Архетипи ворога в українській літературі

За   К. Г. Юнгом, підсвідома сфера психіки кожної людини містить приховану пам’ять про історичний досвід предків, яка виявляється в архетипах, що закарбовані генетично і є психологічним корінням, рушієм багатьох вчинків.

У літературознавстві це – модель, за якою формується певний твір; вона відтворює універсальні сенси, спроєктовані у символах, виражені у міфах: часто –  за допомогою повторюваних образів, сюжетів, мотивів у фольклорних і літературних творах. Однією з основних властивостей літературного архетипу є його типологічна стійкість і високий ступінь узагальнення. Прообрази колективного несвідомого тісно пов’язані з переживанням конкретної людини тому символічним способом виражаються важливі позаіндивідуальні універсальні ідеї. Класичними «вічними образами» у світовому письменстві вважають Прометея, Федру, Медею, Мойсея, Каїна, Вічного Жида, Дон Кіхота, Дон Жуана, Гамлета, Фауста та ін.

Українські національні архетипи виявлені як символи у міфах, казках, фольклорі, обрядах, традиціях, і є узагальненням досвіду наших предків. Наша культура та національні архетипи пройшли тривалий час формування, становлення і розвитку з найдавніших часів і до сучасності. На розвиток впливали природні умови географічного положення, території, міграційні процеси, історія, сусіди, інші культури. Спільною ознакою українців є домінування емоцій та почуттів над мисленням і волею, що часто робило наших предків вразливими до агресивних та підступних дій більш колективно-організованих сусідів.

У народній свідомості (так само, як і в літературі, що є віддзеркаленням світогляду окремого автора-представника народу або цілого колективу) сформувався архетип зовнішнього та внутрішнього ворога. Зовнішній, за словами Володимира Даниленка, «об’єднує націю, підштовхуючи її до змагання у науковій, військовій, духовній сферах», цим відточує характер та силу духу.

 

Класифікація В. Даниленка (із книжки «Лісоруб у пустелі»)

1. Міфічний ворог. Антигерой у фольклорних текстах (міфи, легенди, народний епос, думи тощо). У народних казках міфічний герой має образи Змія, Песиголовця, русалок, персоніфікованих природних стихій, Лиха, злих братів чи сестер тощо. У народних піснях в образі ворога нерідко постає зла свекруха, що звела у домовину молоду невістку.

Песиголовці. 

В одній з купальських пісень про брата, який забиває насмерть сестру, Каїновий злочин зображено через втручання потойбічних елементів, зокрема – голосу (текст за Ф. Колессою; подаю зі збереженням авторського правопису): 

Торох торох да по дорозї,
Голос голос да по дуброві...
Що-ж то за торох по дорозї?
Що-ж то за голос по дуброві? –
Ой то брат сестру зарубать хоче,
А сестра в брата да просила ся:
"Ой братїку, мій голубчику!
Не рубай ти мене й у субітоньку,
Зарубай ти мене й у недїленьку.
Й у недїленьку рано по раненьку
Посїчи ти мене да на дрібен мак
Да посїй ти мене й у трох городочках,
А й уродить ся да тройзїллячко...
Що перве зїля, – тож василечки,
А друге зїля – тож барвіночок
А третє зїля – тож любисточок.
Що любисточок задля любощів,
А барвіночок задля дївочок,
А васильочок задля пахощів.
І до церкви йдуть і васильки несуть,
І мене спомянуть і тебе прокленуть.  
 
Цікаво, що міфічним ворогом є Смерть, яку ми, так само, як і більшість європейських народів, уявляємо з косою в руках:
Я по городу ходила, білі рученьки ломила;
А за мною молодою ходе смертонька з косою:
Хоче-ж мене умертвити, ще й косою закосити.
"Ой смерть моя, рідна мати, чого ходиш коло хати?
Лїта-ж мої молодії, в мене дїточки малії! –
Підожди-ж ти час годину, поки зберу всю родину!" –
"А я-ж тебе усе ждала, та все-ж тобі догожала; –
Ти все в питках, ти все в гульках, а об смерти нема думки".
Поки родинонька зійшла ся, душа з тїлом розійшла ся.
Оцеж тая шлях-дорога, що несуть тїло до гроба:
Без кадила, без сьвітила, так ти душе заробила.
На цім сьвітї панувала, душі царства не придбала".

В українській традиції стару кістляву жінку з косою називають Кирпою, проте Смерть також може з’являтись у різних образах (зокрема, як птиця-качка, що перетинає водне плесо – пригадайте «Пливе кача по Тисині»). Міфічні герої не мають реальних історичних образів: вони всесильні та нереальні, зведені до символу.

2. Історичний ворог. Українські землі розташовані на торгових шляхах, що сполучали Європу з Азією, через бажання наживи інших племен та народів ця територія завжди була джерелом спокуси. У ІV–VІІ ст. історичними ворогами наших предків були готи, за часів Русі – хозари, печеніги, половці; у середньовіччі – іноземна шляхта, турки й татари, згодом – московити. Особливо після скасування гетьманського устрою (1764), ліквідації Запорізької Січі (1775), знищення залишків української автономії (1781) та десятків інших наказів, виданих самопроголошеними імператорами та імператрицями, яких після 1917 р. замінили партією і «вождями». росія не приховує експансивних намірів і веде з Україною безперервне інформаційне, культурне та економічне протистояння, що в 2014 р. вибухнуло нападом на Сході, а з 24 лютого – повномасштабною війною.

Маніфест про ліквідацію Січі

У вірші Павла Вольвача «Он розсунув обаполи міста…» є рядки:
Хай розчавили лаптями груди,
Та прогледіли слово моє.
Їм здавалось уже –
               тут ніколи
                     нічого
                         не буде,
А я – є!

Цей вірш є показовим з точки зору історії виживання українців: лише вироблення спротиву до слабкості допомагає не занепасти народу, що перебуває на межі поділу світу на цивілізацію та варварів.

Тема історичних ворогів – одна із найважливіших у свідомості нашого народу. Їх можна побачити навіть на зображеннях Страшного Суду, який зазвичай розміщували на західній стіні в українських церквах. Всю історію України-Руси йшла боротьба людини з агресивним кочовим степом, що простягався від Монголії до гір Кавказу. Українці стали прикладом рідкісної в історії людства перемоги осілої культури над тиском кочівників-завойовників.

 

3. Внутрішній ворог – роз’єднаність української нації, яничарства (а це, як зауважує Неоніла Стефурак – національне ренегатство, що має в Україні давні традиції):

У 1665 р. гетьман І. Брюховецький добровільно віддав Москві залишки прав України на державний устрій. У 1669 р. полковник Дем’ян Многогрішний, за порадою Лазара Барановича, зрадив гетьмана Петра Дорошенка. У всі століття були свої внутрішні вороги: жадібність до слави та грошей штовхала безбатченків на підступні кроки, від яких часом страждали десятки тисяч невинних людей.

Сучасна українська література створила галерею внутрішніх ворогів, які шкодили і шкодять своєму народові. В. Даниленко навіть зазначає, що в Україні існує культ блудного сина, який служить ворогам (тоді як вірні діти цієї країни  гинули на чужині попри навіть їхнє бажання жити на своїй землі).

Не ждіть пророків із чужих країв:
на Соловках нема вже солов’їв!
Гойдають пташенят, сліпих і кволих,
Вітчизни упосліджені гаї –
і ті малята вже зривають голос.

Не навчені співати оди лжі,
із Соловків не вернуться мужі:
їх принесли, холодними, додому –
і землі розступилися чужі,
а власну й досі злякано судомить.

Героям – слава, пам’ять… і хрести!
Раз укопати – більше не нести,
і можна розговлятись на майдані…
Горить калина – стидно їй за тих,
осолов’їлих, що піють осанни.

Заблуди блудять і в своїх краях…
Іуди приручають солов’ят…
Торгують свіжим лавром златоусти…
Осика не тремтить, бо нічия:
немає крайніх навіть для мотузки (Наталка Фурса).

  

4. Ворог у собі – неаргументований страх перед своїми співвітчизниками, ментальне малороство, байдужість. Ліричний герой або ж персонаж-пристосуванець – внутрішній ворог, що служить водночас добру і злу. Чи не найкраще відтворено це у вірші Павла Вольвача «Мене там зроду не було» - автор «виводить на світло» обережного українця, який в момент страху відрікається від усього українського, кається:

Мене там зроду не було,
Чи, може, хто б сказав: «Не бу́ло».
І холодить трамвайне скло
Моє чоло. Але не дуло.
 
І все вирує каламуть,
Куди й мене подолучали.
Але ж ідуть... Вони ідуть –
Бліді, вухаті галичани...
 
Який то день, який то рік,
Що очі – зимні та наївні?
Вони за мить помруть навік,
Та шепчуть: «Слава Україні...»
 
За що їй слава? Океан
Ніщоти й безуму. І тільки.
Вона – туман, вона – обман,
Вона – то просто дим з гвинтівки.
 
Та на гробках надій і вір
Здригаюсь від терпкого права
Шептать, собі ж наперекір,
Хоч подумки: «Героям слава!»

Г. Лебон зазначав: "Не лише живі, а й мертві відіграють значущу роль у сучасному житті будь-якого народу. Вони творці його моралі та несвідомі рушії його поведінки. Життя будь-якого народу і всі прояви його цивілізації складають просте відображення його душі. Ні випадок, ні зовнішні обставини, ні особливо політичні інститути не відіграють головної ролі в історії народу". Архетип ворога дає уявлення про здатність культури (в основі якої перебуває колективне, народне пізнання світу) чинити опір зовнішній агресії та колабораціонізму, що свідчить про боротьбу за єдність нації.

Використано матеріали паперових та цифрових видань

Підготувала Марина Горбатюк