Українські поети – про любов

 До дня святого Валентина пропонуємо добірку віршів про кохання. Хто б міг краще, ніж поети, розповісти про це почуття? Як написала Емма Андієвська, «Любов сміється з вічности». Читайте та надихайтесь:

Всеволод Максимович. "Поцілунок", 1913 р.

***

Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

(Леся Українка)

 

***

В обіймах винограду заснули білі бози
І дишуть медовою аромою похмілля,
З дрімучих кипарисів зефір стрясає сльози
І зрошує дрімучі килими трав і зілля.

На склони гір поклались мусліни й оксамити,
А сумерки розлили солодкий чар спокою,
Розмріянії хвилі шепочуть дивні міти,
Навіяні німою, таємною журбою.

Ти спиш, моя кохана? Проснись: задума ночі,
І шепти хвиль, і цвіти – усе тобі співає.
Проснися, біла пташко! Розкрий солодкі очі
І слухай: край порога моя любов ридає.

(Петро Карманський)

 

***

Я маю право  в с е любить!
Оце закон природи!

(Агатангел Кримський)

 

***

Так, я впевнивсь! Я люблю!
І люблю її без краю!
А за що і сам не знаю.
Знаю тільки, що люблю.
Я собі не вірив, ждав,
Все повірити боявся.
Де там вірив? Я сміявся.
Ну, і плакав... Але ждав.
А тепер я признаюсь
Перед небом і землею,
Що живу я тільки нею.

(Олександр Олесь)

 

***

Рокотало в антрактах із салі,
Ми сиділи в кутку куліс.
Було ясно: давно у Версалі
Цей вечір вже був колись.

Пам’ятаєте? Клавікорди
Мелодійно вели менует,
Засвітився Ваш профіль гордий,
І в П’єро запалав поет.

(Євген Маланюк)

 

***

Для наших душ замало місця,
Кохання вічна таємнице!

(Богдан-Ігор Антонич)

 

***

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

(Володимир Сосюра)

 

***

Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов – як день,

не знають ще чуття такого люди.
Якби зібрати з неба всі зірки
і всі сонця з усіх небес на світі, –
моя любов горітиме яркіш
за всі сонця, на тисячі століттів.
Якби зірвать квітки з усіх планет,
що вітер їх під зорями колише, –
моя любов пахтітиме міцніше
над квіти всі, крізь років вічний лет.
Якби зібрать красунь усіх віків,
повз мене хай ідуть вони без краю, –
Марії я на них не проміняю,
ні одній з них не вклониться мій спів.
Хай очі їх зіллються в зір один,
і в серце зір цей буде хай світити, –
зачарувать мене не зможе він –
твоїх очей йому не замінити.
З яких зірок злетіла ти сюди,
така ясна, що спів про тебе лине?
Світи ж мені, світи мені завжди,
над зорі всі, зоря моя єдина!

(Володимир Сосюра)

 

ГОЛОС МАЯ

І я, і Ви – почули голос мая,
Щось затремтіло – там, біля серця.
Мчимо в хвилях мототрамвая.
Почнемо інтермеццо.

Ми в Дарниці. Так гарно. Мило.
Пахучососни. Гуляємо. Десь плеще.
Груди затопило…
Ви: “Що се ще?”

Ми поверталися. Ні слова. Кепсько.
Безмовно йшли. Прощались біля ліфта.
І зникли Ви. І зник кудись Семенко.
…Дома я взявсь за Свіфта.

(Михайль Семенко)

 

РАДІСНО

їй торкатись до нього
електричний ток
страшно
обсерваторять очі
вражіння облич
руки
маневруюча армія
шпигун
і коли помітять
що кущі оточили
навколо густо
завмираючи доторкнутись
куточками вуст
і радіо радіосміх
коли завібрують поцілунки

(Гео Шкурупій)

 

З КОХАННЯ ПЛАКАВ Я...

З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став –
(Мармуровим муром...)

Пливуть молитви угорі.
(Вернися з сміхом – дзвоном!)
Спадає лист на вівтарі –
(Кучерявим дзвоном...)

Уже десь випали сніги.
(Над бором хмари муром!)
Розбиті ніжні вороги –
(Мармуровим муром...)

Самотна ти, самотний я.
(Весна! – світанок! – вишня!)
Обсипалась душа твоя –
(Вранішняя вишня...)
(Павло Тичина)

 

***

Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя – то обличчя муки…
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти – ранок мій, ти – південь мій і вечір.
Ти – ніч моя… Хоч все на світі – втеча!

(Микола Вінграновський)

 

***

Не любити тебе – не можна.
Володіти тобою – жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом… в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки в хвилі нема порятунку…
Плачуть вночі лишень солов’ї…
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих фантасмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайти і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе – не можна,
та й любитись з тобою – жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.

(Василь Стус)

 

***

Любов – це талісман,
Урочий подарунок.
Любов – кип’ячий трунок
З ілюзій та оман.
Хай трапиться титан –
Сп’янить його цілунок!
Любов – це талісман,
Що кидає в туман
Замріяних пестунок,
Чіпнувши серця струнок,
Веде в шалений тан!
Любов – це талісман,
Що нищить обрахунок,
Псує ввесь план, керунок
І завдає нам ран…
Чи ж є на цей дурман
Сякий-такий рятунок?!.
Любов – це талісман, –
Це той заклятий стан,
Коли снує малюнок,
Химерний візерунок
В душі у нас… шайтан!
Любов – це талісман.

(Микола Вороний)

 

***

І строфи переставиш, як валізи.
Одну таки залишиш – і не ту.
І буде ніч. І хтось таки прилізе.
І принесе вино і самоту.

Розмова у диму, немов ікона –
В тих сповідях тебе рятує знов
Раптова, чорна трубка телефонна,
Таких же вимагаючи розмов.

Так, ніби захищаєшся… Навіщо?
Вкрай сміхотворна кожна із атак.
І розійдуться гості опівнічні.
І тиша буде. І напишеш так:

Дивись на мене. Говори до мене
З нічної тьми, з опівнічної тьми,
Бо це століття не таке й шалене,
Якщо ховає прірву між людьми…

(Василь Герасим’юк)

 

***

Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.

І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…

А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.

(Ігор Калинець)

 

***

САД ЗЕМНИХ НАСОЛОД. ВЕРСІЯ

Коли Єва з Адамом зійшли із картини Босха,
Була північ. І вітер холодний обмацував
                                                    вигини тіл.
Біла ангельська одіж між небом й землею
                                                          сохла.
Задивився Адам і для Єви зірвати хотів.
Була північ. І яблуко черви сточили. І Змія
слід застиг на стежках зеленім м’якім полотні.
І старий Саваоф, мов приречений, небо міряв
і відмірював кожному білі і чорні дні.
Тихо північ минала. Ішли без дороги в нікуди.
Затерпало в Адамовім тілі уперте насіння.
І вслухалася Єва, як дивно тепліють груди
й проростає у лоні туге й прохолодне коріння.

(Світлана Кирилюк)  

***

людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого можна себе помножити
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти – реальний що ти – існуєш
людина ж бо в себе не надто вірить
все свідка для себе шукає якогось
нема людини – спіймає звіра
не зловить звіра – віднайде бога
не знайде бога – візьме люстерко
та навіть там себе не впізнає
бо в сóбі бачить обличчя смерті
й не розуміє що смерті немає..
людина сама нічого не може –
ні народитись ні вмерти тихо
побудь же іншим мені мій боже
постій поблизу…
помовч…
подихай…

(Юрій Іздрик)

***

…не забудь також сказати про тих, хто тобі ні в чому не дорогий,
хто тебе не любив або не беріг, хто на берег не допоміг зійти,
і також попроси за таких, які називаються пристрасно – вороги,
і звичайно за тих, котрі злі, слабкі, не такі, як хочеться, не як ти.
Теж обов’язково за тих скажи, хто у полі, в морі, в саду, в кіно,
хто упав, підстрибнув, присів, лежить, хто в садок дитячий вперше іде,
хто горить у пеклі, хто пік пиріг, хто купив костюм, хто розбив вікно,
хто сказав, що зробить, але не зміг, хто не знав, куди чи не бачив, де.
Краще називай їх на імена, щоби іменам не згубити лік –
ту, що дотепер все одна й одна, і того, хто нам ремонтує дах,
хто щодня паркуєтся, як не слід, хто вкладається спати на правий бік,
хто збиває взимку зі сходів лід, хто зневажив страх, хто поліг в боях.
Над тобою вогник горить нічний, тихо у кімнаті і надворі.
Ти тепер прозорий, легкий, нічий, менший від комах, тонший від роси –
вирушай, потік; проростай, горіх; долети до того, хто нагорі,
не забудь, не схиб, розкажи про всіх, і за всіх однакове попроси.

(Катерина Бабкіна)