Бібліотека – це той храм, де
завжди народжується і зберігається духовність. Пам’ятаймо, що у давнину
бібліотеку називали «дім життя», «притулок мудрості», «аптека для душі».
В.
Сухомлинський
Упродовж останніх
9 місяців я почала виплутуватись зі своєї філологічно-бібліотекарської
бульбашки і опинилась у світі реальних людей (себто «не лише тих, для кого
читання = робота») і не менш реальних стереотипів, пов’язаних із книгозбірнями.
Спершу, зізнаюся, дещо була подивована, бо свої найкращі шкільні та
докарантинні студентські роки провела в бібліотеках. Мені не завжди хотілось
читати, але завжди подобалось торкатись до паперових видань, перегортати
сторінки, роздивлятися дати і цифри на листку повернення – є в цьому якась
особлива атмосфера. Наче вступаєш в уявний діалог не лише з автором, але й із
попередніми читачами.
24 лютого я вперше відчула неспроможність говорити
та відчувати світ «старою» мовою. Нова (радше поновлена) реальність вимагає
нарощення панцира і загострення слів, бо «Ось
тобі, жінко, мова. Стріляй із неї!» (К. Калитко). У перші тижні
повномасштабної війни здавалось, наче все написане раніше втратило значення,
знівелювалось, усе позбавлене актуальності: бо навіщо читати мотиваційну
літературу, якщо твоє «завтра» руйнують? Кому потрібна класика, коли гинуть
люди? Зрештою, яка взагалі різниця, наскільки добре ти орієнтуєшся в
літературі? Ну і так далі. Всі ми
по-різному проживали і продовжуємо проживати травматичний досвід, хтось досі не
може повернутись до книжок, а хтось навпаки – з головою поринув у читання. У
мене, наприклад, бувають тижні й місяці, коли читаю невпинно, а бувають часи,
коли не хочеться взагалі нічого. У цій справі головне дослухатися до себе.
Від початку
повномасштабного російського вторгнення у Чернівцях збільшилась кількість
внутрішньо переміщених осіб, відтак – користувачів бібліотеки. Буковинці теж
доволі активно користуються послугами книгозбірні. Надзвичайно приємно
спостерігати за зростанням попиту на абсолютно різні за жанром і стилем книжки.
Працюю у відділі абонемента майже півтора року, це незначний
проміжок часу, а все ж я встигла простежити певну закономірність: до початку
повномасштабного російського вторгнення найчастіше запитували психологію, сентиментальну
літературу, детективи, часом сучасну українську і зарубіжну прозу – серед наших
читачів дотепер такі запити посідають чільне місце, але дедалі більше почали
брати історію України, краєзнавчі праці, художню та публіцистичну літературу
про події часів АТО. Деякі користувачі навіть кажуть, що придбання річного
абонемента – їхня найкраща фінансова інвестиція у 2022 році (зізнаємось, такі
відгуки не можуть не тішити).
Ця війна
пришвидшила безліч процесів нашого суспільного та особистого життя, загострила
рецептори і виявила необхідність актуалізації пам’яті. Книгозбірня в сучасних
реаліях стала точкою опори для кожного, хто потребує. І здається, в умовах
війни роботи навіть побільшало: бібліотекарі, окрім надання безпосередніх
професійних послуг, перебувають в постійному пошуку нових форматів культурно-масових
заходів, займаються популяризацією читання та співпрацюють з користувачами.
Упродовж останніх дев’яти місяців у стінах нашої бібліотеки було проведено
десятки мистецьких зустрічей та зустрічей-підтримок з письменниками, викладачами,
психологами, волонтерами тощо. У ці складні для країни часи вкрай важливо, щоб
кожен із нас пришвидшував перемогу «на своєму місці».
Наша духовність,
наші інтелектуальні надбання є одними зі свідчень існування української нації
як повноцінної та високо розвинутої, – очевидно, тому росіяни так прицільно
намагаються зруйнувати будівлі бібліотек, музеїв, закладів освіти, вивезти чи
знищити культурну спадщину.
Читаймо, друзі.
Бо як сказав англійський письменник-фантаст Ніл Гейман, «Бібліотеки – це свобода. Свобода
читати, свобода думок, свобода спілкування» (із лекції «Чому майбутнє залежить від бібліотек, читання та уяви?»,
2012 р.)
Марина Горбатюк
Немає коментарів:
Дописати коментар