До питання взаємин Франка і Грушевського

Іван Франко (1856–1916) і Михайло Грушевський (1866–1934) – одні з найбільших та найпродуктивніших діячів своєї епохи. Ми часто згадуємо про них в контексті наукової, громадської, політичної діяльности, побіжно наголошуючи на співпраці заради спільної справи. До теми їхніх взаємин активно зверталися на початку 90-х років минулого століття. То був, певно, найдоречніший час для повернення «заборонених» українських діячів, що творили історію нашої держави у ДОрадянський і радянський період.  Грушевський, на відміну від Франка, застав прихід совітів: у його особистому й науковому житті почалася епоха гонінь, яку (час від часу) полегшували короткотривалі, незначні послаблення з боку влади.

Комуністичні ідеологи всілякими способами «розводили» їх по діаметрально різних таборах: так Грушевського приписали до «буржуазних націоналістів»

(коли б це йому пробачили політичну діяльність і 13 місяців головування у Центральній Раді?), а Франка – до «революціонерів-демократів» («на щастя», він не дожив до української революції, а тому не взяв активної участі в керівних структурах ЗУНР, натомість М. Грушевський став провідною фігурою в національній революції на Наддніпрянщині, за що й був жорстоко /навіть непомірно/, як на мене, покараний.

Усе свідоме життя їм доводилося «Против рожна перти,/ Против хвиль плисти», відстоюючи права українців на історичну пам'ять та свободу; усе життя над ними нависали чорні хмари режимів та заборон; усе життя вони поклали на жертовник служіння народові, не вимагаючи нічого натомість. Втім, варто усвідомлювати, що кожен (навіть найбільший) велет у першу чергу – людина. Людина зі своїм внутрішнім світом, індивідуальними вподобаннями, мріями, думками...

Політик політику не приятель(?)

Іван Франко заочно знав Михайла Грушевського ще зі студентських років, саме тоді почали ширитися чутки, наче головою катедри української історії у Львівському університеті стане талановитий випускник Київського університету. Про кандидування молодого вченого на посаду він написав у листі до М. Драгоманова ще всередині 1893 року. Франкове зауваження щодо Грушевського було витримане у неприхильному тоні, очевидно, через різницю в політичних поглядах. Cпершу М. Грушевський також тримався на відстані  від «Рудого» (псевдо Франка), таку настанову політику-початківцю дали ідейні керівники Київської(/Старої) громади, до якої він входив. Утім, незабаром Михайло Сергійович здійснив політичну переорієнтацію, злучившись з радикалами, а відтак почав спілкуватися і з Франком, працюючи для спільної справи вже «по цей бік кордону».

Художник – В. Корнюк

Колеги. Про часи найкращого фінансового становища Франка

А поки поговоримо про роботу. Амбіційний Грушевський ще замолоду непогано заробляв, мав достатньо стабільне фінансове становище (на відміну від товариша), його просування кар’єрною драбиною йшло доволі швидко. У  1897 році став головою Наукового товариства імені Шевченка, а відтак зрозумів, що потребує в команді працьовитого інтелектуала Франка. Останній саме розсварився з поляками і залишився без фінансування. Грушевському, можна сказати, неабияк пощастило. Хоча… це було вигідно обом: один отримав стабільну зарплатню (саме тоді його матеріальне становище стало більш-менш сприйнятливим), а другий – найбільшого інтелектуала Галичини, що підвищило авторитет товариства.

Франко був експертом публіцистичного жанру зі сформованим, упізнаваним авторським стилем: беручи товариша під протекторат, Грушевський усвідомлював його загальну обдарованість та геніальність. Як голова товариства, намагався забезпечити свободу і комфортні умови праці. Хоча… біографи зазначають, наче пан професор часто віддавав накази підлеглим – це й не дивно: керівник відповідає за розподіл обов’язків у колективі та визначення вектору руху. Такий тип взаємодії цілком задовольняв обох аж допоки Франко не захворів – у часи занепаду фізичного здоров’я він став більш дратівливим, нервовим (все ж недуга позначилася і на внутрішньому стані); настанови призводили до глухої образи, що породжувала загальне незадоволення від цієї роботи. Варто зважати й на принциповість, емоційність та експресивність обох (не побоюся цього слова!) українських геніїв.

Сусіди. Хто кому подарував землю і чи дарував взагалі

Фасад будинку І. Франка

Не секрет, що упродовж тривалого часу вони були сусідами. І то не звичайна випадковість, а може, цілком спланований крок. Це було за часів львівського побуту Михайла Грушевського. Чомусь доволі часто натрапляю на сумнівну (навіть безглузду) інформацію, наче він відкраяв Франкові шматок купленої за свій кошт землі під забудову. При тому люблять акцентувати на безкорисності наміру та дій. Невідомо, кому першому спала на думку ідея поширювати такий «факт», але він вже давно спростований переконливими аргументами. 

Земельне питання

На початку ХХ століття цей район називався Софіївкою і був затишним передмістям. Ділянки, на яких нині знаходяться вілли М. Грушевського (вул. І. Франка, 154) та І. Франка (вул. І. Франка, 152) належали краківському купцеві Йосифу Рогсеку. У 1898 році, на святкуванні 25-літнього ювілею творчої праці, Івану Яковичу подарували гроші, це й дало змогу здійснити давній намір (подаровані кошти лише частково покрили витрати, але все ж…). 2 листопада 1901 року вони з купцем уклали і підписали «Контракт купна-продажі». Згідно з документом, Й. Рогсек продав три парцелі землі за 5852 крон. Наявність цього документа спростовує безглузді вигадки про «відступи» з боку М. Грушевського, «відкраяні» шматочки та всіляке інше.

Для більш детального ознайомлення із цим питанням раджу прочитати статтю Якима Горака «Франкова оселя у Львові»:

Франкова оселя

Високоповажний пане докторе, …

Взаємини Франка й Грушевського не можна назвати стабільно дружніми або неприязними. Нерідко бувало й таке, що сварилися. А сварилися з різних причин, починаючи від світоглядних розбіжностей і закінчуючи побутовими образами (наприклад, Грушевського абсолютно не влаштовував Франковий міні(але дуже голосний)зоопарк). Зважаючи на обсяг зробленого, насправді доволі складно повірити, що вони – Франко і Грушевський – взагалі мали час на щось особисте (типу створення родинного гніздечка, спілкування з сусідами, відпочинок тощо).  Навіть у період особливо теплого спілкування (1897–1905 рр.) у них були доволі дивні, витримані у «робочому стилі», взаємини. У своїх листах Грушевський ніколи не звертався до товариша на кшталт «Дорогий»+ім’я по-батькові», як це було упродовж 20 років з Олександром Олесем або Сергієм Єфремовим, виключно «Високоповажний пане докторе», «Високоповажний добродію». Так само і адресат.

Лист І. Франка до М. Грушевського

Як Франко з Грушевським в Італію їздили

Так мило летіти в світ, віддаючись

 свобідним, «порожнім гадкам»,

 які звичайно мусиш гнати від себе,

аби не переривали роботи.

М. Грушевський

Це була абсолютно спонтанна, незапланована подорож. Про поїздку до Італії професор мріяв ще з гімназійних лав, слухаючи лекції з давньої історії, філософії та класичного мистецтва. 

Для заклопотаного вченого, який роками не мав відпочинку від щоденної наукової, викладацької та громадської праці, дозволити собі таку мандрівку було надто великою розкішшю. Коли ж нарешті з’явилась можливість, він одразу вирушив туди в компанії Івана Франка. Жодний з них не був готовий до подорожі. Про це Грушевський згадує у щоденнику. За кілька днів до того, після загальних зборів Наукового товариства імені Т. Шевченка, він відчув себе надзвичайно втомленим, тож після недовгих вагань «намовив Франка» скласти йому товариство та став лагодитися у дорогу. Вирушили 7 квітня 1904 року: спершу доїхали до Відня, а звідти – прямим потягом до Італії.

Наближаючись до мети, подорожні вирішили відіслати звістку рідним. Франко вкинув свого листа до дружини Ольги на залізничній станції в австрійському містечку Санкт-Міхаель і повідомив, що завтра в полудень (тобто 9 квітня) вони планують прибути до Риму. А Грушевський дочекався останньої зупинки потягу на землях Австрії і на листівці з видом прикордонного міста Філлах привітав родину коротким «Па, з італійської границі».

Листівка, яку надіслав М. Грушевський

Незвідана, екзотично сонячна країна надзвичайно вразила обох подорожувальників, свої міркування про побачене вони виклали у спогадах та есе. Ось що каже М. Грушевський про Венецію:

«Венеція, пишна, аристократична дама, вдóва королева Адріатики, що відкриває перед гостем двері свого розкішного, по-королівськи вбраного салону, повного блискучих реліквій, блискучо прибраного і вивоскованого, і стрічає в нім його повна величавої прихильності, томна і нічим не зайнята; таке вражіння має чужинець, вступаючи до неї «з парадного ходу» – від площі Марка або ще ліпше – від п’яцетти. І ми, пересичені успіхами техніки, артистичної творчості, безконечної маси пишних взірців краси й артизму, не можемо без захвату дивитися на сі дивні твори старого артизму – сі єдині в світі ажурні галереї з білого мармуру, сі безконечно гарні в своїй простоті й оригінальності луки вікон, сю спокійну велич візантійської базиліки... Але в тих часах се було не тільки гарне, оригінальне, визначне в ряді безлічі іншого гарного й оригінального, яке можна бачити тепер майже в кожнім більшім місті. Тоді се був едем краси, цивілізації, культури, про який не мали поняття темні люди, що родилися й умирали серед убогої, дикої природи варварських країв і такого ж убогого, темного, дикого їх життя» («По світу»).

Свої міркування про побачене Михайло Грушевський виклав у серії есе «По світу. З подорожніх вражень», що вперше були опубліковані у «Літературно-науковому вістнику» у Львові впродовж 1908–1909 років. Через кілька місяців історик привіз до Венеції свою дружину Марію та чотирирічну доньку Катерину, яка здивувала батьків неабиякою витримкою під час тривалих прогулянок. У 1908 році Грушевські мандрували країною цілих півтора місяця!

І. Франку також закарбувалася у пам’яті та поїздка. Дозволю собі зацитувати дещицю із його спогадів про Рим:

«Перші готи, які хотіли здобути Рим і при цьому жалюгідно потерпіли крах, приходять мені на думку, коли я із професором Грушевським бродив по Риму. Висловлюючись фігурально, ми також прийшли з галицького пралісу прямо в Рим, радше щоб втекти із нашого любого пралісу і його приємностей та серед старих каменів і бронзових скульптур трохи заспокоїти розладнані нерви, ніж справді вивчати Рим. Ми бродили то по церквах і музеях, то без жодного плану по вулицях і площах, оглядаючи залишки минулого, і спостерігали нове, сучасне життя італійської столиці, не піддаючись надто враженням, але і не закриваючи очей на кожне велике видовище, на кожну красу. Нам, сучасним варварам, в сучасному Римі повелося набагато ліпше, ніж тим легендарним готам, бо ми, навчені їхнім прикладом, не наважувались вилізати із нашої буди без хоча б мізерної кількості грошей» («Римські враження»).

За 9 днів перебування у Римі вони встигли оглянути найвідоміші пам’ятки: Пантеон, собор Святого Петра, Сікстинську каплицю, Іспанську площу з церквою Trinita dei Monte, катакомби тощо. Насолоджувались спогляданням шедеврів Лоренцо Берніні, Рафаеля, Ботічеллі та інших. Івана Франка особливо вразила скульптура біблійного пророка Мойсея (автор: Мікіланджело Буанаротті), це й надихнуло до написання філософської поеми «Мойсей».

До речі, поки не забула: на блозі є дописи про життя, творчість, політичну позицію цих діячів («Почути себе українцями. Національне питання у долі Івана Франка» (20.07.21) та «Той, хто насмілився плисти проти течії. Михайло Грушевський: дорогою ціною» (29.09.21)), можете прочитати/ нагадати. Також у фондах відділу є цікаві художні та науково-популярні видання, які стосуються питання життєвого і творчого, наукового шляху кожного з цих діячів.

Використано матеріали з відкритих джерел.

Марина Горбатюк