Григорій Квітка-Основ’яненко «Маруся» ( 190 років від написання)

Виставка однієї книги (в рамках проекту
«Портрет ювілейної книги»)

Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі. Ваша «Маруся» мені так розказала, що я вас навиліт знаю, – Тарас Шевченко, з листа до Квітки-Основ'яненка.

    

Григорій Квітка-Основ’яненко стояв поруч з Іваном Котляревським біля першовитоків нової української літератури. Письменника обурювало зневажливе ставлення до його рідної мови та висловлювання про непридатність її для написання високохудожніх творів. Після виходу «Енеїди», «шовіністично налаштовані критики старалися закинути авторові використання «мужицької мови», говорячи, що українська мова придатна тільки для створення комічних творів, а не для ліричних, емоційних. Тож
Г. Квітка-Основ’яненко створює свою повість «Маруся», яка назавжди ствердила те, що українська мова придатна для будь-якого жанру літератури, вона може бути використана і як засіб передавання іскристого неперевершеного гумору, і як засіб створення емоційних, ліричних творів. Загалом твори письменника правдиво описували життя людей в тодішній Україні та, зокрема на Харківщині. Недаремно, пропагуючи народну версію української мови у своїх творах, Квітка-Основ‘яненко пояснював: «Як говоримо, так і писати треба»!

      Г. Квітка-Основ’яненко першим в українській літературі утвердив оповідну манеру письма, за що Т. Шевченко назвав його «батьком». За словами І. Франка  визначний прозаїк і драматург  «творець  людової повісті, один з перших того роду творців у європейських письменствах».

«Маруся» – перший прозовий твір нової української літератури.  Сентиментально-реалістична повість Григорія Квітки-Основ’яненка, написана у 1832 році, опублікована в 1834 р. у книжці «Малоросійських повістей…». Для втілення свого задуму письменник використовує засоби сентименталізму, що в першій половині ХІХ ст. набув популярності. У ньому зображення дійсності підпорядковане головній меті – розчулити читача, викликати в нього сильні емоційні переживання. 

          Над текстом повісті письменник працював багато – як ні над одним зі своїх творів. Переробляв окремі місця, додавав чи змінював епізоди, портрети й пейзажі, шліфував мову.

Г. Квітка-Основ’яненко присвятив «Марусю» своїй дружині. Анна Григорівна стала справжнім янголом-охоронцем Квітки-Основ'яненка. Їй першій письменник читав усі свої твори (у листах до видавців Квітка з любов'ю називає дружину своїм хатнім «цензором»).  Писати автор почав майже у 50 років. До речі, Основ’яненком Квітка став аж у 54 роки, коли підписав цим прізвищем «Супліку на пана іздателя», що вказувало на географічну прив’язаність автора до рідних Основ.

Надто хвилювався Григорій Федорович за долю своєї «Марусі», як її сприйме читач? Та побоювання автора були марні: повість справила велике враження на читача з народу та передової інтелігенції. Надрукована в журналі «Современник» і користувалася великою популярністю.

         «Я написав «Марусю» і довів, що від малоросійської мови можна розчулитися», так висловлювався Григорій Квітка-Основ'яненко.

3 березня 1864 року у Львові відбулося відкриття громадсько-культурного товариства виставою «Маруся».  Тема твору – зображення життя і побуту українського народу кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст., відтворення його душевної краси і високої моральної чистоти.

Герої «писані з натури без будь-якої прикраси і відтушовування». Головні персонажі – Маруся, Василь, Наум Дрот – люди з чуйними душами, саме їх почуття і зображує автор. Маруся – один з найпрекрасніших персонажів.

Автор розглядає такі актуальні проблеми:  батьки і діти; соціальна нерівність; життя і смерть; пошуки щастя.

Спираючись на зміст, можна виділити три частини: позасюжетний вступ, сюжет, моралізаторські висновки.

У першій частині – філософські роздуми автора про сенс життя людини, декларується одна з провідних ідей традиційного народного світогляду – фатальність долі.

У другій частині розгортаються дії. Вагомими й важливими елементами сюжету стають талановито написані картини природи, описи народних свят і обрядів, колоритні репліки й коментарі.

         Третя частина повісті нагадує змістом давньоруський жанр – житійний (опис життя й мук святих). Жанр релігійної літератури, її морально-дидактичні настанови були дуже близькі авторові.

У сентиментально-реалістичному творі «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненко розвинув погляди Г. Сковороди про відповідність життя людини Божому задуму. В основі конфлікту повісті «Маруся» лежить невідповідність між прагненнями простої людини до щастя та суспільними перешкодами, які стоять на її шляху. У творі такою перешкодою для закоханих стала служба в армії Василя – Марусиного нареченого. Г. Квітка-Основ’яненко порушує проблему щастя людини з народу, природної рівності людей незалежно від їхнього соціального стану. Письменник-гуманіст підносить свій голос на захист гідності «маленької» людини, показує, що вона вміє глибоко переживати, відчувати, має високі моральні якості.

Проблеми, порушені прозаїком в епічних творах, визначили особливості розвитку української просвітницької прози в першій половині ХІХ ст., заклали основи її подальшого розвитку до кінця ХІХ ст.

Твір мав надзвичайну популярність у читачів. Підтвердженням Квітчиного успіху були захоплені відгуки читачів і преси. «Ми не спроможні висловити тієї насолоди, з якою прочитали її. Загальне захоплення публіки, одностайні похвали всіх журналів цілком виправдовують враження, яке справила на нас ця чудова повість», – писали рецензенти.

Для свого часу Квітка-Основ’яненко був кращим знавцем української літературної мови, він найглибше усвідомлював і найактивніше утверджував думку про її великі естетичні спроможності та широкі перспективи.

Книга видатного прозаїка і драматурга є у фонді відділу абонемента.

Чому російські пропагандисти досі бояться Василя Стуса?

Окупанти вилучають і знищують українську літературу, про це повідомило Головне управління розвідки Міністерства оборони України.

Вилученню підрягають книжки про Майдан, АТО/ООС, історію українських визвольних змагань. До «екстремістської» літератури зараховують шкільні підручники з історії України, наукову та популярну історичну літературу.

Російські ідеологи мають цілий перелік заборонених до згадування імен. Серед них: Мазепа, Петлюра, Бандера, Шухевич, Чорновіл. У містах Кремінна, Рубіжне (Луганська область), Городня (Чернігівська область) відомі випадки вилучення книжки «Справа Василя Стуса» Вахтанга Кіпіані. Знайдені книжки знищують на місці або вивозять у невідомому напрямку (Джерело: «Укрінформ»).

Пів року тому я писала про національне питання у долі Василя Стуса, а тепер відчуваю потребу проговорення антигуманного акту вилучення загарбниками українських книжок на території України. Чергова спроба стерти нашу пам’ять та заборонити культуру. Вслід за цим зазвичай починається процес фізичного знищення або ж примусової асиміляції духовної еліти: письменників, художників, науковців, музикантів, – усіх, чия активна громадянська позиція становить загрозу режиму. росія живе за моделлю терористичного територіального гібрида з Орвелівської антиутопії «1984». «Старший брат пильнує за тобою!». «Брат» пильнує і за своїми, і за іншими, і за чужими, але найбільше за нами. Штучно витворена пуповина, що душить українців вже не одне століття і старший брат, який з’явився на світ пізніше за нас.  Не можу зрозуміти, де межа сюрреалізму та як пропаганді у глобалізованому ХХІ столітті вдалось вивести населення на мовчазне проковтування (ба більше, саможертовну підтримку) злочинних амбіцій головного терориста.

Чесно, я абсолютно не здивувалась новині про вилучення українських книжок: не вперше в історії. Хіба що вилучення праці В. Кіпіані про В. Стуса… «А його за що?», – подумала я. Очевидно, російським злочинним ідеологам є за що. «Краще бійся тих, кого не можеш любити», – писав Умберто Еко. 

Постать Василя Стуса лякає послідовників режиму досі, через 33 роки після його смерті в радянській тюрмі. Чому ім’я літератора й правозахисника, який виріс у Сталіні (тепер Донецьк) стає дедалі актуальнішим? Чому його боялися у довоєнному Донецьку і після окупації міста боїться угруповання «ДНР»?

Феномен поета-борця за справедливість ще раз підтверджує думку, що українська ментальність, український дух був і є присутній на території окупованого Донбасу. Він одразу відзначився своєю громадянською позицією, усіма силами чинив спротив добровільно-примусовій русифікації (чи то насильницькій деукраїнізації). Як зауважив Станіслав Федорчук, «Василь Стус і у своїй творчості, і у своєму житті був нонконформістом, він ніколи не був зручною людиною», далі додає: «Пам’ятаю, що у 2009 році, коли виникла ініціатива випускників і студентів надати Донецькому університетові ім’я Василя Стуса, усі ці люди, які «вшановували» його багато років, публічно вчинили суд над Стусом, скликаючи вчені ради, видаючи газети, де вони пояснювали, що Василь Стус – антисеміт, що його ім’я прирече університет на знищення російських студентів, і так далі». Нічого нового, якщо чесно. Беззмістовне очорнення імен усіх, хто відстоює в Україні права України, української мови та українців, підміна понять, викривлення фактів – цілком природне явище російського "миру".

Стус був одним із найсміливіших митців того (не такого вже й віддаленого від нас) часу. Його приклад надихає і захоплює мільйони українців – і це цілком закономірно. Ми повертаємо свою заархівовану історію, щоб не ставати на манівці самовтрат, не загубитися в пропаганді "створеної Леніним" України. Наша ідентичність всередині кожного з нас: це той код, з яким ми народилися. Це майбутнє, яке кожне покоління українців мусить виборювати, відстоюючи право не на існування, а на життя. Власне, Стус відмовлявся існувати в межах цілком комфортного для тих, хто пристосувався, середовища. Він є яскравим прикладом "радянської людини" з нерадянським типом мислення. Збереження національної ідентичності для поета було важливішим, ніж дешева ковбаса та зручний побут. росія досі мислить категоріями минулого, тому замість розвиватися самій, невпинно намагається позбавити нас не нацизму і фашизму, а патріотизму та українськості. Хороший українець – асимільований малорос. 

Василь Стус досягнув найважливішого: залишився собою. Як би оксюморонно не звучало, але він – мученик із високо піднятою головою. Саме таких бояться мовчазні раби та очільники системи. І саме таких ми шануємо. Його принциповість, його талант – надзвичайно потужна зброя масового отямлення, пробудження від сну.

На прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у столичному кінотеатрі «Україна» поет словами «Чому не даєте говорити правду!» підтримав Івана Дзюбу, який заявив, що в Україні знову «1937 рік і арештовують українську інтелігенцію». Дзюбу заглушили сигналізацією, а про Стуса кричали: «Не слушайте его, он наслушался «Голоса Америки». Тоді аспірант Стус підтримав товаришів-однодумців, публічно заявивши про свою громадянську позицію. «Це було оприлюднення Василя Стуса як громадянина України. І рівно через 20 років цей день став днем його загибелі», –  зазначає Василь Овсієнко.

Після виступу очевидним було і виключення з аспірантури, і арешти, і роки таборів.

1978 року Василь Стус зрікся радянського громадянства: «Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства». Поет активно відстоював права співгромадян, виступав проти несправедливих ув'язнень дисидентів, адже «Кожен такий арешт рекрутує цілі юрми наляканих мовчунів і воїнство лжесвідків». Вихід з мовчання – найбільше "зло", за яке тисячі людей поплатилися життям. 

Коли черга дійшла і до Стуса (не вперше, бо його кілька разів заарештовували), митця звинуватили в «антирадянській діяльності і пропаганді». Від травня до вересня 1980 року тривав суд, хоча свідків почали допитувати ще 1979 року, а тому можна вважати, що після першого ув’язнення на нього почали готувати другу справу.

Захисником у справі було призначено адвоката Віктора Медведчука. Поет відмовився від захисту після розмови з ним (що стало взагалі нонсенсом). «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук – людина комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката», – напише пізніше Євген Сверстюк. Цей "адвокат" причетний до загибелі не одного українського інтелектуала: його брудне сприяння режиму та робота проти тих, кого мав би захищати, призвели до трагічних наслідків. Думаю, всі ще пам'ятають судовий позов Медведчука з вимогою вилучити працю В. Кіпіані. Документи, подані у "Справі Василя Стуса" остаточно розвіяли міт невинуватості (якщо такий і був). Недарма книжка стала поперек горла російським нацистам – очевидно, її вилучили на знак солідарності до брехні. 

У складний для нас час повномасштабної російсько-української війни не можу оминути увагою мовне питання. На жаль, ще частіше доводиться чути оце "мова не на часі". Втім, як сказав путін, "росія закінчується там, де закінчується російська мова". Сукупність звуків і графічних знаків ні в чому не винна, але це дещо глибше, ніж пересічна людина уявляє: мова кодує і шифрує колективну свідомість народу, який користується нею впродовж століть, його світобачення та розуміння позамовної дійсності. Йдеться не лише про комфорт, а й про вибір системи цінностей – він (однозначно) має бути добровільним та усвідомленим. 
У житті Стуса мова посідала чільне місце. Він, філолог за освітою та патріот за сутністю, не міг інакше. У 1961–1963 роках викладав українську мову та літературу в Горлівській школі. Це Донбас, російськомовне середовище. Туди відряджали працювати молодих педагогів із західних областей України. Якось до міста приїхали працювати вчителі зі Львова, і Стус затоваришував із Василем Шиманським. Одного разу вони пішли пообідати в їдальню для шахтарів  Львів’янин, відстоявши чергу, замовив українською. Почувши це, один із шахтарів, що був напідпитку, почав агресивно висловлюватись у бік Стусового товариша:

Ти что, падло, по-нашему говоріть не умєєш? Ти почему говоріш «на перше»? Ти што, не можеш по-человечєскі сказать: «Дайте нам на первое»? А ти говоріш «на перше, на друге» 

Коли кухарка спробувала заспокоїти неконтрольованого чоловіка, кажучи, що це вчителі, він відповів:

‒ А нам наплевать, что ето учітєля. Ето бендеровци. Ми іх в сорок п’ятом году не добілі, ми сейчас іх добйом.

Василь не витерпів: розвернувся, схопив шахтаря, підняв його і промовив: «Замовкни, негіднику, бо зараз з тебе мокре місце буде!» (Зі спогадів В. Шиманського)

А повернувшись додому, написав емоційний вірш:

Ти що казав? Зараза – казав?

Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла.

Ти обіцяв – навіки зав’язав

Біль-білий день, що й світу вже не видко?

Ти що казав? Що в зашморг затягнеш

Мене, моїх дітей, мою дружину,

Всіх націоналістів з України,

Фашист червоний, землю забереш

І на платформи – в болота сибірські,

Людські кістки – на добриво візьмеш?

Ти що казав ти в тишу закуєш

Оцей кортеж оскаженілих тигрів?

Я ворог титак. На полум’ї тортур

Мене огнем осяло зненавиди.

Я ворог твій. Я ворог. Ворог. Видиш,

Я  – ворог твій,  тобі мурую мур

Імперії. Стараюсь до пропасниці,

Закручений, як равлик, в ревматизм,

Точу пісок, вишукую, як трясці,

Для тебе золота. На твій не комунізм.

То була точка неповернення. Саме після цього Стус і влаштував акцію протесту під час показу фільму “Тіні забутих предків”, відсидів у концтаборі, відмовився від радянського громадянства та віддав життя за свої ідеї. Той, хто остаточно усвідомив свою позицію, не відступить від неї до останнього. Це доводить приклад життя одного з найбільших поетів України.

Наостанок залишу лист Василя Стуса Андрієві  Малишку (до цієї ж теми):

Дорогий Андріє Самійловичу!

Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу – коли Ви в змозі це зробити – зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це – божевілля, що це – трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні.

(...)

Я радів за нього, радів за землю і, грішний, одночасно думав про те, що Донбас – то не така вже і Україна, і Україна – то не така вже й Україна...

Донецьк – місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну – на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це – моя безсилість, що це – утеча. А втеча – не вихід. Це ганьба...

Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр – з горілкою і шароварами? Обов'язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути   г н і в,  і  г н і в,  і  г н і в!?

(...)

Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи.

Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас – за 40 мільйонів.

В факті такої денаціоналізації народу багато вини традиційної, давньої, багато тут завинили минулі покоління, але це лишень пояснення і пояснення часткове. А пояснення – то ж не вихід, воно нічого не змінює. „Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу“, – писав великий наш поет. А ми нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть. І тут, я гадаю, є деяка рація. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б підписатися .

(...)

Вибачайте, Андрію Самійловичу, що свій біль я вирішив виплескати на папір. Коли є змога – дайте, прошу, хоч яку-небудь відповідь. І знову – Павличко:

     Не бійсь нічого, доки я з тобою,
     Іди і правду людям говори!
     Не жди ніколи слушної пори –
     Твоє мовчання може стать ганьбою!
Це  до пояснення мого листа. 

Хотів би мати ці рядки своїм   c r e d o.

Бажаючий Вам здоров'я і успіхів

      з привітом

                 Василь Стус.

 

12.ХІІ.62 р.

 

Використано матеріали з інтернет-ресурсів.

Книжки (про) Василя Стуса можна взяти у фонді нашого відділу.

Підготувала Марина Горбатюк

МИ, Ноболівська премія, номінанти і міф про меншовартість української літератури

 Література – це храм, куди можна ввійти лише з чистою совістю і благородними намірами.

Фрідріх Шиллер

Ілюстрація Галини Бойко

У галузі літератури за останніх 100 років Нобелівську премію отримали 99 осіб – представники 39 країн світу. Органом присудження нагороди є Шведська академія, що складається з 18 членів, серед яких шведські письменники, поети, вчені та історики. При виборі лавреата працює Нобелівський комітет – вибрані терміном на 3 роки 4–5 членів академії. Імена кандидатів засекречені на пів століття. 

Нобелівська премія з літератури, як і 5 інших Нобелівських премій, була заснована за заповітом Альфреда Нобеля. Її присуджують тим, хто створив «найбільш видатні твори в напрямку ідеалізму». В описі зазначено, що твір не обов’язково має бути класичним художнім, головна характеристина – наявність ознак літературності, тож за історію існування нагороду отримували також філософи та політичні діячі.  

Джерело: Читомо

Чому в Україні досі немає лауреатів Нобелівської премії з літератури і чи стосується це мистецької цінності літературних творів?

Розпочну з другого: ні, не стосується. Українська література нічим не гірша, ніж будь-яка світова. Не в останню чергу й через те, що попри всі заборони, обмеження, спроби заміщення фізичного та духовного знищення народу, письменники продовжували вперто працювати на розвиток культури. Нагадаю, заперечення українського почалось не 24 лютого і навіть не 8 років тому: впродовж багатьох століть не лише росіяни (хоча їм відведена особлива – найголовніша – роль з огляду на жорстокість) провадили політику асиміляції. Щоразу, щойно ненадовго послаблювався тиск на митців, з’являлися цілі групи-генерації надзвичайно потужних літераторів. Щоб далеко не шукати, згадаймо принаймні «Розстріляне Відродження» або наших шістдесятників. Зрештою, несправедливо оминути увагою ту силу, яка голосно заявила про себе наприкінці 80-х – дев’ятдесятники (хоча таку назву вважаю не надто сприйнятною, тому що це якесь штучне втискання в межі одного десятиліття. До того ж: «У всякого своя доля.// І свій шлях широкий»). Літературу перевертають молоді й активні: ті, хто відмовляються від створених попередниками способів бачення світу.  Нове мистецьке покоління щоразу руйнує мистецькі кліше, «бурею і натиском» переходячи на інший етап розвитку. Очевидно, що старші колеги не завжди розуміють і підтримують відхід від їхнього канону. Наприклад, Іван Франко, один із найпрогресивніших діячів кінця ХІХ – початку ХХ століття, багато в чому не погоджувався з молодшими колегами молодомузівцями, часто критикував, хоча й активно стежив за їхньою творчістю («Був невмолимим суддею у мистецьких справах, – закінчує свій спогад про Івана Франка П. Карманський, – і прямо дивував нас своїм глибоким аналізом творчості нашої і чужої, хоча розходився у своїх поглядах з нами і не мав виправдання для наших ідеалів модернізму…). 

Біль народження: пологи як нехудожня метафора становища літератури під час війни

Цей допис я запланувала давно: нерідко від наших фанатів зарубіжної літератури доводилось чути зневажливі висловлювання про українську, мовляв, «немає навіть жодного Нобелівського лауреата». Викорчовувати меншовартість і позбуватися комплексів ми будемо ще довго, на це є свої причини. АЛЕ 

якщо років 200 тому ми справді жахливо відставали від всесвітнього літературного прогресу, то тепер цю різницю фактично подолано. Правда, постмодернізм в Україні тримається надто довго (звісно ж, співіснуючи з іншими напрямками і течіями: нашими сучасниками є принаймні чотири покоління письменників), що далі – невідомо. Подумаємо над цим питанням після перемоги, хоча я вже відчуваю наступ нового. Ми знаходимося на особистій межі. Важливо усвідомлювати, що змінюються не лише українці – змінюється цілий світ. Розпочата росією війна, цей черговий геноцид українців у самому серці Європи, увійде в історію як жахлива антигуманна акція проти свободи та порушення будь-яких прав, зокрема на життя; увійде як ганебний невиправданий терор, який (якщо не зупинити вбивчу машину) зітре пів світу з обличчя землі. Ми перебуваємо в епіцентрі у всіх сенсах: і в часовому, і в просторовому. Війна ламає та змінює всіх причетних. Війна завжди змушує шукати нову мову для ословлення болю. Змінюється мова – змінюється література. Першою реагує поезія, далі – мала проза і все інше за списком. Людині, яка бодай трохи тямить в літературному процесі, нескладно пригадати, коли відбувалися найрадикальніші змінотворення. А всі вони – внаслідок переосмислення онтологічно-екзистенційних цінностей (наприклад, вибух релігійної свідомости на території сучасної України трапився через унію (ХVІ ст.), тоді ж з’явилися якісно нові твори, без яких неможлива була б історична цілісність укр. літ.; або кількома століттями пізніше – метаморфози на межі переходу від реалізму до модернізму з його десятками течій). Усі ми перебуваємо в пологах. Процес запущено, а зворотного шляху вже нема. Є лише розуміння: процес переродження колись закінчиться. 

Повертаючись до «чому нас немає?»: в минулому основною причиною відсутності українців у нобелівських списках стала одна з умов офіційної участі – державність народу, представники якого претендують на здобуття нагороди.  Цілком реальна можливість отримати Нобеля була у згадуваного Івана Франка. Його кандидатуру як «великого Провідника свого народу, міжнародного генія», «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи» висунув 26 листопада 1915 р. професор, доктор філософії з Відня Йосип Застирець. Пропозицію підтримав шведський історик Гаральд Єрне, на той час голова Нобелівського комітету. На жаль, лист із поданням надійшов до Стокгольма надто пізно, а наступного року Франка не стало. За правилами премію посмертно не вручають. 

Українські письменники-номінанти премії (радянський період)

Серед українських дисидентів і політв'язнів на Нобелівську премію з літератури могли претендувати Іван Багряний і Василь Стус. У 1963 році філія Об'єднання демократичної української молоді в Чикаго почала організаційну роботу з подання Багряного, але раптова смерть письменника не дала можливості офіційно представити його до нагороди.

Василя Стуса на здобуття премії з літератури в 1985 р. висував Нобелівський лавреат Генріх Белль. Звернення Белля до Москви не отримали жодної реакції, а невдовзі поет трагічно загинув в ув'язненні, так і не дізнавшись про висунення своєї кандидатури. Радянську владу не задовільняла ймовірна перспектива діалогу українського письменника зі світом, тим паче, якщо цей письменник – політв'язень. 

Довкола історії зі Стусом-номінантом багато міфів та чимало нез’ясованого. Дослідник його біографії, В. Кіпіані з'ясував, що «Міжнародний комітет для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році» було створено наприкінці 84-го у Торонто, склад міжнародного комітету був зірковим, проте через внутрішні розходження та ідеологічні питання – неефективним.  

Павло Тичина, Ліна Костенко (1967, 1990, 2001), Іван Драч (1967, 1969) та Микола Бажан (1971) у різні роки також могли претендувати на премію. Кандидатури цих письменників запропонував Омелян Пріцак, широко відомий у світі український вчений-славіст і тюрколог. Тичина насторожено поставився до висування на здобуття премії, оскільки остерігався нападків з боку радянської влади. Бажан, подякувавши Шведській академії літератури за увагу до його особи та творчості, у надісланому листі висловив сумніви в реальності та своєчасності подання. Оксана Забужко влучно зазначила: «Давайте не забувати, що українських авторів ще недавно, на пам’яті нових поколінь, як тільки їм загрожувала Нобелівська премія, вбивали ті, хто був дуже в цьому незацікавлений, котрі дуже остерігалися, щоб нобелівська премія, цей найгучніший мікрофон у світі, не потрапив у руки українця. І доля Василя Стуса тут є не єдиною, насправді це велика тема, чому Бажан відмовився від номінації – тому що він хотів ще трохи пожити».

Претендентом на здобуття премії був також Улас Самчук (1980). Після того, як у світ вийшов роман-трилогія «Волинь», кандидатуру Самчука на здобуття Нобелівської премії з літератури висунув російськомовний журнал «Современник» (Торонто). Подати кандидатуру встигли, але для її затвердження не вистачило рекомендації нобелівського лауреата, що у Стокгольмі було одним із визначальних факторів.

За рік до краху Радянського Союзу  українська діаспора почала процедуру щодо висунення Олеся Гончара (1991): після того, як у 1989 році з'явилося нове видання «Собору» англійською мовою. 

Основною причиною непочутості часто ставала нестача рекомендацій українським номінантам. Реальним шансом «прорватися» в коло потенційних лавреатів могло стати сприяння діаспори. Нобелівську премію отримують не лише за якісні тексти, її дають переважно за бренд, тобто докладені до популяризації цих текстів зусилля: переклади, статті іноземних критиків, наклади закордоном тощо. У цьому плані українські письменники перебували під подвійним тиском. 

Чи має Україна шанс на Нобелівських лауреатів?

Кілька років тому на здобуття премії висунули кандидатуру Ігоря Калинця (2015), а зовсім недавно – Сергія Жадана (2022).

Про це повідомили 14 березня інтернет-ЗМІ з посиланням на Польську академію наук, яка стала ініціатором номінації. "Сергій Жадан – один з найвизначніших поетів України та чудовий прозаїк, якого перекладають і відзначають нагородами у світі. Таким і має бути, на наш погляд, Нобелівський письменник. Його голос як поета вже багато років має особливе значення для українців. Вільна Україна багато в чому говорить і думає словами Жадана, уважно прислухається до нього", - йдеться у заяві.

Сучасні українські письменники мають цілком реальні шанси отримати найпрестижнішу нагороду, адже Нобелівський комітет звернув увагу і на Східну Європу. Літературознавиця Богдана Романцова пише: «У 2019-му році нагороду забрала польська романістка Ольга Токарчук.  І, як на мене, це свідчення уваги до цього східноєвропейського досвіду, до пам’яті й травм, пов’язаних із цією територією. Можна сказати, що Нобелівський комітет освоює Східну Європу і це стає якимось альтернативним голосом цієї території. І якщо дали Токарчук, яка є безпосередньо пов’язана з Україною і пише часто на ті ж теми, які хвилюють нас, то можна очікувати премії й для українців в майбутньому».

Критики зазначають, що тенденцією Нобелівського комітету є увага до різноманіття. Мова йде як про жанр, так і про форму, культуру, гендер. Тепер нам варто працювати на довгу дистанцію: до війни були помітні позитивні зрушення в питаннях просування української книжки, зокрема, створення нових інституцій (як-от УКФ, Український Інститут книги), пожвавлення фестивального руху, книжкові ярмарки, системна робота з авторами та збільшення кількості перекладів.  

Підсумовуючи: "Для Нобелівської премії добре бути трошки дисидентом, трохи контркультурним, з якоїсь меншості, більш маргінальним. Може доходити й до абсурдних моментів", як сказав Ростислав Семків. 

Бажаємо Сергію Жадану перемоги на літературному фронті, а всім нам – якомога швидшого завершення війни та поновлення справедливості. 

Бережіть себе і Україну.

Використано матеріали з інтернет-ресурсів.

Марина Горбатюк

"Війна убиває руками байдужих" // українська поезія воєнного часу

21 березня – Всесвітній день поезії. Культура – це те, що завжди приходить на допомогу в найтемніші часи. На наших очах створюється історія. І нова література. Ми відібрали кілька віршів наших сучасників про новітню повномасштабну війну росії проти України. 

Ілюстрація Катерини Круглик

Дарина Гладун

війна не почнеться завтра

іменем усіх похоронних вінків і пластикових стрічок
іменем лакованих трун і лакованих черевиків мерців незручних нерозношених непридатних щоб танцювати твіст
/так танцювати твіст
/так танцювати твіст
чомусь уявляю мерців що танцюють твіст
тримаючи у руках лаковані черевики замалі для розпухлих ніг
їхніми іменами називаємо вулиці сквери парки
ставимо пам’ятники на центральних площах
тепер це площі пам’ятників між якими навіть протиснутись неможливо
у мирний час тут діти гратимуть в хованки але не одразу –
хіба через два роки через п’ять років через сорок років
звісно якщо площа пам’ятників площа пам’яті вціліє у цій війні
 
передчуваючи наближення фронту з півночі фронту із півдня зі сходу
переіменовуємо і переіменовуємо
встановлюємо нові таблички на будинках дитячих садках і школах
щоб бодай на якусь хвилину окреслити те що насправді важливо для нас
але не встигаємо
змінити назви всіх вулиць
поставити всім пам’ятники
переіменовуємо на честь загиблих те що складемо в тривожну валізу
ліхтарик тепер не ліхтарик а Кокурін Сергій Вікторович
радіо – не радіо – Андріюк Євген Олександрович
аптечка – Горбенко Святослав Сергійович
 
беремо пам’ять про наших мерців із собою в евакуацію
залишаючи книжки записники і фотоальбоми радянських часів
на милість снарядів і мародерів
 
/які танцюватимуть твіст
/так танцюватимуть твіст
/так танцюватимуть твіст
/під звуки старих платівок з бабусиної фонотеки

21.02.2022

 

Коля Кулініч 

***
Я не знаю, з чого почати.
Навколо міста стіна.
Місто прокинеться —
Навколо міста війна.
Навколо війни спочивають інші міста.
Є шанс, що місто стоятиме.
Шанс є один зі ста.
Далі. 
До міста повільно пливуть човни.
Далі.
До міста летять хмари із сарани.
Місто стоятиме.
Хай щонайдовше тягнеться мить.
Місто спатиме.
Хай натомлене місто спить.
Ранок завжди приходить,
Як повернення із небуття.
Смерті немає.
Лише є антонім життя.
Птах вилітає з рук сина прямо в долоні отця.
Я не знаю, з чого почати.
Тому починаю з кінця.

 

Василь Махно

Господи, як там в Тичини:
«І Бєлий, і Блок, і Єсєнін»
як вони нас оточили
з усіх чотирьох обсіли
 
дай же нам сили і міці
тривожну валізку і хліб
брешуть же їхні лисиці
що в нас ні щитів ні століть
 
кудись же веде нас Ігор
за Дон зі своїм полком
сьогодні з лютневим снігом
і завтра – з черленим щитом
 
а тьма їхня з Тьмуторокані
а їхні – мокша і чудь
стріляють по нашому стані
по наших позиціях б’ють
 
то що там у «Слові о полку»?
і що там «шт» та «жд»
ви – скачучи босим вовком
гублячи слину вражди
 
дійшли до річок та кордонів
до серця мого в кулаці
зчорніли ваші ікони
не відбілите і в молоці
 
Господи як там в Тичини:
про Київ – Месію – про край
чому ми ці вірші не вчили?
стікай – моє серце – стікай

24.02.2022

 

 

Галина Крук

стоїш із плакатиком «no war» як індульгенцією за те,
чого уже не відвернути: війну не зупинити, 
як яскраву артеріальну кров із відкритої рани – 
вона тече, доки не вб’є, 
заходить у наші міста озброєними людьми, 
розсипається ворожими дрг у внутрішніх дворах, 
ніби смертельні ртутні кульки, що їх уже не визбирати, 
не повернути назад, хіба що вистежувати і знешкоджувати 
цим цивільним менеджерам, клеркам, айтішникам і студентам, 
яких життя не готувало до вуличних боїв, але війна вчить 
в польових умовах, на до болю знайомій місцевості, наспіх
в тероборону спершу беруть чоловіків із бойовим досвідом, 
потім уже навіть тих, що мають за плечима тільки Dune і Fallout, 
ну і ще короткий майстерклас із приготування вибухових коктейлів від знайомого
бармена. в найближчого нічному клубі сплять діти, плачуть діти, народжуються діти
у світ, тимчасово непридатний для цього 
у дворі на дитячому майданчику варять протитанкові їжаки 
і розливають смертельні «напої» – сімейним підрядом, 
цілими родинами, які нарешті спізнали радість спілкування 
і злагодженої колективної праці – війна скорочує відстань 
від людини до людини, від народження до смерті, 
від того, чого ми собі не бажали – 
до того, на що ми виявилися здатні  
– мамо, візьми трубку, другу годину просить жінка у підвалі багатоповерхівки, 
вперто і глухо, не припиняючи вірити в чудо 
але мама її поза зоною досяжності, у тому передмісті, 
де панельки склалися, як дешевий конструктор, 
від масованих ударів, де вежі зв’язку ще вчора 
перестали зв’язувати, де світ розірвався на до війни і після 
вздовж нерівного згину плакатика «no war», 
який ти викинеш у найближчий смітник, 
ідучи із протестів додому, російський поете 
 
війна убиває руками байдужих 
і навіть руками бездіяльних співчутливих

 

Мар'яна Савка

Мій бог формує всю ніч батальйони, 
Прицільно стріляє, веде бої.
Мій бог толерує мої прокльони
І протирає скельця свої.
 
Мій бог не ховається поза спину,
Він над дітьми розстеляє покров.
Мій бог скуповує кровоспинне
Й стає у чергу здавати кров.
 
Мій бог не може поки що спати,
Коли вся країна на варту встає.
Мій бог дозволяє мені не прощати 
І називати усе як є.

 

 

Елла Євтушенко

рука історії перевертає пісковий годинник
нову сторінку підручника
і світ догори дриґом
 
зчищає шкірку з блакитного апельсина
от тільки бризки чомусь
червоні
 
оживають біблійні притчі
про шиболети
й вовків ув овечій шкурі
 
і сніг знову йде і тане
немовби ворожа армія на твоїй території
 
календар не заводиться навіть із п’ятого оберту
довго чмихає
котяча лапа скидає пісковий годинник зі столу

28.02.22

 

свобода

світло торкається шкіри
я відчуваю і
як твоєї також
воно малює простір
я питаю що це криком утворює реальність?
то ми
 
я питаю тілом
я питаю розумом
що це?
що таке повітряна тривога?
раніше в мене була тільки внутрішня і я лікував її терапією
 
сирени гудять
я небо хочу обійняти
сказати йому
все буде добре
не бійся
небо
тримайся
не пускай їх до нас
будь ласка
 
вони руйнують наш дім зовні
але не зсередини
 
я питаю тілом
я питаю розумом
що це?

 

 

Юлія Яськова

горобець сідає на руку,
томиться запахом хлібних крихт думає все:
"брати - не брати,
не голодний, але взяти то б зміг
не для мене, та хто дізнається
крихти ніжаться, справді зваблюють
я лишень придумаю казочку
щоб уникнути зайвих допитів
щоб усунути вкрай зневірливих
яким правда – то вище вірення
в біса праведних
в біса правильних
на баси та на кпини братиму
це не світ з стукачів і зрадників
як мовчатимеш – все обійдеться
правда за мною, брате мій"
 
правда плететься з нутрощів
правда снується мороком
тисяч позбавлених вольностей
з прикутими намертво стержнями
правду створюють люди
а люди не завжди праведні
 
видиме, буває, зраджує
правда не завжди правильна

11.03.22