 |
Катя Петровська |
Часом обставини складаються так, що повертаєшся туди, звідки тікаєш. Приблизно це й відбувається тепер, коли беруся писати про книжку, яка минулого року викликала у мене двоякі відчуття: з одного боку, розуміння, а з іншого – усвідомлення не повного допуску до сакрального для авторки простору. І в цьому, очевидно, немає нічого поганого: просто одна частина мене схотіла накласти досвід письменниці на власний, але не змогла. Зрештою, коли йдеться про дбайливо зібране зображення родинного дерева, не варто лізти до нього зі своїми олівцями.
Спочатку
я думала, родинне дерево – це наче ялинка, деревце з прикрасами з давніх
скринь, деякі кулі розбиваються, бо крихкі, деякі ангели, огидні й тривкі,
переживають всі переїзди. В кожному разі, ялинка була єдиним родинним деревом,
яке ми мали, її купували щороку знову, а тоді викидали, завжди лише за день до
мого дня народження.
Катя Петровська, «Мабуть Естер»
3 лютого письменниця відзначає день народження. Історії,
вміщені в «Мабуть Естер» – це найкраща біографія, яка могла трапитися зі
стількома поколіннями майже забутих, але важливих для авторки-іменинниці
«своїх».
Катя Петровська.
Мабуть Естер. / Переклав з німецької Юрко Прохасько; редакція
Петра Рихла та Людмили Нор. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2015. – 228 с.
Катя Петровська – російськомовна киянка з єврейської родини. Роман під дивною назвою «Мабуть Естер» написала німецькою мовою, невдовзі він був перекладений українською, а відтак зміг вчасно дійти до читача. Щоразу проговорюючи, я усвідомлюю оксиморонність ситуації: щоб створити такий текст, потрібно відчути ландшафт життів найтоншими рецепторами, які складно трансформувати у щось ословлене (навіть за умови, якщо скажеш рідною мовою, а тут – чужа, як зауважила авторка, штучно «приклеєна до язика»). Книжка стала викликом: "Справжнім героєм моєї книги є німецька мова, яку я почала вивчати вже дорослою. Завдяки зміні мови я втікаю від ідентичності, яку мені нав'язує російська мова. Німецькою я вже не маю наперед безумовної рації, я не промовляю тут ні в ролі переможця, ні в ролі жертви (до чого мене так чи інакше спонукає моя східноєвопейська-єврейська історія). Виникає своєрідний стереоефект".
«Мабуть Естер» – спроба сублімації розпачу незнання, що переслідує
наймолодшу з наймолодших; це посвята у носії генетичного коду, який так чи
інакше визначає причетність до, а
також – зав’язування вузликів пам’яти
у надійні нейронні сполуки. Певність, наче з сім’єю трапилось щось таке, що
повпливало на хід подій, які тепер (від народження) стосуються і її, призвела
авторку до точки відліку: "(…) і в мене складалося враження, ніби у
вихорі часів десь пропало ціле покоління через нього перестрибнули, їх і
справді не було вдома, у моїх друзів навіть прадідусі були молодші від моїх
дідусів, і через це мені доводилось розплачуватися за два покоління і розгрібати
за них". Пройти лабіринтами доль
незнаних (близьких незнайомців) довелось самотужки: здіймаючи пил епох,
знаходячи ключі до загратованих дверей, за якими – невідомість.
Події розгортається навколо подорожі, мови та згаданого вище дерева роду. Сім поколінь предків Каті Петровської були вчителями за професією. Правда, не звичайними: вони навчали глухонімих дітей говорити. Хто б знав, що нащадки будуть вимушені замовкнути й виховувати своїх дітей в німоті. Темрява, якою світяться більші гілки, стовбур і коріння дерева для того, хто сидить на вершині, потребує проливання світла. Втім, хто шукає – той знайде. Навіть фамільне дерево може порушити мовчанку.
У книжці авторка зібрала та з’єднала узори одного мережива: слово «Історії» («Geschichten») в підзаголовку підштовхує читача до розуміння клаптиковості складеного з уламків, ледь не забутого світу, який перев’язаний строкатими нитками родинних зв’язків героїв. Водночас твір видався мені на диво «панорамним»: наче з висоти ХХІ століття дивишся на різний (часто – суперечливий до людини-носія певного етнічного коду) світ. Як Катя зазначила на початку роману, "Я єврейка радше випадково". Попри твердження, що від єврейськості в її родині залишилося лише слово "мешуґенер" (що означає "божевільний"), вона проводить читача позачасовими шляхами предків. Так ми опиняємось у Бабиному Яру в Києві, у концтаборі в Освенцимі, стаємо свідками подій в єврейському кварталі польського міста Каліш тощо. Зрештою, повернення "своїх" допомогло відшукати не тільки себе, а й свою ідентичність: виходячи (і виводячи) з мовчання, авторка намагається знайти мотивацію деяким власним вчинкам. Історії щільно переплітаються в часі, події роману становлять лише тло, шифр для розуміння міжрядкових сенсів. Тим не менш, книжка одразу сприймається як літературний твір (який, однак, можна по-різному читати).
Я вбачаю в ній якесь нове віяння, відхід від трафаретів і нетипову реставрацію фамільної історії, що, мов стара світлина, потребувала акуратного та дбайливого дотику майстра. Як зауважив Петро Рихло, автор післямови до українського видання, "(...) ця книга важлива для нас ще й тим, що вона заповнює зяючу прогалину в літературному осягненні проблеми ідентичності, генетичної пам'яті, яка сьогодні є надзвичайно важливою для всіх народів, що пережили асиміляторський тиск радянської системи. Катя Петровська бачить цю проблему зсередини, вона не відділяє себе від тих, кого було позбавлено відчуття самототожності, на прикладі своєї родини вона показує механізм, за допомогою якого досягався цей ефект забуття і безпам'ятства, тому ця книга не тільки про її єврейську родину, а й про всіх нас". Історія людини – це атоми, з яких складається історія народу. Зрештою,
"ЧУЖИХ ЖЕРТВ НЕ БУВАЄ"
Немає коментарів:
Дописати коментар