Цікаві факти про Андрія Малишка (до 110 річниці від дня народження)

 

 

Йому багато було дано від бога, життя відкривало перед ним тисячі шляхів, тисячі ролей, кожну з яких він зіграв би блискуче. Але він став поетом, великим українським поетом. Його ім’я – Андрій Малишко.

Наталя Шубенко

 

Андрій Малишко народився 14 листопада 1912 року в селі Обухові (нині місто) Київської області. Щоб прогодувати одинадцятьох дітей, батько займався шевцюванням, в особливо тяжкі роки ходив на заробітки у південні області України.

Мати А. Малишка, Ївга Базилиха, чудово співала. В «Автобіографії» (1959 р.) поет згадував, що її пісні запам'ятались на все життя, лише одне було складно сприйняти – сумні закінчення, тож у дитинстві брався переписувати їх на власний лад (згодом почав створювати власні тексти).

Батько мріяв, щоб син став агрономом, а коли дізнався, що Андрій захопився віршуванням, відшмагав. Конфлікт закінчився втечою хлопця до Києва у 15 років. Онук письменника, Сергій Сак, згадує: «Батько дуже хотів, щоб він займався серйозною роботою – не щось там писав. Але характер у нього був крутий. Він сказав батьку, що спалить хату, якщо не пустить його на навчання».

Старший брат майбутнього поета, Петро, був своєрідним народним Робін Ґудом – грабував комуністів і радянських чиновників, проте не чіпав простих селян. 1928 року його спіймали, відвезли до Києва та засудили до страти. Мати ходила пішки до самого «всеукраїнського старости» Петров­ського, проте це не допомогло – Петра розстріляли.

У 1932 р. А. Малишко закінчив літературний факультет Київського інституту народної освіти. Деякий час працював учителем мови та літератури в місті Овручі, потім у газеті "Радянське село". У 1934 році його призвали до армії.

Ще зі студентських років молодим автором опікувався старший колега, Максим Рильський, який вбачав у хлопцеві великий літературний талант. Вони разом читали вірші, разом виступали, разом виїжджали на полювання і рибалку.

Перші вірші були оприлюднені в газетах і журналах у 1930 році, через кілька років вийшла невелика книжечка під назвою "Дружба", в якій вміщено поезії трьох молодих авторів, зокрема й Малишкові. Перша «самостійна» збірка – «Батьківщина» – датована 1936 роком.

А. Малишко жив і творив у добу сталінського режиму, а тому змушений був віддавати данину складному часу: багато його поезій були ідеологічно тенденційними, в них оспівувалося трудове життя країни, революційне минуле, утверджувався партійний орієнтир. Проте він був одним із небагатьох, хто мав право говорити те, за що інших могли знищити – за це право платив велику ціну.

Під час війни служив на фронті – працював кореспондентом військових газет. Одна за одною виходили друком збірки «До бою вставайте!» (1941), «Понад пожари» (1942), «Україно моя» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944). Фронтова лірика розтягнулась на тривалий період, не раз він звертався до неї і в повоєнні роки.

Найвідоміший вірш, «Пісню про рушник», було покладено на музику відомого Платона Майбороди. Твір став настільки популярний, що його переклали 35 мовами світу. Більшість пісень на поезії Андрія Малишка написані у 1950-х: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі», «Пісня про рушник», «Вчителька», «Ми підем, де трави похилі».

За своє життя видав 40 збірок. 

Був тричі одружений. Від першого шлюбу мав доньку Валентину (в дорослому віці вона видала книжку спогадів про батька). Після війни одружився з Майєю Федоровою, а 1959 року в нього з’явилася третя дружина – поетеса Любов Забашта.

Любив розігрувати друзів і колег. Анатолій Дімаров у мемуарах називає Малишка найактивнішим штукарем серед старших письменників. Якось в Ірпені, у будинку творчості, на першому поверсі поселився поет Терень Масенко. Малишко підстеріг, коли той пішов на вечерю, прокрався до нього в кімнату й зачепив за краєчок ковдри блешню від спінінга, а спінінг сховав у кущах. Ввечері вони з Дімаровим узялися до діла: Малишко за кущем керував спінінгом, напарник зазирав у вікно. Масенко читав, лежачи горілиць, вкрившись по груди ковдрою. Ковдра смикнулась і тихенько поповзла. Масенко відклав книжку, подивився на ­ковдру – завмерла. Чоловік продовжив читати, аж раптом знову ковдра сповзла. Терень устав, але нічого не побачив і знову ліг, проте за кілька хвилин все ж панічно вистрибнув в хол, де ­колеги-­письменники грали в доміно.

А. Малишко любив випити у хорошій компанії і пограти в карти. «Гра в ­карти, в банального дурня, доведена ним до віртуоз­ності, – згадує Дімаров. – Уже з перших ходів з ­якоюсь чортячою інтуїцією вираховував, яка в кого карта, і щедро навішував своїм суперникам генеральські, а то й маршальські "погони". І горе його напарникові, якщо піде не з тієї карти. З ним вважали краще не ­сідати на пару грати в дурня. Коли ж Малишко програвав – бурхливо сердився, і слів не добирав».

Першу Сталінську премію отримав за поему "Прометей". Там поранений радянський солдат, якого пере­ховують наші селяни, потрапляє в руки гітлерівців і гине. ­Зрештою, для окупантів він – бандит. Цей мотив пропащого розбійника часто повторювався у ­віршах Малишка. Опришки, кармелюки й гайдамаки з'являлися іноді в нього там, де їх зовсім не ждеш.

На похороні Володимира Сосюри у січні 1965-го  виступив із промовою, яку вперше в повному обсязі надрукували майже через 40 років. Офіційні прощальні тексти тоді узгоджували заздалегідь, але Малишко порушив правило. Всередині виступу вимкнули мікрофон, проте він договорив: «Холодно тобі зараз, поете?! І сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші "Любіть Україну!"… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, що вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів'яне над могилою великого українського поета!» Це було своєрідне каяття за події чотирнадцятирічної давнини: влітку 1951 р. Сосюру впродовж чотирьох днів поспіль засуджували на письменницькому пленумі за нібито націоналістичний вірш «Любіть Україну!» (Малишко також виступав з осудом «ідеологічних збочень» колишнього петлюрівця Сосюри).

Помер 17 лютого 1970 року в Феофанії від одночасного інфаркту та інсульту. Похований на Байковому кладовищі. Остання збірка віршів – "Серпень душі моєї", вийшла посмертно.

У день смерті Андрія Малишка Олесь Гончар записав у щоденнику: «Складна була людина і нелегка. Але в цьому ось вся його правда: "Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти…" Він не був од природи аж надто хоробрий. Але ж ми бачили його відвагу, моменти безстрашшя».

Вибрані твори, а також книга спогадів про поета є у фондах відділу абонемента.

Використано інформацію з інтернет-джерел.