Бібліотека в умовах воєнного стану

Бібліотека – це той храм, де завжди народжується і зберігається духовність. Пам’ятаймо, що у давнину бібліотеку називали «дім життя», «притулок мудрості», «аптека для душі».

В. Сухомлинський

Упродовж останніх 9 місяців я почала виплутуватись зі своєї філологічно-бібліотекарської бульбашки і опинилась у світі реальних людей (себто «не лише тих, для кого читання = робота») і не менш реальних стереотипів, пов’язаних із книгозбірнями. Спершу, зізнаюся, дещо була подивована, бо свої найкращі шкільні та докарантинні студентські роки провела в бібліотеках. Мені не завжди хотілось читати, але завжди подобалось торкатись до паперових видань, перегортати сторінки, роздивлятися дати і цифри на листку повернення – є в цьому якась особлива атмосфера. Наче вступаєш в уявний діалог не лише з автором, але й із попередніми читачами.

24 лютого я вперше відчула неспроможність говорити та відчувати світ «старою» мовою. Нова (радше поновлена) реальність вимагає нарощення панцира і загострення слів, бо «Ось тобі, жінко, мова. Стріляй із неї!» (К. Калитко). У перші тижні повномасштабної війни здавалось, наче все написане раніше втратило значення, знівелювалось, усе позбавлене актуальності: бо навіщо читати мотиваційну літературу, якщо твоє «завтра» руйнують? Кому потрібна класика, коли гинуть люди? Зрештою, яка взагалі різниця, наскільки добре ти орієнтуєшся в літературі? Ну і так далі.  Всі ми по-різному проживали і продовжуємо проживати травматичний досвід, хтось досі не може повернутись до книжок, а хтось навпаки – з головою поринув у читання. У мене, наприклад, бувають тижні й місяці, коли читаю невпинно, а бувають часи, коли не хочеться взагалі нічого. У цій справі головне дослухатися до себе.

Від початку повномасштабного російського вторгнення у Чернівцях збільшилась кількість внутрішньо переміщених осіб, відтак – користувачів бібліотеки. Буковинці теж доволі активно користуються послугами книгозбірні. Надзвичайно приємно спостерігати за зростанням попиту на абсолютно різні за жанром і стилем книжки. Працюю у відділі абонемента майже півтора року, це незначний проміжок часу, а все ж я встигла простежити певну закономірність: до початку повномасштабного російського вторгнення найчастіше запитували психологію, сентиментальну літературу, детективи, часом сучасну українську і зарубіжну прозу – серед наших читачів дотепер такі запити посідають чільне місце, але дедалі більше почали брати історію України, краєзнавчі праці, художню та публіцистичну літературу про події часів АТО. Деякі користувачі навіть кажуть, що придбання річного абонемента – їхня найкраща фінансова інвестиція у 2022 році (зізнаємось, такі відгуки не можуть не тішити).

Ця війна пришвидшила безліч процесів нашого суспільного та особистого життя, загострила рецептори і виявила необхідність актуалізації пам’яті. Книгозбірня в сучасних реаліях стала точкою опори для кожного, хто потребує. І здається, в умовах війни роботи навіть побільшало: бібліотекарі, окрім надання безпосередніх професійних послуг, перебувають в постійному пошуку нових форматів культурно-масових заходів, займаються популяризацією читання та співпрацюють з користувачами. Упродовж останніх дев’яти місяців у стінах нашої бібліотеки було проведено десятки мистецьких зустрічей та зустрічей-підтримок з письменниками, викладачами, психологами, волонтерами тощо. У ці складні для країни часи вкрай важливо, щоб кожен із нас пришвидшував перемогу «на своєму місці».

Наша духовність, наші інтелектуальні надбання є одними зі свідчень існування української нації як повноцінної та високо розвинутої, – очевидно, тому росіяни так прицільно намагаються зруйнувати будівлі бібліотек, музеїв, закладів освіти, вивезти чи знищити культурну спадщину.

Читаймо, друзі. Бо як сказав англійський письменник-фантаст Ніл Гейман, «Бібліотеки – це свобода. Свобода читати, свобода думок, свобода спілкування» (із лекції «Чому майбутнє залежить від бібліотек, читання та уяви?», 2012 р.)

Марина Горбатюк

Важливі дати (грудень 2022)

1 грудня
85 років від дня народження Андрія Содомори, українського перекладача, письменника, науковця (1937).

2 грудня
85 років від дня народження Петра Осадчука, українського поета, перекладача, публіциста, літературного критика, громадсько-політичного діяча (1937–2014).

3 грудня
Міжнародний день людей з інвалідністю.
300 років від дня народження Григорія Сковороди, українського просвітителя-гуманіста, філософа, богослова, поета, педагога, музиканта (1722–1794).

4 грудня
90 років від дня народження Олега Тимошенка, українського хорового диригента, педагога, громадського діяча, народного артиста України (1932–2010).

6 грудня
День Збройних сил України.

7 грудня
130 років із дня народження Олени Степанів, військової та громадської діячки, репресованої, учасниці боротьби за незалежність України у ХХ столітті (1892–1963).

8 грудня
130 років від дня народження Марії Тарновської, української письменниці у США (1892–1975).

9 грудня 125 років від дня народження Бориса Тена (Хомичевський Микола), українського поета і перекладача, священника (1897–1983).

10 грудня
Всесвітній день футболу.

11 грудня
160 років від дня народження Степана Пасюги, українського кобзаря (1862–1933).
50 років від дня народження Ахтема Сеітаблаєва, українського кінорежисера, актора театру і кіно, сценариста, телеведучого, громадського діяча кримськотатарського походження (1972).

12 грудня
120 років від дня смерті Павла Грабовського, українського поета, перекладача, публіциста, літературного критика, громадсько-політичного діяча (1864–1902).
110 років від дня народження Егнера Турбйорна (1912–1990), норвезького прозаїка, драматурга, перекладача, художника-ілюстратора
 
13 грудня
225 років від дня народження Генріха Гайне (1797–1856), німецького поета
145 років від дня народження Леонтовича Миколи Дмитровича, українського композитора, хорового диригента, піаніста, педагога (1877–1921).
95 років від дня народження Євгена Сверстюка, українського поета, публіциста, літературного критика, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1927–2014).

15 грудня
80 років від дня народження Михайла Селезінки, українського графіка, живописця, народного художника України (1942).

17 грудня
135 років від дня народження Йозефа Лади, чеського прозаїка, художника-ілюстратора (1887–1957).

18 грудня
130 років від дня народження Миколи Куліша, українського драматурга, педагога, громадського діяча (1892–1937).

20 грудня
215 років від дня народження Йосипа Лозинського, українського етнографа, публіциста, мовознавця, священника (1807–1889).

21 грудня
105 років від дня народження Генріха Бьолля, німецького письменника, перекладача, сценариста, лавреата Нобелівської премії (1972) (1917–1985).
45 років від дня народження Доржа Бату (Андрія Васильєва), українського письменника бурятського походження (1977).

24 грудня
85 років від дня народження В’ячеслава Чорновола, українського публіциста, журналіста, літературного критика, видавця, політичного та державного діяча, лавреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1937–1999).

25 грудня
Різдво Христове (за григоріанським і новоюліанським календарями).

27 грудня
125 років від дня народження Федора Базилевича, українського співака (тенор), актора, режисера, театрального діяча (1897–1931).

28 грудня
100 років від дня народження Галини Демченко, української поетеси, прозаїка (1922–1986).

30 грудня
110 років від дня народження Андрія Сови, українського актора кіно і театру, майстра художнього слова, педагога, народного артиста України (1912–1994).

31 грудня
145 років від дня народження Гната Хоткевича, українського письменника, актора, режисера, мистецтвознавця, бандуриста, композитора, етнографа, педагога, театрального і громадсько-політичного діяча (1877–1938).

130 років від дня народження Михайля Семенка, українського поета, основоположника та теоретика українського футуризму (1892–1937).

Торкаючись до приватних історій // «Про вас» Іванни Стеф’юк

Коли крізь ніч калатає думка, а на серці тонкий тиск, ніби грає на нім хтось (та все на одній струні), тоді руками за ту душу вхопити хочеться і втихомирити: спи, нерозумна…

(І. Стеф’юк, «Близниця»)

Фото: Руслан Трач. Модель: І. Стеф'юк

Наш світ – величезний млин, що вбирає у себе пам’ять, і коли ти готовий сприймати його дари – щедро наділяє енергією, перекачує воду минулого, остаточно пробуджуючи зі сну. Особисті історії завжди цікавили мене чи не найбільше, зрештою, дух епохи та простору можливо відчути сповна лише за умови співпроживання та співпереживання (є щось незбагненне у співзвучності цих слів). А ще: люди живі доти, доки їх пам’ятають – принаймні в багатьох випадках у це хочеться вірити.

Стеф’юк Іванна.
Про вас [образки] / Іванна Стеф’юк. – Брустури : Дискурс, 2022. – 160 с.
 

У книжці «Про вас» зібрані портрети, які без посередництва авторки залишилися б, очевидно, небаченими і недоступними. В передмові до друкованого видання Іванна Стеф’юк пише: ««Все так і було», – ці слова можу сказати про кожен із творів під цією палітуркою. З тою лише різницею, що деякі пригадала сама (бо це мої діточі спогади), а деякі мені розказали самі герої чи їхні рідні. «Образок на реальних подіях», – так я підписувала при першій публікації…». Сама назва жанру тотожна історіям: це справді образки – вихоплені з біографічною точністю, очищені від осаду десятиліть; вони могли б стати записами в щоденнику героїв, про яких йдеться, а могли б перетворитися на попіл епохи.

Мені здається, і письменниця, і її герої зберігають міфологічну віру в одухотвореність речей, у їхній вплив на формування людської долі: «Чи мають будинки душу? Чи можуть вони змінюватися залежно від того, що відбувається з його господарями? Наталка була певна, що так. Колись ця вілла у самому серці Снятина була короною на її серці – коли вона прийшла сюди у статусі дружини і молодої господині. Були часи, коли ці стіни тісною кліттю здавалися. А були й такі часи, коли – гробівцем на 13 відділів» (І. Стеф’юк, «Фотокартка»)      

Життя у книжці вирує без масок чи евфемізмів: люди народжуються, навчаються, бешкетують, люблять, сумують, шукають себе, борються, помирають. Усі несуть свій хрест. А спогади – вони не бувають однорідними: деякі відлунюють народженням світів, деякі – жорстоким знищенням, каїновим прагненням крові. Химерні переплетення доль настільки динамічно спліталось в сюжети, що я подекуди не встигала за змінами імен, зв’язків, обставин… Біль від співчуття покривдженим – очищувальний, бо: «(…) коли до їхнього тата Бруно приходили люди і кволилися йому на серце, він сумовито жартував, що то добрий симптом: поки людина чує біль, вона – жива».

«Про вас» – книжка не лише про людей, а й про людяність, що здатна оголювати сутність суспільства в межових ситуаціях (під час воєн, репресій тощо). Буває, бажання завдати страждань заради «високої місії» затьмарює розум цілим народам, паразит жорстокості заперечує природне для всіх право бути.

Кожному, певно, відомий вислів «У темні часи добре видно світлих людей» – головні герої образків випромінюють світло навіть у найскладніших умовах. Усі історії, вміщені в збірці «Про вас», надзвичайно цінні, а втім, чи не найбільше мене вразив текст під назвою «Сливки з 42-го». Події відбуваються в серпні1942 року в Кутах: мама Бейли разом із сусідкою пече медівник, дівчинку відправили в магазин по горіхи, задумавшись про своє, вона навіть не помітила сусідських близнюків, а коли побачила – швидко сховалась в ящик з-від яблук, щоб уникнути кпинів «жидів-ка-а» та жбурляння гнилими сливками. Проте хлопці навіть не наблизились – за мить на вулицю вибігла їхня мати із криком: «Німці!!! Німці жидів б’ют!». А повз Бейлу довгою шеренгою потягнулися гнані сусіди. І мама.

Наступного ранку близнюки підійшли до ящика, пригостили налякану дівчинку сливками, відтак забрали до себе. Наступних шість років вона прожила в коморі, вхід до якої забили килимом; відколи вийшла – її називали Валею: «Дивачка, кажуть. Багато мовчить, побоюється сусідів, а ще… А ще уже сумнівається. Сумнівається, що правда те, що казали у хедері, ніби людина – то наймудріше створіння Боже, розумніше від звіра. Звір не вбиває собі подібних ні з азарту, ні з помсти, ні з заздрості. Лише з голоду чи страху. А людина… Виглядає на те, що людина – це той вічно голодний звір, який ніколи не насититься…»

Щоб прожити і виносити в собі такі сюжети, треба мати велику любов до людей. У передмові авторка навіть допускає до закулісся процесу написання. Наприклад, про Бейлу з Кут Іванці Стеф’юк ще з дитинства розповідала бабуся, а ще, як сама зазначає, « (…) два сюжети мені наснилися – один записала на підвіконні простим олівцем, інший мучив мене доти, доки не сіла за ноутбук.

А ще дві історії розкрилися мені як «побічний ефект» від краєзнавства. Бо просто зацікавило, як з величезної колонії німців лише одна людина відмовилася повертатись на батьківщину (…)».

Збірка «Про вас» припаде до душі поціновувачам малих прозових форм та динамічних сюжетів. Автентичний гуцульський діалект додає особливої атмосфери історіям, що схожі на чорно-білі світлини, які набувають кольорів від доторку. Або ж на фрагменти відеозаписів.

Іванці бажаємо натхнення і вдумливих читачів!

 

Марина Горбатюк

Цікаві факти про Андрія Малишка (до 110 річниці від дня народження)

 

 

Йому багато було дано від бога, життя відкривало перед ним тисячі шляхів, тисячі ролей, кожну з яких він зіграв би блискуче. Але він став поетом, великим українським поетом. Його ім’я – Андрій Малишко.

Наталя Шубенко

 

Андрій Малишко народився 14 листопада 1912 року в селі Обухові (нині місто) Київської області. Щоб прогодувати одинадцятьох дітей, батько займався шевцюванням, в особливо тяжкі роки ходив на заробітки у південні області України.

Мати А. Малишка, Ївга Базилиха, чудово співала. В «Автобіографії» (1959 р.) поет згадував, що її пісні запам'ятались на все життя, лише одне було складно сприйняти – сумні закінчення, тож у дитинстві брався переписувати їх на власний лад (згодом почав створювати власні тексти).

Батько мріяв, щоб син став агрономом, а коли дізнався, що Андрій захопився віршуванням, відшмагав. Конфлікт закінчився втечою хлопця до Києва у 15 років. Онук письменника, Сергій Сак, згадує: «Батько дуже хотів, щоб він займався серйозною роботою – не щось там писав. Але характер у нього був крутий. Він сказав батьку, що спалить хату, якщо не пустить його на навчання».

Старший брат майбутнього поета, Петро, був своєрідним народним Робін Ґудом – грабував комуністів і радянських чиновників, проте не чіпав простих селян. 1928 року його спіймали, відвезли до Києва та засудили до страти. Мати ходила пішки до самого «всеукраїнського старости» Петров­ського, проте це не допомогло – Петра розстріляли.

У 1932 р. А. Малишко закінчив літературний факультет Київського інституту народної освіти. Деякий час працював учителем мови та літератури в місті Овручі, потім у газеті "Радянське село". У 1934 році його призвали до армії.

Ще зі студентських років молодим автором опікувався старший колега, Максим Рильський, який вбачав у хлопцеві великий літературний талант. Вони разом читали вірші, разом виступали, разом виїжджали на полювання і рибалку.

Перші вірші були оприлюднені в газетах і журналах у 1930 році, через кілька років вийшла невелика книжечка під назвою "Дружба", в якій вміщено поезії трьох молодих авторів, зокрема й Малишкові. Перша «самостійна» збірка – «Батьківщина» – датована 1936 роком.

А. Малишко жив і творив у добу сталінського режиму, а тому змушений був віддавати данину складному часу: багато його поезій були ідеологічно тенденційними, в них оспівувалося трудове життя країни, революційне минуле, утверджувався партійний орієнтир. Проте він був одним із небагатьох, хто мав право говорити те, за що інших могли знищити – за це право платив велику ціну.

Під час війни служив на фронті – працював кореспондентом військових газет. Одна за одною виходили друком збірки «До бою вставайте!» (1941), «Понад пожари» (1942), «Україно моя» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944). Фронтова лірика розтягнулась на тривалий період, не раз він звертався до неї і в повоєнні роки.

Найвідоміший вірш, «Пісню про рушник», було покладено на музику відомого Платона Майбороди. Твір став настільки популярний, що його переклали 35 мовами світу. Більшість пісень на поезії Андрія Малишка написані у 1950-х: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі», «Пісня про рушник», «Вчителька», «Ми підем, де трави похилі».

За своє життя видав 40 збірок. 

Був тричі одружений. Від першого шлюбу мав доньку Валентину (в дорослому віці вона видала книжку спогадів про батька). Після війни одружився з Майєю Федоровою, а 1959 року в нього з’явилася третя дружина – поетеса Любов Забашта.

Любив розігрувати друзів і колег. Анатолій Дімаров у мемуарах називає Малишка найактивнішим штукарем серед старших письменників. Якось в Ірпені, у будинку творчості, на першому поверсі поселився поет Терень Масенко. Малишко підстеріг, коли той пішов на вечерю, прокрався до нього в кімнату й зачепив за краєчок ковдри блешню від спінінга, а спінінг сховав у кущах. Ввечері вони з Дімаровим узялися до діла: Малишко за кущем керував спінінгом, напарник зазирав у вікно. Масенко читав, лежачи горілиць, вкрившись по груди ковдрою. Ковдра смикнулась і тихенько поповзла. Масенко відклав книжку, подивився на ­ковдру – завмерла. Чоловік продовжив читати, аж раптом знову ковдра сповзла. Терень устав, але нічого не побачив і знову ліг, проте за кілька хвилин все ж панічно вистрибнув в хол, де ­колеги-­письменники грали в доміно.

А. Малишко любив випити у хорошій компанії і пограти в карти. «Гра в ­карти, в банального дурня, доведена ним до віртуоз­ності, – згадує Дімаров. – Уже з перших ходів з ­якоюсь чортячою інтуїцією вираховував, яка в кого карта, і щедро навішував своїм суперникам генеральські, а то й маршальські "погони". І горе його напарникові, якщо піде не з тієї карти. З ним вважали краще не ­сідати на пару грати в дурня. Коли ж Малишко програвав – бурхливо сердився, і слів не добирав».

Першу Сталінську премію отримав за поему "Прометей". Там поранений радянський солдат, якого пере­ховують наші селяни, потрапляє в руки гітлерівців і гине. ­Зрештою, для окупантів він – бандит. Цей мотив пропащого розбійника часто повторювався у ­віршах Малишка. Опришки, кармелюки й гайдамаки з'являлися іноді в нього там, де їх зовсім не ждеш.

На похороні Володимира Сосюри у січні 1965-го  виступив із промовою, яку вперше в повному обсязі надрукували майже через 40 років. Офіційні прощальні тексти тоді узгоджували заздалегідь, але Малишко порушив правило. Всередині виступу вимкнули мікрофон, проте він договорив: «Холодно тобі зараз, поете?! І сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші "Любіть Україну!"… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, що вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів'яне над могилою великого українського поета!» Це було своєрідне каяття за події чотирнадцятирічної давнини: влітку 1951 р. Сосюру впродовж чотирьох днів поспіль засуджували на письменницькому пленумі за нібито націоналістичний вірш «Любіть Україну!» (Малишко також виступав з осудом «ідеологічних збочень» колишнього петлюрівця Сосюри).

Помер 17 лютого 1970 року в Феофанії від одночасного інфаркту та інсульту. Похований на Байковому кладовищі. Остання збірка віршів – "Серпень душі моєї", вийшла посмертно.

У день смерті Андрія Малишка Олесь Гончар записав у щоденнику: «Складна була людина і нелегка. Але в цьому ось вся його правда: "Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти…" Він не був од природи аж надто хоробрий. Але ж ми бачили його відвагу, моменти безстрашшя».

Вибрані твори, а також книга спогадів про поета є у фондах відділу абонемента.

Використано інформацію з інтернет-джерел.

Я не дивлюсь на світ звисока // до 150-річчя від дня народження Богдана Лепкого

Я жив, терпів і вмер за міліони.

А ви?.. Ви мовчите? Де ж ваші лиця?

Чи ви живете, чи життя вам сниться?

(Б. Лепкий, «В Тарасові роковини»)

Богдан-Теодор-Нестор Лепкий (псевдоніми Федір Кригулецький, Сент Брень, Петро Тихий, Серафим Чугайстер  та ін.) народився 4 або 9 листопада 1872 року на хуторі Кривеньке, нині село в Чортківському районі Тернопільської області, – український педагог, письменник, мистецтвознавець, літературознавець, критик, перекладач, публіцист, громадсько-культурний діяч, художник. Н. Білик та Б. Мельничук зазначають, що 9 листопада – помилкова дата, яку неправильно вказали в деяких виданнях, зокрема в «Українській літературній енциклопедії» (т. 3, 1995).

Богдан був одним із сімох дітей в подружжі о. Сильвестра та Домни; троє померли в ранньому віці від дифтерії.

Із малих літ. пробував малювати. Батько, відомий ще як поет і прозаїк під псевдонімом Марко Мурава, підтримував сина у його прагненні стати художником: «Богдан нехай малює, нам треба історичних малярів...». Усі біографи зазначають, що батько був дуже авторитетною людиною для сина.

Раннє дитинство провів у сусідньому селі Крегулець, з 5 до 13 років жив у Бережанах в домі свого діда – священника Михайла Глібовицького. Після закінчення «нормальної школи» з польською мовою викладання, вступив до Бережанської класичної гімназії; там у хлопчика виявили музичний талант, кілька років співав у гімназійному українському хорі під керівництвом Дениса Січинського. Ніжну любов до музики Богдан Лепкий проніс до останніх хвилин життя:

О пісне моя! Що найкращого є
В душі-мислі народу мойого,
В твоїх звуках, як в арфі безсмертній жиє,
Воскресіння чекаючи свого.
(Б. Лепкий, «До народної пісні»)

У шкільні роки брав участь у концертах, декламував поезії, читав уривки з прозових творів, був знайомий з акторами мандрівного театру «Української Бесіди» , з-поміж яких –  батько Леся Курбаса. Тоді ж почав займатися літературною творчістю: ще в другому класі писав вірші, оповідання («Дідусь», «Нездала п'ятка», «Над ставом», «Настя», «Скапи», «Гусій»), створив поему про русалок (не збереглася).

Після закінчення гімназії вступив до Віденської академії мистецтв, щоправда, через три місяці перейшов на філософський факультет Віденського університету, де вивчав мовознавство та історію літератури; тут відвідував дискусії на суспільно-політичні та літературні теми, разом із Філаретом Колессою займався етнографічними дослідженнями.  На другому курсі перевівся до Львівського університету, продовжував вивчення української історії та літератури, працював під керівництвом Михайла Грушевського, Омеляна Огоновського, Ісидора Шараневича.

Літературний дебют відбувся на сторінках  газети «Діло» (у 1895 р.), там письменник-початківець надрукував своє перше оповідання «Шумка», згодом оприлюднив ще чотири поезії в прозі та два оповідання («В лісі», «Дивак»). Як прозаїк пройшов певну еволюцію: від реалістично-побутових творів до глибоко психологічних новел; від нарисових – до художньо-експесивних, емоційно-багатогранних текстів. У більш зрілому віці перейшов до написання великих епічних полотен.

Б. Лепкий також зреалізувався як чудовий поет. Попри загальну меланхолійність поетичних творів, його лірика часто струменить життєствердністю, нескореністю перед жодними обставинами – і цим запалом митець ділиться з тими, хто готовий почути полум’яне Слово:

Хоч нині чорна ніч,
Так завтра день, -
Гони розпуку пріч,
Співай пісень!
Широких, як простір
З землі до зір.
В побіду правди вір,
В побіду вір!
(Б. Лепкий, «Хоч чорна ніч…»)

Після випуску з університету влаштувався вчителем української, польської та німецької мов і літератур, історії та географії в Бережанській гімназії, інтенсивно займався громадською працею: започатковував читальні «Просвіти», бібліотеки і позичкові каси, виголошував реферати та промови на святкових академіях, був учасником хору «Боян» і драматичного гуртка.

Через 2 роки, у 1897,  одружився з Олександрою Лепкою (донькою свого стрийка), в яку здавна був закоханий; подружжя мало трьох дітей.

Б. Лепкий. Портрет дружини

Коли в Ягелонському університеті (м. Краків) відкрили лекторат української мови та літератури, Б. Лепкого запросили викладати профільні предмети. У Польщі продовжив займатись просвітницькою діяльністю, опікувався питанням дитячої літератури українською, укладав читанки для народних шкіл. Був одним із засновників літературного модерністського угрупування «Молода Муза», що виникло у Львові в 1906 р. як ланка загальноєвропейського руху за оновлення літератури та проіснувало до 1909 р. Багато в чому він мав схожі з іншими учасниками погляди на мистецький процес, проте не вважав, що творчість мусить бути відмежована від проблем соціального характеру (очевидно, в цьому також є сенс: література постає одним зі способів осмислення навколишньої дійсності).

Осип Курилас. Портрет Б. Лепкого, 1910-ті рр.

Письменник також стояв біля витоків, був одним із засновників і найактивніших учасників «Слов'янського Клубу», що видавав часопис «Świat Słowiański» (функціонував упродовж 1905 –1914 рр.). У 1907 р. припинив співпрацю з виданням через політичні незгоди з редакцією.

У Кракові до 1914 р. мешкав у будинку на вул. Зеленій (нині Сарего), 28. 

Вдома у Лепких бували Василь Стефаник, Михайло Яцків, Остап Луцький, Михайло Бойчук, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська та інші.

Перша світова війна застала сім'ю письменника у Кракові. Коли російська армія почала окупацію Галичини й Буковини, вони разом з іншими біженцями переїхали в Карпати, сподіваючись, що сюди не дійде. Зупинилися у готелі в м. Яремче (згодом будівлю знищили снаряди, у номері згоріли речі, а також рукописи третього тому «Начерку історії української літератури» та історичної драми «Мотря»).

Восени 1915 р. Б. Лепкий був мобілізований до австрійського війська, втім, завдяки сприянню друзів не брав участь у бойових діях, служив у тилових містах. У 1919 р. працював в Українській Військово-Санітарній Місії, яка готувала військовополонених до від'їзду додому.

Через деякий час після ліквідації таборів Б. Лепкий переїхав до Берліна, тут до 1925 р. продовжував займатись громадською та просвітницькою діяльністю, був співробітником управи Українського Червоного Хреста, викладав українську літературу на курсах українознавства при посольстві УНР в Берліні. У 1925 р. повернувся до Кракова, продовжував викладати в Ягеллонському університеті, став завідувачем кафедри української літератури. 1 січня 1935 р. президент Речі Посполитої (нині Польща) відзначив його титулом надзвичайного професора університету.

Друга світова війна застала родину на відпочинку в Черче, на Прикарпатті. Після того, як німецькі окупанти закрили Ягеллонський університет, залишився без роботи, йому відмовили у професорській пенсії. Заради мінімального заробітку дописував до українських журналів, друкувався в газеті «Краківські Вісті», перекладав з української німецькою. У ті роки сім’я жила переважно за кошти, які вдавалось заробити сину – Леву, що був завідувачем невеликої аптеки. Попри складні життєві обставини та злидні, письменник не покидав літературну творчість: в останні роки свого земного шляху написав книжку мемуарів «Бережани», повість «Крутіж», чимало віршів. Втім, заслабле здоров’я та стреси сильно підбили виснаженого митця – не допомагали ні лікарі, ні синова аптека. Його серце припинило битись 21 липня 1941 р. Похований на Раковецькому цвинтарі у Кракові – в гробниці свого товариша Ігнатія Шайдзіцького.

***

Б. Лепкий – автор багатьох літературознавчих досліджень, які й досі не втрачають актуальності: «Василь Стефаник» (Львів, 1903), «Про житє великого поета Тараса Шевченка…» (Львів, 1911), «Маркіян Шашкевич: Характеристики українських письменників» (Коломия, 1912), «Про Шевченків „Кобзар“» (Львів, 1914), «Чим жива українська література?» (Відень, 1915), «Про життя і твори Тараса Шевченка» (Вецляр, 1918), «Незабутні» (Берлін, 1921). Він створий двотомний науково-популярний «Начерк історії української літератури» (Коломия, 1909–1912), праці «Наше письменство: Короткий огляд української літератури від найдавніших до теперішніх часів» (Краків, 1941).

Художні книжки, мемуари, літературознавчі видання (про) Б. Лепкого є у фондах нашого відділу.

Використано матеріали з інтернет-ресурсів.

Підготувала Марина Горбатюк