Міста і люди: подорожні нотатки Йозефа Рота

Кілька місяців тому підготувала невеликий допис про життя австрійського письменника та журналіста Йозефа Рота (1894–1939), чиї слова «Кому належать дні, які ти сам у себе вкрав?» десь глибоко зрезонували й відлунюють досі. Стаття за покликанням: https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/10/blog-post_19.html

Тексти деяких авторів можна розбирати на цитати, – власне, так я і робила, коли читала «Марш Радецького», «Гробівець Капуцинів», «Ціппер та його батько» й інші романи, а втім, лише цілісне сприйняття надає доступ до створеної письменником панорами. Сила літератури, як на мене, в її позачасовому триванні – можливо, саме тому твори Йозефа Рота (попри загальну хронологічну причетність до конкретних періодів, топосів, постатей) зачіпає. Написане ним майже сто років тому залишається актуальним, дихає живою експресією.

Він – людина одвічних поривань і тонкої чуттєвости – завжди був у пошуках місця, оточення, призначення, слів. Щось незбагненне змушувало його надаватися до невідомого, шукати і знаходити нові грані, змінювати призми, тікати від і повертатися до – себе.

Das ist faktisch! «Фактично!», – у дитинстві цим вигуком Йозеф Рот часто завершував свої оповіді, за що його й прозвали Муньо Фактіш. Малою батьківщиною майбутнього письменника було периферійне містечко Броди, яке на початку ХХ століття входило до складу Австро-Угорської імперії. Народжений на території сучасної України в єврейській сім’ї, вихований у німецькомовному культурному середовищі, він вважав себе частиною німецько-австрійського світу. Йозеф Рот є представником втраченого покоління – людей, що досягали повноліття в часи Першої світової війни. Війна, мов фантом, виринає у різних контекстах життя і творчості письменника:

«Сьогодні, через 13 років, я бачу Сараєво. Невинне, але прокляте місто! Воно досі стоїть! Сумна оболонка наймоторошнішої з катастроф. Воно не сходить із місця! На нього не випав вогненний дощ, будинки стоять цілі, дівчата повертаються зі школи – коси тепер уже не носять. Першо година по обіді. Небо ніби з блакитного сатину. Вокзал, на який ерцгерцог прибув зі смертю за спиною, стоїть далеко за містом. […] Он там на розі почалася світова війна» 

(Й. Рот, «Де почалася світова війна», опубліковано в «Франкфуртер Цайтунг», 3 липня 1927 р.).
Напевно, можна сказати, що йому пощастило не застати кривавих подій Другої світової.  

  

Рот, Йозеф
Міста і люди : Есеї, репортажі та фейлетони ; пер. з нім. Олесі Яремчук та Христини Назаркевич. – Чернівці : Книги-ХХІ, 2019. – 256 с.

«Коли мені виповнилося тридцять років, я врешті зміг побачити білі міста, про які мріяв, будучи ще хлопчиком. Я прожив сіре дитинство в сірих містах. І юність моя була сірою та червоною військовою службою: казарма, окопи, лазарет. Я їздив до інших країн, але то були ворожі країни. Я б ніколи не подумав, що так неждано, так немилосердно, так силоміць проїду частину світу, маючи за мету стріляти, а не бажання щось побачити. Перше, ніж я почав жити, весь світ був відкритий переді мною. Проте коли життя розпочалося, відкритий світ виявився спустошеним»

(Й. Рот, «Білі міста»).

У книжці «Міста і люди» зібрано тексти, що є результатом експедиційно-журналістської роботи молодого репортера. В українському виданні об’єднано 4 цикли чи то розділи: Подорож Францією. Подорож Росією. Подорож Балканами. Євреї: дороги і бездоріжжя. Гельмут Нюрнберґер писав, що Й. Рот «малював обличчя часу початку ХХ століття». Ці тексти, написані для різних видань, мали ознайомити західних читачів із «екзотичними» та недосяжними для більшості містами. Враження автора фактично вихоплені з реального життя, вони фільмують створений обставинами та простором дух епохи, «оживлюють» людей і події.

Його огляди дають змогу сформувати враження про кожне з описуваних місць, про людей, що створили й облаштували свій простір, вони руйнують часовий бар’єр між сучасним читачем і реальністю першої половини ХХ століття. Недотичною до більшості західних європейців реальністю, а межи тим – Й. Рот виконує роль посередника між різними світами: особливо відчутна внутрішня роздвоєність в останній частині книжки, у розділі про життя східних євреїв: сам автор, хоча й намагається триматись відсторонено («Вони, євреї, «батьківщини» не мали, проте кожна країна, в якій вони жили і якій сплачували податки, вимагала від них патріотизму і геройської смерті, докоряючи їм, що вони помирають без особливої охоти»), не наголошувати на власному походженні, – однозначно має сентимент до народу, яким часом гребують не лише «чужі», а й «свої» – асимільовані до забезпеченого, на позір цивілізованого, світу.

Одна з перекладачок збірки «Міста і люди», авторка передмови до цього видання Олеся Яремчук пише: «За два десятиліття міжвоєнного періоду Йозеф Рот опублікував понад 1300 журналістських матеріалів, серед яких літературні репортажі, есеї, фейлетони, короткі коментарі. Він стрімко став одним із найбільш високооплачуваних і популярних журналістів Німеччини, хоч сам стверджує, що писав не через амбіції, а через потребу у грошах. Важливою для його кар’єри виявилася робота у «Frankfurter Zeitung», адже редакція відправляла його кореспондентом за кордон, і це давало змогу ділитися зі своїми читачами рефлексіями про побачений світ. Він писав про війну, соціальні проблеми, культурні події, готував спеціальні репортажі з різних країн».     

Кожен текст, вміщений у цій збірці – невипадковий і важливий. Книжка є у відділі абонемента.

Марина Горбатюк  

Важливі дати (лютий 2023)

1 лютого

Всесвітній день читання вголос.

 

3 лютого
105 років від дня народження Любові Забашти (1918–1990), української поетеси, драматурга, прозаїка.
55 років від дня народження Мартіна Содомки (1968), чеського художника-ілюстратора, автора науково-популярних книг.
 
4 лютого
Всесвітній день боротьби проти раку.
150 років від дня народження Тимофія Сафонова (1873–1930) – українського художника, мистецтвознавця, педагога, громадського діяча.
 
8 лютого
195 років від дня народження Жуля Верна (1828– 1905), французького письменника, основоположника жанру науково-фантастичного роману.
 
9 лютого
Міжнародний день стоматолога.
100 років з часу повстання політв'язнів з «Холодноярської організації» у Лук'янівській в'язниці з метою визволення (1923).
 
10 лютого
125 років від дня народження Бертольда Брехта (1898–1956), німецького поета, прозаїка, драматурга.
 
11 лютого
Міжнародний день жінок та дівчат у науці.
 
12 лютого
60 років від дня народження Жаклін Вудсон (1963), американської поетеси, прозаїка.
 
13 лютого
120 років від дня народження Жоржа Жозефа Крістіана Сіменона (1903– 1989), французького прозаїка, автора детективного жанру.
75 років від дня народження Богдана Жолдака (1948–2018), українського прозаїка, драматурга.
 
14 лютого
День безпечного Інтернету.
День Святого Валентина.
Міжнародний день дарування книг.
 
15 лютого
95 років від дня народженн Ено Рауда (1928– 1996), естонського прозаїка, казкаря.
 
17 лютого
115 років від дня народження Олекси Влизька (1908–1934), українського поета-футуриста, прозаїка.
 
20 лютого
День Героїв Небесної Сотні.
 
21 лютого
Міжнародний день рідної мови.
50 років від дня народження Мар'яни Савки (1973), української поетеси, казкарки, перекладачки.
 
23 лютого
60 років від дня народження Костянтина Москальця (1963), українского поета, прозаїка, перекладача.
 
24 лютого
1 рік від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну.
 
25 лютого
425 років з часу  заснування у Львові у монастирі святого Онуфрія Іваном Федоровим друкарні (1573), де наступного року було надруковано перший східнослов'янський «Буквар».

 

26 лютого
День кримського спротиву російській окупації.

Книжковий клуб: Валер'ян Підмогильний "Невеличка драма"

У неділю, 5 лютого, о 15:00 буде проведено третє засідання книжкового клубу. Зустріч відбудеться за адресою м. Чернівці, ЧОУНБ імені Михайла Івасюка (вул. О. Кобилянської, 47), РТЦ (3 поверх).

На обговорення винесено урбаністичний роман Валер'яна Підмогильного (1901–1937), одного з найвидатніших прозаїків літературно-мистецького покоління «Розстріляного відродження». Головні теми «Невеличної драми» – мікросвіт людини та її оточення, національна ідентичність, конфлікт між розумом та почуттям, коханням та прагматизмом. 

Твір є своєрідним документом життя в радянській Україні 1920-х років ХХ століття; сучасне літературознавство розглядає його як інтелектуальний роман, тобто роман з філософським підтекстом. Валер’яна Підмогильного («Невеличка драма») та Віктора Домонтовича («Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус») вважають зачинателями цього жанру в українській літературі.

Захід модерує магістрантка філологічного факультету ЧНУ імені Юрія Федьковича, бібліотекарка відділу абонемента ЧОУНБ імені Михайла Івасюка Марина Горбатюк.

Що почитати: добірка книжок

Байзелл Шон
Щоденник книгаря. Пер. з англ. Ярослава Стріха. 2-ге вид. – Київ : Наш формат, 2021. – 304 с.

«Щоденник книгаря» описує рік із життя букіністичної книгарні в Шотландії. Перед нами постають безлюдні пагорби, кілометри піщаних пляжів, мальовничі гори й вікторіанські маєтки. Ми опиняємося в крамниці, що ледве зводить кінці з кінцями. Над нею нависає примара всюдисущого Amazon, який ще дужче розростається й витісняє маленькі книгарні. У всьому цьому маневрує Шон Байзелл, він розповідає про найцікавіші замовлення, про невпинні суперечки з працівниками, про найрізноманітніших клієнтів. Книжка для найширшого кола читачів, а особливо для тих, хто захоплюється мемуарами.
 
Буйських, Юлія.
Жіночі образи української міфології «Колись русалки по землі ходили…». – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2018. – 320 с.

Здавна й дотепер українці вірили в русалок, відьом та потерчат, уважали, що «нечистий» дух передчасно померлих змушує їх «ходити» після смерті й шкодити живим, а лісами сновигають звабники-перелесники. Доля та Смерть в уявленнях людей були цілком реальними створіннями, які мали жіночу подобу, так само як Пропасниця та Чума, Неділя і П'ятниця… У праці поєднано наукову інтерпретацію міфологічних вірувань, уявлень українців із «живими» усними текстами, записаними авторкою від носіїв традиції в різних регіонах України.
 
Голмс, Джеймі.
Нонсенс: осягнути і перемогти; пер. з англ. Марії Шимчишин. – Київ : Наш Формат, 2016. – 320 с.

Ця книга – дебют американського письменника Джеймі Голмза, який одразу здобув популярність серед читачів. «Нонсенс: осягнути і перемогти» – суміш психології, історії та чудового почуття гумору. Що відбувається, коли ми стикаємося з чимось невідомим та суперечливим? Чому прагнемо за будь-яких умов уникнути плутанини і знайти однозначну відповідь? Автор пояснює, як ми осягаємо світ, переживаємо напружені життєві колізії, що найбільше впливає на наші рішення.
 
Еріксон Т.
В оточенні ідіотів, або Як зрозуміти тих, кого неможливо зрозуміти; пер. з англ. В. Махоніна; худож.-оформлювач М. С. Мендор. – Харків : Фоліо, 2019. – 251 с.

«В оточенні ідіотів» – бестселер  2015–2018 років. Томас Еріксон поділяє людей на чотири кольорові типи. Він описує логіку поведінки, темперамент, систему цінностей представників кожного з кольорів. Чому одних людей ми розуміємо з півслова, а інших не розуміємо взагалі? Чому дуже успішні люди інколи здаються нам ідіотами і психопатами? Як подивитися на себе очима інших людей і навчитися розуміти навіть тих, хто на нас абсолютно не схожий? Книга допомагає краще сприймати людей з різними типами поведінки й ефективно з ними спілкуватись.
 
Єрґович, Мілєнко.
Батько. Пер. із хорв. Андрія Любки. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2019. – 192 с.

Роман починається зі слів "Помер мені батько". Увагу зосереджено на взаєминах між батьком і сином, автор розповідає про стіну нерозуміння й образ між ними.
Це також історія країни, якої давно немає на карті, але яка досі викликає суперечки і протиріччя. Колишня Югославія зі своїм укладом, традиціями, реаліями того часу м'яко вплітається між / над непростими сімейними стосунками. Проза Міленко Єрґовича дуже жива і чесна. Він володіє особливим даром передати переживання героїв з дивовижною точністю і образністю.
 
Кінг С.
Коли впаде темрява : збірка ; пер. із англ. і комент. О. Красюка. – Харків : Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2021. – 432 с.

У книжці вміщено 13 оповідань класика жахів. «Чи гарні ці оповідання? Сподіваюся, так. Чи розрадять вони вас під час нудного авіарейсу (якщо ви читаєте) чи довгої поїздки машиною (якщо ви слухаєте CD)? Я дійсно маю на це надію, бо якщо таке трапляється, воно нагадує чари.
Я писав ці речі з насолодою, це справді так. І сподіваюся, читаючи їх ви теж її відчуєте. Тавіть захват. Маю таку надію», – зазначив автор у передмові до збірки.
 
Підмогильний, Валер’ян.
Невеличка драма: Роман на одну частину. Київ : Знання, 2014. 294 с.

«Невеличка драма» – урбаністичний інтелектуальний роман українського письменника Валер'яна Підмогильного, опублікований 1930 року. Головними темами є мікросвіт людини та її оточення, національна ідентичність, конфлікт між розумом та почуттям, коханням та прагматизмом. Твір є своєрідним документом життя в радянській Україні 1920-х років ХХ ст.
 
Рафеєнко, Володимир.
Мондегрін. Пісні про смерть і любов. Чернівці : Meridian Czernowitz, 2019. 192 с.

«Мондегрін» (2019) – перша книга, написана В. Рафєєнком українською мовою (до цього він писав російською). Роман було подано на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.  Головний герой роману, Габріель Габінський, – альтер его автора : він внутрішньо переміщена особа із зони АТО, російський інтелектуал (викладач філософії ) з Донбасу, який переїхав до Києва і перейшов на українську мову. Габинський працює в овочевому відділі супермаркету, він частково пророк, частково божевільний, розмовляє з Кінською головою – фольклорним персонажем та містичною сутністю, яка, можливо, є уособленням українського начала.
 
Володимир Свідзінський.
Вибрані твори ; упоряд. Е. Соловей. Смолоскип, 2011. 502 с.

Видавництво «Смолоскип» продовжує серію «Розстріляне Відродження», пропонуючи увазі читачів поетичний доробок Володимира Свідзінського (1885-1941) – поета, котрий за життя не був поцінований належним чином, після загибелі тривалий час перебував у забутті й лише зараз повертається в українську літературу як одна з її найяскравіших і першорядних зірок. Крім оригінальної авторської спадщини, видання містить літературно-критичні статті й спогади, присвячені поетові, а також бібліографію та цікаві фотоматеріали.


Андрій Цаплієнко
Стіна : роман ; переклад з рос. Сергія Осоки. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2018. – 576 с.

У фантастичному романі Андрія Цаплієнка перед читачем постають два постапокаліптичні суспільства, одне з яких упевнено торує прогресивний шлях розвитку, а інше – просто деградує. Автор переконаний, що ментальність і тяглість традицій дуже мало змінюються впродовж століть. Герої роману – українці та росіяни, носії яскравих національних рис – перебувають у постійному напруженому антагонізмі. Війна між ними йде відразу на кількох рівнях - від збройних сутичок до зіткнень душ та внутрішніх переконань. А Дикі Поля, які залишаються після великих і малих протистоянь, – наче невиліковні рани, ракові пухлини: вони продовжують кровоточити, демонструючи людству, що війна породжує лише війну.

Що ми знаємо про Івана Вишенського?

На життя народитися – це коли, вийшовши з утроби у цей світ і дійшовши зрілого віку, думка вже має силу відрізнити зле від доброго.

Іван Вишенський

Худ. Юліан Буцманюк. Проповідь Івана Вишенського 

Іван Вишенський (близько 1550 – після 1621) – український релігійний і літературний діяч раннього нового часу, преподобний. Православний монах, письменник-полеміст консервативного, ортодоксального напрямку.

Вважають, відомий полеміст був родом із містечка Судова Вишня, що на Львівщині – прихильником цієї теорії був Іван Франко, дотепер припущення щодо місця народження залишається офіційно визнаним, хоча деякі дослідники, покликаючись на фрагментарні згадки у творах самого І. Вишенського, пропонують інші версії. Зокрема йдеться про перебування на Волині – молоді роки майбутнього діяча минали в Луцьку, він добре знав це місто та його звичаї, мав доволі вільний спосіб життя, товаришував з католиками. Закликаючи православних не слухати католицьких проповідників, пише: «І я колись у тій пробі був і латинського оратора слухав. Через те хочу тихо, покірливо нагадати (аби ви стереглися пильно таких медових слів, у яких живе трутизна), як латинський оратор, майстер за достойністю сану, мав дружбу зі мною в Луцьку і не утаїв переді мною тілесної пожадливості, якою був переможений, тобто він прагнув блуду від цнотливої дівиці і не міг досягти того повабками, оскільки був рябий. А як того досяг? Ото так, розкажу тобі, солодкими словами й бесідами звабив дівицю і при допомозі тієї словесної улесливості цноти дівицю таки звабив» (сучасною українською мовою переклав В. Шевчук).  

Коли саме І. Вишенський покинув світське життя й подався в ченці, сказати складно. Деякі дослідники вважають, що це сталося ще задовго до Берестейської унії, у 70-х або 80-х роках XVI ст. Подавшись на Афон, письменник проходив через землі Болгарії й Македонії. Про це опосередковано свідчить десятий розділ «Книжки», який має розлогу назву «Новина, чи звістка про те, як знайшли тіло вбитого Варлаама, архієпископа Охридського, у місті Велісі, який постраждав за істину й був кинутий у ріку, що зветься Вардар. Як його знищили, а потім перенесли те триблаженне тіло до Охрида. І нині в мертвих воно більше, як у живих суще, чуда творить і проповідує таїнство воскресіння і надію прийдешнього віку, до решти осоромлюючи та викриваючи світ і світодержця-диявола».

Система поглядів Івана Вишенського близька до переконань Томаса Мора, Еразма Ротердамського, Томаса Мюнцера та ін. Незважаючи на заперечення полемістом «латинської вченості», він не виходить за межі пошуків католицьких і протестантських мислителів XVI століття.

З перших кроків літературної діяльності полеміст посів позицію оборонця політичних, економічних і релігійних прав українського народу. Вже в «Писанні до всіх взагалі в Лядській землі живучих» (початок 1590-х років) він запитував : «Де ж нині в Лядській землі віра, де надія, де любов, де правда і справедливість суду ?.. Все смертоносний гріх, все пеклом, адом й геєною вічною смердить…». 

1596–1616 рр. виявилися найпліднішими у творчості І. Вишенського. Письменник був глибоко вражений подіями 1596 р. Берестейська унія викликала в нього обурення, і він написав низку творів на захист православ’я. Першим таким твором стало «Послання до князя Василя Острозького» (1598–1599) [засудження книжки П. Скарги «Sinod brzeski»]. Другим твором письменника цього періоду є «Порада, як себе очистить церква Христова», яка була ніби частиною «Послання», але становила окремий трактат. Різкій критиці в ньому піддано православне духовенство, яке прийняло унію. В «Пораді» звучала ідея природної рівності всіх людей, з якої випливає й соціальна рівність.

А втім, ставлення Івана Вишенського до світського світу – проблематичне питання з огляду на те, що полеміст багато років провів на Афоні, народного життя не знав і в одному з творів, відповідаючи на запрошення повернутися в Україну, писав: «Я з народом заповітів не закладав і відповідей не творив; народу я не знаю, бесідою з ним не спілкувався і на очі не здибувався». А все ж упродовж 1604–1606 pp. І. Вишенський відвідав Україну – письменника не раз просили повернутись на батьківщину в скрутні для православних часи. Спочатку він зупинився на кілька місяців в Угорниках (там жив його афонський друг Іов Княгиницький), а потім, очевидно, подався до Львова, де на нього чекали братчики. У Львові був недовго, бо не зійшовся в поглядах з керівниками братства – переїхав спершу в Уневський монастир, прожив там 1,5 р., а потім повернувся на Афон.

Попри тотальні заперечення матеріального світу, І. Вишенський уважно спостерігав за розмаїттям засуджуваних ним принад. Протиставлення простим людям, бідноті, тих, хто дбає не про вічне життя, а лише про власні статки, набирає форми осуду суспільної верхівки: «Ви їх пот мішки повні грішми, злотими, талярами, півталярами, орти, четвертаки і потрійники напихаєте, суми докладаєте в шкатулах... А тіє бідниці шелюга, за що солі купити, не мають... Тіє хлопи з одноє мисочки поливку альбо борщик хлебчють, а ми предся по кількодесять півмисків розмаїтими смаками уфарбованих пожираєм...».

Іван Франко писав: «Івана Вишенського зачисляють звичайно до полемістів, що боронили православіє проти заходів латинства та унії. Се вірно, але тільки в часті. Властивої полемічної аргументації в його писаннях не так багато, як би веліла догадуватися назва полеміста, та й то властиві догматичні дискусії у нього не оригінальні, а взяті переважно з сучасних руських або польських полемічних творів. Головна сила полеміки Вишенського, яка дуже часто переходить у сатиру, лежить у його глибокім розумінні етичної сторони спору між латинниками й православними, а головна сила його таланту в ілюструванні релігійних віроучень та суспільно політичних відносин прикладами, подробицями та порівняннями, взятими з дійсного життя».

Характерними рисами письменницького індивідуального стилю полеміста є:

«момент присутності», що створює «імітацію діалогу»;
емоційність, експресія, котра досягається за рахунок «допиту» опонента, внутрішньої незгоди з ним, запальності, звинувачень;
використання біблійних мотивів, образів, міфів, притч;
вживання яскравих неологізмів;
звертання, запитання, оклики;
гротескно-сатиричне зображення дійсності, наявність карикатурних портретів. 

простота і ясність викладу;

У 1610 р. І. Вишенський збирався ще раз відвідати Україну, але захворів.
Про останні роки життя достовірних відомостей нема. Помер на Афоні, очевидно, в 20-х роках XVII ст. У 1633 р. чернець Леонтій у листі до львівського міщанина Миколи Золоторуцького згадує про «великого старця Іоанна Вишенського святогорця» вже як про покійного.

Письменницька діяльність І. Вишенського тривала понад 25 років.

Книжки є у фондах бібліотеки.

Використано матеріали з інтернет-ресурсів.

Підготувала Марина Горбатюк