Фонд нашого відділу поповнився чудовим книжковим подарунком від сучасного українського письменника Сергія Германа. Це ім’я стало для мене справжнім відкриттям. Роман, який спершу читався як хроніка життя (чи то життів), виявився значно глибшим, ніж могла передбачити, адже викликав потребу осмислення ословленого, що, як на мене, є одним із показників якісної літератури. Чуттєве сприйняття раціонального і раціональне – чуттєвого. Коли світло заломлюється та викривлює кордони на межí поділу середовищ, з’являється необхідність пошуку нових джерел світла. Нащупування грунту під ногами буває болісним і нестерпним: кому вірити в часи суцільної ненависти? Власне, після прочитання, запитань у мене залишилося значно більше, ніж відповідей.
Сергій Герман створив
багатовимірну книжку, що слугує кодом для розуміння історії. Не лише нашої,
хоча, як сказано в анотації, йдеться про польсько-українську війну
1918–19 рр. Ця історія насправді ж безпосередньо стосується тих, кого ми
називаємо своїми сусідами, колишніми колонізаторами, друзями чи недругами. В
центрі уваги – Австро-Угорська імперія в останні місяці існування й
новостворена ЗУНР – у перші.
Чи не найважливіше завдання прозаїка – створити альтернативний образний світ в який читач має повірити, інакше твір не справить враження, не запам’ятається. Більшість персонажів – реальні історичні постаті (діячі ЗУНР, УНР, Польщі, держав Антанти, письменники, актори, журналісти). Цікаво, що головні герої – Леонтій Корсаковський, Франка, її брат, Максиміліан фон Айхінґер, Адріян Косовський – вигадані. Такий підхід до відновлення півзабутої історичної правди видався мені доволі авантюрним, АЛЕ: я вірила кожному слову і навіть кожному мовчанню.
Герман, Сергій
Готель «Цитадель» : роман / С. Герман. – Харків : Дім Реклами, 2021. – 356 с.
Останнім часом українські письменники дедалі частіше звертаються до мілітарної тематики, намагаючись заповнити білі плями, порозкладати крапки над «і». Війна потребує створення особливої мови, вона вимагає інших слів. За умов загальної ненависти і повсякчасної глухоти, назва книжки «Die Waffen nieder!» («Геть зброю!»), яку на дозвіллі читає головний герой, насправді видається не гаслом – хіба відчайдушним зірваним зойком непочутих: «Писати на антивоєнні теми, – думав Леонтій, дивлячись у вікно, – є такою ж утопічною справою, як, скажімо, боротися з весняними повенями. Але якщо у спорудженні дамб чи в укріпленні берегів річок усе ж є певний сенс, то у випадку із закликами «Геть зброю!» він повністю відсутній. Війни – одвічні супутники людства. Їм завжди по дорозі. І навіть якщо на якомусь роздоріжжі вони розійдуться, то невдовзі неодмінно зійдуться знову, бо всі дороги однаково ведуть не до Риму, а до людського взаємознищення. (…)».
Автор опосередковано і ненав’язливо – через своїх персонажів
– озвучує важливі тези, від яких часом стає моторошно. Від 2014 року ми живемо
у стані війни.. Зону бойових дій вже якось без емоційно звикли називати
коротким «там». Там, на Сході. Там воюють. Там помирають. А тут – мирне життя.
Наче. Поки читала книжку, відчула, ніби завчене «там» перетворюється на «тут».
Війна – це проблема не лише тих, хто живе в епіцентрі й тих, хто зі зброєю в
руках стає за своїх. Для мене книжка стала прозрінням і водночас ляпасом, може,
тому що події відбувалися надто близько – у Львові (і не лише: автор зачепив
Тернопіль, Чернівці та інші міста й містечка Західної України). Сергій Герман
визнає, що українці не мали шансів перемогти, у нас просто не було належної
підтримки. Роздробленість зіграла злий жарт. Тоді вся країна боролася за
незалежність, але що з того, як наші воїни не мали ані досвідченого
командування, ані достатнього (бодай для оборони!) озброєння… Поляки
скористалися з цього і вирішили стати символічним Каїном для метафоричного
Авеля. Пояснення просте – вони здавна мали свою державу.
«Господь дає народові право вибору: хочете здобути волю – спробуйте. Можете загинути. Не наважитеся – будете жити. А що під чужинецьким ярмом – то вам не звикати», – сказав один із героїв.
Коли вбивають одного – це трагедія, а коли рахунок зводиться
до десятків, сотень тисяч – статистика. Людина звикає до всього: вона поволі
нарощує міцний панцир, пристосовується до нових умов, витворює інші моделі
поведінки. Єдине – відчуття ймовірної відсутності майбутнього; відчуття, наче
все може завершитися в будь-який момент. Війна – це щось подібне до азартної
гри: є усвідомлення, що колись, однозначно, закінчиться. Можливо, навіть
найгірші вороги через покоління стануть найкращими друзями, а поки – мусиш
стояти за інтереси тих, хто з твого боку барикад. Корсаковський, будучи громадянином
Австро-Угорської імперії, опинився у Лембергу (Львові) майже випадково; юрист
за освітою, військовий австрійської армії, Леонтій дивним чином (завдяки
реальному – Йозефу Роту) став журналістом і дописувачем «Wiener
Tageszeitung», а тому їде до міста свого дитинства з місією інформувати
віденців про ситуацію на землях, що колись були периферією великої та могутньої
імперії.
Його історія – це шлях воїна, який з ранніх років був приречений
на геройство. Мати головного героя, «уроджена
фон Штьорх, мала великий сентимент до усього германського», таким ж виріс і
молодший брат Ульріх – дисциплінований та педантичний патріот свого германського
коріння, який помер у боях під час війни. Батько – українець, відомий заможний
правник, меценат з манерами аристократа. Виїхавши з родиною до Відня, він усвідомлював
власну етнічну належність, а тому намагався передати культурний ген цього
народу дітям:
«У родині розмовляли двома мовами: тато
з мамою між собою німецькою, з дітьми батько говорив українською. Зі старшим у
нього з цим проблем не виникало, натомість Ульріх волів відповідати німецькою,
а що батько толерував цю білінгву, то згодом молодший брат припинив говорити
українською. Так трапилося не без мовчазного потурання мами, яка бажала, аби її
діти мали якомога менше спільного зі слов’янством. Отож любов мами до дітей
поступово сконцентрувалася на молодшому синові, а старший дістався батькові». Зростаючи в одній сім’ї, брати формувалися в різних
культурних середовищах. Леонтій змалку усвідомлював, що попри стримане ставлення
до обох, Ульріха матір любить, а про нього радше піклується. Батько ніколи не
наполягав на потребі вивчати мову, традиції чи історію країни, з якої вивіз
дітей, коли ті були зовсім малими. Українське походження не ставало причиною
відвертих сварок у родині: про це мовчали. Чутливий від природи Леонтій виріс в
атмосфері тотального мовчання. Певно, перша щира розмова батька з сином сталася
вже після повернення з війни: тоді, коли старший Корсаковський вперше заговорив
про русинське коріння. Схоже, молодшого ця розмова застала неочікувано:
усвідомлення причетности до українського приходило впродовж
тривалого відтинку часу, а все ж, для мене досі залишається питанням те, чи
зміг він відчути себе частиною чогось єдиного: Леонтій прагматик, для нього
найважливішу роль відіграють неупереджене ставлення, внутрішня сила духу,
обов’язок перед державою, сім’єю, друзями, коханою… Він живе категоріями
військового, але щойно стає журналістом – відкидає їх. Коли життя складається
так, що знову мусить взяти в руки зброю – перетворюється на військового.
Щоправда, тепер вже під іншими знаками, за іншу мету та з іншим баченням
ситуації. Леонтій усвідомлює, що бійня між поляками та українцями – це не його
історія: «Мову можна знати і при тому не
ототожнювати себе з народом, для якого вона є рідною», – сказав
Корсаковський, дискутуючи з сотником Букшованим. Повернувшись із фронту, він не хотів воювати знову. Зрештою,
від долі не втечеш. Леонтій став голосом совісти – не лише своєї, а й десятків людей по
обидва боки польсько-українських барикад, медіатором.
«Імперія гине, звеселяймося!», написав він у кінці одного з першого текстів для «Wiener Tageszeitung»; тоді, коли ще не знав, що невдовзі життя внесе корективи, і закине до Львова. Леонтій усвідомлював: потенційні читачі-віденці, виснажені щойно завершеною війною, яку згодом назвуть Першою світовою, голодом, дефіцитом та кризою, може, не надто вже й зацікавлені у проблемах віддалених територій. Тим не менш, його професійна принциповість викликає захват. Проживши кілька місяців у епіцентрі подій, визнає: «Так складається, що я описую цю війну однобічно. Я бачу її ніби з барикад по бік українців. Так писати не слід, а я нічого не можу з цим вдіяти, бо поляки не довіряють мені, знаючи, що я часто буваю в Народному домі (місце дислокації української влади). Тому я замислююсь над тим, чи не пристати на пропозицію Рота і не почати співпрацювати з якимось німецьким часописом. Тобто писати для них не репортажі, а радше оповідання. В такому разі читач не зможе дорікнути мені, що в описах я упереджений».
Реальні й вигадані
події, ситуації вплітаються в нерозривне ціле, у те, що можна назвати світовим
для роману театром воєнних дій, а все тому, що опанований людиною простір і є
її світом. Втім, ані Леонтій, ані його віденський друг Макс фон Айхінґер, не
були частиною цього – українського – світу. Корсаковський взагалі опинився у
позапросторі: він австрієць чи українець? Автор воліє не давати безпосередніх
відповідей. Та й чи важливо це насправді? Навіть його герой не знає, певно:
– Це погано, коли в родині таке роздвоєння. Людина повинна
зростати внутрішньо цілісною, інакше вона усе життя буде сумніватися в усьому й
у вирішальну мить схибить, – сказав Ґранах.
– Я так не думаю, – заперечив Леонтій. – Різниця між греко-католиками і римо-католиками лише в обряді. Принаймні у нашій родині на цьому ґрунті ніколи не виникало непорозумінь. Інша річ, що мати бажала, аби її діти росли австрійцями, а тато – щоб пам’ятали про своє русинство. У цьому й справді була певна суперечність.
Сергій Герман написав роман радше про життя, ніж про смерть.
Я переконувалась, вдивляючись у міжрядкові послання, хоча, виявилось, усе на
поверхні. «Любов і війна» – то альтернативні синоніми до «життя і смерть».
Можливо, саме почуття Леонтія до полячки, подруги дитинства, і стримали його від радикалізму: заборонене кохання по різні боки барикад, які
вибудувались не з їхньої волі. Чи винна Франка в тому, що залишилась
патріоткою? Для неї та для її молодшого брата-підлітка, який зі зброєю відстоював
інтереси Польщі, Львів так само рідний, як і для українців. Почуття, що
зародилися у Леонтія та Франки в дитячі роки, виявилися сильнішими, ніж будь-що
– навіть смерть, а вона всіляко наступала на п’яти: війна – це річ до жаху
непевна, вона передбачає проходження цього шляху поодинці. Навіть якщо ти
цивільний. Навіть якщо війна не твоя. Автор використав цікавий прийом, він
втрутився у перебіг подій і ледь не за комір витягнув улюблених героїв,
залишивши надійний натяк на щасливий фінал: передмову, написану Адріяном
Корсівським, завдяки якому побачив світ рукопис його діда – Леонтія. Саме онук
дав книжці назву «Готель "Цитадель"».
Дивлячись через вікна готелю на дерева та на вогні міста за
ними, Адріян думає: «Добре, що тепер це
вікна, а не бійниці. Хоча почуття захищеності від небезпек, що можуть чекати на
тебе за товстелезними мурами фортеці все ж присутнє. Ця Цитадель – як людська
пам’ять:
її можна взяти в облогу, але здобути неможливо…»
Стіни – мовчазні хранителі пам’яти. Як то кажуть, «Мій дім – моя фортеця». Готель ставав надійним пристанком для тих, хто потребував захисту. Він вистояв, щоб стати місцем міжчасової зустрічі багатьох поколінь львів’ян і гостей міста. Здається, кожне місто має свій «Цитадель» (у прямому і в переносному значенні).
Довідка:
Цитадель (італ. citadella – «маленьке місто») – це розташований у
Галицькому районі Львова комплекс фортифікаційних укріплень XIX
століття.
Цитадель будували у 1850–1856 роках, складається із двох великих круглих фортів (бастіонів), двох малих і центрального укріплення. Під час польсько-української війни у 1918 році за башти велися бої.
 |
Фото: Тарас Халус |
Книжка у книжці, яку видали книжкою: приблизно так.
Леонтій створює рукопис на фоні основного перебігу подій. Чий же голос ми
чуємо? Упродовж останніх двох тижнів живу (з) «Готелем…» і дедалі більше
усвідомлюю, що голос, який у романі існує ніде й водночас усюди, не дає спокою.
Хто «веде» у вир подій, хто рятує від падінь у прірву, кого можна вважати
очевидцем? Леонтія (що малоймовірно), Адріана чи самого Сергія Германа?
Оповідач усезнаючий проте неупереджений. Щось на кшталт мікрокамери на чолі та
сенсорів серця: наче альтер-его головного героя. Він,
так само, як і головний герой, намагається дотримуватись нейтралітету: не стає на
бік українців чи поляків, хоча відчутний сентимент до своїх, не втручається в
міжособистісні стосунки, не дає оцінок і не нав’язує висновків,
мовби залишаючи незаповнений простір, нотатник для роздумів.
За кадром – десятки записів, які я й справді
робила на полях, на листочках, закладках, у зошитах і блокнотах. «Готель "Цитадель"» потребує чи то переживання, чи то проживання, він запускає дивні
механізми колективної пам’яті,
яку слід «приборкувати» не стільки пустим проговоренням травм, скільки
розумінням перебутого. Вміння автора говорити про історію легко і водночас
боляче – особливе.
Нову книжку Сергія Германа можна взяти у відділі
абонемента. Бажаю вдумливого читання.
Марина Горбатюк
Немає коментарів:
Дописати коментар