«Братерство в народі», або від чого застерігала Олена Теліга

Олена Теліга (1906–1942) – талановита українська письменниця, публіцистка та громадська діячка, розстріляна гестапівцями в Бабиному Яру. Живучи в еміграції упродовж багатьох років, вона доклала неймовірних зусиль для згуртування співгромадян; провадила активну культурну, просвітницьку діяльність.

«Братерство в народі» – невелика за обсягом (а втім, надзвичайно важлива для розуміння тогочасного і сьогочасного становища українців) стаття, написана Оленою Телігою в 1941 р.: у тексті йдеться про особливо «страшне своїм медоточивим фальшем» сталінське гасло «дружби і братерства народів», яке М. Хвильовий схарактеризував словами «компартія стала собірателем руских земель». М. Хвильовий, як стверджує авторка, віднайшов іншу формулу: братерства у народі, братерство крові, український націоналізм.

Останнім аргументом на користь націоналізму, а не інтернаціоналізму, стала підтримка білою еміграцією (це переважно російські військові, дворяни, підприємці, інтелігенція, казаки, духовенство, державні службовці, а також члени їх сімей, що виїхали з росії упродовж 1917–1923 рр.) терору українців. який чинила червона Москва: «Московські емігранти у всіх закутках землі радісно спостерігали це знущання, хай червоної, але все ж Москви, над віковічним своїм ворогом – Україною. Таким незнищимим є те братерство крові!». Стаття О. Теліги, попри загальну експресивність і метафоричність письма, залишається актуальною і донині завдяки закладеним сенсам, усвідомлення яких є життєво необхідним. Пропонуємо ознайомитись із повним текстом (час читання – 5–6 хвилин):

БРАТЕРСТВО В НАРОДІ 

Це була справжня оргія тріскучих слів і блискучих гасел. 20 літ вони тарахкотіли на наших землях, шаруділи, мов сухе листя, сипалися, мов соняшникове насіння, і – мов порожня луска з того насіння – засмічували нашу багату плідну землю. Українська душа, тільки що збуджена, вільна й горда, як колись перед віками, довго відштовхувала й відганяла від себе все, що крутилося довкола неї, занесене чужим холодним вітром. Руки шукали своєї старовинної, з діда-прадіда зброї, щоб боронити лише власну батьківщину. Очі виглядали княжий владний знак Тризуба й свої прапори.

А уста й вуха були приготовлені на один єдиний могутній клич: Слава Україні! Але з півночі, з Москви, віяло, дмухало, курилося… Україну засипала справжня хуртовина чужих темних гасел. Вони летіли й плякатами прилипали до мурів наших міст, масними плямами стелились по великих і сірих, мов брудні обруси, часописах та розкочувалися довкола з уст надісланих невтомних промовців – накручених, мов патефон, чужою, ворожою рукою. Їх було багато. Їх були сотні різних кличів, наказів, обіцянок! Ціла шоста частина світу корчилася, викривлювалася, згиналася від їхнього пекельного брязкоту, а ще більше від ніжно-приятельського шепотіння просто на вухо – з револьвером до грудей. Їх було стільки, скільки може придумати підступна азіятська думка, що за всяку ціну хоче затроїти свого міцного й незламного ворога! Затроїти, щоб його вже непритомного ограбувати дощенту, забираючи собі не лише зброю з його безвладної руки, а й сорочку з його тіла. Але в цілому морі слів і гасел було одне, особливо страшне своїм медоточивим фальшем. Воно солодкими словами, мов липкими стрічками, охоплювало найбільш вразливі душі нашого народу. Охоплювало так, що тяжко було дихати в тих задушливих обіймах, якими стискав кожний вираз сталінського гасла дружби й братерства народів. Боже мій, та це ж мусів бути рай, шляхетне співжиття народів, з яких кожний мав би право по своїй волі розбудовувати всі свої цінності, кожний мав бути рівним у великій дружній родині народів СССР, де навіть найменші і найбільш замурзані діти не мали б ніколи діставати від більших братів штурханців, лише братерські поцілунки та червоні цукерки. Бо так голосило гасло! Отже, українці, як і інші народи СССР, запаморочені вже попередньою отрутою, мусіли прийняти і це божевілля.

У тяжкому наркотичному дурмані декому справді почала ввижатися вільна квітуча Україна. Відвічний ворог обертався в приятеля, револьвер в його руці розпливався, робився непомітним, а стиснутий кулак видавався одвертою братерською долонею… І тоді брати з Москви і брати-жиди приходили і оббирали братів-українців до нитки. А найголовніше, оббирали завдяки медовому гаслу так, що й самим українцям це не сміло видаватися грабунком, лише ласкавим прийняттям подарунків від населення квітучої України, яка сама в подяку не діставала нічого, крім терору й голоду! Це стало ясне й тим, що колись найбільше вірили. Тяжким зусиллям вирвалися з липкої сітки ворожих гасел кілька найліпших синів України. Вони твердо зрозуміли, що не може бути жодного братерства між споконвічними собі ворожими народами, лише єдине, нерозривне братерство крові, братерство в народі. Вони зрозуміли, що лише таке братерство поможе відіпхнути чужу й ворожу ідею інтернаціоналізму і спертися на зроджений з глибини народу націоналістичний світогляд. «Компартія стала собірательницей руских земель», – твердо вирішив і сказав всій Україні бувший комуніст Микола Хвильовий устами свого героя Карамазова. І від цього рішення він прийшов до другого: його батьківщину може врятувати лише український націоналізм, лише братерство крові. Він, Хвильовий, так добре пізнав своїх «братів» з компартії, що не чекав, доки вони пустять кулю в нього зі своєї кохаючої руки за це рішення, а пустив її собі сам в чоло, яке воліло схилитися перед смертю з Божим судом, але не перед ворожими, розшифрованими гаслами.

Зате кулі з того револьвера не обминули його правдивих братів по крові – Влизька, Фальківського, Косинку і сотні інших, які насмілилися виступити проти штучного братерства народів во ім’я великого незнищимого братерства в народі, братерства крові. Ці стріли, які цілили в саме серце України, що знов починало підозріло міцно битися, були сигналом для цілковитого розперезання червоної Москви. Починається новий період, неповторний в своїй нахабності. Червона Москва, цей ніби рівний нам братерський нарід, починає творити культ московської душі, культ колишніх царських героїв, яких ще недавно опльовувала. Вона, захлинаючись від захоплення, говорить і пише про царя Петра, про старого Суворова, що бився в обороні царської Москви, про сотні інших, не совєтських, а московських героїв, і в той же час безоглядно вивозить і вистрілює всіх тих, хто хоче заховати свою українську душу і пам’ятає своїх українців-борців. І – дивна річ – цей період, період найбільшого терору червоної Москви, знайшов признання у багатьох представників білої Москви – емігрантів.

Відізвалося віковічне братерство в народі. Московські емігранти у всіх закутках землі радісно спостерігали це знущання, хай червоної, але все ж Москви, над віковічним своїм ворогом – Україною. Таким незнищимим є те братерство крові! Воно ж змушувало цих емігрантів-москалів радіти, коли Бесарабія відходила до СССР, признавати йому бази в Дарданелах, бо відчувало, що це піде не «совєту народів», а Москві, хай і червоній, але Москві! Це нам, всім українцям, розкрило очі раз назавжди. Всі побачили, що жодного інтернаціоналізму нема й не буде. Отже, можна лише служити якійсь нації, або чужій московській, або своїй – Україні. І коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли говоримо про національну спільноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер понад усе мусимо відчувати нерозривний зв’язок крові – братерство в народі. Не солодкі, нездійснювані обітниці, а суворе підпорядкування себе безсмертним і невмолимим вимогам нації – дозволить їй стати перед світом у весь свій потужний зріст!

У фондах відділу абонемента є широкий вибір книжкок Олени Теліги та про Олену Телігу. Рекомендуємо звернути увагу на такі видання:

Теліга, Олена Іванівна.

Листи. Спогади. – Київ : Вид-во ім. О. Теліги, 2003. – 400 с.

         У збірці наведено 65 листів і листівок поетеси до різних адресатів: Михайла Теліги, Наталії Лівицької-Холодної, Дмитра Донцова, Уласа Самчука, Олега Лащенка, Богдана Ігоря-Антонича та інших. Другу частину книги становлять спогади сучасників, а також фотографії, частина яких публікується вперше. Листування дає можливість пізнати справжню людину. Насправді письменниця навіть ближча, ніж ми можемо уявити. В одному листі вона може обговорювати косметику і старе плаття, яке варто б давно уже викинути, а в іншому – на глибокому рівні порушувати питання моральности та національної ідентичности.

Жулинський, М.

Слово і доля: Навч. посібник / М.Жулинський. – Київ : А.С.К., 2002. – 640 с.

У книжці здійснено систематизований ґрунтовний аналіз творчости яскравих українських письменників – від Григорія Сковороди до Василя Стуса. Літературознавчі матеріали про митців доповнено їхніми творами , ілюстраціями. Ця праця є своєрідним доповненим і поглибленим варіантом книжки «Із забуття в безсмертя» (1990 р.). Для написання цієї праці автор виважено та професійно опрацював різні джерела: його біографія О. Теліги – одна із найкращих та найточніших.

Теліга, Олена Іванівна.

Збірник. – Репр. вiдтворення вид. 1977 р. – Київ ; Париж ; Лондон : Вид-во ім. О. Теліги, 1992. – 474 с.

До збірника увійшли поезії, один прозовий твір і публіцистика О.Теліги, а також спогади сучасників про неї.

Матеріал підготувала Марина Горбатюк.