Молода красуня спробувала заплющити очі, щоб продовжити сон, як почула скрип – то шарпнуло вікно, далі вона побачила волохату руку, врешті у проймі з’явився силует чоловіка, який устрибув до кімнати.М. Дупешко, «Біля карети під мертвим лисом»
Нова, друга, книжка чернівецького письменника Максима
Дупешка вийшла друком зовсім нещодавно – презентація роману стала важливою
подією в літературному житті міста.
Дупешко, Максим.
Біля карети під мертвим лисом / Максим Дупешко.
– Чернівці : Книги – ХХІ, 2021. – 176 с.
Автор одразу ж заявивСЯ, як прозаїк зі сформованим стилем та чітким
баченням власного літературного прямування, – дебютний твір під назвою
«Історія, варта цілого яблуневого саду» побачив світ у 2017 році, спричинивши
чимало галасу навколо себе.
Серед сучасних буковинських
авторів Максим є одним із найпотужніших сюжетників. «Біля карети під мертвим
лисом» – це 14 історій, пов’язаних між собою червоною ниткою доль тих, чиї
імена названо у змісті: Марко, Уляна, Маркіян, Жюлі, Симон, Анна, Ксенія, Бета,
Марія, Юстина, Ольга, Ксенія, Ярина, Лицар (символічний образ таємного гостя
без імені). Твори об’єднує спільне начало: культурна традиція давніх – багатоголосих
і строкатих – міст; зокрема, важливим топосом є Чернівці. Попри те, що у другій
книжці письменник «виходить» в інші урбаністичні, подекуди – пасторальні
простори, охоплюючи значний проміжок часу (понад 200 років), він повертає
героїв до витоків власної історичної пам’яті – в четвертий вимір, у фантомне
задзеркалля, яке насправді ближче, ніж можемо уявити.
Колись я писала, що вулиці цього
міста (себто Чернівців) пам’ятають тіні забутих людей. Варто усвідомлювати – в
одній із альтернативних реальностей ми можемо знаходитися пліч-о-пліч з усіма,
хто коли-небудь жив ТУТ, щось на кшталт раю чи пекла – як вже собі забажаєте. Слід
зазначити, що більшість подій відбуваються на території України, хоча, за
іронією долі, деякі герої опиняються за її межами (майже всіх автор повертає на
історичну батьківщину).
Світ, в якому опиняється читач,
яскраво прописаний завдяки приверненню уваги до найважливіших деталей (кожна
історія має свій особливий, впізнаваний саме за цими деталями часопростір).
Максим бережно здув пил із сейфів епох і наблизив їхні магнітні поля настільки,
що відбулося зіткнення зламів, а відтак, вибух, що й спричинив народження нових
(чи то переосмислених) галактик, створених із півкіл та перехресть відбитків
індивідуальних картин на кінчиках пальців. Ці галактики вимагають причетности кожного,
хто бодай раз доторкнувся до них. Утім, читаючи роман, хочеться непорушно мовчати:
можливо, через страх зруйнувати чітку доцільність подій, що відбуваються так
послідовно, немов на підйомах та спадах рівномірних коливань маятника. За таких
умов будь-який, навіть найменший, збій може зруйнувати внутрішню гармонію.
Не можу оминути увагою анотацію,
адже вона особливо важлива для співвідчуття альтернативно-реального
світу М. Дупешка: «…головними героями
твору власне і є генетичні лінії, часові тріщини та безперервна боротьба за
приватне «я» та національне «ми». Зітканий, наче павутина з часточок
часопростору, із вигаданих та реальних історій, посипаних дрібкою літературної
магії, роман є не текстом-стрічкою, якою прикрашали коси дівчата, а, радше,
«ловцем снів», прадавнім амулетом. У центрі цього амулету-вісімки українська
аристократія – забута, втоптана в багно, розтерта на порох, проте вона, наче
фенікс, щоразу постає із попелища в боротьбі за честь та гідність». Мені
довелося перечекати кілька днів, перш ніж прийшло розуміння, і пазл
перетворився на зображення. Чи отримала я те, чого очікувала від книжки,
читаючи анотацію та перші речення прологу? Певно, ні. Чи залишилась задоволена
післясмаком? Очевидно, так.
Новий роман М. Дупешка – це (дозволю собі узагальнити) розповідь про дев’ятьох
жінок з однієї родини: жінок, яких привели на світ у різний час, у різних
містах та селах, під різними прізвищами. Жінки, яких виховували в достатку та
шані. Жінки, які зазнавали поневірянь. Світські левиці та берегині домашнього
вогнища. Раціональні інтелектуалки і кардіоцентровані мрійниці…
Розпочалося усе на початку ХІХ ст. із хитросплетіння долі русявої
блакитноокої дівчини Юстини із Луцька та нащадка козацького роду Симона. Молоді
люди взяли шлюб, на світ з’явилася Уляна. У красуні Уляни та колишнього
розбійника//борця за справедливість Андрія Жовтюка народилась донька Жулі – і
так далі. Останньою в цій ланці є Ксеня – наша сучасниця, яка живе в Чернівцях.
Її історія ще не завершена, отже, поколіннєва спадкоємність продовжиться.
Кожна героїня має особливі риси характеру: вони, сполучаючись у непередбачувані
комбінації, становлять ядро їхньої світобудови та відрізняють від решти
попередниць, сучасниць, наступниць.
Інтелігентність, достойність передається з молоком матері.
Аристократичність – це не плацебо з гучних гулянь, дорогих забавок чи пишного
одягу, це те духовне багатство, яким наділені головні героїні (і не тільки..
але вони особливо, тому що є безпосередніми носійками аристократичної
нерукотворної печатки). За будь-яких обставин ті жінки залишаються гідними
свого покликання, маючи мужність іти проти системи і створювати власну долю. «Кожен з нас повинен оберігати вогник вільної
людини», – саме це речення стало для мене девізом усього твору.
Як писав Джон Фаулз у «Арістос», «Матерія в часі являється нам, кревно
зацікавленими у виживанні, керована двома протилежними принципами: Законом, тобто принципом
організувальним, і Хаосом,
тобто принципом руйнівним. Обидва вони, перший нас впорядковує, він творчий, а
другий руйнівний і спустошливий, перебувають у вічному конфлікті. Цей конфлікт
і є існуванням». Цитата Станіслава Вишенського «Мистецтво – приборкувач Хаосу» є
універсальною формулою, яку можна застосувати і до роману М. Дупешка. «Біля
карети під мертвим лисом» – це акт літературного осмислення і творчого впорядкування
Хаосу, систематизація кількох століть життя української інтелігенції, яку
репрезентує одна родина.
Сучасні письменники, певно, переросли поділ героїв
на «позитивних» і «негативних»: у центрі уваги, перш за все, особистість. І
будь-яка спроба класифікації – то накладання суб’єктивної оцінки на
дії, слова, погляди, що їх прийнято вважати суспільно прийнятними чи навпаки. У
розділеному на кілька частин світі головні герої роману залишаються цілісними,
адже: «(…) роздвоєння – означає розкол,
подвійну метафору, виникнення простору-прірви, щоб у ньому міг вміститися
міраж. Місткість прірви – фікція, послана живити й підтримувати недугу (…)»
(Ст. Вишенський). До того ж, непомильно знаючи шлях «на гору», не міркуєш про
небезпеку схибити, адже правильність
шляху – в інстинкті.
Попри те, що в епіцентрі роману перебуває історія дев’яти (хоча з
урахуванням побіжної згадки про матір Юстини – десяти) поколінь, привертає
увагу і «чоловіча» частина: та, в якій автор пише про війни, змови, ділові
зустрічі з представниками влади тощо. Багато подій у романі відбуваються в 1812
році – у передчутті прийдешнього краху Французької імперії. Важливим, навіть архетипним,
образом є Наполеон: ледь не Мойсеївська постать лідера, провідника, що його так
потребували українці… Мені він видався доволі поетичним, але цілком доречним.
Хотілося детальніше поговорити про Бонапарта, та краще втримаюсь, щоб залишити
«простір для творчости».
Автор-оповідач єдиний, хто залишається незмінним (себто не має динамічного
розвитку, як інші герої), вічноспокійним, всепередбачним. Він – лише провідник,
творцями є самі персонажі. Попри те, що відчутна ледь не досконала
відшліфованість образів, герої залишаються «живими», справжніми. Вони формують
світ навколо себе, а навколишній світ формує їх – щось схоже на приховані для
чужого ока обміни енергією.
У мене виникло відчуття, наче на допомогу героям у скрутних ситуаціях часто
приходив Бог з машини (=втручання сторонніх,
вищих сил), можливо, так спрацьовував відворот «ефекту метелика».
Автор робив усе можливе, щоб уберегти «своїх» людей від фізичної загибелі в
ситуаціях, із яких, здавалося би, нема виходу.
Цей твір – наближена ділянка тіла міфічного світового змія Уробороса, який
вічно поїдає свій хвіст, символізуючи безперервність, нескінченність. Ми знаємо лише
те, що письменник дозволив нам дізнатися, ми бачимо лише частину
родового дерева – його айсберг. Читач, згорнувши книжку, все одно усвідомлює:
остання крапка цієї історії не означає її завершення. Лінії доль Ксенії та
Марка ще перетнуться, адже їм вдалося об’єднати метафізику сновидінь багатьох
попередніх поколінь жінок із її роду, а відтак розгадати найдивнішу загадку…
Насамкінець маю нахабність
зацитувати коментар головної редакторки роману, Інґи
Кейван. Доволі давно я (не менш нахабно) поцупила його на фейсбуці, а
відтак трепетно берегла, щоб нині скористатися. Отже, Інґа пише, що «Біля
карети під мертвим лисом» – «…це і є Mysterium Coniunctions,
оте так зване алхімічне весілля. Тому й те, що головними персонажами є
представники шляхи, арістос, зовсім не випадковість. Для балансу України вельми
важливе єднання сильного жіночого та чоловічого первнів. І Максим впродовж
всього роману працює, як алхімік чи генетик, відбираючи найкращих представників
і залишаючи їх живими – всупереч всьому та всупереч історії, яка, на жаль,
величезну кількість найкращих представників українського арістос знищила».
Чим більше думаю про цей роман, тим більше слів з’являється. Щоб зберегти
інтригу, я все ж не буду видавати усіх секретів)))
Книжку можна взяти у відділі
абонемента.
Марина Горбатюк
Немає коментарів:
Дописати коментар