вівторок, 6 вересня 2022 р.

Книга-ювіляр: «Народні оповіданя» Марка Вовчка

Не всі, голубе мій, в морях топляться, більше – в калюжах.

Марко Вовчок, «Дяк»

 

«Народні оповідання» – збірка оповідань, написаних Марком Вовчком (псевдонім Марії Вілінської); вийшла друком взимку 1857 року в Санкт-Петербурзі у друкарні Пантелеймона Куліша, який до того ж був ще й редактором цих текстів. Літературний дебют письменниці відбувся незадовго до її 24-річчя.

Перша книжка складалась із 11 творів: «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля» (пізніше «Горпина»), «Викуп», «Свекруха», «Знай, ляше!» (пізніше «Отець Андрій»), «Максим Гримач», «Данило Гурч» (пізніше «Козацька кров»).

Загалом у цій серії письменниця створила 22 оповідання: 20 із них було надруковано трьома томами в 1857–1865 рр. (перший з яких вийшов вдуком 165 років тому!), одне «Від себе не втечеш» (пізніше «Павло Чорнокрил») – у 1862 р. з’явилось на сторінках українського діаспорного часопису «Основа», а оповідання-казка «Чортова пригода» (початкова назва «Чортище»), написане ще в 1860-ті рр., дійшло до читача лише 1902 року з газети «Кіевская старина».

 

Із чого все почалося
Історії, що стали основою першої книжки, Марко Вовчок записувала від жінок, переважно колишніх кріпачок, під час фольклорної експедиції, в яку вирушила разом із чоловіком – українським фольклористом й етнографом Опанасом Марковичем (згодом у літературі навіть виникла дискусія щодо авторства «Народних оповідань»).

Навесні 1857 р. Пантелеймон Куліш отримав «тетрадку» з рукописом невідомого автора, втім, маючи багато важливіших справ, не поспішав братися за читання, тож відклав зошит до слушної нагоди: «Взглянув на неё мельком, я принял написанное в ней за стенографию с народных рассказов по моим образцам и отложил к месту до другого времени. Тетрадка лежит у меня на столе неделю и другую. Наконец я удосужился и принялся её читать. Читаю и глазам своим не верю: у меня в руках чистое, непорочное, полное свежести художественное произведение!».

Втім, В. Доманицький небезпідставно припустив, що історія про «невідомого автора» – Кулішева вигадка: «трудно думати, щоб автор, посилаючи свої писання, не подав своєї адреси (Немирів), не написав якогось листа...» Доманицький, очевидно, не помилився: згодом П. Куліш заявляв, що псевдонім Марко Вовчок вигадав він, про це писав у листах до Олександра Барвінського: «Оце ж і пані Марковичка (що я переложив на Марко Вовчок <...>)» і до Омеляна Огоновського: «появилась писателька, котрій приложив я псевдонім Марко Вовчок», «Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка».


Історія друку «Народних оповідань»
Незадовго до оприлюднення «Народних оповідань» Пантелеймон Куліш писав Тарасові Шевченку: «Побачиш, які дива в нас творяться: уже й каміння починає вопіяти! Де б пак не диво, щоб московка преобразилась в українку, да такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийшлось би в міру!»

Про задум видати надіслані твори окремою збіркою Куліш сповістив авторку 13 липня 1857 р.: "Надумавсь оце я, щоб Ваші повістки особною книжечкою надруковати. Чи дозволите Ваше імя припечатать? Я напишу приступ і імя своє виставлю, щоб, знаєте, декотрі заглянули, що то за книжка, котру Куліш напечатав. Коли єсть іще дещо готове, то присилайте. Надрукуєм небагато екземплярів, а ціну назначим срібну копу, то сотнею покриєтця трата, а остаток принесе яку-небудь користь! Хоть же й не принесе, то нехай нас люде знають, нехай наша словесность ширшає, нехай про неї живе слово не замовкає. Як вам здаєтця?".

Основна тема цих "Народних оповідань" – нещастя жінок. Станова належність тут буває лише своєрідною вихідною позицією для сюжету. Далі авторка майстерно перебудовує хід думок і виявляє глибокий психологізм ситуацій, в яких опиняються її персонажі; проблем та викликів, які виникають. Важливо: Марко Вовчок однією з перших в українській літературі почала вести розповідь від першої особи – свого літературного героя (радше героїні). 


За лаштунками творчої майстерні
Тетяна Панасенко зауважила на тому, що кожний майбутній твір письменниця обдумувала на самоті й так захоплювалась, що навіть уві сні бачила своїх героїв, чула їхні голоси, розмовляла з ними, а прокинувшись, – поспішала усе записати. В одному з листів Марко Вовчок писала: «Я обстановки ніколи не шукаю, щоб писати, просто думаю… Я, далебі, не шукаю ні каміна палаючого, ні диких скель для роботи своїй… Самій побути потрібно мені… А якщо вже пишеться, то пишеться і тоді, коли голова болить, в лихоманці, коли діти навколо біганину зчинили, і пічка не горить, а димить». За спогадами сучасників, працювала найчастіше від самого ранку до третьої-четвертої дня. 

У посмертній згадці про Марка Вовчка Іван Франко завважив: «Найкраще в її писанях, то без сумнїву її мова. При всїй своїй простотї й популярности вона дуже богата лєксиконом і незрівняно мельодійна. <…> Ще одна ріжниця заходить між її українськими й російськими творами. Хто читав українського Марка Вовчка, той хоч би який запеклий теоретик, напевно стоятиме під впливом чару й роскішности його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка на дивне диво зовсїм навпаки: мова ординарна, безбарвна, неорґанїчна мішанина людової великоруської з мовою канцелярії та школи, густо підсипана українїзмами, українськими поговірками та піснями. Так і чуєш читаючи ті оповіданя, що вони неначе переклади з якоїсь иншої мови, рідної і натуральної мови авторки».

Книжки Марка Вовчка є у фондах нашого відділу.

Використано матеріал з інтернет-видань, підготувала Марина Горбатюк.

Немає коментарів:

Дописати коментар