Книга-ювіляр: В. Малик "Князь Кий"

 

Я хотів показати наші корені. Русь – це ми! Це Київська земля, це підмурок України. Це наша історія, незаконно присвоєна «північним братом». Своїм романом я хотів показати нашому читачеві, особливо молодому, – хто ми,  звідки пішли, «откуда єсть пішла руська земля і хто в ній перший княжити розпочав».

В. Малик

 

Володимир Малик (справжнє прізвище Сиченко) належить до того ж покоління, що й Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Андрій Малишко, Павло Загребельний та інші: майже всі вони мали безрадісне й страшне голодне дитинство, в юнацькі роки поневірялися на фронтах війни або у фашистських концтаборах. В одній розмові Павло Загребельний навів страшну статистику щодо народжених у період 1918–1924 років – із кожних ста осіб живих по війні залишалося близько трьох: «Я належу і до тих ста, і до трьох», – говорив про себе П. Загребельний. Те ж саме можна було сказати і про Володимира Малика.

Дитинство

Народився 1921 року в селі Новосілки на Київщині, цей населений пункт згадують у записах ще з ХІІІ століття. Батьки майбутнього письменника були селянами. 1933 року семикласник Володимир Сиченко  написав оповідання про голод, місце подій переніс у Туреччину, адже дитячим розумом уже збагнув, що писати про велике горе в Україні – небезпечно: «Читав це оповідання в сільбуді. Люди плакали»…

Юнацькі щоденникові записи В. Малика стали одним зі свідчень «страшного часу незаконних, сталінських репресій»: «Йшов 1937, а згодом 1938 рік. Нас не зачепили ці роки, але було страшно. Навколо вороги. Розстріли. Що робилось в газетах – тільки й друкували: смерть, смерть, смерть… А в селі чоловіки не спали влітку в хатах, а в городі. Слухали – чи не гуде машина? Вночі це міг бути лише «чорний ворон», інші не їздили. Якби загула – тікали в ліс, в луг, за Ірпінь. Але кого назначили, всіх забрали…»

Студентські роки

Особливо активне формування молодого письменника відбувалось у стінах Київського державного університету. 1940 року в журналі «Молодий більшовик» (пізніше журнал «Дніпро») Андрій Малишко надрукував два вірші В. Малика, які незабаром були розгромлені радянською «критикою».

Найприкріші, найтяжчі випробування довелося пережити на фронтах Другої світової війни. Короткі, часом моторошні спогади В. Малика – як глибокоемоційні документи про пережите і самим письменником, і нашим народом: «Літаки йшли низько – вздовж полів. Ми вдарили коней, але дорога була запруднена підводами. Бомби, як чорні поросята, з виском летіли прямо на нас. Вибуховою хвилею нас вирвало з підводи. Мене вдарило в ноги. Злетів правий черевик. Я схопився – і тут же впав від болю. Щеміло також ліве плече. Сорочка зачервоніла від крові».

Полон

1942 року він, поранений, разом із товаришами потрапив у полон, Володимира Малика вивезли в Німеччину – після визволення в 1945 р. проходив ганебні перевірки у сталінських фільтраційних таборах, згодом за ним ще довгі десятиліття стежило пильне «всевидюще око компетентних органів». Повернувшись, віддався педагогічній роботі – учителював у школах рідного Поірпіння, одначе й там відчуття перебування на гачку не давало спокою: «Слідкували за мною і тут у сто очей. Багатьох я знав. Був обережний. І хоча Сталіна вже не було, але засилля МДБ (Міністерство Державної безпеки) було таке ж як і при Сталіну».

Творчість

Павло Загребельний називав Володимира Малика «українським Дюма», «прекрасним письменником, а людиною ще прекраснішою». Полтавський поет і літературознавець Петро Ротач писав: «Шаную Вас не тільки як цікавого, талановитого, серйозного письменника, але як патріота, свідомого українця, через серце якого проходять гострі болі нашого неспокійного часу».

Володимир Малик глибоко усвідомлював непевність тоталітарного режиму, в якому жив. Письменник по-шевченківськи вірив у Правду свого народу, а попри те добре розумів: слово Правди, висіяне хоч і на рідному полі, буде винищене свавіллям цензури. Він знайшов своєрідний вихід – почав заглиблюватись в сутність національної пам’яті, спираючись на незаперечні свідчення давньогрецьких та готських істориків Марцеліана, Менандера, Прокопія, Маврикія, Йордана. Давні постаті нашої історії ожили в художніх образах, створених письменником.

Письменник зреалізувався у різних сферах, зокрема й у літературній критиці; він є автором популярних пригодницьких повістей для підлітків – «Чорний екватор», «Двоє над прірвою», «Слід веде до моря», проте найширшого визнання здобули його історичні романи. Серед них найпопулярніші тетралогія «Таємний посол» (до якого входять романи «Посол Урус-шайтана» (1968 р.), «Фірман султана» (1969 р.), «Чорний вершник» (1976 р.) і «Шовковий шнурок» (1977 р.)., романи «Князь Кий» (1982 р.), «Чумацький шлях», «Горить свіча», «Черлені щити» (1985 р.) та останній роман «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім». І нині ми відзначаємо 40 років від часу оприлюднення цього тексту.

Обкладинка видання 1982 р.

Князь Кий

Згадки про нього знаходимо у Повісті временних літ та в інших тогочасних документах і сказаннях, наприклад, у літописі польського мандрівника Яна Длугоша («Після смерті Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їхні сини і племінники багато років панували у русинів, поки спадкоємність не перейшла до двох рідних братів Аскольда і Діра») та перській епічній поемі “Шахнаме” авторства Фірдоусі (тут зазначені імена історичних осіб від Кия, царської династії Киянідів).

За свідченням істориків князь Кий жив у п’ятому–шостому столітті, походив зі знатної полянської родини. Здобув ґрунтовну освіту в Візантії, пізніше заклав (можливо переніс з іншого місця) місто на Дніпрі. Деякі дослідники стверджують, що він був перевізником через Дніпро. Але більшість науковців заперечує цю думку – мовляв фраза «перевезення на Київ» означає зовсім не те, що перевізником був сам Кий, а лише те, що це перевезення здійснювалось за його дозволом.

Сюжет

Дія роману відбувається у середині першого тисячоліття, коли після роздроблення держави легендарного гуннського вождя Аттіли його спадкоємці намагалися підкорити східнослов’янські племена. За цей твір письменник був нагороджений літературною премію імені Лесі Українки (1983).

Головний герой твору − Кий, син полянського старшини Тура, і його брати. На полюванні брати врятували князя уличів і його родину і дізналися що Ернак, син Аттіли, веде гуннів, щоб підкорити східні племена. Кий закохується в доньку князя уличів Цвітанку. Брати прихистили їх у своєму племені, а самі повідомили про наступ гуннів полянського князя Божедара, який невдовзі помре – на престол повинен зійти один із його синів: або старший Радогаст, або молодший Чорний Вепр.

Тут є і любовний трикутник, і щирі почуття на межі між життям та смертю, і війна, і зради... Можу лише сказати, що далі події розгортаються ще інтенсивніше. Книжку однозначно слід читати і перечитувати.

Володимир Малик закінчив свій життєвий шлях у Лубнах 1998 року.

Книжки письменника є у фондах відділу абонемента.

ВИКОРИСТАНО ІНФОРМАЦІЮ З ІНТЕРНЕТ-ДЖЕРЕЛ.

Важливі дати (листопад 2022)

1 листопада

День народження Європейського союзу (дата заснування ЄС).

 

3 листопада

День інженерних військ України.

100 років від дня народження Олексія Столбіна (1922–2020), українського прозаїка.

60 років від дня народження Ірен Роздобудько (1962), української письменниці, сценаристки, ілюстраторки.

 

4 листопада

День залізничника.

150 років із дня народження Богдана Лепкого (1872–1941), письменника, перекладача, літературознавця, художника, педагога, громадського діяча.

135 років від дня народження Олександра Неприцького-Грановського (1887–1976), українського поета.

55 років від дня народження Наталки Доляк (1967), української письменниці, журналістки, акторки.

 

6 листопада

110 років від дня народження Семена Жураховича (1907–1997), українського прозаїка.

70 років від дня народження Мішель Джейн Магоріан (1947), англійської письменниці.

 

8 листопада

Всесвітній день містобудування (урбанізму).

80 років від дня народження Анджели Нанетті (1942), італійської письменниці.

40 років від дня народження Лорен Олівер (1982), американської письменниці.

 

9 листопада

День української писемності та мови.

150 років від дня народження Богдана Лепкого (1872–1941), українського прозаїка, поета, літературознавця, перекладача.

 

10 листопада

Всесвітній день молоді.

Всесвітній день науки.

11 листопада

95 років від дня народження Курта Воннегута (1922–2007), американського прозаїка.

 

14 листопада

115 років від дня народження Астрід Ліндґрен (1907–2002), шведського прозаїка, казкарки.

110 років від дня народження Андрія Малишка (1912–1970), українського поета, перекладача, літературного критика.

 

16 листопада

День працівників радіо, телебачення та зв’язку України.

100 років від дня народження Жозе ді Соуза Сарамаґу (1922), португальського письменника, класика світової літератури.

17 листопада

Міжнародний день студентів.

18 листопада

70 років від дня народження Олександра Есаулова (1952), українського прозаїка, автор дитячих пригодницьких творів.

40 років від дня народження Ірини Цілик (1982), української кінорежисери, письменниці [дружина українського письменника Артема Чеха].

20 листопада

305 років від дня народження Георгія (Григорія) Кониського (1717–1795), українського письменника, церковного і культурного діяча.

100 років від дня народження Петра Сиченка (1922–2004), українського прозаїка, поета.

 

21 листопада

День Гідності та Свободи.

70 років від дня народження Сергія Якутовича (1952–2017), українського художника-ілюстратора.

 

25 листопада

Всесвітній день інформації.

460 років від дня народження Фелікса Лопе де Вега і Карпіо (1562–1635), іспанського письменника та драматурга, діяльність якого належить до так званого «золотого століття» іспанської літератури.

 

27 листопада

70 років від дня народження Євгена Білоусова (1952), українського прозаїка.

 

28 листопада

265 років від дня народження Вільяма Блейка (1757–1827), англійського поета, художника та гравера.

 

29 листопада

220 років від дня народження Вільгельма Гауфа (1802–1827), німецького прозаїка, казкаря.

 

30 листопада

День домашніх тварин.

355 років від дня народження Джонатана Свіфта (1667–1745), англійського прозаїка, сатирика, публіциста.

75 років від дня народження Катерини Мотрич (1947), української письменниці.

 

Літописець зниклої імперії // життя і творчість Йозефа Рота

 

                     Йозеф Рот у Парижі (1925 р.)

 

 Всі ми втратили колишнє становище, ім‘я і ранг, будинок, і гроші, і значення, втратили минуле, сьогодення, майбутнє. Щоранку, коли ми прокидалися, щоночі, коли лягали спати, ми проклинали смерть, яка даремно заманила нас на своє грандіозне свято. І кожен із нас заздрив полеглим. Вони спочивали в землі, і майбутньої весни на їхніх кістках виростуть фіалки. Ми ж повернулися додому безнадійно безплідними, з кволими крижами, покоління приречених на смерть, якими вона знехтувала. Висновок призовної комісії був категоричним. Він свідчив: «До смерті непридатний».

Йозеф Рот, «Гробівець Капуцинів»

 

Проза Йозефа Рота – надзвичайне явище світової літератури. Він давно посів гідне місце поряд з іншими геніями Слова, та, на жаль, українці й досі мало що знають про видатного уродженця Галичини. Рот, дитина східного прикордоння Австро-Угорської імперії, був найбільшим літописцем «втраченого раю», одним із найпотужніших австрійських письменників. Із приходом нацистів до влади, його єврейське походження, попри німецькомовність та перебування в суціль австрійсько-німецькому контексті, стало причиною вигнанню зі світу, до створення якого був причетний. Лише після Другої світової війни написане ним пережило друге відродження. Крім цього, майже всі його літературні твори були екранізовані.

 

Дитинство та юність

Біографія Йозефа Рота [який працював також під псевдонімами Гамількар і Крістін фон Кандл] –  дорога багатьох злетів і падінь, вона вражає не менш, ніж творчість. Майбутній письменник народився 2 вересня 1894 року в містечку Броди на Львівщині, саме тут минули перші роки його життя. Образ Галичини виникає трепетним спогадом у багатьох романах – це чисте незаймане місце його дитинства.

Батько залишився у пам’яті фантомним спогадом. Йозефа виховувала матір, Міріам Грюбель, та її родина. Жили скромно, а втім, мати забезпечила синові гідну освіту, він закінчив німецьку гімназію кронпринца Рудольфа у Бродах. Цікаво що його клас був останнім, в якому викладали німецькою. Саме тоді Галичина переживала гострий мовний конфлікт, уже наступного року почали викладати польською. Уродженець сусіднього Дрогобича, молодший на два роки Бруно Шульц, відвідував тамтешню гімназію цісаря Франца Йосифа, де викладали польською – згодом, попри високий рівень німецької, він писатиме свої твори польською. Як зауважив Ігор Андрущенко, «багатомовні письменники і поети Галичини часто обирали мову своєї творчості ще зі школи».

У 1913 році Йозеф Рот приїжджає до Львова. Тут він вступає в університет, але не сприймає орієнтовану на польський світ науку, тому прокладає свій шлях до Відня.

 

Занепад імперії

Останній довоєнний рік застиг у повітрі передчуттям неуникного, а разом із тим – вражав небачений раніше розмах життя, яким європейці впивалися, наче спраглі. Хлопець ще встиг вскочити в останній вагон потяга і відчути на смак яскраве столичне життя.

Справжня війна для нього почалась у 1916 році – коли доля Австро-Угорщини фактично була визначена: імперія розпадалась на клаптики, виснажена внутрішніми незгодами та кризою. 31 травня записався в добровольці, обравши східний фронт у складі 21 піхотного батальйону, хоча, дослідники вважають, що він, найімовірніше, служив писарем при штабі 32 піхотної дивізії, місцем дислокації якої був Львів.

Тим часом у Відні помирає Франц Йосиф (1830–1916), який посідав трон упродовж семи десятиліть. Після смерті монарха до Рота приходить усвідомлення суперечливого відчуття «занепаду батьківщини»: «…вимірюючи близькість смерті, що її віщував мертвий цісар, я був зворушений церемонією, з якою поховали його Величність (читай: Австро-Угорщину)». Образ «батька народів» з’являється в багатьох творах письменника, проте найвиразніше – в романі «Марш Радецького», де він постає ледь не в архетипній подобі Бога.

Прощання з імператором в Лупкові, після його інспекційної подорожі Галичиною в 1880 р.

 

Журналістська діяльність

У цивільне життя Йозеф Рот повернувся незадовго до завершення війни, при тому блискавично швидко облаштував власне суспільне становище: щойно приїхавши до Відня, приніс в редакцію тижневика «Мир» свої поезії. Один із редакторів, Фред Геллер згадував про це так: «Вояк справляв враження бідної, напівголодної, промерзлої людини, яку старий однострій робив на вигляд ще жалюгіднішою. Він приніс два вірші. Чи ми їх надрукуємо? Співчуваючи бідоласі, я зараз же прочитав вірші, хоч наш літературний редактор зазвичай не квапився щось ухвалювати. Вірші молодого вояка були чудові». Незабаром Геллер почав працювати в редакції «Wiener Zeitung», він запропонував Роту спробувати власні сили у написанні репортажів – співпраця виявилась успішною. Молодий поет свідомо ігнорував канони журналістики, та попри це його дописи подобались читачам. Тоді ж об’їздив багато країн, займаючись улюбленою справою, став бажаним гостем різних товариств. Політичні репортажі Йозефа Рота вважали одними з найкращих.

 

Особисте життя

Восени 1919 року познайомився з 19-річною красунею, Фридерікою Райхлер – вже за три роки вони одружаться. Щасливої казки, втім, не було: невдовзі виявилась душевна хвороба Фридеріки. Із часом дороговартісне перебування у санаторіях та приватних клініках почало забирати левову частку гонорарів, а від 1930 року жінка взагалі не виходила з лікарні. Вона ненадовго пережила Рота, у роки Другої світової її було вбито в межах нацистської акції «ліквідації психічно неповноцінних».

Фридеріка Райхлер 

 

Письменницво

Новий етап творчого життя письменника почався після публікації дебютного роману «Павутиння» (1923) у віденській газеті «Arbeiterzeitung». Головний герой твору – його сучасник Теодор Лозе, який живе у Берліні 20-х рр. ХХ ст. Згодом, дійшовши до межових станів, Рот відмовиться від цього роману (певно, надто вже віддзеркалював його власну долю).

У наступні роки створює «Готель Савой», «Ціппер і його батько», «Бунт». Пише переважно про людей єврейського походження, про покоління австрійських сімей офіцерів і службовців, про життя представників інших етнічних груп великої імперії. Міжнародне визнання прийшло у 1932 р. – після публікації «Маршу Радецького». Загалом за 15 років написав 16(!) романів, а ще безліч оповідань, репортажів, суспільних звітів, рецензій.

1933 рік був одним із найбільш складних. Рот дедалі сильніше відчуває тиск антиєврейського налаштування німецьмовного суспільства, його виснажує постійна втеча від себе, психічна хвороба дружини, неспроможність влаштуватись у «новому» світі – все частіше і більше п’є, марнуючи ночі в оточенні гульвіс. Зрештою, за словами Дмитра Затонського, одного з найбільш авторитетних дослідників його життя, «він і сам був веселим гульвісою. Говіркий, товариський, завжди доброзичливий і готовий прийти на допомогу, він викликав симпатію».

 

Смерть

Остання його компаньйонка під час подорожі до Львова (у 1937 р.), Ірмагад Кьон, написала: «Коли вперше в Остденде я побачила Йозефа Рота, у мене виникло таке відчуття, ніби переді мною людина, яка за кілька годин помре від смутку». Кьон мала рацію.

Збіднілий та заборгований, він помер, за однією версією, внаслідок двостороннього запалення легенів і білої гарячки. Припускають, що причиною смерті міг стати серцевий напад після повідомлення про самогубство друга, письменника Ернста Толлера. Доля відміряла йому ще пів року: втім, ні сил, ні бажання щось змінювати не залишалось.

У травні 1939 року, у віці 44 років, Йозеф Рот перейшов у засвіти. Похований на цвинтарі комуни Thiais департаменту Валь-де-Марн (на півдні Парижу).

Книжки Й. Рота є у фондах відділу абонемента.

Підготувала Марина Горбатюк

Використано матеріали з інтернет-ресурсів