Нам, розпещеним дітям глобалізації (а нерідко ще й натуральним або химерним космополітам) тепер складно уявити велич учинку, на який свого часу наважилася ця молода жінка. Фактично, вона є однією з перших українок, які випробували на собі каучсьорфінг (з англ. «couch» – диван, «surf» – слідувати; пошук безкоштовного нічлігу). Що казати, якщо подорож автостопом (як і будь-яка тривала подорож) дотепер є доволі небезпечною «розвагою» для відчайдухів… Недарма Костянтина Малицька називала С. Яблонську "незвичною подорожничкою".
Софія
Яблонська народилася 15 травня 1907 р. У с. Германів (тепер Тарасівка) Львівської
обл. в родині священника Івана Яблонського та
його дружини Модести. Вона зростала у
багатодітній сім’ї, мала чотирьох братів і сестер: Марію
(нар. 21.03.1898), Ярослава (нар.
23.05.1900), Ольгу (нар. 22.05.1901)
та Мирона (нар. 20.05.1903). Раннє
дитинство майбутньої мандрівниці минуло в селі поряд з татом і нянею Юстиною,
цей період детально описаний у виданій посмертно «Книзі про батька» (1977 р.).
Іван Яблонський був затятим москвофілом, на початку Першої світової війни (у 1915 р.) повіз сім’ю до Росії. Дівчина відвідувала гімназію в Таганрозі. У 1921 р., зазнавши багатьох поневірянь, родина повернулася до рідного краю не в повному складі: один із братів – Мирон – помер на чужині від тифу. Молода Соня відвідувала учительську семінарію (на той час вчителювання було чи не найпопулярнішою «жіночою» професією); ходила на курси крою і шиття в «Труді»; шліфувала театральну майстерність у драматичній школі.
Інтерес до різних сфер життя не давав їй всидіти на
місці. За натурою Софія Яблонська була незмінною оптимісткою, це доволі яскраво
простежується у подорожніх нотатках (і навіть у манері письма). Оксана Забужко пише: «Коли в 1927 році юна
Соня Яблонська, не оснащена нічим, крім амбіцій, прибула зі Львова до Парижа
вчитися у кіношколі, за плечима в неї вже була школа, якої давніше українська
панночка зі священничого дому просто не мала би звідки взяти: школа виживання.
Втечі через фронти, сім літ митарств родини по розваленій революцією Росії,
асистування в польових умовах батькові при операціях (отець Яблонський замолоду
учився медицини), ведення рахунків у братовому кінотеатрі, соціальна й побутова
безстрашність, – все це зрештою придалося Софії в її боротьбі за себе не меншою
мірою, ніж її паризькі студії фільму і фотографії (останні, ймовірно, у Моріса
Табара)». Біографія української мандрівниці справді неймовірна, вона видається
нетиповою і дещо фантастичною навіть тепер.
До речі, операторської кар’єри амбіційна С. Яблонська зрештою не зробила. У Куньміні познайомилася з дипломатом Жаном Уденом, а в Париж (наприкінці 1940-х. років) повернулася вже заміжньою жінкою, матір’ю трьох дітей. В останні десятиліття займалася ландшафтним дизайном, і дуже любила цю справу. Вона запевняла, що у житті нема нічого прекраснішого, ніж будувати будинки та садити сади.
В Україні С. Яблонську знають насамперед як журналістку, авторку чотирьох книжок репортажів («Чар Марока», «Далекі обрії» (2 т.), «З країни рижу та опію»), які досі приваблюють увагу читачів невигаданими оповідями з реального, але екзотичного і далекого від нас побуту. Читати цікаво ще й тому, що письменниця, не прикрашаючи і не вигадуючи, показує життя людей на тлі історичної епохи, вона виступає очима та голосом свого часу. О. Забужко зазначає, що успіху книжкам додали ще й ілюстрації – авторські фотографії з відвіданих нею країв. До слова, Софія поїхала в мандри, можливо, заради світлин. В Індокитаї з одним із офісів підписала контракт на «девелоперські фото- і кінозйомки». Решта кадрів (більша їх частина) з’явилася завдяки особистому бажанню. Велика заслуга цієї видатної людини у тому, що вона ловила невловиму красу, а найголовніше – ділилася з людством побаченим. Утім, деколи доводилося іти на неабиякі хитрощі, бо багато місцевих жителів усе ще сприймали фотографів, як «крадіїв душі».
С. Яблонська не боялася ризикувати – це можна
побачити бодай із назв країн, якими свого часу мандрувала. Там, де вона бувала,
європейка раніше могла з’явитися хіба в ролі сестри милосердя або дружини колоніального
службовця, як зазначає О. Забужко. Така легковажність у когось викликала
захоплення, а в когось – найщиріше обурення. Молода Софія їхала у такі далекі
мандри, не знаючи, що на неї чекатиме: вона навіть не підозрювала, чого їй слід
остерігатися, тож нерідко втрапляла у різні божевільні (нерідко ще й
небезпечні) пригоди.
Де б не була, мандрівниця з повагою ставилася до людей,
до їх культури та традицій. Навіть якщо не розуміла чогось (бувало різне). В
основі її світогляду лежало чітке переконання, що автохтонні народи краще
знаються на тому, як їм слід жити.
У першій книжці під назвою «Чар Марока» вміщено дивовижну історію про
гадюкоїда (у значенні «той, хто їсть гадюку»). Навіть назва інтригує, правда?
С. Яблонська описує враження від обряду «перегризування гадюк». За її словами,
це трапляється рідко: лише коли перевтомлена працею гадюка помирає або коли
бунтується і стає небезпечною. Детальний опис дій приборкувача дозволяє відчути
себе очевидцем тих подій: «Чарівник далі
приваблює гадюку, під звуки співу та музики запрошує її ближче. Вона покірно
посувається, повзе вгору, на ногу, обвиває стан, груди і вповзає на шию
чарівника. (…) Гадюка підсунула свою голівку до його рота та, здається,
вслухується у тони пісні, але вона, витягши свій кадовб (тут: тулуб), з
незвичною скорістю ще двічі обвилась довкола шиї чарівника й стягнула її
смертельними обіймами. Голос пісні застиг у горлі, обличчя чарівника посиніло,
жили налилися кров’ю, очі повилазили з повік, а тіло безвільно звалилося на
землю.
–
Душить, душить!!! – реве юрба.
Троє арабів кинулися на поміч
увільнити шию чарівника з обіймів пімсти та стали зливати водою його
напівмертве тіло. Двоє інших ухопили розсерджену гадюку за обидві кінчини її
кадовба, що викручувалося у спазмах злости. Придушеного чарівника винесли з
круга, а помічник зайняв його місце і, висловивши довгу передмову, закликав
Аллаха до пімсти, а потім ще раз звернувся до глядачів:
–
Коли хочете, щоб я
отут, перед вашими очима, пімстився над цією невдячною гадюкою, то хай кожний з
вас кине по десять су, щоб заплатити за її втрату. (…)
Тріюмфальна музика роздирає
настрій дожидання, а чарівник, роззявивши рота, охоплює губами слизьке тіло й
перегризає гадюку на дві частини.
У цю мить вибухає божевільний
вереск задоволеної юрби.
Два куски вкиненої у кошик
гадюки скрутилися в тісні клубки, й одна частина перекрученого болем тіла
відшукує другу.
Юрба ще хвилину приглядається
мукам покараної гадюки. Чарівник збирає гроші… Звичні й ослаблені болем рухи
гадюки стають повільніші, кадовб розкручується й знаходить свою другу
половину».
Цікаво,
що С. Яблонська не розглядає обряд з позиції європейки та неупереджено відгукується
про традиції, сформовані в іншій культурі: вона з інтересом спостерігає за тим,
що відбувається, запам’ятовує кожну важливу для розповіді деталь, але не дає
оцінок.
Певно,
найбільше мене вразила історія, уміщена у другому романі. Мандруючи Китаєм (у
місті Юнан-Фу), С. Яблонська побачила пораненого, худющого пса, який стрибав
навколо неї, хоча давно вже з’їв ранішню порцію хліба. «Видно, чекав ще на мої пестощі, хоч я ніяк не могла погладити його,
доторкнутися до його нужди», – згадувала вона. Далі пише:
– Ну що ж?! – сказала я, мовби на своє виправдання, на
потіху. – Може, підеш зі мною на прохід показати мені своє китайське місто? Не
сумуй! Я також тут сама. Що ж, ходи! – і я кивнула до нього головою, а він,
начеб зрозумів, пішов зі мною, хоч не попереду, як лицює провідникові, а
несміло, боязливо, попід муром.
Пізніше кілька каменюк, що
впали в його бік, вияснили мені його боязливість й пригадали Їі-Лянг (передмістя Юнан-Фу –
М. Г.), де китайці так само мене витали.
Під час наших проходів мені часто доводилося боронити його, а то й карати
злісних дітей, що незмірно дивувало всіх прохожих, бо хто ж бачив вставлятися
за паршивим бездомним псом!
Хоч тепер я і сама щодень
переходжу побіч маси нужденних псів, не звертаючи на них ніякої уваги,
збайдужіла вже навіть на вид умираючих з нужди жебраків.
На все можна знечулитися, до
всього привикнути.
Першого дня, коли засіб моєї вражливости
був ще не вичерпаний, я завзято боронила мого пройдисвіта-пса, хоч сьогодні вид
сотень інших уже не зворушує мене. Зате мій пес став моїм невідступним
товаришем, а навіть сторожем моєї маленької хатини».
С.
Яблонська назвала його Китаєм. Добре, що китайці не розуміли цієї назви, бо
якби зрозуміли – смертельно образилися, або й отруїли б його, певно, за
сміливість носити таке ім’я, як додавала авторка. Невелика, але жива, емоційна
розповідь таїть у собі смуток чуттєвої натури, її нерозуміння жорстоких законів
життя у Піднебесній. Людина звикає до всього. Навіть якщо спершу це видається
чимось жахливим (правда, від того, що ти звикнеш до чогось – кращим воно не
стане, єдиний бонус – це можливість нормально, без втрат для психічного
здоров’я, функціонувати).
Живучи тривалий час за межами України, С. Яблонська не забувала про своє коріння. О. Забужко зауважила, що «ціла оптика Яблонської в стосунку до колоній визначається насамперед тим, що вона сама, хоч і європейка, – дочка поневоленого народу (…)». Мандрівниця із надією констатує: «Мені здається, що зовсім зрозуміло, що Китай не має охоти віддавати Юнану льо-льотам, Польща – нам Галичини, Москва – України, але, з другого боку, зовсім нормально, що Україна хоче бути вільна, що від віків бореться й боротиметься за свою незалежність. Наша пасивність була б доказом браку підстав до нашої незалежності, до нашого окремішного існування». Ірина Садула у статті для «Ukrainian people» стверджує: «Яблонська завше і всюди казала, що вона – українка!» Далі пише: «Ось як згадувала Софія про своє життя у Китаї в 1937 році: «Мені захотілось завести масу уліпшень, та всюди, де можна умістити українську нотку, заложити городець. Надто навчити мого китайця варити українського борщу, пирогів, а до того виробляти сир та масло, – навчити мою китаянку вишивати рушники, мій городець цвісти по-українськи…». С. Яблонська доводила любов до Батьківщини власними вчинками, а найбільше – ставленням до людей Вона справді вболівала за майбутнє рідного краю і безсумнівно бачила Україну незалежною. Для неї це було питанням часу.
До кінця свого життя Софія берегла три речі: “Кобзаря” Шевченка, гуцульську ляльку, що її подарували на Галичині, і дерев’яну різьблену мищину…
І. Садула
Мені
здається, що втеча, на яку з ранніх років була запрограмована С. Яблонська, є
способом віднайдення примарної Атлантиди її довоєнного-міжвоєнного покоління. Коли
сцена заставлена декораціями Пекла, Рай потрібно створювати власноруч. Кожен
давав собі раду по-різному, наскільки дозволяли можливості. С. Яблонська жила,
біжучи. Загинула так само в русі. Дорогою до Парижа розбилася у автокатастрофі.
Був 1971 рік…
Для глибшого розуміння цієї постаті рекомендуємо ознайомитися із такими виданнями»:
Яблонська, Софія Іванівна.
Чар Марока : [роман; перший тревелоґ] / С. І. Яблонська ; упоряд.: А. Беницький, В. Гоменюк. – Київ : Родовід, 2018. – 192 с.
Роман написаний
упродовж 1932–1935 рр., коли вона
працювала операторкою в Китаї та Індокитаї. У ньому авторка описує усі
складнощі процесу зйомок кінорепортажів та фотографій в середовищі, де люди
досі вірять, що камера забирає душу. Твір динамічний, наповнений яскравими
персонажами, небуденними пригодами, навіть авантюрами. Вперше опублікований
1936 року у Львові.
Яблонська, Софія Іванівна.
Далекі обрії : [роман; третій тревелоґ] / С. І. Яблонська ; упоряд.: А. Беницький, В. Гоменюк. – Київ : Родовід, 2018. – 336 с.
Третій тревелог замальовує навколосвітню подорож
мандрівниці. С. Яблонська написала його під час мандрів у 1934–1935 рр., проте
довго редагувала, тому вперше твір вийшов друком лише в 1939 р. у Львові. Роман
нагадує подорожній щоденник, до якого авторка зверталася, щоб схопити
найцікавіші моменти мандрівки: зафіксувати особливі місця, описати народності,
які перебувають під загрозою зникнення, висловити думки щодо колонізаційних
процесів, які вона спостерігала на власні очі.
Ці видання є частиною артпроєкту «ТЕУРА. Софія Яблонська»,
мета якого – повернути мандрівницю-письменницю в культурний дискурс й утвердити
як актуальну діячку українського мистецтва.
Кілька цікавих есеїв про С. Яблонську вміщено у книжці «Планета полин» Оксани Забужко.
Немає коментарів:
Дописати коментар