Перше заняття у "Школі письменницької майстерности": як це було?

16 лютого в ЧОУНБ імені Михайла Івасюка відбулась перша зустріч учасників новоствореного літклубу. Вступне заняття вирішили присвятити поезії.

"Найвище, чого поет досягає – це надання творові думки. Тлумачення він повинен залишити іншим та майбутньому. Великий твір – це як сон, що попри всю очевидність сам себе не витлумáчує й ніколи не є однорідним" (Карл-Густав Юнґ, трактат "Психологія і поезія").

Як еволюціонувало розуміння мистецтва і слова, починаючи від античної доби? Чому поезія формує фундамент будь-якої літератури? Який період виявився найбільш сприятливим для українських письменників? Чому наш Михайль Семенко у 1921 році голосно заявив, що поезія мертва? Чи є шляхи "оживлення"?

Які типи художніх образів існують? У теоретичній частині порушили ці та інші питання, а відтак спробували знайти відповіді. Ми слухали та цитували Аристотеля, Платона, Горація, Буало, Дідро, Лессінга, Канта, Фройда, Юнґа, Йогансена, Семенка... Для того, щоб стати хорошим письменником, потрібно знати й читати інших: недарма на цьому наголошують найвидатніші літератори. Кожен присутній мав змогу особисто переконатись, наскільки відрізняється розуміння мистецтва та літератури на різних етапах розвитку людства.

На початку заняття учасники записали свої думки про поезію: хтось цитував рядки з віршів, хтось спробував сформулювати визначення, ще хтось – описав асоціативно. Вже сьогодні, уважно вдивляючись у графічні знаки, залишені різними почерками на невеликих квадратних аркушах, я усвідомила, наскільки неповторне й глибоке сприйняття. Натхненне. Перечитуючи, мимоволі згадала слова улюбленого Станіслава Вишенського: "Поет, за моєю логікою, стільки разів зазнає катастрофи, скільки разів творить, тобто відчуває волю в божевільні. В натхненні. Натхнення – єдиний вихід із Закону, єдиний природний вихід. І перебуваючи в натхненні, ти можеш кликати на допомогу – на допомогу вже мертвому". А потім: "Смерть в натхненні не справжня, як і все, що відбувається в божевільні. Справжня смерть – поза божевільнею". Поезія для Ст. Вишенського – це акти викорчовування болю. Чи то заповнення словом і смислом больових траншей. Зрештою, кожен зацікавлений витворює власне (особливе і неповторне) розуміння літератури.

На першому практичному занятті учасники написали акровірш, вигадали кілька авторських неологізмів та створили ритмізований текст із речень, в яких мало бути не більше, ніж три слова. А наприкінці відрефлексували події дня у форматі щоденникового запису. До речі, така форма роботи є надзвичайно ресурсною, оскільки допомагає практикувати вміння оперувати словом, до того ж поновлює ресурси, розкладаючи усі думки по поличках.

Отже, як усе було? По-домашньому тепло і атмосферно. Подекуди смішно та голосно, а іноді, може, складно. Але цікаво. Література – це зовсім не нудно. Письменницька майстерність – це знання+вміння. Принаймні так ми вважаємо.

"Школа..." функціонуватиме на базі бібліотеки впродовж року. Наступний захід буде присвячено короткій прозі. Детальнішу інформацію надамо згодом. Друга зустріч відбудеться в березні. Слідкуйте за анонсами на блозі :)

Марина Горбатюк

Ви-жити // Про війну та любов під гаслом «Die Waffen nieder!» (рецензія на роман С. Германа «Готель "Цитадель"»)

Фонд нашого відділу поповнився чудовим книжковим подарунком від сучасного українського письменника Сергія Германа. Це ім’я стало для мене справжнім відкриттям. Роман, який спершу читався як хроніка життя (чи то життів), виявився значно глибшим, ніж могла передбачити, адже викликав потребу осмислення ословленого, що, як на мене, є одним із показників якісної літератури. Чуттєве сприйняття раціонального і раціональне – чуттєвого. Коли світло заломлюється та викривлює кордони на межí поділу середовищ, з’являється необхідність пошуку нових джерел світла. Нащупування грунту під ногами буває болісним і нестерпним: кому вірити в часи суцільної ненависти? Власне, після прочитання, запитань у мене залишилося значно більше, ніж відповідей.

Сергій Герман створив багатовимірну книжку, що слугує кодом для розуміння історії. Не лише нашої, хоча, як сказано в анотації, йдеться про польсько-українську війну 1918–19 рр. Ця історія насправді ж безпосередньо стосується тих, кого ми називаємо своїми сусідами, колишніми колонізаторами, друзями чи недругами. В центрі уваги – Австро-Угорська імперія в останні місяці існування й новостворена ЗУНР – у перші.

Чи не найважливіше завдання прозаїка – створити альтернативний образний світ в який читач має повірити, інакше твір не справить враження, не запам’ятається. Більшість персонажів – реальні історичні постаті (діячі ЗУНР, УНР, Польщі, держав Антанти, письменники, актори, журналісти). Цікаво, що головні герої – Леонтій Корсаковський, Франка, її брат, Максиміліан фон Айхінґер, Адріян Косовський – вигадані. Такий підхід до відновлення півзабутої історичної правди видався мені доволі авантюрним, АЛЕ: я вірила кожному слову і навіть кожному мовчанню.

Герман, Сергій

Готель «Цитадель» : роман / С. Герман. – Харків : Дім Реклами, 2021. – 356 с.

Останнім часом українські письменники дедалі частіше звертаються до мілітарної тематики, намагаючись заповнити білі плями, порозкладати крапки над «і». Війна потребує створення особливої мови, вона вимагає інших слів. За умов загальної ненависти і повсякчасної глухоти, назва книжки «Die Waffen nieder!» («Геть зброю!»), яку на дозвіллі читає головний герой, насправді видається не гаслом  – хіба відчайдушним зірваним зойком непочутих: «Писати на антивоєнні теми, – думав Леонтій, дивлячись у вікно, – є такою ж утопічною справою, як, скажімо, боротися з весняними повенями. Але якщо у спорудженні дамб чи в укріпленні берегів річок усе ж є певний сенс, то у випадку із закликами «Геть зброю!» він повністю відсутній. Війни – одвічні супутники людства. Їм завжди по дорозі. І навіть якщо на якомусь роздоріжжі вони розійдуться, то невдовзі неодмінно зійдуться знову, бо всі дороги однаково ведуть не до Риму, а до людського взаємознищення. (…)».

Автор опосередковано і ненав’язливо – через своїх персонажів – озвучує важливі тези, від яких часом стає моторошно. Від 2014 року ми живемо у стані війни.. Зону бойових дій вже якось без емоційно звикли називати коротким «там». Там, на Сході. Там воюють. Там помирають. А тут – мирне життя. Наче. Поки читала книжку, відчула, ніби завчене «там» перетворюється на «тут». Війна – це проблема не лише тих, хто живе в епіцентрі й тих, хто зі зброєю в руках стає за своїх. Для мене книжка стала прозрінням і водночас ляпасом, може, тому що події відбувалися надто близько – у Львові (і не лише: автор зачепив Тернопіль, Чернівці та інші міста й містечка Західної України). Сергій Герман визнає, що українці не мали шансів перемогти, у нас просто не було належної підтримки. Роздробленість зіграла злий жарт. Тоді вся країна боролася за незалежність, але що з того, як наші воїни не мали ані досвідченого командування, ані достатнього (бодай для оборони!) озброєння… Поляки скористалися з цього і вирішили стати символічним Каїном для метафоричного Авеля. Пояснення просте – вони здавна мали свою державу.

«Господь дає народові право вибору: хочете здобути волю – спробуйте. Можете загинути. Не наважитеся – будете жити. А що під чужинецьким ярмом – то вам не звикати», – сказав один із героїв.

Коли вбивають одного – це трагедія, а коли рахунок зводиться до десятків, сотень тисяч – статистика. Людина звикає до всього: вона поволі нарощує міцний панцир, пристосовується до нових умов, витворює інші моделі поведінки. Єдине – відчуття ймовірної відсутності майбутнього; відчуття, наче все може завершитися в будь-який момент. Війна – це щось подібне до азартної гри: є усвідомлення, що колись, однозначно, закінчиться. Можливо, навіть найгірші вороги через покоління стануть найкращими друзями, а поки – мусиш стояти за інтереси тих, хто з твого боку барикад. Корсаковський, будучи громадянином Австро-Угорської імперії, опинився у Лембергу (Львові) майже випадково; юрист за освітою, військовий австрійської армії, Леонтій дивним чином (завдяки реальному – Йозефу Роту) став журналістом і дописувачем «Wiener Tageszeitung», а тому їде до міста свого дитинства з місією інформувати віденців про ситуацію на землях, що колись були периферією великої та могутньої імперії.

Його історія – це шлях воїна, який з ранніх років був приречений на геройство. Мати головного героя, «уроджена фон Штьорх, мала великий сентимент до усього германського», таким ж виріс і молодший брат Ульріх – дисциплінований та педантичний патріот свого германського коріння, який помер у боях під час війни. Батько – українець, відомий заможний правник, меценат з манерами аристократа. Виїхавши з родиною до Відня, він усвідомлював власну етнічну належність, а тому намагався передати культурний ген цього народу дітям:

«У родині розмовляли двома мовами: тато з мамою між собою німецькою, з дітьми батько говорив українською. Зі старшим у нього з цим проблем не виникало, натомість Ульріх волів відповідати німецькою, а що батько толерував цю білінгву, то згодом молодший брат припинив говорити українською. Так трапилося не без мовчазного потурання мами, яка бажала, аби її діти мали якомога менше спільного зі слов’янством. Отож любов мами до дітей поступово сконцентрувалася на молодшому синові, а старший дістався батькові». Зростаючи в одній сім’ї, брати формувалися в різних культурних середовищах. Леонтій змалку усвідомлював, що попри стримане ставлення до обох, Ульріха матір любить, а про нього радше піклується. Батько ніколи не наполягав на потребі вивчати мову, традиції чи історію країни, з якої вивіз дітей, коли ті були зовсім малими. Українське походження не ставало причиною відвертих сварок у родині: про це мовчали. Чутливий від природи Леонтій виріс в атмосфері тотального мовчання. Певно, перша щира розмова батька з сином сталася вже після повернення з війни: тоді, коли старший Корсаковський вперше заговорив про русинське коріння. Схоже, молодшого ця розмова застала неочікувано: усвідомлення причетности до українського приходило впродовж тривалого відтинку часу, а все ж, для мене досі залишається питанням те, чи зміг він відчути себе частиною чогось єдиного: Леонтій прагматик, для нього найважливішу роль відіграють неупереджене ставлення, внутрішня сила духу, обов’язок перед державою, сім’єю, друзями, коханою… Він живе категоріями військового, але щойно стає журналістом – відкидає їх. Коли життя складається так, що знову мусить взяти в руки зброю – перетворюється на військового. Щоправда, тепер вже під іншими знаками, за іншу мету та з іншим баченням ситуації. Леонтій усвідомлює, що бійня між поляками та українцями – це не його історія: «Мову можна знати і при тому не ототожнювати себе з народом, для якого вона є рідною», – сказав Корсаковський, дискутуючи з сотником Букшованим. Повернувшись із фронту, він не хотів воювати знову. Зрештою, від долі не втечеш. Леонтій став голосом совісти – не лише своєї, а й десятків людей по обидва боки польсько-українських барикад, медіатором.

«Імперія гине, звеселяймося!», написав він у кінці одного з першого текстів для «Wiener Tageszeitung»; тоді, коли ще не знав, що невдовзі життя внесе корективи, і закине до Львова. Леонтій усвідомлював: потенційні читачі-віденці, виснажені щойно завершеною війною, яку згодом назвуть Першою світовою, голодом, дефіцитом та кризою, може, не надто вже й зацікавлені у проблемах віддалених територій. Тим не менш, його професійна принциповість викликає захват. Проживши кілька місяців у епіцентрі подій, визнає: «Так складається, що я описую цю війну однобічно. Я бачу її ніби з барикад по бік українців. Так писати не слід, а я нічого не можу з цим вдіяти, бо поляки не довіряють мені, знаючи, що я часто буваю в Народному домі (місце дислокації української влади). Тому я замислююсь над тим, чи не пристати на пропозицію Рота і не почати співпрацювати з якимось німецьким часописом. Тобто писати для них не репортажі, а радше оповідання. В такому разі читач не зможе дорікнути мені, що в описах я упереджений».

Реальні й вигадані події, ситуації вплітаються в нерозривне ціле, у те, що можна назвати світовим для роману театром воєнних дій, а все тому, що опанований людиною простір і є її світом. Втім, ані Леонтій, ані його віденський друг Макс фон Айхінґер, не були частиною цього – українського – світу. Корсаковський взагалі опинився у позапросторі: він австрієць чи українець? Автор воліє не давати безпосередніх відповідей. Та й чи важливо це насправді? Навіть його герой не знає, певно:

– Це погано, коли в родині таке роздвоєння. Людина повинна зростати внутрішньо цілісною, інакше вона усе життя буде сумніватися в усьому й у вирішальну мить схибить, – сказав Ґранах.

– Я так не думаю, – заперечив Леонтій. – Різниця між греко-католиками і римо-католиками лише в обряді. Принаймні у нашій родині на цьому ґрунті ніколи не виникало непорозумінь. Інша річ, що мати бажала, аби її діти росли австрійцями, а тато – щоб пам’ятали про своє русинство. У цьому й справді була певна суперечність.   

Сергій Герман написав роман радше про життя, ніж про смерть. Я переконувалась, вдивляючись у міжрядкові послання, хоча, виявилось, усе на поверхні. «Любов і війна» – то альтернативні синоніми до «життя і смерть».  

Можливо, саме почуття Леонтія до полячки, подруги дитинства, і стримали його від радикалізму: заборонене кохання по різні боки барикад, які вибудувались не з їхньої волі. Чи винна Франка в тому, що залишилась патріоткою? Для неї та для її молодшого брата-підлітка, який зі зброєю відстоював інтереси Польщі, Львів так само рідний, як і для українців. Почуття, що зародилися у Леонтія та Франки в дитячі роки, виявилися сильнішими, ніж будь-що – навіть смерть, а вона всіляко наступала на п’яти: війна – це річ до жаху непевна, вона передбачає проходження цього шляху поодинці. Навіть якщо ти цивільний. Навіть якщо війна не твоя. Автор використав цікавий прийом, він втрутився у перебіг подій і ледь не за комір витягнув улюблених героїв, залишивши надійний натяк на щасливий фінал: передмову, написану Адріяном Корсівським, завдяки якому побачив світ рукопис його діда – Леонтія. Саме онук дав книжці назву «Готель "Цитадель"».

Дивлячись через вікна готелю на дерева та на вогні міста за ними, Адріян думає: «Добре, що тепер це вікна, а не бійниці. Хоча почуття захищеності від небезпек, що можуть чекати на тебе за товстелезними мурами фортеці все ж присутнє. Ця Цитадель – як людська пам’ять: її можна взяти в облогу, але здобути неможливо…»

Стіни – мовчазні хранителі пам’яти. Як то кажуть, «Мій дім – моя фортеця». Готель ставав надійним пристанком для тих, хто потребував захисту. Він вистояв, щоб стати місцем міжчасової зустрічі багатьох поколінь львів’ян і гостей міста. Здається, кожне місто має свій «Цитадель» (у прямому і в переносному значенні).

Довідка:

Цитадель (італ. citadella – «маленьке місто») – це розташований у Галицькому районі Львова комплекс фортифікаційних укріплень XIX століття. 

Цитадель будували у 1850–1856 роках, складається із двох великих круглих фортів (бастіонів), двох малих і центрального укріплення. Під час польсько-української війни у 1918 році за башти велися бої. 

Фото: Тарас Халус

Книжка у книжці, яку видали книжкою: приблизно так. Леонтій створює рукопис на фоні основного перебігу подій. Чий же голос ми чуємо? Упродовж останніх двох тижнів живу (з) «Готелем…» і дедалі більше усвідомлюю, що голос, який у романі існує ніде й водночас усюди, не дає спокою. Хто «веде» у вир подій, хто рятує від падінь у прірву, кого можна вважати очевидцем? Леонтія (що малоймовірно), Адріана чи самого Сергія Германа? Оповідач усезнаючий проте неупереджений. Щось на кшталт мікрокамери на чолі та сенсорів серця: наче альтер-его головного героя. Він, так само, як і головний герой, намагається дотримуватись нейтралітету: не стає на бік українців чи поляків, хоча відчутний сентимент до своїх, не втручається в міжособистісні стосунки, не дає оцінок і не нав’язує висновків, мовби залишаючи незаповнений простір, нотатник для роздумів.

За кадром – десятки записів, які я й справді робила на полях, на листочках, закладках, у зошитах і блокнотах. «Готель "Цитадель"» потребує чи то переживання, чи то проживання, він запускає дивні механізми колективної пам’яті, яку слід «приборкувати» не стільки пустим проговоренням травм, скільки розумінням перебутого. Вміння автора говорити про історію легко і водночас боляче – особливе.   

Нову книжку Сергія Германа можна взяти у відділі абонемента. Бажаю вдумливого читання.

 

Марина Горбатюк

 

 

 

Українські поети – про любов

 До дня святого Валентина пропонуємо добірку віршів про кохання. Хто б міг краще, ніж поети, розповісти про це почуття? Як написала Емма Андієвська, «Любов сміється з вічности». Читайте та надихайтесь:

Всеволод Максимович. "Поцілунок", 1913 р.

***

Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

(Леся Українка)

 

***

В обіймах винограду заснули білі бози
І дишуть медовою аромою похмілля,
З дрімучих кипарисів зефір стрясає сльози
І зрошує дрімучі килими трав і зілля.

На склони гір поклались мусліни й оксамити,
А сумерки розлили солодкий чар спокою,
Розмріянії хвилі шепочуть дивні міти,
Навіяні німою, таємною журбою.

Ти спиш, моя кохана? Проснись: задума ночі,
І шепти хвиль, і цвіти – усе тобі співає.
Проснися, біла пташко! Розкрий солодкі очі
І слухай: край порога моя любов ридає.

(Петро Карманський)

 

***

Я маю право  в с е любить!
Оце закон природи!

(Агатангел Кримський)

 

***

Так, я впевнивсь! Я люблю!
І люблю її без краю!
А за що і сам не знаю.
Знаю тільки, що люблю.
Я собі не вірив, ждав,
Все повірити боявся.
Де там вірив? Я сміявся.
Ну, і плакав... Але ждав.
А тепер я признаюсь
Перед небом і землею,
Що живу я тільки нею.

(Олександр Олесь)

 

***

Рокотало в антрактах із салі,
Ми сиділи в кутку куліс.
Було ясно: давно у Версалі
Цей вечір вже був колись.

Пам’ятаєте? Клавікорди
Мелодійно вели менует,
Засвітився Ваш профіль гордий,
І в П’єро запалав поет.

(Євген Маланюк)

 

***

Для наших душ замало місця,
Кохання вічна таємнице!

(Богдан-Ігор Антонич)

 

***

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

(Володимир Сосюра)

 

***

Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов – як день,

не знають ще чуття такого люди.
Якби зібрати з неба всі зірки
і всі сонця з усіх небес на світі, –
моя любов горітиме яркіш
за всі сонця, на тисячі століттів.
Якби зірвать квітки з усіх планет,
що вітер їх під зорями колише, –
моя любов пахтітиме міцніше
над квіти всі, крізь років вічний лет.
Якби зібрать красунь усіх віків,
повз мене хай ідуть вони без краю, –
Марії я на них не проміняю,
ні одній з них не вклониться мій спів.
Хай очі їх зіллються в зір один,
і в серце зір цей буде хай світити, –
зачарувать мене не зможе він –
твоїх очей йому не замінити.
З яких зірок злетіла ти сюди,
така ясна, що спів про тебе лине?
Світи ж мені, світи мені завжди,
над зорі всі, зоря моя єдина!

(Володимир Сосюра)

 

ГОЛОС МАЯ

І я, і Ви – почули голос мая,
Щось затремтіло – там, біля серця.
Мчимо в хвилях мототрамвая.
Почнемо інтермеццо.

Ми в Дарниці. Так гарно. Мило.
Пахучососни. Гуляємо. Десь плеще.
Груди затопило…
Ви: “Що се ще?”

Ми поверталися. Ні слова. Кепсько.
Безмовно йшли. Прощались біля ліфта.
І зникли Ви. І зник кудись Семенко.
…Дома я взявсь за Свіфта.

(Михайль Семенко)

 

РАДІСНО

їй торкатись до нього
електричний ток
страшно
обсерваторять очі
вражіння облич
руки
маневруюча армія
шпигун
і коли помітять
що кущі оточили
навколо густо
завмираючи доторкнутись
куточками вуст
і радіо радіосміх
коли завібрують поцілунки

(Гео Шкурупій)

 

З КОХАННЯ ПЛАКАВ Я...

З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став –
(Мармуровим муром...)

Пливуть молитви угорі.
(Вернися з сміхом – дзвоном!)
Спадає лист на вівтарі –
(Кучерявим дзвоном...)

Уже десь випали сніги.
(Над бором хмари муром!)
Розбиті ніжні вороги –
(Мармуровим муром...)

Самотна ти, самотний я.
(Весна! – світанок! – вишня!)
Обсипалась душа твоя –
(Вранішняя вишня...)
(Павло Тичина)

 

***

Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя – то обличчя муки…
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти – ранок мій, ти – південь мій і вечір.
Ти – ніч моя… Хоч все на світі – втеча!

(Микола Вінграновський)

 

***

Не любити тебе – не можна.
Володіти тобою – жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом… в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки в хвилі нема порятунку…
Плачуть вночі лишень солов’ї…
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих фантасмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайти і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе – не можна,
та й любитись з тобою – жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.

(Василь Стус)

 

***

Любов – це талісман,
Урочий подарунок.
Любов – кип’ячий трунок
З ілюзій та оман.
Хай трапиться титан –
Сп’янить його цілунок!
Любов – це талісман,
Що кидає в туман
Замріяних пестунок,
Чіпнувши серця струнок,
Веде в шалений тан!
Любов – це талісман,
Що нищить обрахунок,
Псує ввесь план, керунок
І завдає нам ран…
Чи ж є на цей дурман
Сякий-такий рятунок?!.
Любов – це талісман, –
Це той заклятий стан,
Коли снує малюнок,
Химерний візерунок
В душі у нас… шайтан!
Любов – це талісман.

(Микола Вороний)

 

***

І строфи переставиш, як валізи.
Одну таки залишиш – і не ту.
І буде ніч. І хтось таки прилізе.
І принесе вино і самоту.

Розмова у диму, немов ікона –
В тих сповідях тебе рятує знов
Раптова, чорна трубка телефонна,
Таких же вимагаючи розмов.

Так, ніби захищаєшся… Навіщо?
Вкрай сміхотворна кожна із атак.
І розійдуться гості опівнічні.
І тиша буде. І напишеш так:

Дивись на мене. Говори до мене
З нічної тьми, з опівнічної тьми,
Бо це століття не таке й шалене,
Якщо ховає прірву між людьми…

(Василь Герасим’юк)

 

***

Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.

І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…

А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.

(Ігор Калинець)

 

***

САД ЗЕМНИХ НАСОЛОД. ВЕРСІЯ

Коли Єва з Адамом зійшли із картини Босха,
Була північ. І вітер холодний обмацував
                                                    вигини тіл.
Біла ангельська одіж між небом й землею
                                                          сохла.
Задивився Адам і для Єви зірвати хотів.
Була північ. І яблуко черви сточили. І Змія
слід застиг на стежках зеленім м’якім полотні.
І старий Саваоф, мов приречений, небо міряв
і відмірював кожному білі і чорні дні.
Тихо північ минала. Ішли без дороги в нікуди.
Затерпало в Адамовім тілі уперте насіння.
І вслухалася Єва, як дивно тепліють груди
й проростає у лоні туге й прохолодне коріння.

(Світлана Кирилюк)  

***

людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого можна себе помножити
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти – реальний що ти – існуєш
людина ж бо в себе не надто вірить
все свідка для себе шукає якогось
нема людини – спіймає звіра
не зловить звіра – віднайде бога
не знайде бога – візьме люстерко
та навіть там себе не впізнає
бо в сóбі бачить обличчя смерті
й не розуміє що смерті немає..
людина сама нічого не може –
ні народитись ні вмерти тихо
побудь же іншим мені мій боже
постій поблизу…
помовч…
подихай…

(Юрій Іздрик)

***

…не забудь також сказати про тих, хто тобі ні в чому не дорогий,
хто тебе не любив або не беріг, хто на берег не допоміг зійти,
і також попроси за таких, які називаються пристрасно – вороги,
і звичайно за тих, котрі злі, слабкі, не такі, як хочеться, не як ти.
Теж обов’язково за тих скажи, хто у полі, в морі, в саду, в кіно,
хто упав, підстрибнув, присів, лежить, хто в садок дитячий вперше іде,
хто горить у пеклі, хто пік пиріг, хто купив костюм, хто розбив вікно,
хто сказав, що зробить, але не зміг, хто не знав, куди чи не бачив, де.
Краще називай їх на імена, щоби іменам не згубити лік –
ту, що дотепер все одна й одна, і того, хто нам ремонтує дах,
хто щодня паркуєтся, як не слід, хто вкладається спати на правий бік,
хто збиває взимку зі сходів лід, хто зневажив страх, хто поліг в боях.
Над тобою вогник горить нічний, тихо у кімнаті і надворі.
Ти тепер прозорий, легкий, нічий, менший від комах, тонший від роси –
вирушай, потік; проростай, горіх; долети до того, хто нагорі,
не забудь, не схиб, розкажи про всіх, і за всіх однакове попроси.

(Катерина Бабкіна) 

Початок занять із письменницької майстерности

Оголошуємо набір на ознайомлювальне заняття у "Школі письменницької майстерности", що функціонуватиме на базі ЧОУНБ імені Михайла Івасюка впродовж року. "Школа…" – умовна назва новоствореного літературного клубу, де кожен охочий зможе зреалізувати власний творчий потенціал, дізнатися більше про механізми написання художніх текстів, знайти однодумців. 

Наш формат передбачає теоретичну і практичну частини, зокрема, спробуємо знайти відповіді на запитання, що таке мистецтво і література загалом, як письменство розуміють творці текстів, у чому полягає принципова різниця між поезією, прозою та драмою, порушимо питання поколіннєвости та спадкоємности в літературі. Перше практичне заняття присвячене віршуванню. 

Кураторка проєкту – студентка 4 курсу філологічного факультету, працівниця відділу абонемента Марина Горбатюк.

Захід відбудеться 16 лютого (середа) 2022 року в приміщенні ЧОУНБ ім. Михайла Івасюка (вул. О. Кобилянської, 47; третій поверх, тренінговий центр) о 16:30. 

Вхід вільний – відповідно до актуальних карантинних обмежень.

Проблема батьків і дітей крізь призму літератури

Ф. Кричевський, "Життя. Триптих" (1925-1927 рр.)

 Проблема батьків та дітей у різні часи трактується по-різному. І це зрозуміло: нові покоління, перед якими постають інші виклики, нові суспільно-політичні або соціально-побутові умови. «Діти» переважно виступають рушіями прогресу, бунтівниками, які, всупереч батьківському консерватизму, прагнуть досягнути власних ідеалів, змінюють закони існування, створені попередниками (або ж навпаки – залишаються на тих самих засадах). Варто зважати, що відображені у літературі моделі поведінки несуть відбиток епохи, в якій жив/-е автор, тому проблеми «літературних» дітей для читача з іншого століття можуть видатись штучними / пафосними тощо.

«Нинішня молодь звикла до розкоші. Вона відрізняється поганими манерами, зневажає авторитети, не шанує старших. Діти сперечаються з батьками, жадібно ковтають їжу та виводять вчителів», – ці слова сказані Сократом (470-399 рр. до н.е.) задовго до нашої ери. Він був не єдиним і далеко не першим, хто критично ставився до молоді. Невідомий єгипетський жрець, який жив близько двох тисяч років до нашої ери, запевняв: «Наш світ досяг критичної стадії. Діти більше не слухаються своїх батьків. Очевидно, кінець світу вже не дуже далекий». Чимало батьків, як і раніше, засуджують, критикують, не розуміють своїх дітей. А ті, відповідно, намагаються відстоювати власні позиції усіма можливими (часом – жорстокими) методами.

Конфлікт поколінь – це протиборство старого та нового, реальний факт, з яким кожен може зіткнутися в повсякденному житті. Художня література лише допомагає спроєктувати можливі моделі поведінки за тих чи тих умов.

Проблема актуальна в усі часи. Стосунки між різними генераціями ставали об’єктом зацікавлення багатьох письменників, тож ця тема добре пропрацьована в зарубіжній та українській літературі. У другій половині 18 століття в європейській літературі з'являється особливий інтерес до жанру виховного роману. У 19 столітті проблема сім'ї, взаємин між дорослими та дітьми перетворюється на улюблену тему, вона ніби рветься з кола повсякденності і стає центральною у творах Гете, Дікенса, Гюго, Пушкіна, Тургенєва, Бальзака, Кафки, Нечуя-Левицького та інших.

Чи змогли письменники знайти відповіді на свої – залишені між рядками або ж прямо поставлені – запитання? Складно сказати. Тема вічна, і кожен автор намагається по-своєму осмислити її.

Хочеться звернути увагу на кілька творів української літератури, в яких порушена ця проблема.

 

Чия грушка всохла та за що вона постраждала?

На звання найвідомішої грушки української літератури претендує деревце, яке стало на диво комічним символом занепаду. Йдеться про повість «Кайдашева сім’я» (1879), в якій автор,  І. Нечуй-Левицький, порушує проблему батьків та дітей на зламному етапі нашої історії – в перші роки після скасування кріпацтва.

 

Нечуй-Левицький, Іван Семенович.
Кайдашева сім'я : повість / І. С. Нечуй-Левицький. – Київ : Знання, 2018. – 224 с. – (Скарби).

Сім’я Кайдашів – це типова селянська родина, яка намагалася жити в нових умовах, в умовах пореформеного села початку другої половини XIX століття. Письменник створив реалістичні образи двох поколінь, наділивши їх типовими рисами характеру:  старі Кайдаші працьовиті люди, які все здобули чесною фізичною працею. Після скасування панщини в 1861 р., так само, як інші нещодавні кріпаки, опинилися на роздоріжжі: Омелько та його дружина Маруся народилися за часів панщини, а іншого життя не знали. Своїх синів виховали працьовитими, але ті вже не хочуть коритися батьківській владі.

Вони прагнуть бути самостійними, непорозуміння найчастіше виникають через побутові проблеми. Старі Кайдаші весь вік робили те, що наказували своїм синам і невісткам, це  й привело до ненависті в родині. Герої ніби вироджуються, у вічному прагненні дошкулити комусь перевтілюються на власні тіні; вони самознищуються і тягнуть за собою власних дітей. Бунт проти жорстокости зазнає поразки. У цій повісті проблема «батьків і дітей» полягає в особистій упередженості, адже все можна було вирішити мирним шляхом, не вдаючись до конфліктів.

За що постраждала грушка?...

 

Сліпота (або коли непочутість позбавляє життя).

Винниченко, В. К.
Вибрані твори : Оповідання. Повість. Романи / В.К. Винниченко. – Київ : Грамота, 2005. – 928 с.

Коли була в 6 класі, ми вивчали оповідання Володимира Винниченка «Федько-халамидник» (1911) // сподіваюся, воно досі є//. Абсолютно недитячий твір про світ дитини. Хлопчик Федько – веселий та спроможний на всілякі витівки – постійно опиняється в неприємних ситуаціях. Батьки, не намагаючись зрозуміти сина, лають його та б’ють. Дружба з Толею (сином господаря, в якого батьки винаймали житло) виявилася фатальною для головного героя. На противагу Федькові, то був тендітний і слабкодухий хлопчик, який хотів бути сміливим, сильним, авторитетним… Одного разу він врятував Толю, взяв на себе його провину. А ввечері батько, незважаючи на сильний жар і кашель у сина (бо ж кинувся в холодну воду, щоб допомогти), відшмагав його за скоєне. Провівши три дні в гарячці, Федько помер. На похорон прийшли всі друзі, хлопці з сусідніх вулиць. А Толя визирав з вікна – йому було цікаво, як ховатимуть халамидника.

Герой, який мав бути антиприкладом, стає улюбленцем читача завдяки своїм позитивним вчинкам. Батьки, виробивши жорстоке ставлення через дитячі пустощі, не змогли змінити моделей поведінки: думка чужих людей, прагнення не втратити повагу через «негідні» вчинки сина, виявилось важливішим. Тотальна непочутість та сліпа упередженість.    

 

Гіперболізоване відчуття реальності. Виховання працею

Дуже репрезентативною, як на мене, є п ’єса відомого українського драматурга Олексія Коломійця «Дикий Ангел» (1978).  У підзаголовку автор вказує, що це «Повість про сім’ю». Для людини все починається з родини – виховання, пізнання моральних основ людської особистості, добробут.

Коломієць, Олексій Федотович.
Вибрані твори / О. Ф. Коломієць; упор. О. О. Коломієць; авт. передм. Г. Ф. Семенюк; авт. післям. Б. І. Олійник. –  Київ : Грамота, 2009. –  352 с. –  (Бібліотека Шевченківського комітету)

У центрі п’єси – родина Ангелів, головою якої є Платон Микитович. Навіть на пенсії продовжує працювати не покладаючи рук. На перший погляд, це скупа та черства людина, яка тероризує сім’ю, не дозволяє своїм вже дорослим дітям жити на власний розсуд. Кожна копійка полічена й «оприбуткована».

Платон Ангел не дає грошей єдиній доньці ані на нове плаття, ані на курси іноземних мов. Для цього, на його думку, Таня має заробити додатково. А молодшого сина Павлика, студента, який без батьківської згоди вирішив одружитися, виганяє з дому. Найстарший Петро досяг великих успіхів у кар’єрі, став керівником. Але батько дізнався, що він виявив злочинну бездумність при ухваленні рішення, від якого залежить доля багатьох людей. А Федір, хоча і став сумлінним працівником, в особистому житті вчиняє негідно, таємно зустрічаючись із заміжньою жінкою, дільничною лікаркою Клавою.

Батько вимагає від синів чесності, від Петра – визнати помилку; від Федора – оприлюднити свої стосунки з Клавою і розповісти все її чоловікові. Діти не згодні з батьком і вважають його настанови хибними. А все ж в багатьох питаннях Платон Микитович має рацію. Зрештою, йому вдається переконати Федора: якщо це любов, не можна ховатись по кутках, жити неправдою. Згодом Клава у присутності коханця повідомила своєму чоловіку (Малярові) про розлучення з ним.

З Петром батько зазнав чи не найбільшого розчарування. Старший син був батьковою гордістю – він домігся високої керівної посади, але помилившись, не схотів визнавати провину, а отже, відповідати за неї. Синові слова викликають в батька гіркоту й гнівний осуд: «У тобі теж временщик обізвався... За п’ять років, мовляв, може, мене на цій роботі не буде. Мовляв, інший буде відповідати  ось і вся філософія временщика. Наробить, напакостить, наплутає, грядку свою споганить, потім на іншу роботу піде або перекинуть... і сухим із води! За кожен рік, за кожен місяць, за кожну годину своєї роботи – відповідай! Помреш, і тоді пам’ять про тебе відповість за діла твої...»

Урешті-решт Петро зважується написати листа у відповідні органи, доводячи, чому не можна оселяти людей біля заводу і напруженої автомагістралі. Він втрачає все – посаду, квартиру, привілеї і навіть дружину. За підтримки батьків починає життя з чистого аркуша: стає звичайним інженером, а батько тепер планує сімейний бюджет так, щоб допомогти синові купити кооперативну квартиру.

Платон Микитович Ангел не зміг винести всіх хвилювань за дітей, його серце не витримало. Але по його смерті родина Ангелів лишилася дружньою, працьовитою і чесною, а його діти, напевно, виховуватимуть своїх нащадків так само. На думку Платона Микитовича, діти мають відповідати за своє життя, вчинки і працю перед батьками, а батьки – перед суспільством за поведінку, моральне обличчя і працю своїх дітей.

З одного боку, Платон Микитович поводиться з дітьми жорстоко: позбавляє старшого сина хорошої роботи, блокує кар’єрний зріст; середнього без попередження зводить віч-на-віч для рішучої розмови з Клавою і Маляром; найменшого взагалі виганяє з дому за те, що без дозволу одружився. Але ці дії були необхідними, щоб зберегти людську гідність і самоповагу вже дорослих дітей, щоб, оступаючись, вони все ж таки лишалися Людьми.

 

Усі книжки є у фонді відділу абонемента. Бажаємо вдумливого читання!

Використано матеріали з відкритих джерел. Підготувала Марина Горбатюк