Проти всіх я
боротимусь!
Я остання людина і буду
нею до самого кінця!
Я не здамся!
Завіса.
Е. Йонеско, «Носороги»
Ого як претензійно! Чи не так?
Почуваю себе злодійкою, бо в епіграфі зацитувала
фінальні слова головного героя, вивернула все шкереберть – із ніг на голову.
Але тим краще! Сьогодні поговоримо про п’єсу «Носороги»,
написану румунсько-французьким письменником Еженом Йонеско (1909–1994).
Драматурга вважають родоначальником «театру абсурду», тож нескладно
здогадатися, в якому руслі створена п’єса. Навіть якщо ви не фанат/-ка цього
роду літератури (йдеться про драму) і взагалі не любите таке – бодай спробуйте,
бо твір однозначно заслуговує на увагу. Хай би там як банально не звучало,
автор порушує важливі (навіть злободенні) питання. Найпереконливіший аргумент
для тих, хто ще не читав: ви зможете похизуватися перед родичами, друзями, колегами
та усіма іншими знайомими і не надто знайомими людьми знанням сюжету й особистим
тлумаченням «Носорогів». То я жартую так. Але символ, повірте на слово,
надзвичайно багатозначний, він провокує пречудові інтелектуальні дискусії!
Французька
п'єса XX століття. Театральний авангард : збірник. - Київ : Основи, 1993. - 512 с.
У книжці вміщено
драматичні твори французьких авторів, зокрема й «Носороги» Е. Йонеско. Видання
можна взяти у відділі абонемента.
Що перше виникло в
уяві, щойно ви прочитали назву п’єси? Спробуйте зафіксувати ці враження, а
згодом порівняйте, чи збігаються вони із тим, про що автор пише насправді. Така
собі гра на перевірку літературної інтуїції. У мене слово носоріг
асоціюється з Африкою та саваною, із сірим кольором, масивністю,
твердістю і чомусь зі свободою. Дорослим
носорогам, на відміну від багатьох інших тварин, ніхто, крім людини, не загрожує.
В центрі уваги
драматурга – людина і люди.
Написавши «Носорогів» (не надто вже й велика триактна п’єса), Йонеско став
одним із найбільш яскраво виражених політичних письменників ХХ століття.
Люди, політика, носороги…
Гаразд, почнімо
спочатку: на вулицях якогось
провінційного містечка раптом звідкись почали з'являтися носороги. Потім з'ясовується,
що це – жителі містечка, які з невідомих причин перетворилися на диких тварин.
У них виростав ріг, а тіло покривалось твердою шкірою. Носороги були на
диво огидними і гучними: вони бігали вулицями, розтрощуючи на своєму шляху все, що хоч якось відрізнялося від них.
Головний герой –
Беранже – залишився в місті єдиною людиною; не побажав перетворитися на тварину
(до речі, в епіграфі цитую саме його слова). У «носороговій» хворобі
проступають дві основні політичні чуми минулого століття: фашизм і комунізм. Перевтілення
– лише метафора, яку не слід тлумачити аж надто дослівно. До цього призвела
потреба персоналізувати моральне
виродження людського стада, показати причини та принципи озвіріння людей. Автор
«виводить» образ «останньої (фізично і морально) людини», що порушує питання
про пошук шляхів протистояння: Беранже – одинак, він стихійно виступає
проти тоталітаризму, проти колективних істерій та епідемій. Його
голос – голос мовчазного спротиву, якого недостатньо для істинного протистояння.
Невдаха та ідеаліст, він не надто схожий на традиційного позитивного героя:
ідеї Беранже звучать невиразно, напівпошепки, а позиція надто хитка, коли
обставини вимагають сталевої твердості. Утім, персонаж має хорошу інтуїцію,
розрізняє чорне від білого навіть у сірому світі.
Головний герой чимось
схожий на автора. У сенсі сприйняття. Вкладання пережитого досвіду, особиста
рецепція, світовідчуття, світодоторкання. Усі персонажі немов намацують,
общупують простір, у якому живуть (корзина жінки, в якої кота вбили; мертвий
кіт; чоло з рогом/-ами; власне тіло, тіло інших тощо). Схоже на дослідження
нової реальности – як-от діти це роблять. Якщо чесно, у драмі для мене дуже
мало абсурдного, більше символічного. Це ж геніально відобразити тоталітарну
деспотичну систему в образах звіра, який невідомо звідки з’явився у тому
містечку. Але носороги (навернені у нову релігію носорозтва)
не помічають власної потворности – вони однакові! А запитання і сумніви
виникають, коли є протиставлення (така собі бінарна опозиція «я-не я» або «свій-чужий»).
Беранже одразу не був своїм або чужим, він інший. Власну інакшість добре
відчуває: «Я остання людина і буду нею до самого кінця! Я не здамся!» –
це і є маніфестом Бенарже. Насправді він мало хотів: бути таким, як люди
навколо, але не втратити себе.
Колись в одній зі статтей я вичитала цікаву річ про літературу: для того, щоб
передати реальну жорстокість життя, вона (література)
повинна бути в тисячу разів жорстокішою. Сприймаю це у значенні
доведення найгірших, найнесправедливіших, найтупіших реалій існування (людини)
до крайніх проявів з метою переходу в новий вимір, гіпер-болізація як спосіб
споглядання згори.
Мушу дещо розгорнути думку, бо важливо поговорити про причини написання таких
текстів. Що автор хоче сказати у результаті? Для чого автори створюють «катастрофічні» тексти?
Зокрема, з якою метою це робить Йонеско? Маю принаймні 2 припущення:
·
щоб розкритикувати людську обмеженість,
безвідповідальність за життя – своє та/ або інших;
·
щоб запропонувати сприймачу певну
(пере)осмислену дійсність з усіма
її недоліками. А саме, народження духу (спочатку було слово, і слово було «вбий людину в собі»). Якщо цікаво –
духу тоталітаризму, до речі. Але ми бачимо, що персонажі одразу мали
закиди-запити на вдоволення потреб своїх тіней. Це те, що наявне у кожній
істоті (ланки харчування тварин, хе-хе. Як мінімум).
Немає нічого
однозначного,а особливо – коли йдеться про постмодерну епоху (це так, до
слова). Він (Ежен) виламав четверту стіну, але сам залишився поза «коробкою»,
його герої мають свій всесвіт, у якому автор – лише спостерігач. Так само, як і
читачі.
Хочу ще зупинити увагу на тій силі, яка рухає людьми (радше, колективним
несвідомим людей-носорогів). Спершу думала написати, що то Йонеско «усевладною
рукою керує героями, мов маріонетками». Ха, ні! Режим ними рухає, машина режиму
+ інстинкти стада. Персонажі просто одягають на обличчя-морди інші маски – і
все! Тепер вони не мусять «тримати» образ, спеціально розроблений для соціуму і
для певних ситуацій, вони усі рівні – досягли
мети, яку їм було нав’язано примусом (ну бо ж ніхто
на початку не обирав перевтілення).
Люди не помітили, що містечко
світ став зоопарком. О-о-о, як же вони
боялися спершу тієї хижої сили! Але боїшся лише доти, доки сам не переконаєшся,
що то «добре» і «безпечно». Воннегут сказав би: «Отаке». Я мовчки погоджуся, бо
інакше й не скажеш.
Але чому персонажі, так само, як і десятки мільйонів реальних осіб у різні
історичні епохи, добровільно ідуть на самодеструкцію? Ні, не те! Чому вони прагнуть
перетворитися на огидних створінь, усвідомлюючи, що це точка неповернення?! Чому
жертвують своїм звичним, переважно вже унормованим ладом (ритом життя?), заради
відчуття якоїсь змішаної садистсько-мазохістської ейфорії. Божевілля!!!
Але: кожне божевілля це вияв божої волі: коли свині пішли топитися,
їх коліжанки-теж-свині не втрималися – і стрибнули у воду. Висновок:
свиня є свинею. Якою б вона гарною не була. Якою б освіченою або досвідченою.
Людину зі свині можна вивести, а свиню з людини – ну ніяк. Отаке. Просто у
кожній отарі, зграї, у кожному стаді завжди будуть ті, хто ведуть. Будуть й ті,
хто ведуться (у творі усе саме так). Божа сила в цьому значенні = вища сила
(те, що керує НЕусвідомленим будь-якого
соціуму, перетворюючись на його НЕсвідоме).
В якійсь зі статтей про
творчість Йонеско знайшла, що «Носороги» перегукуються із Кафковим
«Перевтіленням». Доречне порівняння. Лише у новелі Замза (той, що одного ранку прокинувся
комахою) був єдиним у своєму середовищі
морально «здоровим», незаплямованим, а в п’єсі – усі, крім Беранже, потрохи
втрачали глузд (разом з тим – і людську подобу). Страшно (й) цікаво дивитися,
як світ ламає слабших, відкидає їх. Може, тому письменники і обирали
«маленьких» людей, виводячи їх із зони комфорту в жорстоку деспотичну
реальність – так краще видно, більш наочно. Виявлення сили сильного – це не подвиг для сучасної літератури,
а ось спроба супротиву слабкого, як на мене, цілком. Тому вони і залишаються
останніми людьми із переосмисленої дійсности. От…
Доволі давно читала про психологічні експерименти. Дотепер найяскравіше запам’ятала
такий: в авдиторії зібралися студенти; вони з викладачем домовилися давати
неправильні відповіді на елементарні запитання, тоді у приміщення увійшов
їхній, здається, одногрупник, якому не повідомили про експеримент. Усі
одностайно відповідали, що сірий – це, наприклад, червоний, і він засумнівався.
Попри те, що мав рацію, називаючи речі своїми іменами, почав повторювати за
іншими. Думаю, у кожного в житті були схожі ситуації (коли відчуваєш себе, мов
у театрі абсурду, а ще гірше: актором, який опинився на сцені). Зрештою люди
вже ж (переважно!) пристають на загальну думку. Беранже у фіналі ледь не зрадився: він людина – і йому
важко без соціуму.
Думаю, що тиранія і деспотизм, тоталітаризм можуть виникнути лише на грунті
лицемірства, пристосуванства, знеособлення. Просто у випадках такої масової істерії
та божевілля найвиразніше потвори виявляють свої справжні обличчя (морди). «Часом
роблять зло й не прагнучи цього. Або ж дають йому поширитись. А я собі завжди
дорікатиму, що не був лагідніший із Жаном. Я ніколи не міг довести йому,
наскільки вірна й віддана моя дружба. Я був надто нетолерантний до нього»,
– казав Бенарже Дезі. Суспільство виробило у ньому комплекс вини, якою він
постійно згризає себе, але яка дає зрозуміти: перед нами реальна людина, зі
своїм внутрішнім світом, емоціями, страхами. « Якщо вона [Дезі] пішла
[перетворилася
на носорога], то це моя провина. Я був усім для неї. Що з нею станеться? Ще одна
людина на совісті. Мені ввижалося лихо, і воно таки сталося. Бідне дитя,
загублене в світі потвор!», – режим убив, знищив тисячі людей у місті,
а він переймається через одну (!). Ось наочне підтвердження антиманіфестів
Беранже. Поки людська доля важитиме для нього більше, ніж безглузді, жорстокі забаганки – він не пере-в-тілиться.
До речі, не планувала
зачіпати образ Дезі, але вона
важлива зокрема і для розуміння головного героя. Беранже справді любив (кохав?)
її. Дезі трималася дуже довго, пройшла відведений шлях пліч-о-пліч з ним, утім,
наприкінці твору відступила… Як на мене, щось середнє між виявом слабкодухости
і втомою. Коли пливеш проти течії – важко не спокуситися. Очевидно, її
мотивація була недостатньо підтвердженою взагалі. Недостатньо мотивованою, от.
Маніфест героїні виглядає як пошук перетину
двох паралельних прямих. Цитата, що належить Дезі, є яскравим аргументом:
«Треба
виробити modus vivendi, треба спробувати порозумітися з ними». Звучить
справедливо, правда ж? Нас із дитинства вчать прилаштовуватися – інакше буде
гармидер і система впаде. Звісно, ми істоти соціальні, це важливо. Але контекст
(!), контекст важливіший, як на мене.
Дезі не встояла, вона ж
справді вірить, що світ («а не я і не
ти») має рацію. Героїня зійшла з дистанції, не витримавши її довжини: «Це
вже занадто. Я не можу далі опиратись». Бува й таке.
Але я не вірю, що Дезі – одна з них. Вона боїться, а її прагнення асимілювати
подібне до елементарного бажання вижити. Коли дівчина каже про «порозуміння», ще
є розрізнення «я–не я». Їй хочеться безпеки, спокою, захисту – у світі
носорогів це гарантовано лише носорогам.
Але не завжди…
Загалом ця п’єса – про людину. Про кожну зокрема. І
про її відвертість насамперед із собою. А вже далі – про взаємодію з іншими,
про моделі поведінки на тлі «масового психозу», про перебування в епіцентрі
апокаліпсису… Йонеско «важкий», читати його зовсім нелегко. Але воно того
варте! Твір підштовхує до роздумів, до переосмислення, а це, певно,
найпрекрасніше.
Бажаю знаходити «своїх»
авторів!
Використано
матеріали з інтернет-ресурсів.
Марина Горбатюк
Немає коментарів:
Дописати коментар