Коли закінчуються сюжети

Роксолана Жаркова
Нуль цілих, нуль десятих. Повість / Київ : Український пріоритет, 2021. – 172 с.

Справа в тому,

Що в мене немає дому

І за правилом доброго тону,

Як за правилом доброго ременя,

Згадаю, з якого я племені,

Пригадаю, з якого міста.

Я чекаю на своє Греммі,

В мене просто нема де сісти,

Написати свою промову:

У мене немає дому…

(«Один в каное»)

 

Як люди не втомлюються пам’ятати? Якийсь дивний механізм, чимось схожий до годинникового, зі всіма його колісцями й пружинками, крихітними гаєчками і стрілочками, рухає спогадом.

(Р. Жаркова, «Нуль цілих, нуль десятих») 

Дебютна повість сучасної української письменниці, літературознавці та есеїстки Роксолани Жаркової – історія світобудови чи то світостановлення одного, найважливішого, бо розміщеного в епіцентрі оповіді, життя.

«Ціную книги, з яких лине світло», – написала авторка в одній зі своїх рецензій, а відтак створила книжку, наскрізь просочену світлом. Воно пробивається звідусіль: із ледь зримих непевних трикрапок, що обривають думку або ж навпаки – залишають для неї простір; із дужок, які захищають від [зовнішнього, внутрішнього] і поглиблюють сенси, не даючи пробити дно; із заблуканих у (мета)фізичних просторах очей героїв; із відблисків крапель поту на чолі чи тілі тих, хто кохає, боїться, втрачає, радіє (*розкласти у бажаній послідовності*); зі Слова і навіть з Мовчання (пишу з великих літер, бо визнаю їх повноцінними учасниками процесотворення). 

«Часто ми тікаємо в мовчання. Емігруємо у мовчання саме тоді, коли не знаходимо притулку в нашій мові. Коли бракує слів. Коли слова розстріляні, як птахи в польоті. Що більше не прилетять… Не повернуться…»

(Р. Жаркова, «Нуль цілих, нуль десятих») 

У цьому тексті я багато цитуватиму; коли йдеться про літературу, що зачіпає чуттєвість і досвід, не вдатися в абсолютну суб’єктивність буває складно.

Проблема пошуку мови для ословлення внутрішніх значень – одна з найгостріших та найістотніших з-поміж усіх порушених у творі. Часом слів бракує, а часом їх аж надто багато: увесь текст – це своєрідна сповідь-не-щоденник звичайної /на позір/ людини (хоча хто встановив межу тієї «звичайности?). Таких, як Вадим, ми бачимо щодня: вони снують дорогами завчених чи нових маршрутів; працюють в офісах / видавництвах /ресторанах / на автостанціях / (…); пишуть статті для брендових видань або для районних газет; винаймають номер у найдорожчих апартаментах чи ліжко в хостелі, чи квартиру на околицях міста; вони живуть – принаймні намагаються жити – носячи у кишенях уламки власних історій, шукаючи в кого/що вірити і кому/чому довіряти. У епоху постправди вкрай важливо бути чесними принаймні з собою. І з людьми навколо. І з читачами (?). Але надто чесними бути теж зле.

Найбільша іронія Мовчання в тому, що Вадим журналіст, а отже, його професійний обов’язок – пошук потрібних Слів.

«Думав, що можу писати про все. Про ціни на продукти й квартплату, оренду житла, лосьйони для тіла, великий футбол, чоловічі шкарпетки, шкідливість фаст-фуду, фільми, що вчора вийшли в прокат, масову літературу, жінок з обкладинки Плейбоя… Мав би писати про все. Вміти це робити – зосереджено колупаючи тему, як дірку в зубі, скрупульозно добираючи відповідні аргументи за і проти зволожуючого крему чи сандвіча з МакДаку, врівноважено давати коментарі на користь перемоги мадридського «Реалу». І я робив це. Майже десять років. А потім якось утратив свій фаховий нюх»

 (Р. Жаркова, «Нуль цілих, нуль десятих»)

 

Коли народжуються сюжети

В основі твору – поліфонічні монологи-дискусії Вадима, який прилетів до Баку писати колонку про місцеве життя, архітектуру, видобуток нафти. Такий собі погляд зсередини очима туриста-емігранта. В Азербайджан він прибуває ледь не з пустим гаманцем (грошей вистачить, щоб тиждень-два прожити в готелі – а далі?), зате з повними валізами потрібних і непотрібних речей, які тягне на собі, мов черепаха панцир: український паломник-вигнанець-із-власного [луганського] дому:

«Уяви. І помри від своєї уяви. Хай тобі затерпне душа, щедро наковтавшись чорних черемхових ягід примарних сподівань.
Кого зустріну? У місті, яке вже не… А що таке буферна зона? (…)

Від Луг..ка – значок на мапі, стаття у вікіпедії, особи з луг..ою пропискою, діти з луг..им дитинством. І це страшно, коли життя падає під землю. Ходиш беззубий і німий, як малюк із дитбудинку. По тебе прийдуть? Колись?»

(Р. Жаркова, «Нуль цілих, нуль десятих»)

  

Бути вдома

«У мене немає дому» проноситься вихором після вигнання з Раю, нехай і недосконалого, але такого щемливого й СВОГО Раю: невтілене щастя і право на причетність до власної історії підштовхує його до втечі-повернення, самозаглиблення: герой свідомо зупиняється на межі того ж таки /багатоликого/ щастя, не дозволяючи собі повноцінно увійти в (напів)відчинені двері. Він живе не стільки минулим, скільки у минулому, перебираючи в пам’яті моменти спотикання; намагаючись «зловити метелика», вбивство якого й могло призвести до викривленої реальності.

У новому місті Вадим обростає новими людьми, подіями, спогадами, роздумами, втратами:

«У мене тепер є Алі. І ще Гасан. Хтось – дивакуватий зрілий художник з босими дитячими ногами й скаженими левиними планами. Хтось – смаглявий юнак-таксист, що не дав мені безслідно розчинитися у цій країні вогню і вітрів. У мене є одна Міль. (…) У мене  порожній холодильник. Дві пляшки червоного напівсухого. І незакінчена історія про нафтовика, що живе обіч моря. У мене – купа боргів. Жодного фото з Міль. Жодного плану повернення або втечі. Це поки весь список того, з чим і без чого мені тепер…»

(Р. Жаркова, «Нуль цілих, нуль десятих»)

Мимоволі згадуються слова з пісні «Інше місто» українського гурту Dakh Daughters: «Завтра встану й поїду в інше місто / Там я стану кимось іншим / Там я буду такою, як треба / Там усе буде просто». Проте..

 

ПРО/ТЕ

«Нуль цілих, нуль десятих» – повість-мозаїка, складена з різних частин кольорових скельць, деякі з них надто важкі, наче штучно приєднані, а деякі – ледь помітні. Лише поєднуючись, вони здатні утворити абстрактне у своїй конкретності полотно сюжету. Мовою головного героя повісті письменниця ставить багато запитань, відповіді на які кожен шукатиме для себе наодинці – сам із собою, сам для себе, по-своєму: це не та книжка, яку вдасться читати дорогою до роботи або під час чаювання: вона вимагає максимальної залучености, навіть співпроживання. Водночас це й повість-катарсис, що залишає по собі терпкий післясмак гранатових плодів. І якби у Вадима питати, які на смак гранати, він би, певно, відповів: «Як знищена домівка».

Я вже писала, що головний герой (не?)свідомо уникає щастя, а його спроби пояснити себе і світ собі та світу не втискаються у сферу впливу персонажа літературного твору. Вадим перебрав на себе віжки керування, став автором – він САМ сказав про себе (а питання ж не лише у викладі від першої особи – «я», «ми»): Роксолана Жаркова створила /краще сказати наділила життям/ настільки повнокровного персонажа, що іншого шляху не залишалось ні у нього, ні в неї.

Часом і Вадим, і світ навколо нього опиняється у проваллях сенсів, коротких і членованих, наче розрізане пластмасовим ножиком із дитячого набору на кільканадцять частин тільце черв’яка, що виростає до змія Уробороса. Поглинання власного хвоста неуникне. (Само)виривання із замкненого кола нуля цілих, нуля десятих – єдина можливість повернення. Думаю. 

Зрештою:

якби я була впевнена у тому, що метамодернізм таки існує, то ствердила б, що це перша виразно метамодерна повість в українській літературі. Тут і гіперсаморефлексійність, і можливість прямого співставлення / перенесення; і вигадливість, і епічний лаконізм, і надпроєкція, і ще багато іншого, що якось на диво природно вміщене в невеликому за обсягом творі. Виразним у формально-змістовому плані є надзвичайно щільне метафоричне письмо-плетиво.

«Нуль цілих, нуль десятих» – книжка про все, але не «ні про що». Як написала в анотації авторка, «Тут чекають померлих як живих. Тут готують їжу і моляться до морів. Тут народжують синів, аби потім відпустити їх на війну. Тут емігрують: в минуле, яке все ще продовжує боліти; у любов, яка не перестає тривати навіть після всього; у мовчання, яке деколи і є нашою єдиною відповіддю на всі питання цього світу». Тут життя пульсує пам’яттю. Тут усе відчувається інакше.

Книжку можна взяти у фондах відділу абонемента.

Марина Горбатюк