МИ, Ноболівська премія, номінанти і міф про меншовартість української літератури

 Література – це храм, куди можна ввійти лише з чистою совістю і благородними намірами.

Фрідріх Шиллер

Ілюстрація Галини Бойко

У галузі літератури за останніх 100 років Нобелівську премію отримали 99 осіб – представники 39 країн світу. Органом присудження нагороди є Шведська академія, що складається з 18 членів, серед яких шведські письменники, поети, вчені та історики. При виборі лавреата працює Нобелівський комітет – вибрані терміном на 3 роки 4–5 членів академії. Імена кандидатів засекречені на пів століття. 

Нобелівська премія з літератури, як і 5 інших Нобелівських премій, була заснована за заповітом Альфреда Нобеля. Її присуджують тим, хто створив «найбільш видатні твори в напрямку ідеалізму». В описі зазначено, що твір не обов’язково має бути класичним художнім, головна характеристина – наявність ознак літературності, тож за історію існування нагороду отримували також філософи та політичні діячі.  

Джерело: Читомо

Чому в Україні досі немає лауреатів Нобелівської премії з літератури і чи стосується це мистецької цінності літературних творів?

Розпочну з другого: ні, не стосується. Українська література нічим не гірша, ніж будь-яка світова. Не в останню чергу й через те, що попри всі заборони, обмеження, спроби заміщення фізичного та духовного знищення народу, письменники продовжували вперто працювати на розвиток культури. Нагадаю, заперечення українського почалось не 24 лютого і навіть не 8 років тому: впродовж багатьох століть не лише росіяни (хоча їм відведена особлива – найголовніша – роль з огляду на жорстокість) провадили політику асиміляції. Щоразу, щойно ненадовго послаблювався тиск на митців, з’являлися цілі групи-генерації надзвичайно потужних літераторів. Щоб далеко не шукати, згадаймо принаймні «Розстріляне Відродження» або наших шістдесятників. Зрештою, несправедливо оминути увагою ту силу, яка голосно заявила про себе наприкінці 80-х – дев’ятдесятники (хоча таку назву вважаю не надто сприйнятною, тому що це якесь штучне втискання в межі одного десятиліття. До того ж: «У всякого своя доля.// І свій шлях широкий»). Літературу перевертають молоді й активні: ті, хто відмовляються від створених попередниками способів бачення світу.  Нове мистецьке покоління щоразу руйнує мистецькі кліше, «бурею і натиском» переходячи на інший етап розвитку. Очевидно, що старші колеги не завжди розуміють і підтримують відхід від їхнього канону. Наприклад, Іван Франко, один із найпрогресивніших діячів кінця ХІХ – початку ХХ століття, багато в чому не погоджувався з молодшими колегами молодомузівцями, часто критикував, хоча й активно стежив за їхньою творчістю («Був невмолимим суддею у мистецьких справах, – закінчує свій спогад про Івана Франка П. Карманський, – і прямо дивував нас своїм глибоким аналізом творчості нашої і чужої, хоча розходився у своїх поглядах з нами і не мав виправдання для наших ідеалів модернізму…). 

Біль народження: пологи як нехудожня метафора становища літератури під час війни

Цей допис я запланувала давно: нерідко від наших фанатів зарубіжної літератури доводилось чути зневажливі висловлювання про українську, мовляв, «немає навіть жодного Нобелівського лауреата». Викорчовувати меншовартість і позбуватися комплексів ми будемо ще довго, на це є свої причини. АЛЕ 

якщо років 200 тому ми справді жахливо відставали від всесвітнього літературного прогресу, то тепер цю різницю фактично подолано. Правда, постмодернізм в Україні тримається надто довго (звісно ж, співіснуючи з іншими напрямками і течіями: нашими сучасниками є принаймні чотири покоління письменників), що далі – невідомо. Подумаємо над цим питанням після перемоги, хоча я вже відчуваю наступ нового. Ми знаходимося на особистій межі. Важливо усвідомлювати, що змінюються не лише українці – змінюється цілий світ. Розпочата росією війна, цей черговий геноцид українців у самому серці Європи, увійде в історію як жахлива антигуманна акція проти свободи та порушення будь-яких прав, зокрема на життя; увійде як ганебний невиправданий терор, який (якщо не зупинити вбивчу машину) зітре пів світу з обличчя землі. Ми перебуваємо в епіцентрі у всіх сенсах: і в часовому, і в просторовому. Війна ламає та змінює всіх причетних. Війна завжди змушує шукати нову мову для ословлення болю. Змінюється мова – змінюється література. Першою реагує поезія, далі – мала проза і все інше за списком. Людині, яка бодай трохи тямить в літературному процесі, нескладно пригадати, коли відбувалися найрадикальніші змінотворення. А всі вони – внаслідок переосмислення онтологічно-екзистенційних цінностей (наприклад, вибух релігійної свідомости на території сучасної України трапився через унію (ХVІ ст.), тоді ж з’явилися якісно нові твори, без яких неможлива була б історична цілісність укр. літ.; або кількома століттями пізніше – метаморфози на межі переходу від реалізму до модернізму з його десятками течій). Усі ми перебуваємо в пологах. Процес запущено, а зворотного шляху вже нема. Є лише розуміння: процес переродження колись закінчиться. 

Повертаючись до «чому нас немає?»: в минулому основною причиною відсутності українців у нобелівських списках стала одна з умов офіційної участі – державність народу, представники якого претендують на здобуття нагороди.  Цілком реальна можливість отримати Нобеля була у згадуваного Івана Франка. Його кандидатуру як «великого Провідника свого народу, міжнародного генія», «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи» висунув 26 листопада 1915 р. професор, доктор філософії з Відня Йосип Застирець. Пропозицію підтримав шведський історик Гаральд Єрне, на той час голова Нобелівського комітету. На жаль, лист із поданням надійшов до Стокгольма надто пізно, а наступного року Франка не стало. За правилами премію посмертно не вручають. 

Українські письменники-номінанти премії (радянський період)

Серед українських дисидентів і політв'язнів на Нобелівську премію з літератури могли претендувати Іван Багряний і Василь Стус. У 1963 році філія Об'єднання демократичної української молоді в Чикаго почала організаційну роботу з подання Багряного, але раптова смерть письменника не дала можливості офіційно представити його до нагороди.

Василя Стуса на здобуття премії з літератури в 1985 р. висував Нобелівський лавреат Генріх Белль. Звернення Белля до Москви не отримали жодної реакції, а невдовзі поет трагічно загинув в ув'язненні, так і не дізнавшись про висунення своєї кандидатури. Радянську владу не задовільняла ймовірна перспектива діалогу українського письменника зі світом, тим паче, якщо цей письменник – політв'язень. 

Довкола історії зі Стусом-номінантом багато міфів та чимало нез’ясованого. Дослідник його біографії, В. Кіпіані з'ясував, що «Міжнародний комітет для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році» було створено наприкінці 84-го у Торонто, склад міжнародного комітету був зірковим, проте через внутрішні розходження та ідеологічні питання – неефективним.  

Павло Тичина, Ліна Костенко (1967, 1990, 2001), Іван Драч (1967, 1969) та Микола Бажан (1971) у різні роки також могли претендувати на премію. Кандидатури цих письменників запропонував Омелян Пріцак, широко відомий у світі український вчений-славіст і тюрколог. Тичина насторожено поставився до висування на здобуття премії, оскільки остерігався нападків з боку радянської влади. Бажан, подякувавши Шведській академії літератури за увагу до його особи та творчості, у надісланому листі висловив сумніви в реальності та своєчасності подання. Оксана Забужко влучно зазначила: «Давайте не забувати, що українських авторів ще недавно, на пам’яті нових поколінь, як тільки їм загрожувала Нобелівська премія, вбивали ті, хто був дуже в цьому незацікавлений, котрі дуже остерігалися, щоб нобелівська премія, цей найгучніший мікрофон у світі, не потрапив у руки українця. І доля Василя Стуса тут є не єдиною, насправді це велика тема, чому Бажан відмовився від номінації – тому що він хотів ще трохи пожити».

Претендентом на здобуття премії був також Улас Самчук (1980). Після того, як у світ вийшов роман-трилогія «Волинь», кандидатуру Самчука на здобуття Нобелівської премії з літератури висунув російськомовний журнал «Современник» (Торонто). Подати кандидатуру встигли, але для її затвердження не вистачило рекомендації нобелівського лауреата, що у Стокгольмі було одним із визначальних факторів.

За рік до краху Радянського Союзу  українська діаспора почала процедуру щодо висунення Олеся Гончара (1991): після того, як у 1989 році з'явилося нове видання «Собору» англійською мовою. 

Основною причиною непочутості часто ставала нестача рекомендацій українським номінантам. Реальним шансом «прорватися» в коло потенційних лавреатів могло стати сприяння діаспори. Нобелівську премію отримують не лише за якісні тексти, її дають переважно за бренд, тобто докладені до популяризації цих текстів зусилля: переклади, статті іноземних критиків, наклади закордоном тощо. У цьому плані українські письменники перебували під подвійним тиском. 

Чи має Україна шанс на Нобелівських лауреатів?

Кілька років тому на здобуття премії висунули кандидатуру Ігоря Калинця (2015), а зовсім недавно – Сергія Жадана (2022).

Про це повідомили 14 березня інтернет-ЗМІ з посиланням на Польську академію наук, яка стала ініціатором номінації. "Сергій Жадан – один з найвизначніших поетів України та чудовий прозаїк, якого перекладають і відзначають нагородами у світі. Таким і має бути, на наш погляд, Нобелівський письменник. Його голос як поета вже багато років має особливе значення для українців. Вільна Україна багато в чому говорить і думає словами Жадана, уважно прислухається до нього", - йдеться у заяві.

Сучасні українські письменники мають цілком реальні шанси отримати найпрестижнішу нагороду, адже Нобелівський комітет звернув увагу і на Східну Європу. Літературознавиця Богдана Романцова пише: «У 2019-му році нагороду забрала польська романістка Ольга Токарчук.  І, як на мене, це свідчення уваги до цього східноєвропейського досвіду, до пам’яті й травм, пов’язаних із цією територією. Можна сказати, що Нобелівський комітет освоює Східну Європу і це стає якимось альтернативним голосом цієї території. І якщо дали Токарчук, яка є безпосередньо пов’язана з Україною і пише часто на ті ж теми, які хвилюють нас, то можна очікувати премії й для українців в майбутньому».

Критики зазначають, що тенденцією Нобелівського комітету є увага до різноманіття. Мова йде як про жанр, так і про форму, культуру, гендер. Тепер нам варто працювати на довгу дистанцію: до війни були помітні позитивні зрушення в питаннях просування української книжки, зокрема, створення нових інституцій (як-от УКФ, Український Інститут книги), пожвавлення фестивального руху, книжкові ярмарки, системна робота з авторами та збільшення кількості перекладів.  

Підсумовуючи: "Для Нобелівської премії добре бути трошки дисидентом, трохи контркультурним, з якоїсь меншості, більш маргінальним. Може доходити й до абсурдних моментів", як сказав Ростислав Семків. 

Бажаємо Сергію Жадану перемоги на літературному фронті, а всім нам – якомога швидшого завершення війни та поновлення справедливості. 

Бережіть себе і Україну.

Використано матеріали з інтернет-ресурсів.

Марина Горбатюк