О хто ти, о хто?// Геній-дисидент (до дня народження Грицька Чубая)

Як  жить  мені,  якщо  я  ще  людина,
Якщо  мені  від  себе  не  втекти?

Грицько Чубай

 

Григорій Чубай – одна з найзвабливіших і найзворушливіших леґенд українського безчасся 70–80-х років. Чинниками цієї леґенди стали, в гострому поєднанні, – неординарна романтично-богемна особистість, вибуховий талант і...ореол таємничості, «забезпечений» тодішньою тотальною інформаційною блокадою...

Іван Дзюба

Грицько Чубай (Григорій Чубай, 23 січня 1949, с. Березини – 16 травня 1982, Львів) – український поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Один із лідерів українського літературно-мистецького андеґраунду 1960-х, 1970-х та 1980-х років. Батько лідера гурту «Плач Єремії» Тараса Чубая та Соломії Чубай – засновниці проєкту «Грицько Чубай. П'ятикнижжя» та «Колискові для Олекси». Автор посмертно виданих поетичних книг «Говорити, мовчати і говорити знову» (1990), «Плач Єремії» (1999), «Скоромовка не для вовка» (2008), «П'ятикнижжя» (2013).

Народився в селі Березини Радивилівського району в родині Петра та Марії Чубаїв. Парадоксальним є те, що Грицько мав бути Гетьманом, бо це прізвище діда по татові, але бабуся Матрона, яка виростила дванадцятьох дітей, дала своє дівоче прізвище (щоб воно не пішло в забуття) половині синів.

Із дитинства відзначався надзвичайною тягою до знань, писати і читати навчався дуже рано – ще в чотири роки, відтоді з книжками не розлучався. Назавжди запам’ятав батькові слова: «Того, хто спізнав працю на землі та смак самотужки заробленого шматка хліба, ніщо в житті не зламає».

Три чесноти, три муки жили в його душі: тяга до слова, до живопису і до музики. Ще в шостому класі хлопець намалював побудований у 1694 році храм Воскресіння в с. Малі Жабокрики. Цей малюнок можна розглядати як один із перших протестів проти обмежень чинного ладу – переслідування вірян та нищення церков. Уже в 7-8 класах він самостійно проводить літературні вечори у школі. За поетичний дар ровесники називали Грицька «Пушкіним».
Почав друкувати свої вірші, будучи у 8 класі, а вже через два роки одну з поезій Григорія («Байдужому») було надруковано у всесоюзному журналі «Піонерія» (№10) за 1965 рік. Цей факт засвідчив визнання молодого автора на рівні республіканських видань.

Навчаючись у середній школі, закохався в дівчину, яка стала Музою багатьох юнацьких віршів (на жаль, не всі тексти збереглись). Почуття не були взаємними, до того ж батько заборонив дочці (Світлані Кондруцьковій) зустрічатись із нащадком «бандерівців» (дядько Грицька був у загоні УПА). Та й сам Григорій був під наглядом спецслужб.  

З 10 класу він активно займається перекладами з польської, німецької, російської, білоруської, пізніше (з 1968 року) французької та іспанської мов. Влітку 1966 року, отримавши атестат зрілості, юнак їде шукати щастя до Києва, проте студентом Чубай не став: не допустили до вступних іспитів через незрозумілі причини. У 1967 році пробує вступити вже до Львівського університету («завалили на іспиті з німецької мови, яку він знав майже досконало, бо вже в той час вільно читав і перекладав»). Працював скрізь, де брали. Не припиняв писати, хоч його і не друкували. У грудні 1968 року разом із Петром Цецеком та Ярославом Харчуком «видали» першу збірочку «Постать голосу». Усього було чотири примірники. Після 1968 року настав період тривалого вимушеного мовчання поета: нібито не вистачало місця для публікації на сторінках періодичних видань (ніколи, навіть в юнацькому віці, не створював хвалебних од режимові).

Більшу частину доробку він створив до 1970 р. Поема «Вертеп» вийшла з-під пера 18-річного юнака – це маніфестація-вирок сучасній цивілізації, що зазвучала іронічним викликом:

А світ – вертеп. Кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп.
І мабуть, щонайважче – у ньому залишатися собою,
від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером,
ні лялькою на пальчиках облудних,
а лиш собою кожної години,

а лиш собою кожної хвилини,
з лицем одвертим твердо йти на кін...

Дарина Галатченко про вірші Чубая пише так: «Його поезія схожа на сповідь перед тихою, плинною водою, перед покрученим старезним дубом, перед лісом трави… Читаєш вірші, і попри полинну гіркоту, відчуваєш, як ізсередини сповнюєшся тихим  спокійним сяйвом… А ще – вірою в прадавній рай, примарно захований у кожній поезії».

На світлині вище – молодий Грицько. Ця фотографія має власну історію: він залишив її на пам’ять одній із подруг, з якою познайомився у Володимирі-Волинському. Портрет задуманого юнака у вишиванці, а на звороті – цитата з Василя Симоненка: «На світі безліч таких, як я, та я, їй-богу, один», підпис і дата – 30 березня 1968 року.

Незабаром розпочнеться новий етап життя поета. Мікроклімат Рівного у 1967–69 роках був задушливий, свідома національна інтелігенція ховалась в тінь. Гриць же був відвертим, прямолінійним, тому мотузка навколо шиї затягувалася дедалі міцніше. Він вирішив переїхати до Львова з надією відкрити несподівані обрії. Місто Лева дало багато друзів, нові знайомства і спілкування з відомими людьми.

На одному зі студентських вечорів, організованому в університеті ім. Івана Франка, познайомився з Галиною Максимович. Незабаром одружилися і почали жити в батьків дружини на Погулянці, 35. Молодятам дісталися дві кімнати. 

У 1972 році, в «період великих посадок», КДБ влаштовує обшук у домі дружини. Після цього Грицька Чубая заарештували, він провів кілька діб у в’язниці. Це фатально відбилося на здоров’ї і душевному стані. Його не засудили, але варіант розправи, який система обрала щодо поета, виявився жорстокіший. Він припинив писати – остання поема, створена після перерви, виходить друком у 1975 році. «Говорити, мовчати, і знову говорити». Як сказав Юрій Андрухович, «це інший Чубай – і водночас той самий, немов відродився поет. Перед тим, як остаточно померти». Фактично вся творчість Грицька Чубая належить перу 19-21-літньої людини.

Коли з’явилися діти (Тарас і Соломійка), у двох кімнатах (з яких одну переробили на кухню) стало тісно, бо значна частина житлової площі була завалена книжками. Тоді Гриць побудував одну кімнату в підвальному приміщенні і влаштував там свою бібліотеку.

Сам Грицько називав себе геніальним, ніби дратуючи цим свого «літературного вчителя» Ігоря Калинця, іншого чудового поета. На стіні у бібліотеці-пивниці Чубая висіли три портрети, найгеніальніших, на його думку, поетів: Езри Паунда, Томаса Стернза Еліота і… портрет самого Грицька. От яка «самозакоханість».

Ігор Ліпницький

У 1978 році Грицько вступив на заочне в Літературний інститут імені Максима Горького в Москві. Навчався з великим завзяттям, але здобути освіту не встиг через хворобу. Помер 16 травня 1982 року. Поховали в 21 кварталі на Сиховому кладовищі Львова. Пізніше був перепохований на Личаківському цвинтарі неподалік від могили Володимира Івасюка.

У фондах нашого відділу є особливе в багатьох сенсах «П’ятикнижжя» Грицька Чубая. Оригінал книжки створив сам поет – видана кілька років тому збірка з точністю відтворена і доповнена раніше невідомими загалу світлинами з особистого архіву Чубаїв, факсиміле автографів, листами до товариша – Олега Лишеги. Ініціаторкою проєкту була його молодша донька Соломія. 

Чубай, Грицько.

П'ятикнижжя / Г. Чубай ; упоряд. С. Чубай ; авт. передм. К. Москалець ; авт. післям. О. Лишега. – Львiв : Вид-во Старого Лева, 2015. – 256 с.

 «Грицько Чубай – це той поет, видавати вірші якого означає долучитися до чогось сокровенного, що дає натхнення та наснагу до життя і до творчості. На його віршах виросла велика кількість музикантів, митців, художників. Життя цього Письменника з великої літери у своєму апогеї», – зазначила Мар’яна Савка, головна редакторка «Видавництва Старого Лева». «П’ятикнижжя» (2013) – перше видання, де на обкладинці автор вказаний саме як Грицько (а не Григорій), так, як його називали друзі, і так, як він сам волів себе називати. Книжка свідчить про проявлення через єдине ціле постаті голосу,це  відшукування причетного, світла та сповіді, плачу Єремії та Вертепу. Рекомендуємо до перегляду книжковий трейлер:

Грицько Чубай "П'ятикнижжя" (книжковий трейлер) - YouTube

Перу поета був підвладний будь-який літературний жанр. Він став визнаним майстром інтимної лірики, балад, верлібрів і оригінальних дитячих віршів. А написані ним поеми досі вражають розмахом філософської думки та багатоплановістю.

 

Вірші Грицька Чубая

***

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку –
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.

 

***

Не спиняйте її
Бо вона пам'ятає про цвинтар
І про жито високе вона пам'ятає
Вона засвічує місяць собою
І губами засвічує звуки
Над колискою вашою
Бачу її з плачем
Над домовиною вашою
Бачу її зі сміхом
Лишень тоді
Коли ви засинаєте
Вона від усіх вас щасливіша
На вологім піску танцює
І сьогодні вона відходить від вас танцюючи
І не каже вам прощавайте

 

***

Скрипучі двері пам'яті причинено
і згадкам всім підрубано крило.
Біління снігу - п'яне і причинне
тіла тверезих вулиць пройняло.

І над ажурні вишукані русла,
де вже давно не бігає вода,
скорботна пам'ять пам'яті зависла,
згубивши слід останнього гнізда.

...А те гніздо - то біле, то червоне
свою барвисту сутність обмина,
у ньому пам'ять білої ворони
і сніг, і наші білі імена.

 

***

Жаркого дня липневого втікаю по вулиці міській,  
біжу від себе, біжу від слів страшних, якими мушу
я про щоденну втечу говорити. А вулиця  уся – суцільна
втеча. Бо буде дощ, бо  хмари насувають. А вулиця уся – суцільна втеча. І всі біжать... Чи  ж  тільки  від  дощу?
Один  втіка  від  себе  сьогоденного,  а  другий  доганя  себе
вчорашнього,  і  всі  тікають-поспішають...
Хто  від  себе,  хто  до  себе,  хто  від  когось,  хто  до  когось,  
хто  ні  від  кого,  хто  ні  до  кого.  І  разом  всі  втікають  від  
дощу...
 
Так  щодня:  в  суєті,  в  круговерті  годин
люди  втікають  від  себе  й  до  себе,
втікають  до  книг,  до  дружин,  до  картин,
втікають  під  воду,  під  землю,  на  небо,
втікають  в  ненависть,  в  любов,  у  кіно,
в  карти,  в  більярди,  в  лото,  в  доміно,
в  салати,  в  борщі,  у  котлети  і  в  торти,
в  кашкети,  в  манжети,  в  комоди  і  в  шорти.
Від  чорта  до  бога,
від  бога  до  чорта,
із  ночі  до  ночі,
із  рання  до  рання.
…Втікають  у  крик,  утікають  в  мовчання,
втікають  в  чекання,  в  безсоння,  в  прогнози,
втікають  у  сміх,  у  зітхання,  у  сльози...
Втікають  під  карнизи,  під  погоня,
під  ліжка,  в  бомбосховища,  в  закон.
Не  розбереш,  де  втеча,  де  погоня
і  до  яких  молитися  ікон?
І  до  яких  із  них  ходити  каятись,
яким  хулу  нести,  не  каяття?
...Чи  на  землі  таких,  що  не  втікають,
нема  давно? І  втеча  —  то  життя?
Невже  вся  суть  в  безладній  біганині?
Невже  вона  усьому  голова?
Невже  якийсь  Всевишній  Паганіні
на  скрипці  світу  втечу  награва?!
І  щодня  в  суєті,  в  круговерті  годин
люди  втікають  від  себе  й  до  себе.
Втікають  до  книг,  до  дружин,  до  картин,
втікають  під  воду,  під  землю,  на  небо,
втікають  до  лісу,  на  Марс,  до  пітьми,
щоб  бути  людьми  чи  не  бути  людьми.
Втікають  у  подвиг,  у  лють,  у  провину.
Додому.
До  Криму.
В  кафе.
В  домовину.

Використано матеріали та світлини з інтернет-джерел

Підготувала Марина Горбатюк