Замовклий кларнетист// Павло Тичина та його «сходження на Голготу»

Ти знов. А як же дух і форма?

А як же вічне битіє?

Невже отак без сліду жорма

і пожере мене?

 

Чи, може, зовсім не питати? –

Мовчатиму. Мовчу.

Уже і всесвіту не чуть –

лиш тиша ллє і ллє...

П. Тичина

М. Жук. Фрагмент панно «Біле і  чорне» (1912). Моделлю для «чорного янгола» став  двадцятирічний Павло Тичина. Образ «білого янгола» має портретну схожість із Поліною Коновал – донькою чернігівського поета й драматурга Івана Вороньківського, котра була першим коханням  П. Тичини

Павло Тичина (1891–1967) для мене особливий у багатьох сенсах: не лише як поет, хоча його ранньої творчости цілком достатньо для визнання Генія (як сконстатував Василь Стус, «йому судилась доля генія»). У старших класах я сміялася із «хрестоматійного» Симоненкового запитання «Ти знаєш, що ти – людина?». Тоді воно видавалося наївним, риторичним… Тільки тепер, відкинувши підліткове нерозуміння літературних і особистих контекстів, починаю потрохи усвідомлювати: людиноподібність не прирікає на людинобуття.

На  квартирі у Л. Папарук під час одного з приїздів до Києва, 1920-ті

Тичина знав відповідь, він знав, ким є насправді, а це нерідко ставало найбільшою мукою: якби міг без утрат – бодай ненадовго – відмовитись від свого «титулу», відкинути чуттєве світосприйняття, то роздвоєння, може, не сягнуло б таких висот. Зрештою, воно поглинуло кларнетиста, перетворивши його на режимного одописця. Поет прожив достатньо довге життя, хто зна, може, справді повірив у те, що колись видавалось нелЮдським: «Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!» або ж «Велика ідея потребує великих жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?»

П. Тичина – один із найвизначніших діячів українського модернізму, громадський діяч, перекладач із багатьох мов. В офіційних біографіях датою його народження вказують 27 січня (за іншою версією – 23). Певно, це лише одна із причин, чому я наважилась на допис. Попри те, що минуло понад 50 років відколи догасла свічка земного життя «князя української поезії», поет продовжить бути у своїх творіннях і в пам’яті сучасників/наступників. Щоб не переповідати біографію, пропоную вам переглянути відео за покликанням, яке залишаю нижче:

https://www.youtube.com/watch?v=PnYuj4y3gIQ&t=48s

Він, чутливий до лЮдського болю гуманіст, вразливий «сонячний» лірик, якому довелося «скинути» кордоцентричну сутність у світі, призначеному для жорстокіших та зліших. А відмовившись від серця, яке становило найбільшу складову частину молодого Творця, став переляканою оболонкою, забитою в куток подобою себе, що раз-по-раз здригається, промовляючи словами Плужникового Галілея:

Гей, спокійні, досвідчені! Всякі!
Ви!
Чиї щелепи мов обценьки!
Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави…
Взагалі я дуже тихенький.

Утім, не міг би він так сказати, бо:

І такий я злиденний увесь,
І убого мені, убого...
І Тичина, і Рильський, й Олесь...
І нікого-нікого... (Є. Плужник, «Галілей»)

Із щоденника П. Тичини

Історія творчої, а відтак особистої долі П. Тичини дуже сумна. Поет уберігся від фізичної смерті – на відміну від багатьох сучасників-діячів періоду Розстріляного Відродження (духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20–30 рр. ХХ ст.), але поплатився надзвичайно дорогою, як для митця, ціною: внутрішньою свободою. Цензура вбиває геніїв. Юрій Лавріненко у літературній сильветі для антології «Розстріляне Відродження» писав: «Серед загального терору Москви на Україні, який через його несамовиті масштаби можна було б назвати катастрофою природи, Тичину врятували: його ім’я, відоме тоді за межами СРСР, його згода продемонструвати свою повну капітуляцію перед Москвою і московським диктатором. Великий поет цілковито зник зі сцени – з’явився безоглядний одописець тирана і російської зверхности, безпоетичний сталінський лавреат і безвладний президент Верховної Ради УРСР». Можливо, дещо гіперболізовано, але цілком справедливо.

Пригадую, раніше сприймала П. Тичину як одного з парнасівців – така вже відірвана від реального життя, мистецьки далека для звичайної людини із посереднім рівнем літературної обізнаності постать… У народі (особливо серед старших людей) ставлення до Тичини неоднозначне. Певно, найбільшу кількість анекдотів / пародійних рим я чула саме про нього. І то не якісь добрі жарти – від деяких рядків волосся дибки стає:

Стоїть у полі, мов дубина
Павло Григорович Тичина…

***
Дайте мені кирпичину,
Я уб’ю Павла Тичину.

***
Ой, Павло Тичина —
Любий наш проХвесор,
Пишеш ти, як Пушкін,
Та нема Дантеса…
Дайте кирпичину!
Я уб’ю Тичину!

На V з’їзді письменників України. П. Загребельний і П. Тичина, 1966 р.

Ці пародії дотепер на диво популярні: дещо трансформувавшись, вони просочились у середовище школярів та студентів. За життя поету часто дорікали через сліпе безхребетне служіння режиму, але чи можна закинути бодай щось за поезію, написану ще «вільним генієм». Як-от за цей вірш зі збірки «Сонячні кларнети» (1918):

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.

Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.

Прокинувсь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів:
Акордились планети.
Навік я взнав, що Ти не Гнів, —
Лиш Сонячні Кларнети.

Відносно недавно оприлюднили чудовий, на мою думку, авдіо-візуальний проєкт «Фокстроти», який допомагає знати відповідь на запитання «Як би мала звучати українська популярна музика, якби до створення її долучилися поети, що жили 100 років тому?»: 

Тичина. Кларнети

Ще не зламаний, молодий і гармонійно цілісний, він був ладен влаштовувати повстання і бунтувати, проте обирав незгасиме горіння. Тичина – один із найсвітліших авторів наших 20-х років ХХ століття (і це попри те, що у Києві пережив Українську Революцію і тринадцять кривавих змін влади. Ю. Лавріненко зазначив, що «тут він став найбільш геніяльним поетом Українського Відродження»). Революція для поета – «це доба розпинання Христа» (за В. Стусом). Тичина приймав її, але не витримував усіх жахів. Тоді, у період безжалісний до людини і вирішальний для народу, з’являється образ розтерзаної і зажуреної матері, що подібна на біблійну – чисту і непорочну – Марію. 

Найменше хочу копирсатися у внутрішньому світі, розкладаючи на атоми причини та наслідки відступництва, переходу в догідництво, через що його звинувачували ще за життя. Зокрема й інші митці – ті, хто обрав говорити або ж мовчати до останнього. Ті, кого машина фізично «перемолола», назавжди залишилися кричущими образами сильної волі. Сам Тичина визнавав свою неготовність страждати й піддавати стражданням. Самокритичний, ніжний і зболений дійсністю («Я весь в болях, мов хрест в коралю»), він не мав де прихилити голови, тому обирав утечу. Принаймні так мені бачиться – ми ж ніколи не знатимемо, що насправді відбувається всередині. 

Із щоденника, січень 1921 р.

Єдине, у чому я переконана, – іншого вибору не мав. Якщо спершу бажання (ви)жити стає надто важким хрестом, згодом пристосовуєшся і проковтуєш камінь, з яким (нехай боячись кожного шороху) живеш виживаєш.

Творчість і спогади мистецьких сучасників/наступників (а поколіннєва різниця добряче впливає на сприйняття, робить його гострішим або ж навпаки) – один із найнадійніших ключів до розуміння, в якому світі формувався, жив автор: це дає відчуття історичного контексту. Оскільки творчість бажано спершу відчути, а потім критично осмислювати та оцінювати, говорити про поезію Павла Тичини не буду. Краще зацитую невеликий фрагмент написаної Василем Стусом статті «Феномен доби». Сам автор перетинався з ним двічі – під час якоїсь наукової конференції та в президії: «Пізніше мені розповідав товариш, який бачив його за кілька місяців до смерті: в мертвій квартирі сидить поет, що колись був живий, а на полиці, поруч із книжками, лежить густо присипаний давнім порохом колосок. І все це тільки повторювало давно знане й нібито бачене.

І коли, хупавий і просвітлений, він лежав в урядовому будинку на Інститутській і тонкоголосий хор вивищувався над цим вертикальним склепом, я зрозумів, що фізична смерть тільки наблизила поета до життя, що тепер він куди натуральніший за того манекена, якого я бачив у 64 (65?) році».  

Діаманти, присипані попелом, залишаються діамантами – варто пам’ятати. За два роки до смерті П. Тичина записав:

На те я лірик, щоб запитувать,

не тільки холодно озватися,

не тільки лозунги почитувати,

а – дивуватись,

дивуватися!

На цьому й хочу завершити. Ні, навіть обірвати думку.  Думаю, поету все ж вдалося сказати саме те, що хотів донести.

Марина Горбатюк

Літератори-ювіляри (лютий 2022)

Ілюстрація - Owen Gent

     1 лютого

·  125 років від дня народження Євгена Филимоновича Маланюка (1897–1968), українського поета, публіциста, критика, літературознавця, мистецтвознавця, філософа, громадсько-політичного діяча

·  120 років від дня народження Ленгстона Г’юза (1902–1967), американського поета, прозаїка, драматурга

·  120 років від дня народження Оксани Михайлівни Лятуринської (1902–1970), української письменниці, поетки, скульпторки, писанкарки, громадської діячки (США)

·  100 років від дня народження Панаса Павловича Лисюка (1922–2012), українського літературознавця, критика, публіциста

·  100 років від дня народження Владаса Мозурюнаса (1922–1964), литовського поета, перекладача творів Т. Шевченка, П. Тичини, П. Воронька

2 лютого

·  210 років від дня народження Євгена Павловича Гребінки (1812–1848), українського письменника, байкаря, перекладача, видавця, педагога, громадського діяча

·  140 років від дня народження Джеймса Джойса (1882–1941), ірландського письменника

·  130 років від дня народження Федора Яковича Савченка (1892–1938), українського історика, літературознавця, публіциста, дипломата

3 лютого

·  90 років від дня народження Тетяни Михайлівни Великанової (1932–2002), російської громадсько-політичної діячки, захисниці українських дисидентів М. Руденка, О. Тихого, Л. Лук’яненка, О. Сергієнка та інших, однієї із засновниць першої в Радянському Союзі правозахисної організації «Ініціативна група із захисту прав людини в СРСР»

·         75 років від дня народження  Пола Остера (нар. 1947), американського письменника,
сценариста і поета.

5 лютого

·         90 років від дня народження Джозефа Хенрі А. Ділейні (1932-1999), американського письменника-фантаста. 

7 лютого

·  210 років від дня народження Чарлза Дікенса (1812–1870), англійського письменника

·  175 років від дня народження Олександра Олександровича Русова (1847–1915), українського етнографа, фольклориста, громадського та культурно-просвітницького діяча

·  80 років від дня народження Лекси Мануша [справж. – Олександр Дмитрович Бєлугін] (1942–1997), ромського поета, фольклориста, мовознавця, етнографа, перекладача творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, П. Тичини

8 лютого

·  200 років від дня народження Опанаса Васильовича Марковича [Маркевич] (1822–1867), українського фольклориста, етнографа, громадського діяча

12 лютого

·  90 років від дня народження Степана Павловича Колесника (1932), українського письменника, публіциста, журналіста

14 лютого

·  220 років від дня народження Юзефа-Богдана Залеського (1802–1886), польського поета, представника «української школи» в польській літературі, громадського діяча

15 лютого

·  120 років від дня народження Василя Корнійовича Зайця [Заєць] (1902–1990), українського вченого-селекціонера, помолога, літературознавця, педагога

·  120 років від дня народження Юрія Андрійовича Заховая (1902–1951), українського драматурга, актора

·  110 років від дня народження Андрія Павловича Лупана (1912–1992), молдовського письменника, перекладача творів Т. Шевченка, громадського діяча

·  100 років від дня народження Василя Зінька [Володимир-Євген Миколайович] (1922–2008), українського церковного діяча УГКЦ, науковця, письменника, публіциста, редактора, журналіста

·  80 років від дня народження Івана Сергійовича Григурка (1942–1982), українського письменника, прозаїка, публіциста, журналіста

17 лютого

·  160 років від дня народження Оґая Морі [справж. ім’я – Рінтаро] (1862–1922), японського письменника, критика, перекладача

·  150 років від дня народження Тосона Сімадзакі [справж. ім’я – Харукі] (1872–1943), японського письменника

18 лютого

·  100 років від дня народження Юхана Смуула (1922–1971), естонського письменника

·  90 років від дня народження Тоні Моррісон (1932–2019), американської письменниці, лауреатки Нобелівської премії в галузі літератури (1993)

·  70 років від дня народження Джеймса Ернеста Мейса (1952–2004), українського та американського історика, політолога, журналіста, дослідника Голодомору в Україні 1932–1933 рр.

19 лютого

·  100 років від дня народження Федора Григоровича Ісаєва (1922–2000), українського поета, перекладача

20 лютого

·  180 років від дня народження Йозефа Віктора Відмана (1842–1911), швейцарського письменника, поета, критика, журналіста, лауреата Нобелівської премії в галузі літератури (1906, 1908)

·  170 років від дня народження Миколи Георгійовича Гаріна-Михайловського [справж. – Михайловський] (1852–1906), російського письменника, публіциста (у своїх творах відобразив природу України, життя та побут українського народу), інженера шляхів сполучення (працював на будівництві залізничних і шосейних доріг в Україні)

·  80 років від дня народження Анатолія Павловича Радзіховського (1942), українського вченого-медика, хірурга, художника, письменника, філософа, педагога, громадського діяча

22 лютого

·         115 років від дня народження Богуміла Ржиги (1907-1987), чеського прозаїка

23 лютого

·  80 років від дня народження Миколи Володимировича Гомона (1942), українського письменника, журналіста

24 лютого

·  150 років від дня народження Івана Даниловича Запорожченка (1872–1932), українського народного поета-кобзаря

25 лютого

·         180 років від дня народження Карла Фрідріха Мая (1842-1912), німецького прозаїка

26 лютого

·  220 років від дня народження Віктора Марі Гюго (1802–1885), французького письменника, поета, драматурга, публіциста, громадського діяча

·  120 років від дня народження Веркора [справж. – Жан Марсель Брюллер] (1902–1991), французького письменника, художника, винахідника шовкографії

27 лютого

·         215 років від дня народження Генрі Уодсуорта Лонгфелло (1807-1882), американського поета

·  120 років від дня народження Джона Ернста Стейнбека (1902–1968), американського письменника, лауреата Нобелівської премії в галузі літератури (1962)

 

28 лютого

·  130 років від дня народження Павла Івановича Коменданта (1892–1960), українського видавця, громадського діяча

·  100 років від дня народження Леоніда Миколайовича Коваленка (1922–1983), українського літературознавця, критика

·  90 років від дня народження Ярослава Стеха (1932), українського письменника, критика, літературознавця, публіциста, громадського діяча (Канада)

О хто ти, о хто?// Геній-дисидент (до дня народження Грицька Чубая)

Як  жить  мені,  якщо  я  ще  людина,
Якщо  мені  від  себе  не  втекти?

Грицько Чубай

 

Григорій Чубай – одна з найзвабливіших і найзворушливіших леґенд українського безчасся 70–80-х років. Чинниками цієї леґенди стали, в гострому поєднанні, – неординарна романтично-богемна особистість, вибуховий талант і...ореол таємничості, «забезпечений» тодішньою тотальною інформаційною блокадою...

Іван Дзюба

Грицько Чубай (Григорій Чубай, 23 січня 1949, с. Березини – 16 травня 1982, Львів) – український поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Один із лідерів українського літературно-мистецького андеґраунду 1960-х, 1970-х та 1980-х років. Батько лідера гурту «Плач Єремії» Тараса Чубая та Соломії Чубай – засновниці проєкту «Грицько Чубай. П'ятикнижжя» та «Колискові для Олекси». Автор посмертно виданих поетичних книг «Говорити, мовчати і говорити знову» (1990), «Плач Єремії» (1999), «Скоромовка не для вовка» (2008), «П'ятикнижжя» (2013).

Народився в селі Березини Радивилівського району в родині Петра та Марії Чубаїв. Парадоксальним є те, що Грицько мав бути Гетьманом, бо це прізвище діда по татові, але бабуся Матрона, яка виростила дванадцятьох дітей, дала своє дівоче прізвище (щоб воно не пішло в забуття) половині синів.

Із дитинства відзначався надзвичайною тягою до знань, писати і читати навчався дуже рано – ще в чотири роки, відтоді з книжками не розлучався. Назавжди запам’ятав батькові слова: «Того, хто спізнав працю на землі та смак самотужки заробленого шматка хліба, ніщо в житті не зламає».

Три чесноти, три муки жили в його душі: тяга до слова, до живопису і до музики. Ще в шостому класі хлопець намалював побудований у 1694 році храм Воскресіння в с. Малі Жабокрики. Цей малюнок можна розглядати як один із перших протестів проти обмежень чинного ладу – переслідування вірян та нищення церков. Уже в 7-8 класах він самостійно проводить літературні вечори у школі. За поетичний дар ровесники називали Грицька «Пушкіним».
Почав друкувати свої вірші, будучи у 8 класі, а вже через два роки одну з поезій Григорія («Байдужому») було надруковано у всесоюзному журналі «Піонерія» (№10) за 1965 рік. Цей факт засвідчив визнання молодого автора на рівні республіканських видань.

Навчаючись у середній школі, закохався в дівчину, яка стала Музою багатьох юнацьких віршів (на жаль, не всі тексти збереглись). Почуття не були взаємними, до того ж батько заборонив дочці (Світлані Кондруцьковій) зустрічатись із нащадком «бандерівців» (дядько Грицька був у загоні УПА). Та й сам Григорій був під наглядом спецслужб.  

З 10 класу він активно займається перекладами з польської, німецької, російської, білоруської, пізніше (з 1968 року) французької та іспанської мов. Влітку 1966 року, отримавши атестат зрілості, юнак їде шукати щастя до Києва, проте студентом Чубай не став: не допустили до вступних іспитів через незрозумілі причини. У 1967 році пробує вступити вже до Львівського університету («завалили на іспиті з німецької мови, яку він знав майже досконало, бо вже в той час вільно читав і перекладав»). Працював скрізь, де брали. Не припиняв писати, хоч його і не друкували. У грудні 1968 року разом із Петром Цецеком та Ярославом Харчуком «видали» першу збірочку «Постать голосу». Усього було чотири примірники. Після 1968 року настав період тривалого вимушеного мовчання поета: нібито не вистачало місця для публікації на сторінках періодичних видань (ніколи, навіть в юнацькому віці, не створював хвалебних од режимові).

Більшу частину доробку він створив до 1970 р. Поема «Вертеп» вийшла з-під пера 18-річного юнака – це маніфестація-вирок сучасній цивілізації, що зазвучала іронічним викликом:

А світ – вертеп. Кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп.
І мабуть, щонайважче – у ньому залишатися собою,
від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером,
ні лялькою на пальчиках облудних,
а лиш собою кожної години,

а лиш собою кожної хвилини,
з лицем одвертим твердо йти на кін...

Дарина Галатченко про вірші Чубая пише так: «Його поезія схожа на сповідь перед тихою, плинною водою, перед покрученим старезним дубом, перед лісом трави… Читаєш вірші, і попри полинну гіркоту, відчуваєш, як ізсередини сповнюєшся тихим  спокійним сяйвом… А ще – вірою в прадавній рай, примарно захований у кожній поезії».

На світлині вище – молодий Грицько. Ця фотографія має власну історію: він залишив її на пам’ять одній із подруг, з якою познайомився у Володимирі-Волинському. Портрет задуманого юнака у вишиванці, а на звороті – цитата з Василя Симоненка: «На світі безліч таких, як я, та я, їй-богу, один», підпис і дата – 30 березня 1968 року.

Незабаром розпочнеться новий етап життя поета. Мікроклімат Рівного у 1967–69 роках був задушливий, свідома національна інтелігенція ховалась в тінь. Гриць же був відвертим, прямолінійним, тому мотузка навколо шиї затягувалася дедалі міцніше. Він вирішив переїхати до Львова з надією відкрити несподівані обрії. Місто Лева дало багато друзів, нові знайомства і спілкування з відомими людьми.

На одному зі студентських вечорів, організованому в університеті ім. Івана Франка, познайомився з Галиною Максимович. Незабаром одружилися і почали жити в батьків дружини на Погулянці, 35. Молодятам дісталися дві кімнати. 

У 1972 році, в «період великих посадок», КДБ влаштовує обшук у домі дружини. Після цього Грицька Чубая заарештували, він провів кілька діб у в’язниці. Це фатально відбилося на здоров’ї і душевному стані. Його не засудили, але варіант розправи, який система обрала щодо поета, виявився жорстокіший. Він припинив писати – остання поема, створена після перерви, виходить друком у 1975 році. «Говорити, мовчати, і знову говорити». Як сказав Юрій Андрухович, «це інший Чубай – і водночас той самий, немов відродився поет. Перед тим, як остаточно померти». Фактично вся творчість Грицька Чубая належить перу 19-21-літньої людини.

Коли з’явилися діти (Тарас і Соломійка), у двох кімнатах (з яких одну переробили на кухню) стало тісно, бо значна частина житлової площі була завалена книжками. Тоді Гриць побудував одну кімнату в підвальному приміщенні і влаштував там свою бібліотеку.

Сам Грицько називав себе геніальним, ніби дратуючи цим свого «літературного вчителя» Ігоря Калинця, іншого чудового поета. На стіні у бібліотеці-пивниці Чубая висіли три портрети, найгеніальніших, на його думку, поетів: Езри Паунда, Томаса Стернза Еліота і… портрет самого Грицька. От яка «самозакоханість».

Ігор Ліпницький

У 1978 році Грицько вступив на заочне в Літературний інститут імені Максима Горького в Москві. Навчався з великим завзяттям, але здобути освіту не встиг через хворобу. Помер 16 травня 1982 року. Поховали в 21 кварталі на Сиховому кладовищі Львова. Пізніше був перепохований на Личаківському цвинтарі неподалік від могили Володимира Івасюка.

У фондах нашого відділу є особливе в багатьох сенсах «П’ятикнижжя» Грицька Чубая. Оригінал книжки створив сам поет – видана кілька років тому збірка з точністю відтворена і доповнена раніше невідомими загалу світлинами з особистого архіву Чубаїв, факсиміле автографів, листами до товариша – Олега Лишеги. Ініціаторкою проєкту була його молодша донька Соломія. 

Чубай, Грицько.

П'ятикнижжя / Г. Чубай ; упоряд. С. Чубай ; авт. передм. К. Москалець ; авт. післям. О. Лишега. – Львiв : Вид-во Старого Лева, 2015. – 256 с.

 «Грицько Чубай – це той поет, видавати вірші якого означає долучитися до чогось сокровенного, що дає натхнення та наснагу до життя і до творчості. На його віршах виросла велика кількість музикантів, митців, художників. Життя цього Письменника з великої літери у своєму апогеї», – зазначила Мар’яна Савка, головна редакторка «Видавництва Старого Лева». «П’ятикнижжя» (2013) – перше видання, де на обкладинці автор вказаний саме як Грицько (а не Григорій), так, як його називали друзі, і так, як він сам волів себе називати. Книжка свідчить про проявлення через єдине ціле постаті голосу,це  відшукування причетного, світла та сповіді, плачу Єремії та Вертепу. Рекомендуємо до перегляду книжковий трейлер:

Грицько Чубай "П'ятикнижжя" (книжковий трейлер) - YouTube

Перу поета був підвладний будь-який літературний жанр. Він став визнаним майстром інтимної лірики, балад, верлібрів і оригінальних дитячих віршів. А написані ним поеми досі вражають розмахом філософської думки та багатоплановістю.

 

Вірші Грицька Чубая

***

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку –
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.

 

***

Не спиняйте її
Бо вона пам'ятає про цвинтар
І про жито високе вона пам'ятає
Вона засвічує місяць собою
І губами засвічує звуки
Над колискою вашою
Бачу її з плачем
Над домовиною вашою
Бачу її зі сміхом
Лишень тоді
Коли ви засинаєте
Вона від усіх вас щасливіша
На вологім піску танцює
І сьогодні вона відходить від вас танцюючи
І не каже вам прощавайте

 

***

Скрипучі двері пам'яті причинено
і згадкам всім підрубано крило.
Біління снігу - п'яне і причинне
тіла тверезих вулиць пройняло.

І над ажурні вишукані русла,
де вже давно не бігає вода,
скорботна пам'ять пам'яті зависла,
згубивши слід останнього гнізда.

...А те гніздо - то біле, то червоне
свою барвисту сутність обмина,
у ньому пам'ять білої ворони
і сніг, і наші білі імена.

 

***

Жаркого дня липневого втікаю по вулиці міській,  
біжу від себе, біжу від слів страшних, якими мушу
я про щоденну втечу говорити. А вулиця  уся – суцільна
втеча. Бо буде дощ, бо  хмари насувають. А вулиця уся – суцільна втеча. І всі біжать... Чи  ж  тільки  від  дощу?
Один  втіка  від  себе  сьогоденного,  а  другий  доганя  себе
вчорашнього,  і  всі  тікають-поспішають...
Хто  від  себе,  хто  до  себе,  хто  від  когось,  хто  до  когось,  
хто  ні  від  кого,  хто  ні  до  кого.  І  разом  всі  втікають  від  
дощу...
 
Так  щодня:  в  суєті,  в  круговерті  годин
люди  втікають  від  себе  й  до  себе,
втікають  до  книг,  до  дружин,  до  картин,
втікають  під  воду,  під  землю,  на  небо,
втікають  в  ненависть,  в  любов,  у  кіно,
в  карти,  в  більярди,  в  лото,  в  доміно,
в  салати,  в  борщі,  у  котлети  і  в  торти,
в  кашкети,  в  манжети,  в  комоди  і  в  шорти.
Від  чорта  до  бога,
від  бога  до  чорта,
із  ночі  до  ночі,
із  рання  до  рання.
…Втікають  у  крик,  утікають  в  мовчання,
втікають  в  чекання,  в  безсоння,  в  прогнози,
втікають  у  сміх,  у  зітхання,  у  сльози...
Втікають  під  карнизи,  під  погоня,
під  ліжка,  в  бомбосховища,  в  закон.
Не  розбереш,  де  втеча,  де  погоня
і  до  яких  молитися  ікон?
І  до  яких  із  них  ходити  каятись,
яким  хулу  нести,  не  каяття?
...Чи  на  землі  таких,  що  не  втікають,
нема  давно? І  втеча  —  то  життя?
Невже  вся  суть  в  безладній  біганині?
Невже  вона  усьому  голова?
Невже  якийсь  Всевишній  Паганіні
на  скрипці  світу  втечу  награва?!
І  щодня  в  суєті,  в  круговерті  годин
люди  втікають  від  себе  й  до  себе.
Втікають  до  книг,  до  дружин,  до  картин,
втікають  під  воду,  під  землю,  на  небо,
втікають  до  лісу,  на  Марс,  до  пітьми,
щоб  бути  людьми  чи  не  бути  людьми.
Втікають  у  подвиг,  у  лють,  у  провину.
Додому.
До  Криму.
В  кафе.
В  домовину.

Використано матеріали та світлини з інтернет-джерел

Підготувала Марина Горбатюк