Жінки Пантелеймона Куліша

Нема в нашій літературі більш химерної постаті, ніж Панько Куліш. Це була людина з тисячею масок.

Дмитро Донцов

Колаж О. Котиса

Пантелеймо́н Кулі́ш (26 липня (7 серпня) 1819 Вороніж, Чернігівська губернія, – 2 (14) лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село Оленівка, Борзнянського району Чернігівської області) – український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки української мови, яка лежить в основі сучасного українського правопису. Найбільше відомий як автор першого українського історичного роману «Чорна рада» та як перекладач Біблії.

Пантелеймон Куліш ще за життя став класиком української літератури, проте що ми знаємо про нього поза межами шкільної програми? Сьогодні спробуємо доторкнутися до однієї з його іпостасей – платонічного донжуана родом із ХІХ століття. Жінки – одна з найбільших пристрастей романтичного шукача; більше, ніж їх, письменник любив лише літературну працю, а вона, як відомо, вимагає постійного надиху:

А ти, моє надиханнє спасенне,
Моя ти Музо, в образі любові!
Покинь бідолаху на життя злиденне,
Іди собі на береги дніпрові.
 
Там люде в темряві сидять глибокій,
Ти їх освітиш сяєвом небесним.
Я ж тут од мук спочину, одинокий.
Дознаю щастя прахом безсловесним.

(П. Куліш, «До кобзи та до Музи»)

І в творчості, і в особистому житті він нерідко гіперболізував та драматизував – таким був дух його бурхливої епохи, дух українського романтизму. Куліш не терпів навіть найменших виявів «неповаги» (чи-то відмова жінки, чи пропозиція віддати редаговані ним твори на повторне редагування), це неуникно викликало образу та душевні страждання.

Автопортрет П. Куліша, поч. 1840-х. рр. 

Юрій Шевельов у статті «Кулішеві листи і Куліш у листах» пише: «Поміж його сучасниками на Україні листи Куліша унікальні своїм темпераментом, своєю філософією і своїм стилем. Нема сумніву, що Куліш палко і пристрасно вірив у свої погляди. Але, як, мабуть, кожного пророка, вчителя і лікаря, його також захоплювала можливість (здебільша уявна) маніпулювати людьми. У своїй російськомовній повісті «Яков Яковлевич», якоюсь мірою побудованій на спогадах дитинства, Куліш пише про себе в школярському віці: «Я воодушевлялся собственною своє'ею речью. Воображение моё играло, как мотылек в лучах солнца. Я приходил в волнение, как чародей, обьявляющий убогим людям блестящую будущность. Но это не мешало мне следить за впечатлениями, какие мой рассказ производил на Якова Яковлевича»».

Повчальність та любов справляти враження супроводжувала письменника завжди. Він вів незбагненно велике листування з різними людьми. Більшість романів із жінками «відбувалися» в  епістоляріях; саме таким любовним інтригам митець надавав перевагу, адже вони ні до чого не зобов'язували.

Певно, найдетальніше його особисте життя дослідив український письменник та науковець Віктор Домонтович (1894–1969) у творі «Романи Куліша» (1930). Книжка написана у жанрі романізованої біографії (це скорочена, літературно оформлена монографія): розповідь про стосунки з жінками, на чому й зосереджено увагу автора; суспільну та творчу діяльність головного героя у 1856–1862 рр. – у вік розквіту та зрілості (38-42 роки). Панталеймон Куліш – цей культуртрегер та європеїст – був «великою науковою любов’ю» Віктора Петрова (Домоновича), «піонерові з сокирою важкою» він присвятив чи не найбільше своїх статей.

Інший дослідник життя та творчости письменника, Євген Нахлік (нар. 1956) зауважив: «Як мужчині й письменникові, Кулішеві для душевного комфорту і творчого натхнення потрібна була жіноча увага. Його цікавило, чи здатен він зачарувати собою жінок, наскільки вони можуть захопитися ним. Насамперед йому йшлося про те, щоб закохати в себе дівчину або чужу жінку. Цього й досягав він у першу чергу, а не реальних ближчих, надто ж сексуальних, зв’язків – хоча й солодких, але неминуче обтяжливих, та й осудливих з морального погляду».

Був одружений із молодшою на 9 років Олександрою Білозерською (творчий псевдонім – Ганна Барвінок). Познайомився з Лесею через її брата Василя Білозерського. Вони разом приїхали до Мотронівки, де вперше П. Куліш побачився з майбутньою дружиною. Стосунки між ними складалися не просто, до того ж не одразу він звернув увагу на дівчину: спершу предметом його захоплення була старша сестра Лесі. Лише під час других відвідин Мотронівки помітив Олександру, втім, коли посватався, отримав відмову від матері. Ображений Куліш намагався забути про дівчину, тим паче у його житті з’явилась інша – Оля Плетньова. 

З нею не склалось, тож незабаром Куліш повертається на хутір: цього разу мати була не проти. Можливо, побачила в ньому перспективного й амбітного чоловіка. Молоді повінчалися 24 січня 1847 р. в Оленівці у Воздвиженській церкві. Старшим боярином на весіллі був, як відомо, Тарас Шевченко.

Через три тижні після весілля Куліш записує в своєму щоденнику : «Розумію, як багато моя дружина повинна мати глузду, щоб назавжди зберегти мою прихильність. (…) Справді, ніколи в житті я не мав так багато влади над своєю прикрістю, як після того, коли одружився. Дріб’язковість жіночих бажань і незадоволення з того в дивний спосіб обертають мою душу до ідеалу високого терпіння. Іноді мовчати для мене – справжня втіха, особливо коли згадаєш, що, втручаючись в дрібні суперечки з жінками, ставиш себе на одну з ними дошку...». 

Невдовзі після весілля, під час перебування у Варшаві, його заарештували нібито за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Долю Куліша вирішував особисто імператор Микола I. Було видано наказ на заслання до Вологди без права працювати в системі освіти, а також писати й публікувати твори. Дружина письменника вмовила царя пом’якшити вирок, тож хворому на легені чоловіку замінили Вологду на Тулу. Куліш назавжди залишився під наглядом поліцаїв.

Час після повернення з тульського заслання – роки невизначеності, сумнівів та вагань. Він не знає, що йому робити, за що взятись, де оселитись, якій справі віддатись. Як сам себе називає, «людина, що зіскочила з рейок». Усвідомивши плинність днів, у 1856 р. їде в Україну, щоб надихнутися, набратись свіжих поетичних вражень. Його молодість минула за рукописами, перекладами, книжками: Куліш почуває себе старим, тож шукає справжнього емоційного поштовху.

Єлизавета Юскевич-Красковська, Олександра Милорадовичівна, Марко Вовчок, Ганна фон Рентель, Параска Глібова, Агрипина Ніколаєва – цей список позашлюбних коханок не є вичерпним.

Першим «забороненим» захопленням Куліша невдовзі після приїзду в Україну стала 16-річна Маня де-Бальмен, графська дочка, яка попри те була справжньою «сільською панночкою»: у ній не було навіть натяку на пафосний аристократизм, вона мала жвавий розум і не боялась фізичної праці. Така природність і простота сподобалась письменнику, втім, з молодою Манею він не фліртує, а радше вивчає її, бере на себе обов’язок наставника та ментора. Його еротика – педагогічна. 

Нерідко траплялося так, що Куліш спілкувався з кількома жінками одночасно.

Подорожуючи Україною, він приїхав до Тарнавських у Качанівку, де познайомився з дрібними поміщиками Милорадовичами. 4 вересня 1856 написав першого листа до однієї з дочок, Олександри Милорадовичівни. Стосунки з нею можна назвати «пісенним романом»: її мелодійний голос, її спів став для митця Новалісовою «блакитною квіткою». Так само, як і Маню де-Бальмен, Милорадовичівну Куліш намагається виховувати, роблячи з неї слухняну ляльку. 

Друга половина 50-х рр. – критичний час в особистому житті письменника. 9-літній шлюб з Олександрою Білозерською перетворився на тяжку ношу, Куліш вважає її малоосвіченою й малописьменною, його дратує невміння одягатися... З нею добре лише на хуторі, проте його стихією була столиця. Дружина знала про інтриги чоловіка: на фоні сильних переживань у неї загострюється нервова хвороба, тож 1857 року  Олександра повертається до рідної Мотронівки. Куліш залишається у Петербурзі.

П. Куліш та Олександра Білозерська (Ганна Барвінок), 1877 р

Від жінок письменник вимагав покори та непомітності, проте закохувався в бунтівних емансипанток, до останнього намагаючись змінити їх. Незабаром  Милорадовичівна починає набридати письменникові: він знайомиться і закохується у «жінку-чоловіка» – Марію Вілінську (псевдонім Марко Вовчок). І цей роман, як стверджує В. Домонтович, був зовсім таки не платонічним.

Для Куліша «весь світ змикається у Марку Вовчку», вона – образ нової, емансипованої жінки, яка, попри свою скромність та стриманість, завжди була в центрі уваги, а особливо – в чоловічій компанії. Куліш починає набридати своїми пересторогами та повчаннями – після спільної поїздки за кордон їхнє спілкування припиняється.

Ще два романи з жінками припадають на 1860 рік: з Параскою Глібовою, дружиною Леоніда Глібова (у Чернігові), та з Ганною Рентель (у Полтаві). Параску привабив запальний, таємничий коханець на противагу млявому й хворобливому чоловікові. Після від’їзду спілкування тривало в листах, в одному з них Куліш писав: "Ви мене помолодили в Чернігові, але коли я поринув у свою сферу, знов зробився таким, як був раніш. У Вас в Чернігові якось молодо живеться, але так не можна жити завжди. Обіймаю Вас і міцно цілую. Любіть мене, скільки я цього вартий. Я не вартий великої любові: я надто розкидаюсь в усі боки». Пообіцявши їй, що приїде до Чернігова, сам їде за кордон.

Пізніше в тому ж році Куліш приїздить до Полтави до давнього приятеля Пільчикова, де знайомиться з молодою вродливою панянкою Ганною Рентель. Саме в той час у Рентель був закоханий і Олександр Кониський, упродовж певного часу чоловіки "змагались" за прихильність дівчини.

Чи не найглибше після Марка Вовчка письменника вразила Горпина Ніколаєва. «Саме роман із Горпиною, – стверджує Євген Нахлік, – став для Куліша вершиною його позашлюбних шукань». І саме вона, Горпина Ніколаєва, є тією «таємничою київської інституткою», про яку дослідник уже писав у «Подружньому житті і позашлюбних романах…».

Життя і творчість Куліша – справжній роман, який заслуговує стати кіносценарієм. Книжки (його і про нього) є у фондах відділу абоменента.

Використано матеріали з інтернет-ресурсів.

Підготувала Марина Горбатюк