Френсіс із сім'єю мандрував Європою, зупиняючись там, де збиралося світське товариство. 

В особистому житті письменника усе було не так безхмарно, як видається. Любов Зельди до розкішного життя з постійними вечірками та морем алкоголю не зникла навіть після народження доньки. У перервах між постійними святкуваннями та фліртом жінка встигала писати і малювати. Френсіса дратувала поведінка дружини в товаристві інших чоловіків, він часто влаштовував їй сцени ревнощів, на які Зельда реагувала істеричним сміхом. Кілька разів вона намагалася покінчити життя самогубством: вперше, коли, перебуваючи з сім'єю у французькій Рів'єрі, закохалася у льотчика. Чоловік побоявся "відбивати" дружину відомого письменника і зник. Друга спроба була спричинена компліментом Френсіса в адресу танцівниці Айседори Дункан, Зельда сприйняла це як зневагу до себе. Їй видалося, ніби вона надто товста для свого чоловіка і танцює, наче корова. Жінка намагалася стрибнути у сходовий прогін. Після цього випадку її почали вважати божевільною, але Зельду не особливо переймали плітки. Вона  виснажувала себе балетом і оголосила голодування.

Такий високий матеріальний рівень життя сім'ї письменник забезпечував літературною діяльністю, працюючи не стільки заради ідеї, скільки задля фінансової вигоди. До власних творів ставився доволі прагматично. Наприклад, Ф. С. Фіцджеральд написав понад 150 оповідань, але до чотирьох прижиттєвих збірок обрав лише  46, вважаючи інші недостатньо якісними.

З роками та досвідом у письменника підсилювалось трагічне світосприйняття, позбавлення ілюзій набуло статус лейтмотиву і в новелістиці письменника.

Усе, що я думаю про письменницьку майстерність, можна передати однією фразою. Писати треба для молоді свого покоління, для критиків наступного покоління і для професорів усіх наступних поколінь.

Ф. С. Фіцджеральд 

Ще за життя Ф. С. Фіцджеральда критики визнали «Великого Гетсбі» (1925) найкращим твором, згодом високу оцінку отримали й романи «Ніжна ніч» (1935) та посмертно видрукуваний «Останній магнат» (1941).

Втім, у читацької авдиторії «Великий Гетсбі» не мав такого комерційного успіху, як перші твори. А подружжя тим часом не збавляло шаленого ритму світського життя. «Роздвоєння» письменника тривало. У 1930 році в Зельди почали проявлятися ознаки психічного захворювання, вона потрапила до спеціальної лікарні, звідки її майже не відпускали. Турбота про доньку – Скотті –  повністю лягла на Ф. С. Фіцджеральда. 

Ф. С. Фіцджеральд із дружиною та донькою

У батька були прекрасні взаємини з дитиною, це видно і з їхнього постійного листування (дівчинка виховувалась у найкращих пансіонатах). Але від того Френсіс не отримував ні радості, ні наснаги до роботи. У той час письменник працював на Голівуд – писав примітивні сценарії, бо платили за «найоптимальніше вираження уявлень найпересічнішої особистості». Працюючи там, у 1937 р.  познайомився з Шілою Грем, останні роки життя він провів разом з нею. 

Шіла Грем

Постійна напруга, стреси та проблеми зі здоров’ям запивав алкоголем, а періоди творчости стабільно чергувалися з депресією. Незадовго до смерті в автобіографічній статті у журналі «Esquire» порівняв себе з розбитою тарілкою.  Життя виснаженого сорокачотирирічного Ф. С. Фіцджеральда раптово обірвалося від сердечного нападу в 1940 р. Він помер, вважаючи себе невдахою, "раsse" літературною тінню, чию творчість безнадійно забули.

За Тамарою Денисовою

У фонді відділу абонемента є багато книжок цього автора. Рекомендуємо ознайомитися із його найвідомішим романом:

Фіцджеральд, Френсіс Скотт.

Великий Гетсбі: романи / Ф. С. Фіцджеральд ; пер.з англ. М. Пінчевського, авт. передм., авт. приміт. Т. Денисова ; Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Харків : Фоліо, 2003. 400 с. 

Ще будучи зеленим і вразливим юнаком,

я дістав від батька пораду, яку запам’ятав

на все життя.

–  Щоразу, коли тобі раптом захочеться

когось осудити, – сказав він, – згадуй, що

не кожному на цім світі випали переваги,

які маєш ти.

Дія роману відбувається у вигаданому містечку Вест-Егг влітку 1922 року, увага зосереджена на постаті таємничого молодого мільйонера Джея Гетсбі, закоханого у вродливу Дейзі Б’юкенен. У творі відтворена картина епохи джазу в США з характерним для того періоду декадансом, потягом до соціальних змін. Автор запланував написання роману ще 1923 р. під впливом вечірок у Лонг-Айленді, які він активно відвідував. Письменник довго не міг визначитися з назвою, схилявся до варіанту «Трімалкіон у Вест-Еггу». Книжка вийшла друком у квітні 1925 року, вона отримала змішані відгуки і виявилася комерційно невигідною: за перший рік вдалося продати лише 20 тисяч примірників. Інтерес до роману відновився упродовж Другої світової війни, а в повоєнні часи твір увійшов до шкільної програми в США. Наразі займає вісімнадцятий номер у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу «Ньюзвік» (англ. «Newsweek»).

Приємного читання!

 

 

Уроки непокори (дещо з життя і побуту Софії Яблонської)

Софія Яблонська (1907–1971) – українська мандрівниця, яка самотужки – без підтримки та супроводу – здійснила навколосвітню подорож (1932–1934 рр.). Ще замолоду об’їздила Північну Африку, Південно-Східну Азію, Північну і Південну Америку, Австралію, зокрема 15 років жила у Китаї. Вона однозначно випередила свій час. Якби С. Яблонська була нашою сучасницею, її подорожній блог мав би десятки, сотні тисяч переглядів. До слова, мандрівницю вважають авторкою перших українських тревелогів. Сама ж мандрівниця нагадувала людям “незвичайної вроди зірку фільмову…”, – так писали про неї.

Нам, розпещеним дітям глобалізації (а нерідко ще й натуральним або химерним космополітам) тепер складно уявити велич учинку, на який свого часу наважилася ця молода жінка. Фактично, вона є однією з перших українок, які випробували на собі каучсьорфінг (з англ. «couch» – диван, «surf» – слідувати; пошук безкоштовного нічлігу). Що казати, якщо подорож автостопом (як і будь-яка тривала подорож) дотепер є доволі небезпечною «розвагою» для відчайдухів… Недарма Костянтина Малицька називала С. Яблонську "незвичною подорожничкою". 

Софія Яблонська народилася 15 травня 1907 р. У с. Германів (тепер Тарасівка) Львівської обл. в родині священника Івана Яблонського та його дружини Модести. Вона зростала у багатодітній сім’ї, мала чотирьох братів і сестер: Марію (нар. 21.03.1898), Ярослава (нар. 23.05.1900), Ольгу (нар. 22.05.1901) та Мирона (нар. 20.05.1903). Раннє дитинство майбутньої мандрівниці минуло в селі поряд з татом і нянею Юстиною, цей період детально описаний у виданій посмертно «Книзі про батька» (1977 р.).

Іван Яблонський був затятим москвофілом, на початку Першої світової війни (у 1915 р.) повіз сім’ю до Росії. Дівчина відвідувала гімназію в Таганрозі. У 1921 р., зазнавши багатьох поневірянь, родина повернулася до рідного краю не в повному складі: один із братів – Мирон – помер на чужині від тифу. Молода Соня відвідувала учительську семінарію (на той час вчителювання було чи не найпопулярнішою «жіночою» професією); ходила на курси крою і шиття в «Труді»; шліфувала театральну майстерність у драматичній школі. 

Інтерес до різних сфер життя не давав їй всидіти на місці. За натурою Софія Яблонська була незмінною оптимісткою, це доволі яскраво простежується у подорожніх нотатках (і навіть у манері письма).  Оксана Забужко пише: «Коли в 1927 році юна Соня Яблонська, не оснащена нічим, крім амбіцій, прибула зі Львова до Парижа вчитися у кіношколі, за плечима в неї вже була школа, якої давніше українська панночка зі священничого дому просто не мала би звідки взяти: школа виживання. Втечі через фронти, сім літ митарств родини по розваленій революцією Росії, асистування в польових умовах батькові при операціях (отець Яблонський замолоду учився медицини), ведення рахунків у братовому кінотеатрі, соціальна й побутова безстрашність, – все це зрештою придалося Софії в її боротьбі за себе не меншою мірою, ніж її паризькі студії фільму і фотографії (останні, ймовірно, у Моріса Табара)». Біографія української мандрівниці справді неймовірна, вона видається нетиповою і дещо фантастичною навіть тепер. 

До речі, операторської кар’єри амбіційна С. Яблонська зрештою не зробила. У Куньміні познайомилася з дипломатом Жаном Уденом, а в Париж (наприкінці 1940-х. років) повернулася вже заміжньою жінкою, матір’ю трьох дітей. В останні десятиліття займалася ландшафтним дизайном, і дуже любила цю справу. Вона запевняла, що у житті нема нічого прекраснішого, ніж будувати будинки та садити сади.

В Україні С. Яблонську знають насамперед як журналістку, авторку чотирьох книжок репортажів («Чар Марока», «Далекі обрії» (2 т.), «З країни рижу та опію»), які досі приваблюють увагу читачів невигаданими оповідями з реального, але екзотичного і далекого від нас побуту. Читати цікаво ще й тому, що письменниця, не прикрашаючи і не вигадуючи, показує життя людей на тлі історичної епохи, вона виступає очима та голосом свого часу. О. Забужко зазначає, що успіху книжкам додали ще й ілюстрації – авторські фотографії з відвіданих нею країв. До слова, Софія поїхала в мандри, можливо, заради світлин. В Індокитаї з одним із офісів підписала контракт на «девелоперські фото- і кінозйомки». Решта кадрів (більша їх частина) з’явилася завдяки особистому бажанню. Велика заслуга цієї видатної людини у тому, що вона ловила невловиму красу, а найголовніше – ділилася з людством побаченим. Утім, деколи доводилося іти на неабиякі хитрощі, бо багато місцевих жителів усе ще сприймали фотографів, як «крадіїв душі».

С. Яблонська не боялася ризикувати – це можна побачити бодай із назв країн, якими свого часу мандрувала. Там, де вона бувала, європейка раніше могла з’явитися хіба в ролі сестри милосердя або дружини колоніального службовця, як зазначає О. Забужко. Така легковажність у когось викликала захоплення, а в когось – найщиріше обурення. Молода Софія їхала у такі далекі мандри, не знаючи, що на неї чекатиме: вона навіть не підозрювала, чого їй слід остерігатися, тож нерідко втрапляла у різні божевільні (нерідко ще й небезпечні) пригоди.

Де б не була, мандрівниця з повагою ставилася до людей, до їх культури та традицій. Навіть якщо не розуміла чогось (бувало різне). В основі її світогляду лежало чітке переконання, що автохтонні народи краще знаються на тому, як їм слід жити.

У першій книжці під назвою «Чар Марока» вміщено дивовижну історію про гадюкоїда (у значенні «той, хто їсть гадюку»). Навіть назва інтригує, правда? С. Яблонська описує враження від обряду «перегризування гадюк». За її словами, це трапляється рідко: лише коли перевтомлена працею гадюка помирає або коли бунтується і стає небезпечною. Детальний опис дій приборкувача дозволяє відчути себе очевидцем тих подій: «Чарівник далі приваблює гадюку, під звуки співу та музики запрошує її ближче. Вона покірно посувається, повзе вгору, на ногу, обвиває стан, груди і вповзає на шию чарівника. (…) Гадюка підсунула свою голівку до його рота та, здається, вслухується у тони пісні, але вона, витягши свій кадовб (тут: тулуб), з незвичною скорістю ще двічі обвилась довкола шиї чарівника й стягнула її смертельними обіймами. Голос пісні застиг у горлі, обличчя чарівника посиніло, жили налилися кров’ю, очі повилазили з повік, а тіло безвільно звалилося на землю.

–       Душить,  душить!!! – реве юрба.

Троє арабів кинулися на поміч увільнити шию чарівника з обіймів пімсти та стали зливати водою його напівмертве тіло. Двоє інших ухопили розсерджену гадюку за обидві кінчини її кадовба, що викручувалося у спазмах злости. Придушеного чарівника винесли з круга, а помічник зайняв його місце і, висловивши довгу передмову, закликав Аллаха до пімсти, а потім ще раз звернувся до глядачів:

–       Коли хочете, щоб я отут, перед вашими очима, пімстився над цією невдячною гадюкою, то хай кожний з вас кине по десять су, щоб заплатити за її втрату. (…)

Тріюмфальна музика роздирає настрій дожидання, а чарівник, роззявивши рота, охоплює губами слизьке тіло й перегризає гадюку на дві частини.

У цю мить вибухає божевільний вереск задоволеної юрби.

Два куски вкиненої у кошик гадюки скрутилися в тісні клубки, й одна частина перекрученого болем тіла відшукує другу.

Юрба ще хвилину приглядається мукам покараної гадюки. Чарівник збирає гроші… Звичні й ослаблені болем рухи гадюки стають повільніші, кадовб розкручується й знаходить свою другу половину».

Цікаво, що С. Яблонська не розглядає обряд з позиції європейки та неупереджено відгукується про традиції, сформовані в іншій культурі: вона з інтересом спостерігає за тим, що відбувається, запам’ятовує кожну важливу для розповіді деталь, але не дає оцінок.

Певно, найбільше мене вразила історія, уміщена у другому романі. Мандруючи Китаєм (у місті Юнан-Фу), С. Яблонська побачила пораненого, худющого пса, який стрибав навколо неї, хоча давно вже з’їв ранішню порцію хліба. «Видно, чекав ще на мої пестощі, хоч я ніяк не могла погладити його, доторкнутися до його нужди», – згадувала вона.  Далі пише:

– Ну що ж?!  – сказала я, мовби на своє виправдання, на потіху. – Може, підеш зі мною на прохід показати мені своє китайське місто? Не сумуй! Я також тут сама. Що ж, ходи! – і я кивнула до нього головою, а він, начеб зрозумів, пішов зі мною, хоч не попереду, як лицює провідникові, а несміло, боязливо, попід муром.

Пізніше кілька каменюк, що впали в його бік, вияснили мені його боязливість й пригадали Їі-Лянг (передмістя Юнан-Фу – М. Г.), де китайці так само мене витали. Під час наших проходів мені часто доводилося боронити його, а то й карати злісних дітей, що незмірно дивувало всіх прохожих, бо хто ж бачив вставлятися за паршивим бездомним псом!

Хоч тепер я і сама щодень переходжу побіч маси нужденних псів, не звертаючи на них ніякої уваги, збайдужіла вже навіть на вид умираючих з нужди жебраків.

На все можна знечулитися, до всього привикнути.

Першого дня, коли засіб моєї вражливости був ще не вичерпаний, я завзято боронила мого пройдисвіта-пса, хоч сьогодні вид сотень інших уже не зворушує мене. Зате мій пес став моїм невідступним товаришем, а навіть сторожем моєї маленької хатини».

С. Яблонська назвала його Китаєм. Добре, що китайці не розуміли цієї назви, бо якби зрозуміли – смертельно образилися, або й отруїли б його, певно, за сміливість носити таке ім’я, як додавала авторка. Невелика, але жива, емоційна розповідь таїть у собі смуток чуттєвої натури, її нерозуміння жорстоких законів життя у Піднебесній. Людина звикає до всього. Навіть якщо спершу це видається чимось жахливим (правда, від того, що ти звикнеш до чогось – кращим воно не стане, єдиний бонус – це можливість нормально, без втрат для психічного здоров’я, функціонувати). 

Живучи тривалий час за межами України, С. Яблонська не забувала про своє коріння. О. Забужко зауважила, що «ціла оптика Яблонської в стосунку до колоній визначається насамперед тим, що вона сама, хоч і європейка, – дочка поневоленого народу (…)». Мандрівниця із надією констатує: «Мені здається, що зовсім зрозуміло, що Китай не має охоти віддавати Юнану льо-льотам, Польща – нам Галичини, Москва – України, але, з другого боку, зовсім нормально, що Україна хоче бути вільна, що від віків бореться й боротиметься за свою незалежність. Наша пасивність була б доказом браку підстав до нашої незалежності, до нашого окремішного існування». Ірина Садула у статті для «Ukrainian people» стверджує: «Яблонська завше і всюди казала, що вона – українка!» Далі пише: «Ось як згадувала Софія про своє життя у Китаї в 1937 році: «Мені захотілось завести масу уліпшень, та всюди, де можна умістити українську нотку, заложити городець. Надто навчити мого китайця варити українського борщу, пирогів, а до того виробляти сир та масло, – навчити мою китаянку вишивати рушники, мій городець цвісти по-українськи…». С. Яблонська доводила любов до Батьківщини власними вчинками, а найбільше – ставленням до людей  Вона справді вболівала за майбутнє рідного краю і безсумнівно бачила Україну незалежною. Для неї це було питанням часу.

До кінця свого життя Софія берегла три речі: “Кобзаря” Шевченка, гуцульську ляльку, що її подарували на Галичині,  і дерев’яну різьблену мищину… 

І. Садула

Мені здається, що втеча, на яку з ранніх років була запрограмована С. Яблонська, є способом віднайдення примарної Атлантиди її довоєнного-міжвоєнного покоління. Коли сцена заставлена декораціями Пекла, Рай потрібно створювати власноруч. Кожен давав собі раду по-різному, наскільки дозволяли можливості. С. Яблонська жила, біжучи. Загинула так само в русі. Дорогою до Парижа розбилася у автокатастрофі. Був 1971 рік…

Для глибшого розуміння цієї постаті рекомендуємо ознайомитися із такими виданнями»:

Яблонська, Софія Іванівна.

Чар Марока : [роман; перший тревелоґ] / С. І. Яблонська ; упоряд.: А. Беницький, В. Гоменюк. – Київ : Родовід, 2018. – 192 с.

Яблонська, Софія Іванівна.

З країни рижу та опію : [роман; другий тревелоґ] / С. І. Яблонська ; упоряд.: А. Беницький, В. Гоменюк. – Київ : Родовід, 2018. – 240 с.

Роман написаний упродовж  1932–1935 рр., коли вона працювала операторкою в Китаї та Індокитаї. У ньому авторка описує усі складнощі процесу зйомок кінорепортажів та фотографій в середовищі, де люди досі вірять, що камера забирає душу. Твір динамічний, наповнений яскравими персонажами, небуденними пригодами, навіть авантюрами. Вперше опублікований 1936 року у Львові.

Яблонська, Софія Іванівна.

Далекі обрії : [роман; третій тревелоґ] / С. І. Яблонська ; упоряд.: А. Беницький, В. Гоменюк. – Київ : Родовід, 2018. – 336 с.

Третій тревелог замальовує навколосвітню подорож мандрівниці. С. Яблонська написала його під час мандрів у 1934–1935 рр., проте довго редагувала, тому вперше твір вийшов друком лише в 1939 р. у Львові. Роман нагадує подорожній щоденник, до якого авторка зверталася, щоб схопити найцікавіші моменти мандрівки: зафіксувати особливі місця, описати народності, які перебувають під загрозою зникнення, висловити думки щодо колонізаційних процесів, які вона спостерігала на власні очі.

Ці видання є частиною артпроєкту «ТЕУРА. Софія Яблонська», мета якого – повернути мандрівницю-письменницю в культурний дискурс й утвердити як актуальну діячку українського мистецтва.

Кілька цікавих есеїв про С. Яблонську вміщено у книжці «Планета полин» Оксани Забужко.  

Забужко, Оксана.

Планета Полин : вибр. есеї / О. Забужко. - Київ : Комора, 2020. 382 с.

Використано матеріал із паперових видань та інернет-ресурсів.

Марина Горбатюк