Я хотів показати наші корені. Русь – це ми! Це Київська земля, це підмурок
України. Це наша історія, незаконно присвоєна «північним братом». Своїм романом
я хотів показати нашому читачеві, особливо молодому, – хто ми, звідки пішли, «откуда єсть пішла руська земля
і хто в ній перший княжити розпочав».
В. Малик
Володимир Малик (справжнє прізвище Сиченко)
належить до того ж покоління, що й Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Андрій
Малишко, Павло Загребельний та інші: майже всі вони мали безрадісне й страшне
голодне дитинство, в юнацькі роки поневірялися на фронтах війни або у фашистських
концтаборах. В одній
розмові Павло
Загребельний навів страшну
статистику щодо народжених у період 1918–1924 років – із кожних ста осіб живих по війні залишалося близько трьох:
«Я належу і до тих
ста, і до трьох»,
– говорив про себе П. Загребельний. Те ж саме можна було сказати і про
Володимира Малика.
Дитинство
Народився 1921 року в селі Новосілки на Київщині, цей населений пункт згадують у записах ще з ХІІІ століття. Батьки майбутнього письменника були селянами. 1933 року семикласник Володимир Сиченко
Юнацькі щоденникові
записи В. Малика стали одним зі
свідчень
«страшного часу незаконних, сталінських репресій»: «Йшов
1937, а згодом 1938 рік. Нас не зачепили ці роки, але було страшно. Навколо
вороги. Розстріли. Що робилось в газетах – тільки й друкували: смерть, смерть,
смерть… А в селі чоловіки не спали влітку в хатах, а в городі. Слухали – чи не
гуде машина? Вночі це міг бути лише «чорний ворон», інші не їздили. Якби загула
– тікали в ліс, в луг, за Ірпінь. Але кого назначили, всіх забрали…»
Студентські роки
Особливо активне
формування молодого письменника відбувалось у стінах Київського
державного університету. 1940 року в журналі «Молодий більшовик» (пізніше
журнал «Дніпро») Андрій Малишко надрукував два вірші В. Малика, які незабаром
були розгромлені радянською «критикою».
Найприкріші, найтяжчі випробування довелося
пережити на фронтах
Другої світової війни. Короткі, часом моторошні спогади В. Малика – як глибокоемоційні документи про
пережите і самим письменником, і нашим народом: «Літаки
йшли низько – вздовж полів. Ми вдарили коней, але дорога була запруднена
підводами. Бомби, як чорні поросята, з виском летіли прямо на нас. Вибуховою
хвилею нас вирвало з підводи. Мене вдарило в ноги. Злетів правий черевик. Я
схопився – і тут же впав від болю. Щеміло також ліве плече. Сорочка зачервоніла
від крові».
Полон
1942 року він, поранений, разом із товаришами потрапив у полон, Володимира Малика вивезли в Німеччину – після
визволення в 1945 р. проходив
ганебні перевірки у сталінських фільтраційних таборах, згодом за ним ще довгі десятиліття стежило пильне «всевидюще око компетентних
органів». Повернувшись,
віддався педагогічній роботі – учителював у школах рідного Поірпіння, одначе й там відчуття перебування на гачку не давало спокою: «Слідкували за мною і тут у сто очей.
Багатьох я знав. Був обережний. І хоча Сталіна вже не було, але засилля МДБ
(Міністерство Державної безпеки) було таке ж як і при Сталіну».
Творчість
Павло Загребельний називав Володимира Малика «українським Дюма»,
«прекрасним письменником, а людиною ще
прекраснішою». Полтавський поет і літературознавець Петро Ротач писав: «Шаную Вас не тільки як цікавого, талановитого, серйозного письменника,
але як патріота, свідомого українця, через серце якого проходять гострі болі
нашого неспокійного часу».
Володимир Малик глибоко усвідомлював непевність
тоталітарного режиму, в якому жив. Письменник по-шевченківськи вірив у Правду свого народу, а попри те
добре розумів:
слово Правди, висіяне хоч і на рідному полі, буде винищене свавіллям цензури. Він знайшов своєрідний вихід – почав заглиблюватись в сутність національної пам’яті,
спираючись на незаперечні свідчення давньогрецьких та готських істориків
Марцеліана, Менандера, Прокопія, Маврикія, Йордана. Давні постаті нашої історії
ожили в художніх образах, створених письменником.
Письменник зреалізувався
у різних сферах, зокрема й у літературній критиці; він є автором популярних пригодницьких
повістей для підлітків – «Чорний екватор», «Двоє над прірвою», «Слід веде до
моря», проте найширшого визнання здобули його історичні романи. Серед них
найпопулярніші тетралогія «Таємний посол» (до якого входять романи «Посол
Урус-шайтана» (1968 р.), «Фірман султана» (1969 р.), «Чорний вершник» (1976 р.) і «Шовковий шнурок» (1977 р.)., романи «Князь Кий» (1982 р.), «Чумацький шлях», «Горить свіча», «Черлені щити» (1985 р.) та останній роман «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім». І нині ми відзначаємо 40
років від часу оприлюднення цього тексту.
Обкладинка видання 1982 р.
Князь Кий
Згадки про нього
знаходимо у Повісті временних літ та в інших тогочасних документах і сказаннях,
наприклад, у літописі польського мандрівника Яна Длугоша («Після смерті Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їхні
сини і племінники багато років панували у русинів, поки спадкоємність не перейшла до двох рідних братів Аскольда і Діра») та перській
епічній поемі “Шахнаме” авторства Фірдоусі (тут
зазначені імена історичних осіб від Кия, царської династії Киянідів).
За свідченням істориків князь Кий жив у п’ятому–шостому столітті, походив зі
знатної полянської родини. Здобув ґрунтовну освіту в Візантії, пізніше заклав (можливо переніс з
іншого місця) місто на Дніпрі. Деякі
дослідники стверджують, що він
був перевізником через Дніпро. Але більшість науковців заперечує цю думку –
мовляв фраза «перевезення
на Київ»
означає зовсім не те, що перевізником був сам Кий, а лише те, що це перевезення
здійснювалось за його дозволом.
Сюжет
Дія роману відбувається
у середині першого тисячоліття, коли після роздроблення держави легендарного
гуннського вождя Аттіли його спадкоємці намагалися підкорити східнослов’янські
племена. За цей твір
письменник був нагороджений літературною премію імені Лесі Українки (1983).
Головний герой твору − Кий,
син полянського старшини Тура, і його брати. На полюванні брати
врятували князя уличів і його родину і дізналися що Ернак,
син Аттіли, веде гуннів, щоб підкорити східні племена. Кий закохується в
доньку князя уличів Цвітанку. Брати прихистили їх у своєму племені, а самі
повідомили про наступ гуннів полянського князя Божедара, який невдовзі помре – на престол повинен зійти один із його синів: або старший
Радогаст, або молодший Чорний Вепр.
Тут є і любовний
трикутник, і щирі почуття на межі між життям та смертю, і війна, і зради... Можу
лише сказати, що далі події розгортаються ще інтенсивніше. Книжку однозначно слід
читати і перечитувати.
Володимир Малик закінчив свій життєвий шлях у
Лубнах 1998 року.
Книжки письменника є у фондах відділу абонемента.
ВИКОРИСТАНО ІНФОРМАЦІЮ З ІНТЕРНЕТ-ДЖЕРЕЛ.
Немає коментарів:
Дописати коментар