Той, хто насмілився плисти проти течії. Михайло Грушевський: дорогою ціною

 

Творець вітчизняної наукової історіографії, перший президент України (хоча з формального, юридичного, а  відтак наукового погляду президентом не був, бо в УНР такої посади не існувало), контраверсійний геній, мрійник, вчений-енциклопедист, – Михайла Грушевського називають по-різному і недарма: він успішно зреалізувався у багатьох сферах життя, ставши для сучасників символом багаторукого, всюдисущого божества. Продуктивність, із якою діяч настільки самовіддано працював до останнього подиху, вражає: нема жодних сумнівів, на таке здатен лише той, хто шалено любить свою справу; той, хто знайшов покликання і готовий іти до фіналу що б там не було.

Усе сказане вище може залишитися лише констатацією фактів, які не справлять на читача особливого враження, якщо той не ознайомлений із детальною біографією українського генія кінця ХІХ–початку ХХ століття. Тому сьогодні, у день його уродин (а М. Грушевський з’явився нас світ рівно 155 років тому) спробую розповісти вам дещо про життєвий шлях нашого літописця.

Надзвичайно вчасно мені до рук потрапила книжка Юлії Тагліної під назвою «Михайло Грушевський».

Тагліна Ю. С.

Михайло Грушевський/Ю.С.Талгіна.- Харків : Фоліо, 2010. 126 с.- (Знамениті українці) 

Можливо, останнім часом я стала надто сентиментальною, а може, авторка надто добре відчула «головного героя», але кілька днів уже відходжу від емоційного потрясіння після прочитання. Праця невелика за обсягом, але дуже цінна з огляду на вміщену (ще й доступно проаналізовану) інформацію. Надзвичайно люблю книжки цієї серії, бо в них «людською» мовою розповідають про неймовірні перипетії життя знаних нам незнайомців. Абсурдно звучить, чи не так? На жаль, того, що ми вчили за шкільною партою, виявляється, зовсім недостатньо для розуміння історичних постатей, від яких нас віддаляють десятки чи сотні років. Ба більше, величезну когорту культурних, громадських  діячів упродовж тривалого часу навіть не допускали в програму. Так було і з Михайлом Грушевським. Ось що про нього написано у «Великій радянській енциклопедії» (подаю у своєму перекладі з російської): «Грушевський Михайло Сергійович – український буржуазний історик й історик української літератури, один із лідерів українського буржуазно-націоналістичного руху. В березні 1917-го приєднався до партії українських есерів і очолив буржуазно-націоналістичну українську Центральну Раду, ставши одним з її головних ідеологів.

…Наукове значення праць Грушевського обмежене тенденційністю відбору та узагальненням фактів, націоналістичною інтерпретацією джерел». 

Утім, на яку оцінку діяльності (будь-якого українського) патріота можна сподіватися від радянської влади? Довгі роки ім’я цього діяча було під забороною: тоталітарна машина ще за життя до останнього тиснула на груди фізично ослабленого, але морально стійкого представника «буржуазної» інтелігенції, який із ранніх років виробив чітку проукраїнську позицію, за що неодноразово приймав побої від недругів. Він звертався до співвітчизників зі словами: «Я хочу жити, щоб працювати, страждати і боротись разом з вами». Біографія Михайла Грушевського – чаша, в яку рівною мірою вливалися солодкий мед і гірка отрута. Він зміг із гідністю пройти свій шлях, не осоромивши «генія, що живе у грудях» (Марк Аврелій).

Із чого все починалося?

Світлі роки динитства та юності

М. Грушевський народився 29 вересня 1866 р. у місті Холм (нині польське місто Хелм), тут провів перші роки свого життя. Він був першою, залюбленою, дитиною своїх батьків – вчителя словесності Сергія Федоровича (1833–1901) і його молодшої на 13 років дружини Глафіри Захаріївни (1846–1918). Михайло Грушевський вважав, що татові завжди щастило: він, виходець із незаможної дияконської родини, зміг досягнути приголомшливих успіхів на професійній ниві. Сергій Федорович вдало просувався по кар’єрній драбині. Розпочавши із вчителювання, невдовзі вже працював інспектором, потім директором, а відтак отримав титул «превосходительства». До речі, він став укладачем зразкового шкільного підручника з церковнослов’янської мови – ця книжка здобула визнання на території Російської імперії та принесла автору славу і чималі гроші. Михайло Грушевський дуже любив батька, намагався рівнятися на нього. Сергій Федорович із ранніх років виховував у хлопчика стійкість, амбітність та вміння долати перешкоди, він уважно стежив за успіхами сина та заохочував його до нових досягнень. Хоча сам Михайло Сергійович визнавав, що ближчі зв’язки мав із батьком, мати, Глафіра Захаріївна, також багато в чому вплинула на становлення його характеру.

Ранні роки, проведені у Холмі, М. Грушевський майже не запам’ятав, перші чіткі спогади пов’язані з іншим містом. В автобіографії є така згадка: «Виростав на Кавказі, куди батько перейшов у 1869 р.: в Ставрополі (1870–1880), потім на Владикавказі, зрідка звідуючи Україну». Час від часу вони з сім’єю приїжджали до родичів на гостину, ті рідкі поїздки «малювалися тому в ореолі далекої «вітчизни»» на контрасті із «чужоплемінною і чужомовною «чужиною»».

Михайло добре вчився, він був одним із найкращих учнів тифліської гімназії, більш за все цікавився історичними творами. У цей час познайомився із книжками М. Костромарова, прочитав «Записки о Южной Руси» П. Куліша, збірники пісень М. Максимовича й А. Метлинського тощо. Інтерес до історії України допомагав Михайлові зменшити відстань між близькою-далекою Батьківщиною.

Перші спроби пера припадають ще на часи навчання в гімназії. Одне зі створених тоді оповідань він навіть надіслав знаному в Україні та за її межами Іванові Нечую-Левицькому, від якого отримав схвальний відгук. Твір («Бех-аль-Джугур», у якому змальовано часи боротьби англійців із мусульманськими повстанцями в Судані) було надруковано у Львові в 1885 р.

У 1886 р. сталася вирішальна для молодого Грушевського подія: п’ятеро випускників гімназії мали здобути золоті медалі, але через те, що учні викрали завдання до іспитів, їх позбавили відзнаки. Це дуже зачепило хлопця та стало для нього своєрідним випробуванням.

Alma mater та наукові пошуки

Упродовж тривалого часу він мріяв про Київський університет, зрештою, ця мрія здійснилася: дідусь підтримав його і батько все ж відпустив, але, переживаючи за безпеку сина, домігся від нього обіцянки не вступати до різних студентських гуртків.  У липні 1886 року Грушевський написав письмове звернення до ректора Київського університету Св. Володимира з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету.

Роки навчання згадував з певним розчаруванням, то був час занепаду Київського університету. Російська влада нещодавно провела університетську реформу, щоб не допустити «вільних» думок у студентів. Викладачі, втомлені численними нагінками та можливістю переслідування з боку влади, намагались уникати співпраці з молодшими колегами. Попри все М. Грушевський активно взявся за наукову діяльність і, будучи зовсім ще юним, досягнув у цій сфері неабияких успіхів. До речі, він, обійшовши заборону батька брати участь у гуртках, під кінець навчання був активним і знаним гостем засідань, а також працював у редакції «Записок Наукового товариства ім. Шевченка».

Молодому історику надзвичайно пощастило з науковим керівником, як зауважує Юлія Тагліна. Володимир Антонович був одним із головних представників українського національного руху ХІХ ст. та одним із найвидатніших істориків того часу, він є фундатором традиції документалізму, засновником першої української школи істориків. Під чітким керівництвом талановитий студент досягав неабияких успіхів, а його активна праця вже незабаром почала приносити плоди. На початку 1891 року В. Антонович повернувся з подорожі Галичиною і розповів М. Грушевському про плани катедри української історії Львівського університету. Його хотіли зробити завідувачем катедри, але чоловік, почуваючи себе вже недостатньо енергійним, запропонував на це місце кандидатуру перспективного студента. Але спершу слід було скласти магістерський іспит.

Львівський період життя

1893 року він успішно склав іспити, а незабаром захистив свою дисертацію на здобуття магістерського ступеня. Того ж року в Львівському університеті було засновано катедру всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи, цей факт дещо засмутив М. Грушевського, бо ж говорили про заснування катедри української історії. Але зрозуміло, що в той час поляки не розглядали Україну, як окрему державу, отже й нашу історію не вважали «конкретною наукою». Так чи інакше, а вчений приступив до виконання службових обов’язків з ентузіазмом – сповнений віри у власні сили. Його близькість з українською студентською молоддю, рішучість, з якою він проводив ідею національної рівноправності, вже незабаром викликали у польських колах різко негативне ставлення до молодого науковця. Тож у 1901–1903 рр. націоналісти організували травлю Грушевського у вуличній пресі, жадали усунення з посади та суду. Працювати в такій атмосфері було дуже складно, втім, він протримався на посаді аж до 1914 р. У Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 році. Очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896—1913). М. Грушевський залучив до роботи в НТШ студентів, молодих викладачів. Він виявився не лише великим вченим, але й потужним педагогом, який ніколи не шкодував часу для студентів, дозволяв їм користуватися своєю прекрасною бібліотекою і часто приймав молодих колег у власному помешканні. На «львівські» роки припадає початок роботи над працею усього його життя: «Історією України-Руси», яка так і залишилася недописаною – не встиг.

Родинне гніздечко

Межа ХІХ–ХХ століття стала визначальною і в його особистому житті. У 1896 році одружився із перекладачкою та педагогинею Марією Вояківською. Знайомі сім’ї казали, що вдома панувала атмосфера любові та взаємоповаги. Для обох це був дуже продуктивний шлюб: дружину Грушевський залучав до різних громадських занять та роботи в академічних установах, а ще вона належала до найактивніших перекладачок того часу. Марія Грушевська уважно обирала літературу, яка призначалася для перекладу – чоловік всіляко підтримував її вимогливість до роботи. 21 червня 1900 року в сім’ї відбулося поповнення: народилася їхня єдина дочка Катерина, яку ніжно називали вдома Кулюнею. Дівчинка зростала дещо хворобливою, тому батьки прийняли рішення перевести її на домашнє навчання, вони дали їй прекрасну освіту – знаннями доньки Грушевських захоплювалися часті гості їхнього дому. Ще у ранньому віці вона познайомилася з багатьма найбільшими українськими інтелектуалами, серед яких був і батьковий товариш І. Франко.

Деякий час М. Грушевський жив на два міста (Київ та Львів), це було доволі складно, тож згодом він повністю переніс свою діяльність до Києва. Влітку 1914 року почалася Перша світова війна. Переймаючись за безпеку близьких, виїхав до Відня – не мав змоги ані вибратися до Києва, ані повернутися до Львова. В австрійському місті почував себе неспокійно: все ж був громадянином Російської імперії, тож його могли заарештувати в будь-який момент.

У той час російська влада почала активну кампанію проти українства. Щойно Грушевський з родиною повернувся (відгукнувшись на отриману телеграму), його ув’язнили. Попри те, що обшуки нічого не дали, покарання уникнути не вдалось: вислали до Симбірська. За ним слідом поїхали дружина з донькою. Вже за рік Михайла Сергійовича перевели до Москви під нагляд поліції, позбавивши права викладати. Він продовжив наукову діяльність, спілкувався з великою кількістю інтелектуалів, зокрема й московських українців.

Перший президент – Голова ЦР

Заслання перервала революція. На початку березня 1917 року в Україні було створено Центральну Раду – Грушевського заочно обрано головою цієї громадсько-політичної організації. 14 (27) березня він прибув до Києва і одразу взявся до роботи. Щодня треба було головувати на засіданнях повного складу Ради (законодавча гілка влади), вести провід у нарадах її президії – Малої Ради, іноді бувати на засіданнях Генерального Секретаріату (виконавча гілка влади). Його головування припало на дуже складний для України час – він робив усе, що міг, щоб уберегти… Але роздробленість сил вітчизняних діячів, відсутність армії та інші важливі фактори не дозволили втримати рівновагу. Назрівали перевороти. IV Універсал спровокував агресію військ Муравйова. Увечері того дня, коли Радянська Росія оголосила війну УНР, вони обстріляли дім Грушевського. Згоріло багато цінних речей, була знищена його прекрасна бібліотека, але найгірше – постраждала мати Михайла Сергійовича, Глафіра Захаріївна. За два дні вона померла, не витримавши потрясіння. Це було моральним розп’яттям: матір постраждала через його, синову, громадянську і політичну діяльність.

Упродовж тринадцяти місяців М. Грушевський виконував свої обов’язки на посаді. Коли, унаслідок перевороту, проголосили Українську державу на чолі з гетьманом П. П. Скоропадським, нещодавній голова ЦР тримався гідно і сприйняв цей факт доволі спокійно.

Союз

На початку 1919 року значна територія (зокрема й Київ) була захоплена більшовиками. Михайло Сергійович вирішив «перевести свою роботу за кордон». Почалися роки еміграції. Чи не найголовнішим досягненням того часу є створення ним такої громадської організації, як Український соціологічний інститут. Навколо авторитетного вченого згуртувалося багато видатних людей: науковці, громадсько-політичні діячі. Серед них була і донька Грушевського Катерина.

У 1924 р. повернувся в Україну. Він отримав дозвіл на створення катедри історії України та секції методології і соціології при ній. Тоді тут повним ходом ішла українізація. Зранку науковець працював над дослідженнями, з полудня до вечора був на засіданнях історичної секції, а вночі знову займався роботою. Сил ослабленому тілу додавала щира віра у недаремність праці на благо країни.

«Він нами активно розробляється по справі «Старец»»

Незабаром радянська влада почала фабрикувати справи щодо представників української науки: М. Грушевському наказали покинути країну. Так він знову опинився у Москві. Жив з родиною у малому, вогкому приміщені, через погані умови проживання, неналежне харчування і постійне напруження почав сліпнути. Тоді його донька – Катерина – стала його «очима». Вона робила все, щоб допомогти батькові не занепасти духом.

23 березня 1931 року літнього вченого заарештували у справі вигаданого «Українського національного центру». Його переправили до Харкова для допитів, на яких шантажували, погрожуючи свободою доньки. М. Грушевський не міг дозволити заслання любої Кулюні, тому «зізнався». Сталося непередбачуване: Григорій Ломов – високопоставлений більшовик і далекий родич Михайла Сергійовича посприяв його звільненню.

Усі події останніх (і не лише) років, неналежний рівень життя, постійний стрес настільки підірвали здоров’я вченого, що дружина, рятуючи, восени 1934 р. вивезла його на лікування у Кисловодськ. Цю поїздку уважно контролював НКВС. У записі з історії хвороби є таке повідомлення: «Поступил в тяжелом состоянии.. Подвергся 4-кратному оперативному вмешательству… Глубокий старик… Спина представляет собой большую раневую поверхность от шеи до поясницы». 12 жовтня йому зробили першу операцію, але це не допомогло. Через чотири дні – ще одну. А вже 25 листопада 1934 року Михайла Грушевського не стало… За проханням сім’ї, був похований на Байковому кладовищі у Києві.

Використано світлини з інтернет-ресурсів

 Марина Горбатюк