Чому російські пропагандисти досі бояться Василя Стуса?

Окупанти вилучають і знищують українську літературу, про це повідомило Головне управління розвідки Міністерства оборони України.

Вилученню підрягають книжки про Майдан, АТО/ООС, історію українських визвольних змагань. До «екстремістської» літератури зараховують шкільні підручники з історії України, наукову та популярну історичну літературу.

Російські ідеологи мають цілий перелік заборонених до згадування імен. Серед них: Мазепа, Петлюра, Бандера, Шухевич, Чорновіл. У містах Кремінна, Рубіжне (Луганська область), Городня (Чернігівська область) відомі випадки вилучення книжки «Справа Василя Стуса» Вахтанга Кіпіані. Знайдені книжки знищують на місці або вивозять у невідомому напрямку (Джерело: «Укрінформ»).

Пів року тому я писала про національне питання у долі Василя Стуса, а тепер відчуваю потребу проговорення антигуманного акту вилучення загарбниками українських книжок на території України. Чергова спроба стерти нашу пам’ять та заборонити культуру. Вслід за цим зазвичай починається процес фізичного знищення або ж примусової асиміляції духовної еліти: письменників, художників, науковців, музикантів, – усіх, чия активна громадянська позиція становить загрозу режиму. росія живе за моделлю терористичного територіального гібрида з Орвелівської антиутопії «1984». «Старший брат пильнує за тобою!». «Брат» пильнує і за своїми, і за іншими, і за чужими, але найбільше за нами. Штучно витворена пуповина, що душить українців вже не одне століття і старший брат, який з’явився на світ пізніше за нас.  Не можу зрозуміти, де межа сюрреалізму та як пропаганді у глобалізованому ХХІ столітті вдалось вивести населення на мовчазне проковтування (ба більше, саможертовну підтримку) злочинних амбіцій головного терориста.

Чесно, я абсолютно не здивувалась новині про вилучення українських книжок: не вперше в історії. Хіба що вилучення праці В. Кіпіані про В. Стуса… «А його за що?», – подумала я. Очевидно, російським злочинним ідеологам є за що. «Краще бійся тих, кого не можеш любити», – писав Умберто Еко. 

Постать Василя Стуса лякає послідовників режиму досі, через 33 роки після його смерті в радянській тюрмі. Чому ім’я літератора й правозахисника, який виріс у Сталіні (тепер Донецьк) стає дедалі актуальнішим? Чому його боялися у довоєнному Донецьку і після окупації міста боїться угруповання «ДНР»?

Феномен поета-борця за справедливість ще раз підтверджує думку, що українська ментальність, український дух був і є присутній на території окупованого Донбасу. Він одразу відзначився своєю громадянською позицією, усіма силами чинив спротив добровільно-примусовій русифікації (чи то насильницькій деукраїнізації). Як зауважив Станіслав Федорчук, «Василь Стус і у своїй творчості, і у своєму житті був нонконформістом, він ніколи не був зручною людиною», далі додає: «Пам’ятаю, що у 2009 році, коли виникла ініціатива випускників і студентів надати Донецькому університетові ім’я Василя Стуса, усі ці люди, які «вшановували» його багато років, публічно вчинили суд над Стусом, скликаючи вчені ради, видаючи газети, де вони пояснювали, що Василь Стус – антисеміт, що його ім’я прирече університет на знищення російських студентів, і так далі». Нічого нового, якщо чесно. Беззмістовне очорнення імен усіх, хто відстоює в Україні права України, української мови та українців, підміна понять, викривлення фактів – цілком природне явище російського "миру".

Стус був одним із найсміливіших митців того (не такого вже й віддаленого від нас) часу. Його приклад надихає і захоплює мільйони українців – і це цілком закономірно. Ми повертаємо свою заархівовану історію, щоб не ставати на манівці самовтрат, не загубитися в пропаганді "створеної Леніним" України. Наша ідентичність всередині кожного з нас: це той код, з яким ми народилися. Це майбутнє, яке кожне покоління українців мусить виборювати, відстоюючи право не на існування, а на життя. Власне, Стус відмовлявся існувати в межах цілком комфортного для тих, хто пристосувався, середовища. Він є яскравим прикладом "радянської людини" з нерадянським типом мислення. Збереження національної ідентичності для поета було важливішим, ніж дешева ковбаса та зручний побут. росія досі мислить категоріями минулого, тому замість розвиватися самій, невпинно намагається позбавити нас не нацизму і фашизму, а патріотизму та українськості. Хороший українець – асимільований малорос. 

Василь Стус досягнув найважливішого: залишився собою. Як би оксюморонно не звучало, але він – мученик із високо піднятою головою. Саме таких бояться мовчазні раби та очільники системи. І саме таких ми шануємо. Його принциповість, його талант – надзвичайно потужна зброя масового отямлення, пробудження від сну.

На прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у столичному кінотеатрі «Україна» поет словами «Чому не даєте говорити правду!» підтримав Івана Дзюбу, який заявив, що в Україні знову «1937 рік і арештовують українську інтелігенцію». Дзюбу заглушили сигналізацією, а про Стуса кричали: «Не слушайте его, он наслушался «Голоса Америки». Тоді аспірант Стус підтримав товаришів-однодумців, публічно заявивши про свою громадянську позицію. «Це було оприлюднення Василя Стуса як громадянина України. І рівно через 20 років цей день став днем його загибелі», –  зазначає Василь Овсієнко.

Після виступу очевидним було і виключення з аспірантури, і арешти, і роки таборів.

1978 року Василь Стус зрікся радянського громадянства: «Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства». Поет активно відстоював права співгромадян, виступав проти несправедливих ув'язнень дисидентів, адже «Кожен такий арешт рекрутує цілі юрми наляканих мовчунів і воїнство лжесвідків». Вихід з мовчання – найбільше "зло", за яке тисячі людей поплатилися життям. 

Коли черга дійшла і до Стуса (не вперше, бо його кілька разів заарештовували), митця звинуватили в «антирадянській діяльності і пропаганді». Від травня до вересня 1980 року тривав суд, хоча свідків почали допитувати ще 1979 року, а тому можна вважати, що після першого ув’язнення на нього почали готувати другу справу.

Захисником у справі було призначено адвоката Віктора Медведчука. Поет відмовився від захисту після розмови з ним (що стало взагалі нонсенсом). «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук – людина комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката», – напише пізніше Євген Сверстюк. Цей "адвокат" причетний до загибелі не одного українського інтелектуала: його брудне сприяння режиму та робота проти тих, кого мав би захищати, призвели до трагічних наслідків. Думаю, всі ще пам'ятають судовий позов Медведчука з вимогою вилучити працю В. Кіпіані. Документи, подані у "Справі Василя Стуса" остаточно розвіяли міт невинуватості (якщо такий і був). Недарма книжка стала поперек горла російським нацистам – очевидно, її вилучили на знак солідарності до брехні. 

У складний для нас час повномасштабної російсько-української війни не можу оминути увагою мовне питання. На жаль, ще частіше доводиться чути оце "мова не на часі". Втім, як сказав путін, "росія закінчується там, де закінчується російська мова". Сукупність звуків і графічних знаків ні в чому не винна, але це дещо глибше, ніж пересічна людина уявляє: мова кодує і шифрує колективну свідомість народу, який користується нею впродовж століть, його світобачення та розуміння позамовної дійсності. Йдеться не лише про комфорт, а й про вибір системи цінностей – він (однозначно) має бути добровільним та усвідомленим. 
У житті Стуса мова посідала чільне місце. Він, філолог за освітою та патріот за сутністю, не міг інакше. У 1961–1963 роках викладав українську мову та літературу в Горлівській школі. Це Донбас, російськомовне середовище. Туди відряджали працювати молодих педагогів із західних областей України. Якось до міста приїхали працювати вчителі зі Львова, і Стус затоваришував із Василем Шиманським. Одного разу вони пішли пообідати в їдальню для шахтарів  Львів’янин, відстоявши чергу, замовив українською. Почувши це, один із шахтарів, що був напідпитку, почав агресивно висловлюватись у бік Стусового товариша:

Ти что, падло, по-нашему говоріть не умєєш? Ти почему говоріш «на перше»? Ти што, не можеш по-человечєскі сказать: «Дайте нам на первое»? А ти говоріш «на перше, на друге» 

Коли кухарка спробувала заспокоїти неконтрольованого чоловіка, кажучи, що це вчителі, він відповів:

‒ А нам наплевать, что ето учітєля. Ето бендеровци. Ми іх в сорок п’ятом году не добілі, ми сейчас іх добйом.

Василь не витерпів: розвернувся, схопив шахтаря, підняв його і промовив: «Замовкни, негіднику, бо зараз з тебе мокре місце буде!» (Зі спогадів В. Шиманського)

А повернувшись додому, написав емоційний вірш:

Ти що казав? Зараза – казав?

Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла.

Ти обіцяв – навіки зав’язав

Біль-білий день, що й світу вже не видко?

Ти що казав? Що в зашморг затягнеш

Мене, моїх дітей, мою дружину,

Всіх націоналістів з України,

Фашист червоний, землю забереш

І на платформи – в болота сибірські,

Людські кістки – на добриво візьмеш?

Ти що казав ти в тишу закуєш

Оцей кортеж оскаженілих тигрів?

Я ворог титак. На полум’ї тортур

Мене огнем осяло зненавиди.

Я ворог твій. Я ворог. Ворог. Видиш,

Я  – ворог твій,  тобі мурую мур

Імперії. Стараюсь до пропасниці,

Закручений, як равлик, в ревматизм,

Точу пісок, вишукую, як трясці,

Для тебе золота. На твій не комунізм.

То була точка неповернення. Саме після цього Стус і влаштував акцію протесту під час показу фільму “Тіні забутих предків”, відсидів у концтаборі, відмовився від радянського громадянства та віддав життя за свої ідеї. Той, хто остаточно усвідомив свою позицію, не відступить від неї до останнього. Це доводить приклад життя одного з найбільших поетів України.

Наостанок залишу лист Василя Стуса Андрієві  Малишку (до цієї ж теми):

Дорогий Андріє Самійловичу!

Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу – коли Ви в змозі це зробити – зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це – божевілля, що це – трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні.

(...)

Я радів за нього, радів за землю і, грішний, одночасно думав про те, що Донбас – то не така вже і Україна, і Україна – то не така вже й Україна...

Донецьк – місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну – на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це – моя безсилість, що це – утеча. А втеча – не вихід. Це ганьба...

Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр – з горілкою і шароварами? Обов'язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути   г н і в,  і  г н і в,  і  г н і в!?

(...)

Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи.

Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас – за 40 мільйонів.

В факті такої денаціоналізації народу багато вини традиційної, давньої, багато тут завинили минулі покоління, але це лишень пояснення і пояснення часткове. А пояснення – то ж не вихід, воно нічого не змінює. „Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу“, – писав великий наш поет. А ми нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть. І тут, я гадаю, є деяка рація. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б підписатися .

(...)

Вибачайте, Андрію Самійловичу, що свій біль я вирішив виплескати на папір. Коли є змога – дайте, прошу, хоч яку-небудь відповідь. І знову – Павличко:

     Не бійсь нічого, доки я з тобою,
     Іди і правду людям говори!
     Не жди ніколи слушної пори –
     Твоє мовчання може стать ганьбою!
Це  до пояснення мого листа. 

Хотів би мати ці рядки своїм   c r e d o.

Бажаючий Вам здоров'я і успіхів

      з привітом

                 Василь Стус.

 

12.ХІІ.62 р.

 

Використано матеріали з інтернет-ресурсів.

Книжки (про) Василя Стуса можна взяти у фонді нашого відділу.

Підготувала Марина Горбатюк