Коло з гострими кутами // «Оскар» Людмили Охріменко

Новий роман із багатозначною назвою «Оскар» (2022), написаний сучасною українською письменницею й волонтеркою Людмилою Охріменко, отримав спеціальну відзнаку міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» як найкращий роман на воєнну тематику 2021 року.

«…учитель носив своє минуле в своїх очах, і воно палало там, як вогонь у храмі. Щоб вогонь не згасав, він підкидав туди шматки свого серця»

Грегорі Девід Робертс, «Шантарам»

Цими рядками «починається» твір. Я не одразу зрозуміла їх, але зберегла у пам’яті. Є речі, для усвідомлення яких потрібно пройти весь шлях – і лише тоді те, що на поверхні, набуде значення.

Охріменко Л.
Оскар / Людмила Охріменко. – 2-ге вид., вип. і доп. – Житомир : ТОВ «Видавничий дім «Бук-Друк»», 2022. – 220 с.

У книзі йдеться про долю кримського татарина – українського офіцера-розвідника, який на початку 2015 року потрапив у полон до окупантів, що оточили його будинок у Донецьку. Прагнучи врятувати дружину, він добровільно здався. Головного героя, чиїм позивним і «названий» роман, звати Руслан (ім’я тюрксько-перського походження, у перекладі означає «лев»; письменниця наголошує, збіги з реальними іменами випадкові).

Увесь твір зітканий із менших та більших голок, що боляче вриваються під шкіру, виштурхуючи зі звичного ритму життя – ця книжка перекидає читача в сірі вогкі підвали окупованого міста, із натурною точністю вимальовує божевільні садистські гримаси колаборантів, росіян та інших нелюдів, подроблює кістки, залишає незагоєні шрами. Незважаючи на те, що авторка мала намір зробити текст легшим, ніж тему, – читається боляче. Саме тому на думку й спала назва «Коло з гострими кутами»: коли життєвий простір звужується до розміру власного серця й розуму, а звичний – нехай і без того жорстокий світ загартованого воєнним досвідом чоловіка – вироджується остаточно, скидання масок і встромляння заліза неуникне. Гостросюжетність і динамічність не залишає простору, щоб перевести подих: це постійно стиснутий і напружений м’яз, що пульсує в кінцівках чи ребрах під час тривалого бігу в стані афекту.

Оскар – природжений воїн-месник, але разом з тим і людина, яка прагне розуміння. Він перебуває в межах особистих категорій ВІРИ (у…) та ДОВІРИ (до…), керуючись якими, обирає найкращі шляхи, щоб не схибити на слизькій і небезпечній дорозі до свободи. Його особиста свобода є лише одним із чинників свободи загальноукраїнської. Як зауважив німецький публіцист і письменник Людвіг Берне (1786–1837), «Немає людини, яка б не любила свободу; але справедлива людина вимагає її для всіх, а несправедлива – лише для себе». Головний герой, однозначно, людина справедлива.

У романі фактично немає прийомів з бойових фільмів або мелодрам. В основі «Оскара» – реальна розповідь про воїна, якому довелось подолати весь шлях фізичних та моральних тортурів, зраду й зречення з боку своїх, втрати. Це особиста та професійна біографія героя, що вижив; історія чоловіка, який, попри все, не лише вистояв, але й вчинив гідну помсту; історія мусульманина, чиїм особистим обов’язком став захист рідного міста та країни. До того ж – це твір про людину в людині та про людину в вирі воєнних подій, про всеохопне антигуманне жахіття принесеного загарбниками існування, про цілеспрямоване бажання бути господарем власного життя і дому. Втративши все, він зміг не лише встояти, але й зберегти в серці жагу до життя, нестримне прагнення бачити світло навіть у найтемніших катівнях... 

Нагадаю, що презентація "Оскара" та творча зустріч з авторкою відбулась у стінах ЧОУНБ імені Михайла Івасюка 24 серпня 2022 року. Цю та інші книжки письменниці можна взяти в фондах відділу абонемента.

Марина Горбатюк

ПРО дискусію "Мистецтво під час війни (?)"

21 серпня у тренінговому центрі ЧОУНБ імені Михайла Івасюка було проведено дискусію «Мистецтво під час війни (?)». Захід модерували бібліотекарка відділу абонемента Марина Горбатюк та поетеса, літературознавиця Інґа Кейван.

Учасники обговорювали актуальні проблеми, що виникли в українському культурному просторі після 2014 року. Зокрема порушили такі теми:

☝  Де межа введення воєнної тематики в мистецтво та літературу
☝  Письменники-воїни, письменники-невоїни, неписьменники-воїни (поетичні й прозові рефлексії на Першу світову війну найшвидше створили безпосередні учасники бойових дій, 18-20-річні юнаки «втраченого покоління», як їх згодом назвали).
☝  Які зміни вже відбулися у нашій мові та літературі?
«Хроніки» (літописи війни) як особливий різновид художньої(?) літератури.
☝  Емоція чи рефлексія?

Також звернули увагу і на те, для кого ж створене «мистецтво воєнного часу»: для поколінь сучасників чи наступників (як закріплення досвіду, пересторога тощо)? Із пошуком відповіді на це запитання пов’язана проблема загальнолюдської універсальності, навіть канонічності. Наразі складно визначити, яким має бути, наприклад, текст або фільм про російсько-українську війну, щоб він став класикою і залишився актуальним не лише для українців.

Митці все ще перебувають в стані емоційного напруження, адже й війна досі триває. Учасники дійшли до висновку, що прагматичне ставлення до подій, холодний розум та можливість аналізувати й описувати травматичні події, з огляду на досвід різних (зокрема й нашого) народів, з’являються лише ПІСЛЯ її завершення. Необхідна дистанція та час для осмислення. Починаючи з 2014 року українська література відчутно змінилась: відбувся масовий прихід людей, які, можливо, за інших обставин не почали б писати; з’явились нові літературні архетипи героїв + поглибилось розуміння архетипного ворога (особливо – внутрішнього).

Учасники у двох групах працювали над визначенням за і проти «введення» теми війни у мистецтво – це й стало червоною ниткою всього полілогу-дискусії. Кожна група обрала з десяток аргументів на підтвердження запропонованої для роботи тези.

Зрештою, як казала польська художниця й письменниця Яніна Іпохорська, «дискусія можлива лише між людьми з однаковими поглядами».

Текстові пазли Юрія Іздрика (до ювілею письменника)

Юрій Іздрик народився 16 серпня 1962 року в Калуші (Івано-Франківська область) – український прозаїк та поет, культуролог, автор концептуального журнального проєкту «Четвер».

Перші вірші написав у 14 років (щоправда російською мовою). Закінчив музичну школу, клас віолончелі та фортепіано, самотужки опанував гру на гітарі та мандоліні; шанувальники творчости Іздрика мають змогу слухати деякі його поезії в музичному супроводі. Втупив до Львівського політехнічного інституту, згодом працював інженером на Івано-Франківському заводі автоматизованих ливарних машин (1984–1986), згодом — у Калуському науково-дослідному інституті галургії (1986–1990). У студентські роки вивчав історію мистецтва, відвідував публічні лекції з мистецтвознавства, грав у рок-гурті, брав участь у постановках самодіяльного студентського театру.

Активно включився в мистецьке життя наприкінці 80-х (в 1989 р. розпочалася історія легендарного журналу «Четвер»). Наступного року познайомився з Юрієм Андруховичем. Іздрик запропонував йому разом випускати «Четвер», на що той погодився. Перші вірші Іздрика з'явились у 90-х роках у самвидавних журналах «Відрижка» (Польща) та «Четвер». Деякі критики навіть стверджували, що Іздрик – це фікція, псевдонім Андруховича. У їхніх творах справді перегукуються певні сюжети, герої та навіть фрази, але це й не дивно. Вони стали творцями станіславського феномена, в якому чи не найповніше втілений український варіант постмодернізму. Це своєрідне мистецьке угрупування літераторів Івано-Франківщини. За визначенням самих учасників, їм притаманне прагнення ввібрати в себе всю культуру останніх ста років, двері до якої несподівано широко розчинилися. Вперше визначення феномена сформулював у 1992 році Володимир Єшкілєв під час дискусії на виставці «Рубероїд». Саме у Франківську 90-х років відбулась своєрідна децентралізація українського мистецького середовища. У знаковому есе «Станіслав: туга за несправжнім» Іздрик описував принади тих часів:

«Я не живу в Станіславі. Я з’явився сюди ненадовго, власне кажучи, мене вже немає тут. Однак моя поява була вчасною. Я зловив те, що виникло непомітно і зникло безповоротно, – НЕСПРАВЖНЄ. Це швидкоплинне НЕСПРАВЖНЄ було єдиним справжнім, яке належало цьому місту. Все інше виявилося СПРАВЖНІМ, а тому, за неминучістю тавтонімічних обмежень, – не зовсім справжнім».

Український постмодернізм хронологічно дещо відстав від європейського з об’єктивних причин (на Заході почав вирізнятись ще з кінця 60-х рр., до нас дійшов лише на початку 90-х): культурне життя в союзі – закрите радянською «залізною завісою», тож українські літератори та художники не могли брати повноцінної участі у світовому мистецькому процесі. Ще в 80-х рр. творці вітчизняної сучасної української літератури були не знайомі між собою, інакше кажучи – «поза контекстом»: Юрій Андрухович вчився на Вищих літературних курсах при Літературному інституті в Москві, Тарас Прохасько служив в армії, а сам Іздрик був ліквідатором на ЧАЕС.

Після літературного дебюту він ненадовго пішов з літератури. Окрім редакції «Четверга», почав активно займатися малярством (1990–1994), деякі роботи можна знайти у вільному доступі. Брав участь у численних художніх виставках: «Провінційний додаток № 2» (1991), «Пасаж-1» (1992), «s-об'єкт» (1993), бієнале «Імпреза» (1993), «Дні сучасного мистецтва у Львові» (1994), «Повернення в Калуш» (1994) та ін. Упродовж чотирьох років заробляв на життя малюванням: деякі роботи зараз перебувають у приватних колекціях та галереях України, Польщі, Німеччини, Австрії, Іспанії, США, Таїланду. 

Ю. Іздрик, "Профанфас"

Згодом Ю. Іздрик поступово повертається до письменницької діяльності. У 1994 р. з'явилася перша «легітимна» публікація повісті «Острів Крк» (1994). Критика позитивно оцінила цей твір, він вийшов друком окремою книгою у 1998 р. під назвою «Острів Крк та інші історії». Справжнім злетом у літературній творчості Юрка Іздрика став роман «Воццек» (1998), у якому автор по-справжньому розкрив своє обдарування. Перший наклад цієї «книги про сни у снах» (за визначенням В. Габора) продали за тиждень.

У 2013 р. була оприлюднена перша поетична збірка письменника. Автор сприймає свою поетичну творчість виважено та самокритично, в одному з інтерв’ю зазначив: «З 2-3 тисяч написаних мною віршів, може, назбирається сотня таких, за які не соромно. От зараз повинна вийти збірка «the best» – побачимо. Там є випадки вдалої риторики, але… Це образно убога поезія, там здебільшого перехресне римування, бідні рими. Це такий Коельйо в поезії. Вірші для тих, хто не потребує особливої вишуканості. Навіть сотня моїх найкращих віршів – це (за моїми внутрішніми відчуттями, бо література – не спорт) зовсім не той ареал, де живуть Калитко, Жадан, Бабкіна і багато інших, кого я вважаю поетами». 

Пропонуємо до перегляду відеовірш на текст «You know» зі збірки «Меланхолії» (авторка ідеї – Яна Ремська, читає Марина Горбатюк, операторська робота, монтаж – Катерина Омельяненко).

"You know" Іздрик

Також працівники відділу абонемента підготували книжкову викладку «Текстові пазли Юрія Іздрика».

Використано матеріали з інтернет-ресурсів

Підготувала Марина Горбатюк

 

 

Архетипи ворога в українській літературі

За   К. Г. Юнгом, підсвідома сфера психіки кожної людини містить приховану пам’ять про історичний досвід предків, яка виявляється в архетипах, що закарбовані генетично і є психологічним корінням, рушієм багатьох вчинків.

У літературознавстві це – модель, за якою формується певний твір; вона відтворює універсальні сенси, спроєктовані у символах, виражені у міфах: часто –  за допомогою повторюваних образів, сюжетів, мотивів у фольклорних і літературних творах. Однією з основних властивостей літературного архетипу є його типологічна стійкість і високий ступінь узагальнення. Прообрази колективного несвідомого тісно пов’язані з переживанням конкретної людини тому символічним способом виражаються важливі позаіндивідуальні універсальні ідеї. Класичними «вічними образами» у світовому письменстві вважають Прометея, Федру, Медею, Мойсея, Каїна, Вічного Жида, Дон Кіхота, Дон Жуана, Гамлета, Фауста та ін.

Українські національні архетипи виявлені як символи у міфах, казках, фольклорі, обрядах, традиціях, і є узагальненням досвіду наших предків. Наша культура та національні архетипи пройшли тривалий час формування, становлення і розвитку з найдавніших часів і до сучасності. На розвиток впливали природні умови географічного положення, території, міграційні процеси, історія, сусіди, інші культури. Спільною ознакою українців є домінування емоцій та почуттів над мисленням і волею, що часто робило наших предків вразливими до агресивних та підступних дій більш колективно-організованих сусідів.

У народній свідомості (так само, як і в літературі, що є віддзеркаленням світогляду окремого автора-представника народу або цілого колективу) сформувався архетип зовнішнього та внутрішнього ворога. Зовнішній, за словами Володимира Даниленка, «об’єднує націю, підштовхуючи її до змагання у науковій, військовій, духовній сферах», цим відточує характер та силу духу.

 

Класифікація В. Даниленка (із книжки «Лісоруб у пустелі»)

1. Міфічний ворог. Антигерой у фольклорних текстах (міфи, легенди, народний епос, думи тощо). У народних казках міфічний герой має образи Змія, Песиголовця, русалок, персоніфікованих природних стихій, Лиха, злих братів чи сестер тощо. У народних піснях в образі ворога нерідко постає зла свекруха, що звела у домовину молоду невістку.

Песиголовці. 

В одній з купальських пісень про брата, який забиває насмерть сестру, Каїновий злочин зображено через втручання потойбічних елементів, зокрема – голосу (текст за Ф. Колессою; подаю зі збереженням авторського правопису): 

Торох торох да по дорозї,
Голос голос да по дуброві...
Що-ж то за торох по дорозї?
Що-ж то за голос по дуброві? –
Ой то брат сестру зарубать хоче,
А сестра в брата да просила ся:
"Ой братїку, мій голубчику!
Не рубай ти мене й у субітоньку,
Зарубай ти мене й у недїленьку.
Й у недїленьку рано по раненьку
Посїчи ти мене да на дрібен мак
Да посїй ти мене й у трох городочках,
А й уродить ся да тройзїллячко...
Що перве зїля, – тож василечки,
А друге зїля – тож барвіночок
А третє зїля – тож любисточок.
Що любисточок задля любощів,
А барвіночок задля дївочок,
А васильочок задля пахощів.
І до церкви йдуть і васильки несуть,
І мене спомянуть і тебе прокленуть.  
 
Цікаво, що міфічним ворогом є Смерть, яку ми, так само, як і більшість європейських народів, уявляємо з косою в руках:
Я по городу ходила, білі рученьки ломила;
А за мною молодою ходе смертонька з косою:
Хоче-ж мене умертвити, ще й косою закосити.
"Ой смерть моя, рідна мати, чого ходиш коло хати?
Лїта-ж мої молодії, в мене дїточки малії! –
Підожди-ж ти час годину, поки зберу всю родину!" –
"А я-ж тебе усе ждала, та все-ж тобі догожала; –
Ти все в питках, ти все в гульках, а об смерти нема думки".
Поки родинонька зійшла ся, душа з тїлом розійшла ся.
Оцеж тая шлях-дорога, що несуть тїло до гроба:
Без кадила, без сьвітила, так ти душе заробила.
На цім сьвітї панувала, душі царства не придбала".

В українській традиції стару кістляву жінку з косою називають Кирпою, проте Смерть також може з’являтись у різних образах (зокрема, як птиця-качка, що перетинає водне плесо – пригадайте «Пливе кача по Тисині»). Міфічні герої не мають реальних історичних образів: вони всесильні та нереальні, зведені до символу.

2. Історичний ворог. Українські землі розташовані на торгових шляхах, що сполучали Європу з Азією, через бажання наживи інших племен та народів ця територія завжди була джерелом спокуси. У ІV–VІІ ст. історичними ворогами наших предків були готи, за часів Русі – хозари, печеніги, половці; у середньовіччі – іноземна шляхта, турки й татари, згодом – московити. Особливо після скасування гетьманського устрою (1764), ліквідації Запорізької Січі (1775), знищення залишків української автономії (1781) та десятків інших наказів, виданих самопроголошеними імператорами та імператрицями, яких після 1917 р. замінили партією і «вождями». росія не приховує експансивних намірів і веде з Україною безперервне інформаційне, культурне та економічне протистояння, що в 2014 р. вибухнуло нападом на Сході, а з 24 лютого – повномасштабною війною.

Маніфест про ліквідацію Січі

У вірші Павла Вольвача «Он розсунув обаполи міста…» є рядки:
Хай розчавили лаптями груди,
Та прогледіли слово моє.
Їм здавалось уже –
               тут ніколи
                     нічого
                         не буде,
А я – є!

Цей вірш є показовим з точки зору історії виживання українців: лише вироблення спротиву до слабкості допомагає не занепасти народу, що перебуває на межі поділу світу на цивілізацію та варварів.

Тема історичних ворогів – одна із найважливіших у свідомості нашого народу. Їх можна побачити навіть на зображеннях Страшного Суду, який зазвичай розміщували на західній стіні в українських церквах. Всю історію України-Руси йшла боротьба людини з агресивним кочовим степом, що простягався від Монголії до гір Кавказу. Українці стали прикладом рідкісної в історії людства перемоги осілої культури над тиском кочівників-завойовників.

 

3. Внутрішній ворог – роз’єднаність української нації, яничарства (а це, як зауважує Неоніла Стефурак – національне ренегатство, що має в Україні давні традиції):

У 1665 р. гетьман І. Брюховецький добровільно віддав Москві залишки прав України на державний устрій. У 1669 р. полковник Дем’ян Многогрішний, за порадою Лазара Барановича, зрадив гетьмана Петра Дорошенка. У всі століття були свої внутрішні вороги: жадібність до слави та грошей штовхала безбатченків на підступні кроки, від яких часом страждали десятки тисяч невинних людей.

Сучасна українська література створила галерею внутрішніх ворогів, які шкодили і шкодять своєму народові. В. Даниленко навіть зазначає, що в Україні існує культ блудного сина, який служить ворогам (тоді як вірні діти цієї країни  гинули на чужині попри навіть їхнє бажання жити на своїй землі).

Не ждіть пророків із чужих країв:
на Соловках нема вже солов’їв!
Гойдають пташенят, сліпих і кволих,
Вітчизни упосліджені гаї –
і ті малята вже зривають голос.

Не навчені співати оди лжі,
із Соловків не вернуться мужі:
їх принесли, холодними, додому –
і землі розступилися чужі,
а власну й досі злякано судомить.

Героям – слава, пам’ять… і хрести!
Раз укопати – більше не нести,
і можна розговлятись на майдані…
Горить калина – стидно їй за тих,
осолов’їлих, що піють осанни.

Заблуди блудять і в своїх краях…
Іуди приручають солов’ят…
Торгують свіжим лавром златоусти…
Осика не тремтить, бо нічия:
немає крайніх навіть для мотузки (Наталка Фурса).

  

4. Ворог у собі – неаргументований страх перед своїми співвітчизниками, ментальне малороство, байдужість. Ліричний герой або ж персонаж-пристосуванець – внутрішній ворог, що служить водночас добру і злу. Чи не найкраще відтворено це у вірші Павла Вольвача «Мене там зроду не було» - автор «виводить на світло» обережного українця, який в момент страху відрікається від усього українського, кається:

Мене там зроду не було,
Чи, може, хто б сказав: «Не бу́ло».
І холодить трамвайне скло
Моє чоло. Але не дуло.
 
І все вирує каламуть,
Куди й мене подолучали.
Але ж ідуть... Вони ідуть –
Бліді, вухаті галичани...
 
Який то день, який то рік,
Що очі – зимні та наївні?
Вони за мить помруть навік,
Та шепчуть: «Слава Україні...»
 
За що їй слава? Океан
Ніщоти й безуму. І тільки.
Вона – туман, вона – обман,
Вона – то просто дим з гвинтівки.
 
Та на гробках надій і вір
Здригаюсь від терпкого права
Шептать, собі ж наперекір,
Хоч подумки: «Героям слава!»

Г. Лебон зазначав: "Не лише живі, а й мертві відіграють значущу роль у сучасному житті будь-якого народу. Вони творці його моралі та несвідомі рушії його поведінки. Життя будь-якого народу і всі прояви його цивілізації складають просте відображення його душі. Ні випадок, ні зовнішні обставини, ні особливо політичні інститути не відіграють головної ролі в історії народу". Архетип ворога дає уявлення про здатність культури (в основі якої перебуває колективне, народне пізнання світу) чинити опір зовнішній агресії та колабораціонізму, що свідчить про боротьбу за єдність нації.

Використано матеріали паперових та цифрових видань

Підготувала Марина Горбатюк

Жінки Пантелеймона Куліша

Нема в нашій літературі більш химерної постаті, ніж Панько Куліш. Це була людина з тисячею масок.

Дмитро Донцов

Колаж О. Котиса

Пантелеймо́н Кулі́ш (26 липня (7 серпня) 1819 Вороніж, Чернігівська губернія, – 2 (14) лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село Оленівка, Борзнянського району Чернігівської області) – український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки української мови, яка лежить в основі сучасного українського правопису. Найбільше відомий як автор першого українського історичного роману «Чорна рада» та як перекладач Біблії.

Пантелеймон Куліш ще за життя став класиком української літератури, проте що ми знаємо про нього поза межами шкільної програми? Сьогодні спробуємо доторкнутися до однієї з його іпостасей – платонічного донжуана родом із ХІХ століття. Жінки – одна з найбільших пристрастей романтичного шукача; більше, ніж їх, письменник любив лише літературну працю, а вона, як відомо, вимагає постійного надиху:

А ти, моє надиханнє спасенне,
Моя ти Музо, в образі любові!
Покинь бідолаху на життя злиденне,
Іди собі на береги дніпрові.
 
Там люде в темряві сидять глибокій,
Ти їх освітиш сяєвом небесним.
Я ж тут од мук спочину, одинокий.
Дознаю щастя прахом безсловесним.

(П. Куліш, «До кобзи та до Музи»)

І в творчості, і в особистому житті він нерідко гіперболізував та драматизував – таким був дух його бурхливої епохи, дух українського романтизму. Куліш не терпів навіть найменших виявів «неповаги» (чи-то відмова жінки, чи пропозиція віддати редаговані ним твори на повторне редагування), це неуникно викликало образу та душевні страждання.

Автопортрет П. Куліша, поч. 1840-х. рр. 

Юрій Шевельов у статті «Кулішеві листи і Куліш у листах» пише: «Поміж його сучасниками на Україні листи Куліша унікальні своїм темпераментом, своєю філософією і своїм стилем. Нема сумніву, що Куліш палко і пристрасно вірив у свої погляди. Але, як, мабуть, кожного пророка, вчителя і лікаря, його також захоплювала можливість (здебільша уявна) маніпулювати людьми. У своїй російськомовній повісті «Яков Яковлевич», якоюсь мірою побудованій на спогадах дитинства, Куліш пише про себе в школярському віці: «Я воодушевлялся собственною своє'ею речью. Воображение моё играло, как мотылек в лучах солнца. Я приходил в волнение, как чародей, обьявляющий убогим людям блестящую будущность. Но это не мешало мне следить за впечатлениями, какие мой рассказ производил на Якова Яковлевича»».

Повчальність та любов справляти враження супроводжувала письменника завжди. Він вів незбагненно велике листування з різними людьми. Більшість романів із жінками «відбувалися» в  епістоляріях; саме таким любовним інтригам митець надавав перевагу, адже вони ні до чого не зобов'язували.

Певно, найдетальніше його особисте життя дослідив український письменник та науковець Віктор Домонтович (1894–1969) у творі «Романи Куліша» (1930). Книжка написана у жанрі романізованої біографії (це скорочена, літературно оформлена монографія): розповідь про стосунки з жінками, на чому й зосереджено увагу автора; суспільну та творчу діяльність головного героя у 1856–1862 рр. – у вік розквіту та зрілості (38-42 роки). Панталеймон Куліш – цей культуртрегер та європеїст – був «великою науковою любов’ю» Віктора Петрова (Домоновича), «піонерові з сокирою важкою» він присвятив чи не найбільше своїх статей.

Інший дослідник життя та творчости письменника, Євген Нахлік (нар. 1956) зауважив: «Як мужчині й письменникові, Кулішеві для душевного комфорту і творчого натхнення потрібна була жіноча увага. Його цікавило, чи здатен він зачарувати собою жінок, наскільки вони можуть захопитися ним. Насамперед йому йшлося про те, щоб закохати в себе дівчину або чужу жінку. Цього й досягав він у першу чергу, а не реальних ближчих, надто ж сексуальних, зв’язків – хоча й солодких, але неминуче обтяжливих, та й осудливих з морального погляду».

Був одружений із молодшою на 9 років Олександрою Білозерською (творчий псевдонім – Ганна Барвінок). Познайомився з Лесею через її брата Василя Білозерського. Вони разом приїхали до Мотронівки, де вперше П. Куліш побачився з майбутньою дружиною. Стосунки між ними складалися не просто, до того ж не одразу він звернув увагу на дівчину: спершу предметом його захоплення була старша сестра Лесі. Лише під час других відвідин Мотронівки помітив Олександру, втім, коли посватався, отримав відмову від матері. Ображений Куліш намагався забути про дівчину, тим паче у його житті з’явилась інша – Оля Плетньова. 

З нею не склалось, тож незабаром Куліш повертається на хутір: цього разу мати була не проти. Можливо, побачила в ньому перспективного й амбітного чоловіка. Молоді повінчалися 24 січня 1847 р. в Оленівці у Воздвиженській церкві. Старшим боярином на весіллі був, як відомо, Тарас Шевченко.

Через три тижні після весілля Куліш записує в своєму щоденнику : «Розумію, як багато моя дружина повинна мати глузду, щоб назавжди зберегти мою прихильність. (…) Справді, ніколи в житті я не мав так багато влади над своєю прикрістю, як після того, коли одружився. Дріб’язковість жіночих бажань і незадоволення з того в дивний спосіб обертають мою душу до ідеалу високого терпіння. Іноді мовчати для мене – справжня втіха, особливо коли згадаєш, що, втручаючись в дрібні суперечки з жінками, ставиш себе на одну з ними дошку...». 

Невдовзі після весілля, під час перебування у Варшаві, його заарештували нібито за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Долю Куліша вирішував особисто імператор Микола I. Було видано наказ на заслання до Вологди без права працювати в системі освіти, а також писати й публікувати твори. Дружина письменника вмовила царя пом’якшити вирок, тож хворому на легені чоловіку замінили Вологду на Тулу. Куліш назавжди залишився під наглядом поліцаїв.

Час після повернення з тульського заслання – роки невизначеності, сумнівів та вагань. Він не знає, що йому робити, за що взятись, де оселитись, якій справі віддатись. Як сам себе називає, «людина, що зіскочила з рейок». Усвідомивши плинність днів, у 1856 р. їде в Україну, щоб надихнутися, набратись свіжих поетичних вражень. Його молодість минула за рукописами, перекладами, книжками: Куліш почуває себе старим, тож шукає справжнього емоційного поштовху.

Єлизавета Юскевич-Красковська, Олександра Милорадовичівна, Марко Вовчок, Ганна фон Рентель, Параска Глібова, Агрипина Ніколаєва – цей список позашлюбних коханок не є вичерпним.

Першим «забороненим» захопленням Куліша невдовзі після приїзду в Україну стала 16-річна Маня де-Бальмен, графська дочка, яка попри те була справжньою «сільською панночкою»: у ній не було навіть натяку на пафосний аристократизм, вона мала жвавий розум і не боялась фізичної праці. Така природність і простота сподобалась письменнику, втім, з молодою Манею він не фліртує, а радше вивчає її, бере на себе обов’язок наставника та ментора. Його еротика – педагогічна. 

Нерідко траплялося так, що Куліш спілкувався з кількома жінками одночасно.

Подорожуючи Україною, він приїхав до Тарнавських у Качанівку, де познайомився з дрібними поміщиками Милорадовичами. 4 вересня 1856 написав першого листа до однієї з дочок, Олександри Милорадовичівни. Стосунки з нею можна назвати «пісенним романом»: її мелодійний голос, її спів став для митця Новалісовою «блакитною квіткою». Так само, як і Маню де-Бальмен, Милорадовичівну Куліш намагається виховувати, роблячи з неї слухняну ляльку. 

Друга половина 50-х рр. – критичний час в особистому житті письменника. 9-літній шлюб з Олександрою Білозерською перетворився на тяжку ношу, Куліш вважає її малоосвіченою й малописьменною, його дратує невміння одягатися... З нею добре лише на хуторі, проте його стихією була столиця. Дружина знала про інтриги чоловіка: на фоні сильних переживань у неї загострюється нервова хвороба, тож 1857 року  Олександра повертається до рідної Мотронівки. Куліш залишається у Петербурзі.

П. Куліш та Олександра Білозерська (Ганна Барвінок), 1877 р

Від жінок письменник вимагав покори та непомітності, проте закохувався в бунтівних емансипанток, до останнього намагаючись змінити їх. Незабаром  Милорадовичівна починає набридати письменникові: він знайомиться і закохується у «жінку-чоловіка» – Марію Вілінську (псевдонім Марко Вовчок). І цей роман, як стверджує В. Домонтович, був зовсім таки не платонічним.

Для Куліша «весь світ змикається у Марку Вовчку», вона – образ нової, емансипованої жінки, яка, попри свою скромність та стриманість, завжди була в центрі уваги, а особливо – в чоловічій компанії. Куліш починає набридати своїми пересторогами та повчаннями – після спільної поїздки за кордон їхнє спілкування припиняється.

Ще два романи з жінками припадають на 1860 рік: з Параскою Глібовою, дружиною Леоніда Глібова (у Чернігові), та з Ганною Рентель (у Полтаві). Параску привабив запальний, таємничий коханець на противагу млявому й хворобливому чоловікові. Після від’їзду спілкування тривало в листах, в одному з них Куліш писав: "Ви мене помолодили в Чернігові, але коли я поринув у свою сферу, знов зробився таким, як був раніш. У Вас в Чернігові якось молодо живеться, але так не можна жити завжди. Обіймаю Вас і міцно цілую. Любіть мене, скільки я цього вартий. Я не вартий великої любові: я надто розкидаюсь в усі боки». Пообіцявши їй, що приїде до Чернігова, сам їде за кордон.

Пізніше в тому ж році Куліш приїздить до Полтави до давнього приятеля Пільчикова, де знайомиться з молодою вродливою панянкою Ганною Рентель. Саме в той час у Рентель був закоханий і Олександр Кониський, упродовж певного часу чоловіки "змагались" за прихильність дівчини.

Чи не найглибше після Марка Вовчка письменника вразила Горпина Ніколаєва. «Саме роман із Горпиною, – стверджує Євген Нахлік, – став для Куліша вершиною його позашлюбних шукань». І саме вона, Горпина Ніколаєва, є тією «таємничою київської інституткою», про яку дослідник уже писав у «Подружньому житті і позашлюбних романах…».

Життя і творчість Куліша – справжній роман, який заслуговує стати кіносценарієм. Книжки (його і про нього) є у фондах відділу абоменента.

Використано матеріали з інтернет-ресурсів.

Підготувала Марина Горбатюк

Війни свідомості // до дня народження Деніела Кіза

Деніел Кіз народився в Нью-Йорку 9 серпня 1927 року. Відомо, що по лінії матері рід Деніела походив з України – сам розповідав про це у своїх інтерв’ю. А от про батька інформації мало: відомо, що прибув до Америки «з Російської Імперії», до якої у таких формулюваннях зараховують і тодішні колонізовані землі, отже, цілком ймовірно, що міг емігрувати з території сучасної України. Втім, це не має документального підтвердження, тож залишається лише одним із припущень. У деяких джерелах зазначають, що батьки – Вільям Кіз, власник магазину вживаних речей, та Бетті Аліцькі, яка працювала косметологом, – були єврейськими мігрантами.

(Деніел Кіз справа)

Після школи майбутній письменник вступив до Нью-Йоркського університету, який покинув у 17-річному віці. Вільний час присвятив цивільному флоту, вийшовши в море у складі морської служби США. Згодом продовжив навчання, здобув ступінь бакалавра у галузі психології в Бруклінському коледжі.

Після коледжу почав працювати у видавничій сфері, був помічником редактора журналу «Наукова фантастика», редактором журналу «Наукові історії Марвел», займався фотографією.

Робота з коміксами є відносно малодослідженою сторінкою біографії Деніела Кіза. Нині автор багатьох бестселерів відомий у світі більш як письменник, проте все починалося з графічних романів. Йому доводилось нашвидкуруч створювати сценарії та діалоги для коміксів. Журнали виходили друком у м’якій яскравій палітурці, а сюжети історій не відзначались глибоким сенсом. Назви промовисті: «Люди-краби», «Грішна лялька», «Людина-Божевілля».

Ось, наприклад:

«Одна з наших могил щезла!» (One of our Graveyards is Missing!)

Комікс надрукований у журналі Journey into Unknown Worlds в грудні 1952 року. Читачів хвилювало запитання: хто пограбував наповнену трупами могилу на єдиному кладовищі в маленькому містечку? І куди зникли мерці з розритої могили?..

Цікаво, що в один із періодів свого життя, під час роботи у редколегії «Atlas Comics», Деніел Кіз співпрацював зі Стеном Лі (один із засновників Marvel Comics та батько величезної кількості супергероїв).

Також письменник професійно цікавився наукою, свого часу захистив дисертацію з філології (згодом викладав англійську мову і літературу, вів курси письменницької майстерності в різних університетах).

Цього року іменинник міг би відзначати свій 95-й день народження, втім, 15 червня 2014 року стежка його земного життя обірвалась: причиною стало ускладнення від пневмонії.

Вшановувати письменника найкраще, читаючи його твори. Загалом Деніел Кіз написав 10 книжок. Популярність здобув ще на початку творчої кар’єри – завдяки дебютному твору «Квіти для Елджернона», що спочатку вийшов як оповідання під назвою «Мозковий штурм». Згодом розширив його до роману. У 1968 році режисер Ральф Нельсон зняв за цим твором фільм "Чарлі". За роль Чарлі Гордона актор Кліфф Робертсон отримав премію "Оскар".

Успіх дебютної праці був настільки великим, що Деніел Кіз став єдиним автором, якому вдалось отримати дві найпрестижніші в англомовній науковій фантастиці нагороди за два твори з однією назвою (премію "Х'юго" (1960) за оповідання та премію «Небола» (1966) за роман). До речі, роман «Квіти для Елджернона» ще за життя письменника був включений до шкільної програми в США. Твір перекладено багатьма мовами, його вивчають у школах і коледжах по всьому світу.  Пошта письменника була переповнена листами читачів, тож, аби відповісти на всі запитання, у 2000 році він пише автобіографічний роман «Елджернон, Чарлі і Я: подорож письменника».

Велику увагу Деніел Кіз присвятив психіатричному феномену – синдрому множинної особистості (психічний феномен, за якого людина поводиться так, ніби володіє двома або більше різними особистостями, або еґо-станами), який і досі є несповна вивченим, а упродовж тривалого часу взагалі не був визнаний лікарями. Про це унікальне явище йдеться у творах «П’ята Саллі», «Таємнича історія Біллі Мілліґана», «Війни Міллігана: Правдиве продовження».

Мистецьке бачення людини з множинною особистістю

 

З-поміж цих творів найбільш популярним є «Таємнича історія Біллі Мілліґана», що грунтується на реальних подіях – розповідь про чоловіка, у свідомості якого «мешкали» 24(!) особистості. Один із днів головного героя розпочався із брязкоту залізних наручників та фрази «ти можеш зберігати мовчання». Біллі звинувачують у скоєнні численних злочинів, поліція має беззаперечні докази, але спершу доведеться з’ясувати, чи хлопець – лише хороший актор, чи він справді має психічні розлади. Автор особисто спілкувався з підозрюваним, тож ця книжка стала художнім психологічно-біологічним дослідженням. Власне, реальна основа – є однією із найбільших принад для читачів, завдяки розповіді про Мілліґана Деніел Кіз розкрився як детектив-розслідувач.

Досі існують припущення (навіть доволі обґрунтовані теорії), що вся історія з головним героєм – це велика містифікація, проте вона стала беззаперечним прецедентом як для американського правосуддя, так і для світової психіатрії. І сама історія, і книжка викликала великий резонанс, тож 1994 року Деніел публікує менш популярне продовження – «Війни Мілліґана» (найбільшої популярності твір зажив у Японії – можливо, навіть, більшої, аніж в Америці).

Відзначають, що авторський стиль Деніела Кіза складно назвати новаторським, його мова не надто по-письменницьки вишукана, він не зловживає патосними метафорами... Проте у чому секрет привабливості для такої широкої, різношарової авдиторії? У своїх книгах він намагається пізнати глибини людської підсвідомості, а, відверто кажучи, робить це професійно й легко: без дидактики та настанов показує те, якою є роль аґресії, страху, озлобленості, ненависті у формуванні соціуму.

У фондах відділу абонемента є широкий вибір книжок Деніела Кіза:

Кіз, Деніел.
Відверто про Клавдію : роман / Д. Кіз ; пер. з англ. Д. Петрушенко. – Харкiв : Клуб сімейного дозвілля, 2019. – 320 с.

Кіз, Деніел.
Війни Міллігана : роман / Д. Кіз ; пер. Т. Івченко. – Харкiв : Клуб сімейного дозвілля, 2018. – 384 с.

Кіз, Деніел.
Доторк : роман / Д. Кіз ; пер. з англ. В. Куча. – Харкiв : Клуб сімейного дозвілля, 2019. – 256 с.

Кіз, Деніел.
Квіти для Елджернона : роман / Д. Кіз. – Харкiв : Клуб сімейного дозвілля, 2015. – 304 с.

Кіз, Деніел.
Притулок пророцтв : роман / Д. Кіз ; пер. з англ.: С. Берлінець, В. Куча. – Харкiв : Клуб сімейного дозвілля, 2019. – 320 с.

Кіз, Деніел.
П'ята саллі : роман / Д. Кіз ; пер. з англ. В. Куча. – Харкiв : Клуб сімейного дозвілля, 2017. – 352 с.
 
Кіз, Деніел.
Таємнича історія Біллі Міллігана : роман / Д. Кіз ; пер. з англ. О. Стусенко. – 3-тє вид. – Харкiв : Клуб сімейного дозвілля, 2019. – 512 с.

Використано матеріали з інтернет-ресурсів

Підготувала Марина Горбатюк