Замовклий кларнетист// Павло Тичина та його «сходження на Голготу»

Ти знов. А як же дух і форма?

А як же вічне битіє?

Невже отак без сліду жорма

і пожере мене?

 

Чи, може, зовсім не питати? –

Мовчатиму. Мовчу.

Уже і всесвіту не чуть –

лиш тиша ллє і ллє...

П. Тичина

М. Жук. Фрагмент панно «Біле і  чорне» (1912). Моделлю для «чорного янгола» став  двадцятирічний Павло Тичина. Образ «білого янгола» має портретну схожість із Поліною Коновал – донькою чернігівського поета й драматурга Івана Вороньківського, котра була першим коханням  П. Тичини

Павло Тичина (1891–1967) для мене особливий у багатьох сенсах: не лише як поет, хоча його ранньої творчости цілком достатньо для визнання Генія (як сконстатував Василь Стус, «йому судилась доля генія»). У старших класах я сміялася із «хрестоматійного» Симоненкового запитання «Ти знаєш, що ти – людина?». Тоді воно видавалося наївним, риторичним… Тільки тепер, відкинувши підліткове нерозуміння літературних і особистих контекстів, починаю потрохи усвідомлювати: людиноподібність не прирікає на людинобуття.

На  квартирі у Л. Папарук під час одного з приїздів до Києва, 1920-ті

Тичина знав відповідь, він знав, ким є насправді, а це нерідко ставало найбільшою мукою: якби міг без утрат – бодай ненадовго – відмовитись від свого «титулу», відкинути чуттєве світосприйняття, то роздвоєння, може, не сягнуло б таких висот. Зрештою, воно поглинуло кларнетиста, перетворивши його на режимного одописця. Поет прожив достатньо довге життя, хто зна, може, справді повірив у те, що колись видавалось нелЮдським: «Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!» або ж «Велика ідея потребує великих жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?»

П. Тичина – один із найвизначніших діячів українського модернізму, громадський діяч, перекладач із багатьох мов. В офіційних біографіях датою його народження вказують 27 січня (за іншою версією – 23). Певно, це лише одна із причин, чому я наважилась на допис. Попри те, що минуло понад 50 років відколи догасла свічка земного життя «князя української поезії», поет продовжить бути у своїх творіннях і в пам’яті сучасників/наступників. Щоб не переповідати біографію, пропоную вам переглянути відео за покликанням, яке залишаю нижче:

https://www.youtube.com/watch?v=PnYuj4y3gIQ&t=48s

Він, чутливий до лЮдського болю гуманіст, вразливий «сонячний» лірик, якому довелося «скинути» кордоцентричну сутність у світі, призначеному для жорстокіших та зліших. А відмовившись від серця, яке становило найбільшу складову частину молодого Творця, став переляканою оболонкою, забитою в куток подобою себе, що раз-по-раз здригається, промовляючи словами Плужникового Галілея:

Гей, спокійні, досвідчені! Всякі!
Ви!
Чиї щелепи мов обценьки!
Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави…
Взагалі я дуже тихенький.

Утім, не міг би він так сказати, бо:

І такий я злиденний увесь,
І убого мені, убого...
І Тичина, і Рильський, й Олесь...
І нікого-нікого... (Є. Плужник, «Галілей»)

Із щоденника П. Тичини

Історія творчої, а відтак особистої долі П. Тичини дуже сумна. Поет уберігся від фізичної смерті – на відміну від багатьох сучасників-діячів періоду Розстріляного Відродження (духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20–30 рр. ХХ ст.), але поплатився надзвичайно дорогою, як для митця, ціною: внутрішньою свободою. Цензура вбиває геніїв. Юрій Лавріненко у літературній сильветі для антології «Розстріляне Відродження» писав: «Серед загального терору Москви на Україні, який через його несамовиті масштаби можна було б назвати катастрофою природи, Тичину врятували: його ім’я, відоме тоді за межами СРСР, його згода продемонструвати свою повну капітуляцію перед Москвою і московським диктатором. Великий поет цілковито зник зі сцени – з’явився безоглядний одописець тирана і російської зверхности, безпоетичний сталінський лавреат і безвладний президент Верховної Ради УРСР». Можливо, дещо гіперболізовано, але цілком справедливо.

Пригадую, раніше сприймала П. Тичину як одного з парнасівців – така вже відірвана від реального життя, мистецьки далека для звичайної людини із посереднім рівнем літературної обізнаності постать… У народі (особливо серед старших людей) ставлення до Тичини неоднозначне. Певно, найбільшу кількість анекдотів / пародійних рим я чула саме про нього. І то не якісь добрі жарти – від деяких рядків волосся дибки стає:

Стоїть у полі, мов дубина
Павло Григорович Тичина…

***
Дайте мені кирпичину,
Я уб’ю Павла Тичину.

***
Ой, Павло Тичина —
Любий наш проХвесор,
Пишеш ти, як Пушкін,
Та нема Дантеса…
Дайте кирпичину!
Я уб’ю Тичину!

На V з’їзді письменників України. П. Загребельний і П. Тичина, 1966 р.

Ці пародії дотепер на диво популярні: дещо трансформувавшись, вони просочились у середовище школярів та студентів. За життя поету часто дорікали через сліпе безхребетне служіння режиму, але чи можна закинути бодай щось за поезію, написану ще «вільним генієм». Як-от за цей вірш зі збірки «Сонячні кларнети» (1918):

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.

Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.

Прокинувсь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів:
Акордились планети.
Навік я взнав, що Ти не Гнів, —
Лиш Сонячні Кларнети.

Відносно недавно оприлюднили чудовий, на мою думку, авдіо-візуальний проєкт «Фокстроти», який допомагає знати відповідь на запитання «Як би мала звучати українська популярна музика, якби до створення її долучилися поети, що жили 100 років тому?»: 

Тичина. Кларнети

Ще не зламаний, молодий і гармонійно цілісний, він був ладен влаштовувати повстання і бунтувати, проте обирав незгасиме горіння. Тичина – один із найсвітліших авторів наших 20-х років ХХ століття (і це попри те, що у Києві пережив Українську Революцію і тринадцять кривавих змін влади. Ю. Лавріненко зазначив, що «тут він став найбільш геніяльним поетом Українського Відродження»). Революція для поета – «це доба розпинання Христа» (за В. Стусом). Тичина приймав її, але не витримував усіх жахів. Тоді, у період безжалісний до людини і вирішальний для народу, з’являється образ розтерзаної і зажуреної матері, що подібна на біблійну – чисту і непорочну – Марію. 

Найменше хочу копирсатися у внутрішньому світі, розкладаючи на атоми причини та наслідки відступництва, переходу в догідництво, через що його звинувачували ще за життя. Зокрема й інші митці – ті, хто обрав говорити або ж мовчати до останнього. Ті, кого машина фізично «перемолола», назавжди залишилися кричущими образами сильної волі. Сам Тичина визнавав свою неготовність страждати й піддавати стражданням. Самокритичний, ніжний і зболений дійсністю («Я весь в болях, мов хрест в коралю»), він не мав де прихилити голови, тому обирав утечу. Принаймні так мені бачиться – ми ж ніколи не знатимемо, що насправді відбувається всередині. 

Із щоденника, січень 1921 р.

Єдине, у чому я переконана, – іншого вибору не мав. Якщо спершу бажання (ви)жити стає надто важким хрестом, згодом пристосовуєшся і проковтуєш камінь, з яким (нехай боячись кожного шороху) живеш виживаєш.

Творчість і спогади мистецьких сучасників/наступників (а поколіннєва різниця добряче впливає на сприйняття, робить його гострішим або ж навпаки) – один із найнадійніших ключів до розуміння, в якому світі формувався, жив автор: це дає відчуття історичного контексту. Оскільки творчість бажано спершу відчути, а потім критично осмислювати та оцінювати, говорити про поезію Павла Тичини не буду. Краще зацитую невеликий фрагмент написаної Василем Стусом статті «Феномен доби». Сам автор перетинався з ним двічі – під час якоїсь наукової конференції та в президії: «Пізніше мені розповідав товариш, який бачив його за кілька місяців до смерті: в мертвій квартирі сидить поет, що колись був живий, а на полиці, поруч із книжками, лежить густо присипаний давнім порохом колосок. І все це тільки повторювало давно знане й нібито бачене.

І коли, хупавий і просвітлений, він лежав в урядовому будинку на Інститутській і тонкоголосий хор вивищувався над цим вертикальним склепом, я зрозумів, що фізична смерть тільки наблизила поета до життя, що тепер він куди натуральніший за того манекена, якого я бачив у 64 (65?) році».  

Діаманти, присипані попелом, залишаються діамантами – варто пам’ятати. За два роки до смерті П. Тичина записав:

На те я лірик, щоб запитувать,

не тільки холодно озватися,

не тільки лозунги почитувати,

а – дивуватись,

дивуватися!

На цьому й хочу завершити. Ні, навіть обірвати думку.  Думаю, поету все ж вдалося сказати саме те, що хотів донести.

Марина Горбатюк