Осягнення неосяжного, або кіносвіт Олександра Довженка

 

 

Довженко володів щасливим даром жити у стані постійної творчої закоханості, бачив окремі явища в контексті народної історії. Він з тих художників, які, охоплюючи поглядом життя людськості в цілому, понад усе ставлять самоцінність і вершинну красу людини.

Олесь Гончар

Олександр Довженко (1894 –1956 рр.) ще за життя став одним із найвідоміших режисерів в історії світового кіно, його роботи дотепер продовжують чинити вплив на кінематограф, а авдиторія поціновувачів мистецького бачення творця й надалі збільшується. «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм», як сам стверджував.

Попри навіть контраверсійність та роздвоєння між українським // радянським, він є унікальною постаттю  вітчизняної культури ХХ століття. Зрештою,  Довженко віддавав [мусив віддавати] Богові (народу – батьківщині – власним естетичним смакам) – Боже, а Кесарю (владі – системі – пропаганді)  – кесареве. А. Фасоля пише, що творчість О. Довженка – часопис радянської доби, в якому зафіксовано ставлення митця до подій і людей, особиста трагедія як національного генія, якого радянський тоталітарний режим позбавив права вільно творити та можливості повернутися в Україну.

Історія його життя багато в чому схожа на історії сотень, тисяч життів сучасників – закатованих фізично або ж доведених до мовчання, відтак повільного чи швидкого морального відмирання. Олександр Довженко торував свій шлях. У режисерському доробку митця різні стрічки – не секрет, що деякі з них створені на догоду партії. Відомо, що він був особисто знайомий зі Сталіним, який не раз запрошував українського письменника на нічні прогулянки Москвою. Після таких аудієнцій було знято фільми «Аероград» (1935) та «Щорс» (1939). Історія взаємин з московським диктатором особисто для мене складна і заплутана: останній фактично вирвав Довженка з українського грунту, запроторивши до російської столиці на прохання самОго зацькованого режимом Довженка (начебто щоб врятувати від власних репресій); час від часу режисер потрапляв у немилість системи, його фільми забороняли через кілька днів після прем’єр, деякі так і не дійшли до глядача через надмірну для тодішньої влади національну зорієнтованість. 

Митець збагатив українську культуру новим жанром – кіноповістю (повість, створена із свідомою орієнтацією на певні кінематографічні прийоми оповіді). Літературне «закріплення» сценаріїв допомогло б вберегти твори у разі знищення стрічок радянською цензурою. Його перу належать кіноповісті: «Арсенал», «Аероград», «Щорс», «Україна в огні», «Повість полум'яних літ», «Мічурін», «Земля», «Зачарована Десна», «Поема про море». Кожен із цих творів має свою специфіку. «Зачарована Десна», наприклад, за всіма жанровими ознаками – радше лірична повість, а ось «Україна в огні» більше нагадує кіносценарій.

У кіно Довженко почав пробиватись від 1925 року. Спершу працював стажистом в агітфільмі «Червона Армія» А. Строєва. Режисура зацікавила його під час роботи в кіногрупі Арнольда Кордюма при постановці картини «За лісом». Особливо активне становлення відбувалось наприкінці 1920-х рр., цей період ознаменований створенням фільмів «Вася-реформатор» (1926), «Ягідка кохання» (1926), «Сумка дипкур’єра» (1927), «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929). Рольф Гебнер писав: «Великі символи, які давали змогу, як у "Звенигорі", охоплювати тисячолітню історію, були для нього /Довженка/ всім, тільки не формалістичними експериментами».

У 1930 р. на екранах з’явивилась «Земля», кінострічка набула величезної популярності за кордоном, однак на батьківщині митця показ був дозволений лише у 1958 р. – коли увійшла до переліку 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.

Цього ж року Олександр Довженко разом зі своєю дружиною Юлією Солнцевою виїхав у тривале закордонне відрядження. Він відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи «Землю», «Звенигору» та «Арсенал», виступав перед журналістами, кіномитцями й кінокритиками, виголосив кілька доповідей про нову кінематографію. Італійські кінематографи назвали українського режисера «Гомером кіно», після прем’єри в Берліні було опубліковано 48 рецензій, режисеру аплодували переповнені зали в Парижі.

Втім, піднесення тривало недовго. 1932 р. зняв перший звуковий фільм «Іван», сюжет якого мав би підтвердити незворотний шлях індустріалізації. Стрічка стала гіркою розплатою за «Землю». Сценарій писав нашвидкуруч – за 11 днів, майже весь обсяг режисерської роботи доручив дружині-асистентці. Фільм, створений із використанням не надто якісної техніки, був недосконалий та приречений на провал. У  час безперервних цькувань багато чого було зроблено режисером на догоду владі (як-от документальне кіно про «приєднання» західноукраїнських земель). 

Коли Друга світова війна дійшла до СРСР, митець «вирвався» на фронт із евакуації. Тимчасове послаблення цензури та контролю привезло до творчої активізації, його доробок тих років доволі плідний: кіноповісті «Україна в огні», «Повість полум’яних літ», оповідання «Ніч перед боєм», «Мати», «Відступник», «Стій, смерть, зупинись!», «На колючому дроті», «Воля до життя», «Битва», «Перемога» та ін. До того ж: більшість відеозаписів із поля бою – справа його рук (ці фрагменти впізнавані, їх потім використовували у радянських фільмах про війну).

Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні» (1943). Сталін розкритикував цей твір, а Довженку було заборонено повертатися в Україну. У період від 1943-го до 1951 рр. доля митця загалом була драматичною і лише за «ідеологічно правильний» біографічний фільм «Мічурін» (остання дороблена кінострічка О. Довженка) у 1949 р. він одержав Сталінську премію другого ступеня, що означала офіційну його реабілітацію.

У повоєнний час написав «Поему про море» (1951), в якій зображено картини будівництва Каховської ГЕС, створив кіноповість «Зачарована Десна» (1955–1956).

Секрет творчого успіху та актуальності незаідеологізованого творчого доробку полягає в тому, що у художній реалізації імпульсів Олександр Довженко спирався на потужні пласти міфологічної свідомості, до того ж активно використовував традиційні символи води, землі, вогню (сприймаю це як своєрідне повернення митця до дитячих спогадів, доторки до пам’яті незабрудненого світу). Як пише Лариса Брюховецька, «Суб’єктивне ставлення до світу, здатність мовою кіно творити власний світ, не подібний до реального і водночас у своїй вірогідності переконливіший від реального, – це позиція митців поетичного кіно як однієї з течій кіномистецтва».

На становлення мистецького світогляду особливо помітно вплинуло навчання в Берліні, взаємодія з творчою елітою. Німецький експресіонізм визначив зокрема й тональність ранніх фільмів режисера. У монографії «Український літературний авангард» (2004) донецька дослідниця  доводить, що в українському мистецтві 1920-1930-х років лише творчість Леся Курбаса та Олександра Довженка сповна належить до експресіонізму.

***

Чи не найкраще про значення Довженкової спадщини сказав один із культурних діячів Франції Б. Аменгаль: «Його творчість — неповторна. Він родоначальник нового не тільки в кіно, а й у літературі. Дякую українському народові за те, що він дав світові такого великого митця, як Довженко».

Твори письменника та книжки про нього можна взяти у фондах нашого відділу. Для кращого розуміння світу й світогляду митця рекомендуємо до перегляду кінострічки «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930).

Використано матеріали з інтернет-ресурсів

Марина Горбатюк