Урешті-решт
немає ані покарання, ані нагороди. Не існує ані провин, ані заслуг. <…> Закон природи є
записом, який ми відгадуємо тільки частково; Будда, Конфуцій, Ісус і Могамед є
лише жертвами власної необачної політики; Бог багато разів, хоч і безуспішно
шукав собі чергового Месію, бажаючи передати нам ось таке послання: «Ну ось,
тепер ви знову все можете вам усе дозволено!»
В. Арсенієвич
 |
Е. Шиле, "Смерть і дівчина" |
Якщо
ви свідомо клацнули на статтю із заголовком про війну – то, очевидно, сміливіші
за мене. Моя втеча від примарної і далекої війни почалася ще у ранньому
дитинстві: щойно усвідомила – світ трохи більший, ніж квартира, садочок і
дитмайданчик. І небо насправді не підпирають жодні стовпи. А планета,
виявляється, безмежна, бо кругла – скільки не тікай, повернешся в якусь її
точку, не відпадеш у відкритий космос. А все тому, що світ має свої закони. Ба
більше, це не тільки простір, який за допомогою одиниць вимірювання можна
покраяти на різні шматки. Це ще й люди.
Дещо
важливе зрозуміла у три роки, коли запланувала втекти з дому. Причина
була вагома: «Ніхто тут мене не любить: вони шкодують
цукерок, а ще змушують прибирати за собою іграшки, і фломастери, і …» У
переліку ще з десяток аргументів,
повторюючи які я все більше вірила у завчасне пізнання несправедливости цього
світу. Відтак склала найважливіші речі – а їх вийшло вдвічі більше, ніж мене;
вхопила кота (потім, ридаючи, залишила його, бо не була готова до такої
відповідальности. Тут би себе прогодувати, знаєте) – і подумки уже мандрувала
світ за очі. Далеко все ж не пішла: сіла на сходах, розмірковуючи, куди податися.
Може, тоді десь перед очима і вибухнула перша картина війни. Особистої.
Роздвоєння радше, а воно стається, коли вперше пробуєш усвідомлено відділити
«своє» від «чужого». Ти передчуваєш трагізм того,
що може відбутися, якщо покинеш безпечну територію. Зоною
комфорту (попри всі обрАзи через цукерки, прибирання тощо) є квартира, обмежена/огорожена
від великого злого світу вікнами та дверима, межею – під’їзд із його
напівготичною пострадянською темрявою і віддаленим миготінням світла з нижчих
поверхів, а небезпечним простором – усе, що
знаходиться за цією межею. Про Метерлінківське розуміння захищеної території тоді
ще нічого не чула, але на якомусь підсвідомому рівні навіть боялася уявити, як
я там, у жорстокому світі дорослих і не завжди добрих людей, буду одна. Моя
особиста ідейна війна завершилася капітуляцією. І якщо тоді поле бою було
уявним, то за якихось 10 років – у 2014 почалося те, чого найбільше боялася… Водночас
близько – бо в моїй країні, бо мої люди, але й далеко – я ж не чую вибухів і
бачу мирне небо над головою.
Даруйте за такий розгорнутий вступ. Говорячи про війну, щоразу
потребую нових мовних засобів для вираження. Це як лакмусовий папірець на
перевірку адекватности суспільства у граничних ситуаціях. Війна вже давно стала
загальнонаціональним подразником. Спершу через інтуїтивне (неусвідомлене, але
чітке) передчуття, потім через розуміння, що вона десь поруч та істеричне
нагальне витворення нової дійсности, далі через невідомість, непевність у
прийдешньому дні… Страшно «подарувати» таку вироджену реальність нашим
народженим і ненародженим дітям, які заздалегідь приречені на існування у
мілітарному світі. Страшно залишитися у підвішеному стані, як-от у романі
сербського письменника: розповідь завершилася, а близька-далека війна ще
триває. Попри все герої мріють, планують найближче майбутнє, готуються до
народження дитини.
В якийсь момент
людина починає жити війною. Щойно вона припиняє бути сенсацією і стає частиною
наших щоденних турбот, ми абстрагуємося, витісняючи її на умовну периферію. «Ми мляво сподівалися, що невдовзі побачимо
завісу, прагнули щасливої кінцівки, але водночас знали, що Бог з Машини не
зможе так швидко спуститися зі своєї механічної хмари, щоб розборонити
пересварених і поділити правду на рівні частини. Це було дуже хвилююче
усвідомлення: ми ще надивимося на смерть. Зрештою, навіть зживемося з нею. Вона
стане нам нудною. Ми вже не будемо її боятись, як боялися колись, у блаженній
Ері наївності», – каже головний герой.
Арсенієвич, Владимир.
У трюмі:
роман / В. Арсенієвич ; пер. із серб. А. Любки. – Чернівці : Книги-ХХІ, 2019. –
128 с.
«У
трюмі» –
дебютна книжка Арсенієвича і
фактично перший та єдиний портрет сербсько-хорватської (1991–1995 рр.) війни
очима серба. Події відбуваються упродовж трьох місяців: листопада – грудня 1991
року. У Сербії тема війни не стала об’єктом літературного опрацювання, там досі
заперечують участь у збройному конфлікті. Особливу
відповідальність за десятки тисяч смертей несе Слободан Мілошевич. Саме
він у кінці 80-х років
роздував сепаратизм і великосербський шовінізм, не йдучи ні
на які компроміси з республіками тоді ще єдиної держави. Саме він потім утягнув
співгромадян у безнадійні війни. Слободан Мілошевич так і не
зміг покинути в'язницю в Гаазі, розплатившись за свої злочини сповна.
Якби історію країни вимірювали життєписом, цей твір би
став біографічним аж до натуралізму. Рокери, пияки, безхатченки, буддисти-аматори,
наркодилери та їхні клієнти, грішні-добропорядні сім’янини та інші герої твору
живуть у комфортному для себе Метерлінківському просторі. Для когось то темні
провулки, для когось квартира чи місто (не завжди те, у якому живеш), але ні
для кого з них – країна. Жодного слова про любов до своєї держави. Час сорому
за патріотизм, час його висміювання. Час нерозуміння, заради кого і чого
воювати. Час, коли найбільший страх – опинитися на фронті, бо це добровільне або
примусове приречення на каліцтво чи смерть. Смерть теж буває різною: фізична або ж моральна,
а вже потім фізична. Цей страх, наче тінь, вривається у життя героїв і
отруює його: «Хто б узагалі міг подумати,
що мені не було лячно? Я чітко бачив, що коло довкруг мене звужується. З кожним
днем усе більше людей затягував цей вир. Одного дня, думав я собі, патруль із повісткою
постукає і в мої двері, й мої коліна, як і коліна стількох людей протягом
останніх кількох місяців, безсило затремтять».
Герої Арсенієвича – пересічні люди, які можуть проживати
за будь-якою адресою у будь-якому місті світу. Вони штучно затягнені у вир
війни, якої панічно бояться. Принаймні так ми розуміємо їхній світ – створену
наратором (=оповідачем) картину, надійність якої вимірює лише наша довіра до
його бачення. До речі, якби попросили визначити, що спільного у всіх героїв, я
б відповіла – аутистські звички (констатація
факту, а не образа персонажів). І те, що вони глухі, сліпі,
німі, недорозвинуті у своїх намаганнях комунікувати одне з одним. Але мусимо
пам’ятати, що дивимося очима
узагальненого у своїй конкретності «Я».
Здається, у книжці навіть не згадане ім’я головного героя.
Направду ж немає жодної години без вбивств чи насилля –
щодня
планета здригається від більших чи менших катастроф. Смерть однієї людини –
ціла трагедія, однак німу статистику десятків, сотень, тисяч втрат моніторимо з
неприхованим зацікавленням азартних гравців.
«…всі одиничні смерті, беручи глобально, були тільки
(приватною) увертюрою до (публічної) кривавої драми, класичної трагедії на
велику тему війни між Народами» (В. Арсенієвич).
 |
В. Арсенієвич |
«Не вистачало часу навіть на те, щоб посумувати за всіма
тими, що відійшли, як вони на те заслуговували. Найчастіше й місяць не встигав
минути з часу останньої смерті, і ось уже нові жертви – залопотять крилами над
нашими головами і навіки зникнуть. Колись я був стандартним дилетантом, але всі
ці щоразу частіші смерті зробили з мене фахівця усіх типів похоронів» (В. Арсенієвич).
Останні три місяці вагітності, не останні три місяці
війни. Дитина – єдина, кого мені насправді було шкода. Мати – емоційно
нестабільна істеричка, а батько – психічно незрілий чоловік, який застряг у
дитячих страхах і травмах. «Я» зізнається: «Нащадок
мені був потрібен як анальгетик-плацебо. З цією метою, використовуючи
неймовірний привілей буття Чоловіком, я запліднив Анджелу». Він, до речі,
уже боїться сина: «…зі збільшенням її
живота я усе більше боявся тієї таємничої дитини. Уявляв собі її безпорадною,
потім вірною, згодом лояльною, опісля байдужою і врешті – відверто бунтівничою,
рішучою втекти від мене. А може, тоді, коли в ньому зародиться бунт, я буду без
задньої думки хропіти кожного пополудня, а син буде мене ненавидіти, як я
ненавидів свого батька, транслюючи ту свою ненависть через тонку стіну, що
розділяє ніші кімнати, і поволі цим мене вбиваючи».
Вона – оця ненароджена людина – постійно відлунювала у
вухах безголосим першим криком зіткнення зі світом. Антинаталістські закиди
головного героя поряд із його неаргументованим (недоведеним, непідтвердженим)
прагненням бути батьком варіювали десь між дитячою безвідповідальністю дорослої
людини і усвідомленням небезпеки усього, що чекатиме на сина ззовні. У післямові до українського видання роману перекладач (Андрій Любка) пише: «Війна у творі з’являється спочатку в сімейних
сварках, потім постає як неможливість купити елементарні продукти й товари, щоб
зрештою вибрунькуватися страхом бути мобілізованим до армії. Коли ти молодий,
твоя дівчина щойно завагітніла, а тобі щодня може постукати у двері наряд із
військкомату, єдиний спосіб утечі – задрімати на дивані у вітальні, відключитися від новин і
реальності».
Думаю, краще один раз прочитати твір, ніж сто разів
послухати чиюсь думку про нього. За кадром, на жаль, багато несказаного. Не
встигла описати тезу «Жінка як матір світу», тож залишу це на домашнє завдання
тим, хто прочитав або прочитає книжку. До речі, зверніть увагу на символіку
імен. Автор використав дуже цікаві біблійні алюзії. Щоправда, перевернув усе шкереберть.
Гаразд, не буду давати очевидні підказки. Бажаю вдумливого читання!
Марина Горбатюк
Немає коментарів:
Дописати коментар