четвер, 29 вересня 2022 р.

Цікава філологія для школярів

У середу, 28 вересня, студентка філологічного факультету й бібліотекарка відділу абонемента Марина Горбатюк провела три зустрічі з учнями 6-8 класів Чернівецького ліцею №18.

Шестикласники випробовували своє вміння користуватися словом під час майстер-класу «Креативне письмо»використовуючи різні прикметники, робили компліменти собі та іншим; вчилися оперувати абстрактними поняттями для створення реалістичних персонажів; виконували синтаксичний розбір речення, написаного вигаданою мовою, розповідали, про що, на їхню думку, йдеться у тому реченні.

Семикласники читали патріотичні вірші українських письменників різних епох: Тараса Шевченка, Івана Франка, Олександра Кониського, Лесі Українки, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Павла Тичини, Ліни Костенко, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Василя Махна, Інґи Кейван та інших. До заходу також доєднались учні 7-10 класів із декламацією власних поезій. Варто відзначити, вони тонко відчули ритміку поетичного тексту та вміло використали художні засоби, що посприяли створенню нових сенсів. Особливо трепетним був момент, коли всі присутні в залі, з ініціативи вчительки, заспівали пісню «Ой у лузі червона калина», яка віднедавна набула надзвичайно широкої популярності та стала символом незламності нашого народу в новітній російсько-українській війні.

Восьмикласники взяли участь у дискусії «Мистецтво (література) під час війни». Упродовж уроку говорили про те, що таке мистецтво й література, яку позицію посідає письменник як «літописець війни», чи впливає часове та просторове дистанціювання на творче осмислення дійсности. Друга частина дискусії – командна робота: учні у двох групах працювали над пошуком аргументів «за» чи «проти» введення теми війни в літературу, а опісля – обґрунтовували позицію своєї команди.

Дякуємо Людмилі Краміній, директорці 18 ліцею, за запрошення.

Світлини – Людмила Краміна, Тетяна Новікова.

четвер, 22 вересня 2022 р.

Важливі дати: ювіляри та міжнародні дні (жовтень 2022)

1 жовтня
125 років від дня народження Валер'яна Поліщука (1897–1937), українського поета.

2 жовтня
125 років від дня народження Леоніда Мосендза (1897–1948), українського поета, прозаїка, публіциста.

3 жовтня
125 років від дня народження Луї Арагона (1897–1982), французького письменника, критика, громадського діяча.

4 жовтня
Всесвітній день захисту тварин.

175 років від дня народження Луї Анрі Буссенара (1847 – 1910), французького письменника.

115 років від дня народження Олексія (Олекси) Засенка (1907 – 1993), українського літературознавця, письменника, перекладача.

85 років від дня народження Жаклін Джілл Колінз (1937–2015), англійської та американської письменниці.

65 років від дня народження Олеся Ільченка (1957), українського поета, прозаїка, сценариста.

5 жовтня
Всесвітній день вчителя.

135 років від дня народження Олекси Синявського (1887–1937), видатного українського мовознавця, педагога.

6 жовтня
165 років від дня народження Сергія Світославського (1857–1931), українського живописця.

145 років від дня народження Івана Бурячка (1877–1936), українського художника, графіка.

135 років від дня народження Івана Панькевича (1887–1958), українського мовознавця, мистецтвознавця, етнографа, історика, педагога.

120 років від дня народження Сергія Жигалка (1902–1938), українського письменника.

95 років від дня народження Бориса Загорулька (1927–1985), українського письменника.

7 жовтня
90 років від дня народження Маргарити Кринициної (1932–2005), української кіноакторки.

8 жовтня
День юриста.

140 років від дня народження Івана Єрофеїва (Єрофеєва) (1882–1953), українського письменника, історика, етнографа.

10 жовтня
Всесвітній день психічного здоров'я.

110 років від дня народження Сергія Яременка (1912–1997), українського композитора, скрипаля, диригента і педагога.

100 років від дня народження Дмитра Куровського (1922–1988), українського поета.

11 жовтня
115 років від дня народження Володимира Цесевича (1907–1983), українського астронома.

95 років від дня народження Богдана Бойчука (1927–2017), українського письменника, перекладача, літературного критика (США).

80 років від дня народження Володимира Яворівського (1942–2021), українського прозаїка, публіциста, політика.

12 жовтня
95 років від дня народження Юрія Северина (1927–2002), українського графіка.

90 років від дня народження Вілена Чеканюка (1932–2000), українського живописця.

13 жовтня
165 років від дня народження Андрія Конощенка (Грабенка) (1857– 1932), українського фольклориста, етнографа, громадсько-політичного діяча.

90 років від дня народження Григорія Кулеби (1932–1990), українського поета, прозаїка.

85 років від дня народження Дмитра Малакова (1937–2019), українського історика, письменника, краєзнавця.

14 жовтня
Покрова Пресвятої Богородиці.
День захисника України.
День українського козацтва.

95 років від дня народження Геннадія Брусенцова (1927–2006), українського живописця.

15 жовтня
120 років від дня народження Андрія Штогаренка (1902–1992), українського композитора.

16 жовтня
185 років від дня народження Олександра Митрака (1837–1913), українського письменника, фольклориста, етнографа.

95 років від дня народження Гюнтера Вільгельма Грасса (1927–2015), німецького письменника, скульптора, графіка.

17 жовтня
95 років від дня народження Йосипа Курлата (1927–2000), українського поета, перекладача, засновника Всеукраїнського фестивалю дитячої поезії.

18 жовтня
95 років від дня народження Михайла Фіголя (1927–1999), українського художника і мистецтвознавця.

20 жовтня
135 років від дня народження Ростислава Заклинського (1887–1974), українського письменника, літературознавця, музеєзнавця, фольклориста.

21 жовтня
350 років від дня народження Пилипа Орлика (1672–1742), політичного, державного та військового діяча, гетьмана України, упорядника "Конституції Пилипа Орлика".

115 років від дня народження Дмитра Надіїна (1907–1942), українського поета, літературознавця.

22 жовтня
100 років від дня народження Віктора Толочка (1922–2006), українського живописця.

24 жовтня
175 років від дня народження Якова Новицького (1847–1925), українського фольклориста, етнографа, педагога.

165 років від дня народження Івана Линниченка (1857–1926), українського археолога, історика, краєзнавця.

155 років від дня народження Миколи Біляшівського (1867–1926), українського археолога, етнографа, мистецтвознавця.

140 років від дня народження Імре Кальмана (1882–1953), угорського композитора, «короля оперети».

25 жовтня
90 років від дня народження Володимира Савадова (1932–2010), українського художника.

85 років від дня народження Наталії Кащук (1937–1991), української письменниці.

75 років від дня народження Нелі Шейко-Медведєвої (1947–2021), української поетеси, драматургині, театральної критикині.

26 жовтня
115 років від дня народження Івана Макогона (1907–2001), українського скульптора, педагога.

27 жовтня
240 років від дня народження Нікколо Паганіні (1782–1840), італійського скрипаля-віртуоза, композитора.

100 років від дня народження Бориса Рапопорта (1922– 2006), українського живописця.

28 жовтня
День визволення України від фашистських загарбників (1944).

29 жовтня
130 років від дня народження Павла Голуб’ятникова (1892–1942), українського живописця.

30 жовтня
260 років від дня народження Андре Марі Шеньє (1762–1794), французького поета і публіциста.

140 років від дня народження Михайла Бойчука (1882–1939), українського живописця.

85 років від дня народження Віктора Гамана (1937–2015), українського прозаїка, громадсько-політичного діяча.

31 жовтня
Міжнародний день Чорного моря.

95 років від дня народження Василя Дергача (1927–2021), українського поета, прозаїка, драматурга.

90 років від дня народження Кетрін Патерсон (1932), американської дитячої письменниці.

неділю, 18 вересня 2022 р.

«Братерство в народі», або від чого застерігала Олена Теліга

Олена Теліга (1906–1942) – талановита українська письменниця, публіцистка та громадська діячка, розстріляна гестапівцями в Бабиному Яру. Живучи в еміграції упродовж багатьох років, вона доклала неймовірних зусиль для згуртування співгромадян; провадила активну культурну, просвітницьку діяльність.

«Братерство в народі» – невелика за обсягом (а втім, надзвичайно важлива для розуміння тогочасного і сьогочасного становища українців) стаття, написана Оленою Телігою в 1941 р.: у тексті йдеться про особливо «страшне своїм медоточивим фальшем» сталінське гасло «дружби і братерства народів», яке М. Хвильовий схарактеризував словами «компартія стала собірателем руских земель». М. Хвильовий, як стверджує авторка, віднайшов іншу формулу: братерства у народі, братерство крові, український націоналізм.

Останнім аргументом на користь націоналізму, а не інтернаціоналізму, стала підтримка білою еміграцією (це переважно російські військові, дворяни, підприємці, інтелігенція, казаки, духовенство, державні службовці, а також члени їх сімей, що виїхали з росії упродовж 1917–1923 рр.) терору українців. який чинила червона Москва: «Московські емігранти у всіх закутках землі радісно спостерігали це знущання, хай червоної, але все ж Москви, над віковічним своїм ворогом – Україною. Таким незнищимим є те братерство крові!». Стаття О. Теліги, попри загальну експресивність і метафоричність письма, залишається актуальною і донині завдяки закладеним сенсам, усвідомлення яких є життєво необхідним. Пропонуємо ознайомитись із повним текстом (час читання – 5–6 хвилин):


БРАТЕРСТВО В НАРОДІ 

Це була справжня оргія тріскучих слів і блискучих гасел. 20 літ вони тарахкотіли на наших землях, шаруділи, мов сухе листя, сипалися, мов соняшникове насіння, і мов порожня луска з того насіння засмічували нашу багату плідну землю. Українська душа, тільки що збуджена, вільна й горда, як колись перед віками, довго відштовхувала й відганяла від себе все, що крутилося довкола неї, занесене чужим холодним вітром. Руки шукали своєї старовинної, з діда-прадіда зброї, щоб боронити лише власну батьківщину. Очі виглядали княжий владний знак Тризуба й свої прапори.

А уста й вуха були приготовлені на один єдиний могутній клич: Слава Україні! Але з півночі, з Москви, віяло, дмухало, курилося… Україну засипала справжня хуртовина чужих темних гасел. Вони летіли й плякатами прилипали до мурів наших міст, масними плямами стелились по великих і сірих, мов брудні обруси, часописах та розкочувалися довкола з уст надісланих невтомних промовців накручених, мов патефон, чужою, ворожою рукою. Їх було багато. Їх були сотні різних кличів, наказів, обіцянок! Ціла шоста частина світу корчилася, викривлювалася, згиналася від їхнього пекельного брязкоту, а ще більше від ніжно-приятельського шепотіння просто на вухо з револьвером до грудей. Їх було стільки, скільки може придумати підступна азіятська думка, що за всяку ціну хоче затроїти свого міцного й незламного ворога! Затроїти, щоб його вже непритомного ограбувати дощенту, забираючи собі не лише зброю з його безвладної руки, а й сорочку з його тіла. Але в цілому морі слів і гасел було одне, особливо страшне своїм медоточивим фальшем. Воно солодкими словами, мов липкими стрічками, охоплювало найбільш вразливі душі нашого народу. Охоплювало так, що тяжко було дихати в тих задушливих обіймах, якими стискав кожний вираз сталінського гасла дружби й братерства народів. Боже мій, та це ж мусів бути рай, шляхетне співжиття народів, з яких кожний мав би право по своїй волі розбудовувати всі свої цінності, кожний мав бути рівним у великій дружній родині народів СССР, де навіть найменші і найбільш замурзані діти не мали б ніколи діставати від більших братів штурханців, лише братерські поцілунки та червоні цукерки. Бо так голосило гасло! Отже, українці, як і інші народи СССР, запаморочені вже попередньою отрутою, мусіли прийняти і це божевілля.

У тяжкому наркотичному дурмані декому справді почала ввижатися вільна квітуча Україна. Відвічний ворог обертався в приятеля, револьвер в його руці розпливався, робився непомітним, а стиснутий кулак видавався одвертою братерською долонею… І тоді брати з Москви і брати-жиди приходили і оббирали братів-українців до нитки. А найголовніше, оббирали завдяки медовому гаслу так, що й самим українцям це не сміло видаватися грабунком, лише ласкавим прийняттям подарунків від населення квітучої України, яка сама в подяку не діставала нічого, крім терору й голоду! Це стало ясне й тим, що колись найбільше вірили. Тяжким зусиллям вирвалися з липкої сітки ворожих гасел кілька найліпших синів України. Вони твердо зрозуміли, що не може бути жодного братерства між споконвічними собі ворожими народами, лише єдине, нерозривне братерство крові, братерство в народі. Вони зрозуміли, що лише таке братерство поможе відіпхнути чужу й ворожу ідею інтернаціоналізму і спертися на зроджений з глибини народу націоналістичний світогляд. «Компартія стала собірательницей руских земель»,  твердо вирішив і сказав всій Україні бувший комуніст Микола Хвильовий устами свого героя Карамазова. І від цього рішення він прийшов до другого: його батьківщину може врятувати лише український націоналізм, лише братерство крові. Він, Хвильовий, так добре пізнав своїх «братів» з компартії, що не чекав, доки вони пустять кулю в нього зі своєї кохаючої руки за це рішення, а пустив її собі сам в чоло, яке воліло схилитися перед смертю з Божим судом, але не перед ворожими, розшифрованими гаслами.

Зате кулі з того револьвера не обминули його правдивих братів по крові Влизька, Фальківського, Косинку і сотні інших, які насмілилися виступити проти штучного братерства народів во ім’я великого незнищимого братерства в народі, братерства крові. Ці стріли, які цілили в саме серце України, що знов починало підозріло міцно битися, були сигналом для цілковитого розперезання червоної Москви. Починається новий період, неповторний в своїй нахабності. Червона Москва, цей ніби рівний нам братерський нарід, починає творити культ московської душі, культ колишніх царських героїв, яких ще недавно опльовувала. Вона, захлинаючись від захоплення, говорить і пише про царя Петра, про старого Суворова, що бився в обороні царської Москви, про сотні інших, не совєтських, а московських героїв, і в той же час безоглядно вивозить і вистрілює всіх тих, хто хоче заховати свою українську душу і пам’ятає своїх українців-борців. І – дивна річ – цей період, період найбільшого терору червоної Москви, знайшов признання у багатьох представників білої Москви – емігрантів.

Відізвалося віковічне братерство в народі. Московські емігранти у всіх закутках землі радісно спостерігали це знущання, хай червоної, але все ж Москви, над віковічним своїм ворогом Україною. Таким незнищимим є те братерство крові! Воно ж змушувало цих емігрантів-москалів радіти, коли Бесарабія відходила до СССР, признавати йому бази в Дарданелах, бо відчувало, що це піде не «совєту народів», а Москві, хай і червоній, але Москві! Це нам, всім українцям, розкрило очі раз назавжди. Всі побачили, що жодного інтернаціоналізму нема й не буде. Отже, можна лише служити якійсь нації, або чужій московській, або своїй Україні. І коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли говоримо про національну спільноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер понад усе мусимо відчувати нерозривний зв’язок крові братерство в народі. Не солодкі, нездійснювані обітниці, а суворе підпорядкування себе безсмертним і невмолимим вимогам нації дозволить їй стати перед світом у весь свій потужний зріст!



У фондах відділу абонемента є широкий вибір книжкок Олени Теліги та про Олену Телігу. Рекомендуємо звернути увагу на такі видання:

Теліга, Олена Іванівна.

Листи. Спогади. – Київ : Вид-во ім. О. Теліги, 2003. – 400 с.

         У збірці наведено 65 листів і листівок поетеси до різних адресатів: Михайла Теліги, Наталії Лівицької-Холодної, Дмитра Донцова, Уласа Самчука, Олега Лащенка, Богдана Ігоря-Антонича та інших. Другу частину книги становлять спогади сучасників, а також фотографії, частина яких публікується вперше. Листування дає можливість пізнати справжню людину. Насправді письменниця навіть ближча, ніж ми можемо уявити. В одному листі вона може обговорювати косметику і старе плаття, яке варто б давно уже викинути, а в іншому – на глибокому рівні порушувати питання моральности та національної ідентичности.

Жулинський, М.

Слово і доля: Навч. посібник / М.Жулинський.  Київ : А.С.К., 2002.  640 с.


У книжці здійснено систематизований ґрунтовний аналіз творчости яскравих українських письменників – від Григорія Сковороди до Василя Стуса. Літературознавчі матеріали про митців доповнено їхніми творами , ілюстраціями. Ця праця є своєрідним доповненим і поглибленим варіантом книжки «Із забуття в безсмертя» (1990 р.). Для написання цієї праці автор виважено та професійно опрацював різні джерела: його біографія О. Теліги – одна із найкращих та найточніших.

Теліга, Олена Іванівна.

Збірник. – Репр. вiдтворення вид. 1977 р. – Київ ; Париж ; Лондон : Вид-во ім. О. Теліги, 1992.  474 с.

До збірника увійшли поезії, один прозовий твір і публіцистика О.Теліги, а також спогади сучасників про неї.

Матеріал підготувала Марина Горбатюк.

понеділок, 12 вересня 2022 р.

Павло Загребельний «Я, Богдан (Сповідь у славі)»

 

 Наша проза немислима без романів Павла Загребельного. Страшно й подумати, наскільки б вона збідніла, коли б у ній не з’явилося того, що з’явилося з-під пера Загребельного.
О. Сизоненко


 Втішати мене ніхто не може. Навіть сам Господь Бог. Та він і не втішає нікого. В моєму серці вмістилася вся Україна. І воно не витримало. Бо людське. А Боже? У Бога немає серця. І мислі немає. Тільки влада – неосягальна. Та що влада, коли перед тобою  земля велика і народ на ній?
Павло Загребельний «Я, Богдан»

Серед жанрово-стильового розмаїття романістики П. Загребельного особливе місце належить його історичній белетристиці. Увагу читача, відтак популярність, письменник завоював книжками «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві» (за цю дилогію автор отримав Шевченківську премію), «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан».

Його творчість посіла гідне місце у літературному процесі. Варто зважати, що історичний роман 19ЗО–60-х pp., який існував в УРСР, – за деяким винятком – був тематично і стильово обмежений, позначений однобокою класовою оцінкою зображуваного. Доробок П. Загребельного так само, як історичні романи 3. Тулуб, С. Скляренка, Р. Іваничука, І. Білика (імена багатьох інших упродовж багатьох років були невідомими українському читачу), перебувають на одному щаблі. Втім, навіть у творі «Я, Богдан» авторові не вдалось уникнути ідеологічного схвалення «багатовікової дружби між росією та Україною»; попри все, саме він зміг вивести цей жанр зі стану глибокого занепаду, нада­ти йому, наскільки дозволяли суспільно-політичні обстави­ни, правдивої подоби.

Історичні обставини слугують тлом для висвітлення найважливішого – глибин людської душі головних героїв. П. Загребельний писав: «Про сюжет я не думаю ніколи. Головне для роману – людський харак­тер. Візьміть цей характер, штовхайте його поперед себе – сюжет виникне сам по собі». 

Загребельний, Павло Архипович.
Я, Богдан (Сповідь у славі) : роман / П. А. Загребельний ; худож. В. І. Лопата. Київ : Дніпро, 1983. 492 с. : іл.

«Я, Богдан» вийшов друком у видавництві «Радянський письменник» (1983) (у 2022 р. виповнюється 40 років від часу написання). Поява цього роману стала значною подією в літературному житті середини 80-х років минулого століття. У творі зображено драматичні роки національно–визвольної війни українського народу проти польської шляхти (16481654); тема визвольної війни, возз’єднання України з росією, віддалений показ класового розшарування тогочасного українського суспільства все це вписувалося в ідеологічні вектори тоталітарної системи. Водночас роман має багато несподіваних ознак модерного твору: наскрізний внутрішній монолог (нове в українській літературі; психологічність забезпечує сповідальний характер оповіді Богдана Хмельницького, який оглядає свій життєвий шлях до і після смерті – «у славі»); не завжди хронологічний виклад подій, вільний рух у часі (спогади в спогадах); відверта полеміка з попередниками й нащадками гетьмана; відчутна дія принципу асоціативного розгортання думки; новий ракурс зображення Хмельницького (він діє, багато думає, осмислює, оцінює події, соратників і ворогів).

В. Марко зазначив: «[Читачів – М. Г.] інтригувала й друга частина назви роману «Сповідь у славі»: у славі не сповідаються, славою насолоджуються. Але услід за Т. Шевченком П. Загребельний устами свого героя порівнює славу з «п’яною дівкою», яка й сама не знає, кому віддасться. Через те в це словосполучення просочується певна оксиморонність, що розхитувало колоніальний дискурс, зафіксований на багатьох сторінках роману, пов’язаний насамперед з оцінкою подій у Переяславі в січні 1654 року».

Сповідь гетьмана ґрунтується на правдивості, щирості, одвертості, на каятті: із відстані смерті гетьман веде «повість свого життя, нічого не втаюючи, тримаючись у всьому істини... Слово і серце злилися в... вмиранні»; згадує все, «розповідаючи і про найсокровенніше». Власне, «найсокровенніше», як пише В. Марко, стосується передусім трагічного кохання до молодої шляхтянки Мотрони, уявні листи, адресовані їй, належать до найкращих сторінок любовної лірики. До «найсокровеннішого» належать також вигадані розмови з колишнім генеральним писарем Самійлом, котрий загинув після битви під Жовтими Водами. Дух Самійла передає сумніви й роздвоєння душі самого Богдана, він являється в найскрутніші моменти життя. П. Загребельному вдалось передати багатовекторність, залишити простір для аналізу – автор зобразив головного героя не однозначно-наказово: він дав змогу критичного «прочитання» одного з найпопулярніших у вітчизняній літературі образів, що вперше з’явився на письменницькому обрії в драмі «Милість Божа» (1728 р).

«Я, Богдан» та інші книжки П. Загребельного є у фондах відділу абонемента.
Використано інформацію з відкритих джерел.

Підготувала Марина Горбатюк

четвер, 8 вересня 2022 р.

Боротьба на полі сенсів // сучасна українська література під час війни

Юрій Денисенков, "Childhood memories", 2022

Можливо, це взагалі війна Книжки з Телевізором. Можливо, колись історики так про неї й напишуть – коли ми її виграємо.

Бо якщо ми її програємо, писати буде нікому. Ніколи, ніде.

І саме тому ми не маємо права програти.

О. Забужко («Письменник про війну», липень 2015)

 

Поети і літописці завжди були супровідниками воїнів.

Василь Махно

 

Люди літератури під час війни допомагають на різних фронтах, але й література наповнюється досвідом людей, які перед війною не мали стосунку до літератури. Пам’ятаєте створений Міністерством культури та інформаційної політики на початку повномасштабної (або, як її назвала Катерина Калитко, «великої») війни портал «Поезія вільних», де й аматори, і відомі поети публікують свої (вірші-)рефлексії? Нині там понад 22 000 текстів. В описі сайту зазначили: «Кожен вірш, кожен рядок, кожне слово – це вже частина Української історії. Після нашої перемоги майбутні покоління мають пам’ятати крізь що ми пройшли та надихнутись відвагою і героїчною боротьбою. Долучайтеся до культурної спадщини й додавайте свої твори, адже ми точно знаємо, що війни закінчуються, а поезія – ні». Попри деякі кліше, загальна думка цілком зрозуміла: якщо мовчатимуть Музи, гармати не змовкнуть ніколи (змінений вислів Марка Туллія Цицерона «Inter arma silent Musae» – коли говорять гармати, музи мовчать). Єжи Онух влучно зазначив: «Щоб розповідати про війну, не достатньо бути «професійним» поетом, художником, музикантом, кінематографістом, а якщо вже ти хтось із них, то треба знайти нову форму, нову адекватну мову для того, щоб представити універсальну, а водночас глибоко особисту правду про такий катаклізм, як війна».

 

Всенародне (не)свідоме

І як то тепер – як усі – поріднитися із землею
У світі, де люди чужим не подали руки,
У світі, де навіть своїх убивають нею.
Роксолана Жаркова

Нематеріальна спадщина нації/народу/етнічних груп тощо свідчить про особливості колективного світогляду; травматичні події закріплюються в генній пам’яті, формуючи внутрішній стержень (або його відсутність).

Література, як відомо, завжди супроводжує війну: так було здавна, так є зараз і так буде доти, доки андрофаги-колонізатори не позбудуться антилюдського інстинкту вбивати. Втім, література нападників і жертв відрізняється на різних рівнях. Так само як переможців та переможених.

Український літературознавець та есеїст Олександр Бойченко зауважив, що, говорячи про війну, складно не впасти у патос або цинізм. Очевидна річ, способів говорити багато – приблизно стільки ж, скільки й текстів /текстів, знову ж таки – багато/. Боротьба на полі сенсів набула для нас особливого звучання після 24 лютого, бо вперше зачепила кожного українця.

 

Мистецтво для мистецтва (?)

Чи не в усі періоди розвитку – починаючи від хрещення Русі й ледь не до кінця ХVІІІ ст. українська література, за словами Леоніда Ушкалова, була наймичкою богослов’я, такою собі ancilla theologiae. У ХІХ ст. її зробили наймичкою ідеології [народолюбницької / імперської тощо] і сприймали як «робітницю на полі людського поступу». На початку минулого століття Микола Вороний одним із перших тихо й несміливо сказав своє слово на колись тези «поезія заради поезії»; у відповідь отримав зі Львова емоційний віршований трактат Івана Франка – про громадянські обов’язки поета:
Ах, друже мій, поет сучасний –
Він тим сучасний, що нещасний.
Поет – значить, вродився хорим,
Болить чужим і власним горем.

Вороний надіслав товаришу відповідь з Харкова:
До мене, як горожанина,
Ставляй вимоги – я людина.
А як поет – без перепони
Я стежу творчости закони.

Ідея свободи мистецтва зринула у нашій літературі лише на потужній хвилі модернізму, який згодом «приборкали», розстріляли і знищили тоталітарною машиною радянської влади, тож ледь не все ХХ ст. письменство було неповнокровною рабинею так званого соцреалізму.

Навіть після розпаду союзу не було єдності в думках щодо (не)інструментальности мистецтва слова. Іван Багряний, автор відомого пригодницького роману «Тигролови», ще в 1946 р. писав про «ідею чистого мистецтва» без ентузіазму: «Ні, це не шлях для українського письменника, що хоче творити українську літературу, а не літературу українською мовою». Така, певно, наша особливість із огляду на реалії життя – творити невідірвано від соціально-політичних чинників.  

Новітня історія України – період надшвидких змін і зламів: саме такі часи виявляються найпрогресивнішими для письменства, в якому на теперішньому етапі особливо чітко виокремились два пласти: твори на «цивільну» тематику та на воєнну.


Ефект дежавю
Перечитуючи книжки сучасних українських письменників (особливо хроніки, щоденники, есеї, видані упродовж 2014–2022 рр.), відчуваю дежавю: наче все вже відомо і я знаю, що буде далі: знаю, які методи використовують росіяни для терору цивільного населення; знаю дещо про їхню військову техніку; знаю, як жорстоко поводяться з полоненими; розуміюся на фейках та інформаційних викидах і багато чого іншого. Кожна книжка про війну (хай би як важко чи легко не читалась) лише доповнює велику мозаїку антигуманних злочинів окупантів. У таких творах кардинально новими для читача можуть бути хіба авторська мова, форма викладу, якісь особливі факти з фронтового/особистого життя головного героя/оповідача, – але не основа.

Із початку повномасштабної війни попит на художні, публіцистичні та науково-популярні книжки про Майдан і АТО значно збільшився – добре, що тепер (на відміну від 2014 р.) література має що запропонувати. Битва на полі сенсів триває, тому пропоную невелику добірку важливих, як на мене, книг про те, що відбувалось і відбувається на полі бою:

Забужко, Оксана.
І знов я влізаю в танк... : вибр. тексти 2012–2016: ст., есе, інтерв'ю, спогади / О. Забужко. – Київ : КОМОРА, 2016. – 414 с.

Ця збірка публіцистики відомої української письменниці для тих, хто не уникає чесних відповідей на нагальні питання. Тут ідеться про химери «поневоленого розуму», про нові маски й форми, яких набуває в епоху масмедіа давнє російсько-українське протистояння, про пошук героїв та знакових текстів. Це ексклюзивний репортаж із гарячих точок інформаційного фронту, де триває боротьба з забуттям і байдужістю, що мало не коштували нам держави.


Охріменко Л.
Оскар
 / Людмила Охріменко. – 2-ге вид., вип. і доп. – Житомир : ТОВ «Видавничий дім «Бук-Друк»», 2022. – 220 с.

У книзі йдеться про долю кримського татарина – українського офіцера-розвідника, який на початку 2015 року потрапив у полон до окупантів, що оточили його будинок у Донецьку. Прагнучи врятувати дружину, він добровільно здався. Це твір про людину в людині та про людину в вирі воєнних подій, про всеохопне антигуманне жахіття принесеного загарбниками існування, про цілеспрямоване бажання бути господарем власного життя і дому. Втративши все, він зміг не лише встояти, але й зберегти в серці жагу до життя, нестримне прагнення бачити світло навіть у найтемніших катівнях.

 

Сова, Андрій (Плохіш).
Звіт за серпень'14 / А. Сова. – Харків : Фоліо, 2017. – 160 с. : іл., фот.

Андрій Сова (Плохіш) – доброволець, упродовж 2014–2015 рр. служив санінструктором в 24 окремому штурмовому батальйоні «Айдар». У книжці в форматі щоденника описані події серпня 2014 року: коли батальйон на вістрі атаки дійшов до російського кордону, Луганськ був майже в оточенні українських військ і здавалось, що ось-ось – війна в секторі "А" буде закінчена нашою перемогою. Втім, автор пише не лише про героїзм і звитягу, але й про те, як ганебно поводили себе деякі кадрові військові та яку ціну доводилось платити за помилки штабних офіцерів. 


Чех, Артем.
Точка нуль: зб. есеїв / А. Чех. – Харків : Віват, 2018. – 224 с.

У психології є поняття «точка нуль». Це той стан обнуління, під час якого людина звільняється від усіх думок, бажань, почуттів; нема ніякого вчора, нема ніякого завтра, є лише тут-і-тепер, є лише «я» в ньому. На «нулі», тобто передовій, де Артем Чех пробув десять місяців у лавах ЗСУ в 2015–2016 роках, здебільшого й написана ця збірка есеїв чи то радше щоденникових заміток на манжетах військової форми. 

Усі книжки є у фондах відділу абонемента.

Марина Горбатюк