Боротьба на полі сенсів // сучасна українська література під час війни

Юрій Денисенков, "Childhood memories", 2022

Можливо, це взагалі війна Книжки з Телевізором. Можливо, колись історики так про неї й напишуть – коли ми її виграємо.

Бо якщо ми її програємо, писати буде нікому. Ніколи, ніде.

І саме тому ми не маємо права програти.

О. Забужко («Письменник про війну», липень 2015)

 

Поети і літописці завжди були супровідниками воїнів.

Василь Махно

 

Люди літератури під час війни допомагають на різних фронтах, але й література наповнюється досвідом людей, які перед війною не мали стосунку до літератури. Пам’ятаєте створений Міністерством культури та інформаційної політики на початку повномасштабної (або, як її назвала Катерина Калитко, «великої») війни портал «Поезія вільних», де й аматори, і відомі поети публікують свої (вірші-)рефлексії? Нині там понад 22 000 текстів. В описі сайту зазначили: «Кожен вірш, кожен рядок, кожне слово – це вже частина Української історії. Після нашої перемоги майбутні покоління мають пам’ятати крізь що ми пройшли та надихнутись відвагою і героїчною боротьбою. Долучайтеся до культурної спадщини й додавайте свої твори, адже ми точно знаємо, що війни закінчуються, а поезія – ні». Попри деякі кліше, загальна думка цілком зрозуміла: якщо мовчатимуть Музи, гармати не змовкнуть ніколи (змінений вислів Марка Туллія Цицерона «Inter arma silent Musae» – коли говорять гармати, музи мовчать). Єжи Онух влучно зазначив: «Щоб розповідати про війну, не достатньо бути «професійним» поетом, художником, музикантом, кінематографістом, а якщо вже ти хтось із них, то треба знайти нову форму, нову адекватну мову для того, щоб представити універсальну, а водночас глибоко особисту правду про такий катаклізм, як війна».

 

Всенародне (не)свідоме

І як то тепер – як усі – поріднитися із землею

У світі, де люди чужим не подали руки,

У світі, де навіть своїх убивають нею.

Роксолана Жаркова

Нематеріальна спадщина нації/народу/етнічних груп тощо свідчить про особливості колективного світогляду; травматичні події закріплюються в генній пам’яті, формуючи внутрішній стержень (або його відсутність).

Література, як відомо, завжди супроводжує війну: так було здавна, так є зараз і так буде доти, доки андрофаги-колонізатори не позбудуться антилюдського інстинкту вбивати. Втім, література нападників і жертв відрізняється на різних рівнях. Так само як переможців та переможених.

Український літературознавець та есеїст Олександр Бойченко зауважив, що, говорячи про війну, складно не впасти у патос або цинізм. Очевидна річ, способів говорити багато – приблизно стільки ж, скільки й текстів /текстів, знову ж таки – багато/. Боротьба на полі сенсів набула для нас особливого звучання після 24 лютого, бо вперше зачепила кожного українця.

 

Мистецтво для мистецтва (?)

Чи не в усі періоди розвитку – починаючи від хрещення Русі й ледь не до кінця ХVІІІ ст. українська література, за словами Леоніда Ушкалова, була наймичкою богослов’я, такою собі ancilla theologiae. У ХІХ ст. її зробили наймичкою ідеології [народолюбницької / імперської тощо] і сприймали як «робітницю на полі людського поступу». На початку минулого століття Микола Вороний одним із перших тихо й несміливо сказав своє слово на колись тези «поезія заради поезії»; у відповідь отримав зі Львова емоційний віршований трактат Івана Франка – про громадянські обов’язки поета:

Ах, друже мій, поет сучасний –

Він тим сучасний, що нещасний.
Поет – значить, вродився хорим,
Болить чужим і власним горем.

Вороний надіслав товаришу відповідь з Харкова:

До мене, як горожанина,
Ставляй вимоги – я людина.
А як поет – без перепони
Я стежу творчости закони.

Ідея свободи мистецтва зринула у нашій літературі лише на потужній хвилі модернізму, який згодом «приборкали», розстріляли і знищили тоталітарною машиною радянської влади, тож ледь не все ХХ ст. письменство було неповнокровною рабинею так званого соцреалізму.

Навіть після розпаду союзу не було єдності в думках щодо (не)інструментальности мистецтва слова. Іван Багряний, автор відомого пригодницького роману «Тигролови», ще в 1946 р. писав про «ідею чистого мистецтва» без ентузіазму: «Ні, це не шлях для українського письменника, що хоче творити українську літературу, а не літературу українською мовою». Така, певно, наша особливість із огляду на реалії життя – творити невідірвано від соціально-політичних чинників.  

Новітня історія України – період надшвидких змін і зламів: саме такі часи виявляються найпрогресивнішими для письменства, в якому на теперішньому етапі особливо чітко виокремились два пласти: твори на «цивільну» тематику та на воєнну.

Ефект дежавю

Перечитуючи книжки сучасних українських письменників (особливо хроніки, щоденники, есеї, видані упродовж 2014–2022 рр.), відчуваю дежавю: наче все вже відомо і я знаю, що буде далі: знаю, які методи використовують росіяни для терору цивільного населення; знаю дещо про їхню військову техніку; знаю, як жорстоко поводяться з полоненими; розуміюся на фейках та інформаційних викидах і багато чого іншого. Кожна книжка про війну (хай би як важко чи легко не читалась) лише доповнює велику мозаїку антигуманних злочинів окупантів. У таких творах кардинально новими для читача можуть бути хіба авторська мова, форма викладу, якісь особливі факти з фронтового/особистого життя головного героя/оповідача, – але не основа.

Із початку повномасштабної війни попит на художні, публіцистичні та науково-популярні книжки про Майдан і АТО значно збільшився – добре, що тепер (на відміну від 2014 р.) література має що запропонувати. Битва на полі сенсів триває, тому пропоную невелику добірку важливих, як на мене, книг про те, що відбувалось і відбувається на полі бою:

Забужко, Оксана.
І знов я влізаю в танк... : вибр. тексти 2012–2016: ст., есе, інтерв'ю, спогади / О. Забужко. – Київ : КОМОРА, 2016. – 414 с.

Ця збірка публіцистики відомої української письменниці для тих, хто не уникає чесних відповідей на нагальні питання. Тут ідеться про химери «поневоленого розуму», про нові маски й форми, яких набуває в епоху масмедіа давнє російсько-українське протистояння, про пошук героїв та знакових текстів. Це ексклюзивний репортаж із гарячих точок інформаційного фронту, де триває боротьба з забуттям і байдужістю, що мало не коштували нам держави.

Охріменко Л.
Оскар / Людмила Охріменко. – 2-ге вид., вип. і доп. – Житомир : ТОВ «Видавничий дім «Бук-Друк»», 2022. – 220 с.

У книзі йдеться про долю кримського татарина – українського офіцера-розвідника, який на початку 2015 року потрапив у полон до окупантів, що оточили його будинок у Донецьку. Прагнучи врятувати дружину, він добровільно здався. Це твір про людину в людині та про людину в вирі воєнних подій, про всеохопне антигуманне жахіття принесеного загарбниками існування, про цілеспрямоване бажання бути господарем власного життя і дому. Втративши все, він зміг не лише встояти, але й зберегти в серці жагу до життя, нестримне прагнення бачити світло навіть у найтемніших катівнях.

 

Сова, Андрій (Плохіш).
Звіт за серпень'14 / А. Сова. – Харків : Фоліо, 2017. – 160 с. : іл., фот.

Андрій Сова (Плохіш) – доброволець, упродовж 2014–2015 рр. служив санінструктором в 24 окремому штурмовому батальйоні «Айдар». У книжці в форматі щоденника описані події серпня 2014 року: коли батальйон на вістрі атаки дійшов до російського кордону, Луганськ був майже в оточенні українських військ і здавалось, що ось-ось – війна в секторі "А" буде закінчена нашою перемогою. Втім, автор пише не лише про героїзм і звитягу, але й про те, як ганебно поводили себе деякі кадрові військові та яку ціну доводилось платити за помилки штабних офіцерів. 

Чех, Артем.
Точка нуль: зб. есеїв / А. Чех. – Харків : Віват, 2018. – 224 с.

У психології є поняття «точка нуль». Це той стан обнуління, під час якого людина звільняється від усіх думок, бажань, почуттів; нема ніякого вчора, нема ніякого завтра, є лише тут-і-тепер, є лише «я» в ньому. На «нулі», тобто передовій, де Артем Чех пробув десять місяців у лавах ЗСУ в 2015–2016 роках, здебільшого й написана ця збірка есеїв чи то радше щоденникових заміток на манжетах військової форми. 

Усі книжки є у фондах відділу абонемента.

Марина Горбатюк