Маша, або Постфашизм : роман. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 288 с.
Думаю, будь-яка правда шокує: наша свідомість не хоче прийняти правду. Ми живемо в жорстокому світі, а покликання літератури – чесно показати цю жорстокість.
Ярослав Мельник, «Від автора»
Антиутопія «Маша,
або Постфашизм» сучасного українсько-литовського письменника, філософа та
критика Ярослава Мельника вперше вийшла друком у Литві в 2013 р. В Україні з
творчістю автора ознайомлено відносно небагато читачів, а втім, кілька років
тому книжка спричинила значний ажіотаж (що цілком очевидно, бо роман порушує
чимало морально-етичних проблем, ставить під сумнів існування
звичної людської моралі та етики).
Я довго тікала від
цієї історії, проте вона постійно наздоганяла, траплялась на очі, спливала
випадковими згадками у розмовах – тож коли знадобилось обирати літературу на
перше засідання книжкового клубу, не залишалось сумнівів, що це буде саме
«Маша…».
Четверте тисячоліття нашої ери. За сюжетними вкрапленнями газетних / журнальних дописів можна підрахувати, що дія відбувається з кінця 3896 р. до серпня 3899 р., а втім, твір охоплює значно більший відрізок часу, повертаючи читача до подій далекої і недавньої історії з альтернативним варіантом розвитку.
Рейх – всесвітня держава, що виникла внаслідок перемоги фашистів та вдалого
експерименту з перетворення частини людей на безсвідому робочу силу – сторів, яких сприймають як тварин через
їхню НЕздатність мислити та користуватися мовою. Вони не
мають свідомості й сорому, не здатні відчувати емоції, ходять переважно голі,
вимазані у багнюці та власному лайні. «Людиноподібна
тварина – це ще не людина. Визначення «людина» найменше базується на тілесній
підставі. Людина – це насамперед громадянин Рейха, розумна культурна істота,
котра має власність, у котрої є професія, сім’я. Людина – це те, що має статус людини. У доісторичні часи панували інші
поняття, згідно з якими «людину» визначали не за внутрішніми якостями, а
винятково за тілесними ознаками. Яка наївність! Вважати істот, які нічого, крім
сараю не бачили, не вміють зв’язати докупи двох
слів, «людьми»», – каже головний герой, на початку твору.
Дмитро Огін (він і є оповідачем у книзі)
працює кореспондентом газети «Голос Рейха» радше для задоволення потреби перебування
в соціумі, аніж з метою кар’єрного зростання / виконання суспільно корисної
місії тощо. Він живе на фермі разом із сім’єю – дружиною Ельзою та
сином-підлітком Альбертом; у нього в підпорядкуванні перебувають з десяток
сторів – цього цілком достатньо, щоб вести господарство, не відчуваючи жодних
фінансових труднощів.
Неогуманістичний, як його називають, устрій видається жителям Рейху абсолютно нормальним, навіть непохитним, бо ж саме так жили їхні діти-прадіди, їхні предки так само «володіли» сторами, так само вбивали сторів, так само їли їх – це традиція. Власне, тут закладено першу моральну пастку: чи завжди традиції зберігають «адекватний» досвід, чи завжди вони є беззаперечно правильними? Чи не передбачають деякі сталі звички (!) перегляду, адекватної оцінки?
Ця книжка загострює кути в багатьох питаннях і в усіх варіантах відповідей
на них. Головний герой натуралістично [бо ж для нього це
нормально, природно] описує жорстокі
сцени знущання із собіПОДІБНИХ істот. Людина досягнула межі власного
самолюбства. Люди – тільки і лише люди – живуть в утопійному, прекрасному для
них, світі. Принаймні на позір, допоки не підкрадаються сумніви – чи все гаразд із цим світом?.
Зрештою, маска щастя поволі спадає з облич людей, оголюючи перед читачами
справжню прірву нового світу, що його називають постфашистським, усіляко
відмежовуючись від тих, кого збірно назвали фашистами з доісторичних часів.
У цьому творі, що має багато спільного з антиутопіями, фактично відсутнє поширене для цього жанру явище використання новомови. Якщо не зважати на певні, пов’язані зі сторами, евфемізми: «Адже варто лише було цих всіх тварин назвати (за зовнішньою подібністю!) «людьми», як відбулася би руйнація цілого усталеного світу. Цивілізація постала би чимось жахливим, антигуманним, звірячим. А всіх наших людей можна було би назвати… «людожерами». Ось що таке фокуси мови!».
Дмитро давно втратив зв’язок із сім’єю, він відчуває себе чужим біля дружини-істерички та сина, стосунки з яким стрімко погіршуються. Чоловік дедалі більше часу проводить у стайні біля сторів (часом даючи волю необґрунтованій жорстокості щодо людиноподібних тварин). Люди навколо не помічають особливих змін, – здається, усе як завжди. Змінюється лише сприйняття головного героя – він неусвідомлено закохується в одну зі своїх сторів – Машу. Взаємодію Дмитра зі сторою складно назвати коханням у звичному для нас розумінні, але саме це (дивне і незрозуміле бажання зробити з неї людину = ототожнити, підлаштувати під себе) підштовхнуло його на божевільні вчинки. Лише виривання з бульбашки на лезі ножа повернуло головному герою відчуття життя.
Епоха постісторії передбачає тотальну свободу слова людини, гру з мовою та сенсами. Тут вже закладено наступну моральну «пастку»: чи можливе адекватне співіснування "найрозумніших істот на планеті" без насилля над "нижчою расою"? Відтак частина людей вирішує протистояти загальноприйнятому устрою, вони утворюють Партію консервативних гуманістів, чия мета – довести, що стори мають право на інше, гідне життя. Очільник партії, А. Дорман (це прізвище слід запам’ятати, автор підготував «сюрприз» наприкінці книжки) в одному з інтерв’ю «Голосу Рейха» каже: «Я згоден, що дорослий стор, такий, як він є зараз, більше нагадує тварину. Це тому, що ми йому із самого початку створили тваринні умови. Та я не втомлююся повторювати, що це люди, з яких ми ось уже півтори тисячі років, у кожному поколінні, робимо – так, ми, своїми руками – тварин. Ми страшніші за фашистів, бо у нас навіть сумніву не виникає, що ми маємо справу з твариною, тоді як фашисти, навіть найжорстокіші, все-таки були приречені на тривалу боротьбу зі своєю совістю, яка не бажала замовкнути».
Межі свободи людини в Рейху, як виявилось, заздалегідь визначені страхом
інших зруйнувати світ, до якого вони звикли. Не хочу розкривати інтригу, тож
зупинюсь на словах Я. Мельника: «Це драма прозріння людини, чия совість довго
спала. Я вибрав гострий сюжет, бажаючи показати, як люди «нижчої» раси повертаються
до статусу «вищої»».
Відколи ми існуємо, все намагаємось знайти відповідь на питання Що таке «людина»?. Комусь ця
книжка стане орієнтиром для подальших пошуків, хтось навпаки переосмислить свою
позицію, а зрештою,
істина в пошуку істини.
Книжка є у фонді відділу абонемента
Марина Горбатюк
Немає коментарів:
Дописати коментар