І. Кейван "Тінь Базальту. Тіло Базальту"

Скажи мені, хто твій Бог, і я скажу, хто... 

Сьогодні поговоримо про збірку, в якій подано одразу три поетичні книги Інги Кейван: «Тремтіння сфер» (2009), «Коли Бог приходить» (2011), «Тінь Базальту. Тіло Базальту» (2012); вона вийшла п’ятою у серії «Третє тисячоліття: українська поезія». 

Задум створити щось схоже чи то на відгук, чи то на невеличку статтю переслідує мене останні пів року. Знаєте, про хорошу літературу можна говорити довго. Вірші І. Кейван не піддаються масовому обговоренню. Вони взагалі не піддаються, якщо чесно. Ці тексти живуть власним життям (даруйте за тавтологію) і знаходять читача тоді, коли схочуть.

Кілька місяців тому ми сиділи з другом на його кухні, пили чай і намагалися дійти до спільної думки. Принаймні з’ясувати, що мала на увазі авторка, коли обирала назви для збірки, розділів, поезій. Ми помічали алюзії, але тлумачили їх по-різному; ми аналізували особливості авторської мови; ми шукали архетипні образи, намагаючись «вилізти» у четвертий вимір віршів… Типові студенти-філологи, еге ж. 

Єдиної правильної відповіді на усі наші запитання, певно, не може бути. А зараз, пишучи ці рядки, я відчуваю трепет. Ніби кінчиками пальців доторкаюся до дверей, за якими – величезні, незвідані Всесвіти, що їх створила людина. Але Всесвіти не фантастичні, не штучні – реальність І. Кейван, можливо, більш справжня, ніж усе, що оточує нас. Це альтернативна історія зародження і народження архаїчно-долюдського духу, який, зрештою, наповнює кожного з нас.

Що ж, варто сказати кілька слів про письменницю. Інга Кейван – сучасна українська (зокрема – буковинська) поетеса та літературознавиця, а також – авторка ідеї і головна редакторка сайту літкритики «LSD» («Література. Сучасність. Діалог»). Випускниця філологічного факультету ЧНУ ім. Юрія Федьковича. У 2003 р. захистила кандидатську дисертацію, пов’язану із дослідженням архетипних структур та архетипних формул у художніх текстах. Близько десяти років працювала в університеті викладачкою, тоді особливо активно займалася науковою діяльністю. Серед основних тем досліджень – українська література кінця ХІХ–початку ХХ століття, зокрема «Українська література періоду раннього модернізму», «Література Буковини початку ХХ століття», а також «Сучасний літературний процес на Буковині», «Сучасна українська література».

В одному з інтерв’ю авторка зазначила, що поезія для неї – це далеко не просто «складання слів». Для мене Інга є уособленням поезії: вона дихає, мислить, наповнюється і наповнює нею. Поетичне слово – спосіб сприйняття невпинних внутрішніх ініціацій, шлях осмислення викликів поцейбіччя та потойбіччя. Цитувати вірші – справа невдячна. Усі вони НЕподібні – про однакове поетка вміє говорити абсолютно по-різному, так само, як про різне говорить наче про ідентичне. Я  все ж покажу кілька поезій зі збірки, щоб сформувати перше враження у читача, для якого це ім’я дотепер було невідомим.

Творчість Інги надзвичайно герметична, але ця обмеженість оберігає саму авторку від вторгнення «чужих» у її внутрішній світ. Сприймач має можливість накладати власний досвід на поетичні світи авторки, пропонувати різне прочитання.

Кожен автор підсвідомо намагається знайти свою зону комфорту. Припускаю, що для І. Кейван – це сон. А якщо додати прикметник «вічний»? Які асоціації виникають, га? Сон – це один зі шляхів «переходу» в альтернативну реальність, а там час деформується і набуває нових, непритаманних Земним законам фізики, рис. Навіть якщо ця реальність – минуле, яке намагаєшся вхопити за хвіст. Або теперішнє, яке (із різних причин) не трапилося. Навіть якщо це майбутнє – байдуже:

Утомлюся і ляжу спати,

А навколо буде зима,

А навколо – сміх і санчата,

І від хати у ліс – лижня.

Смакуватиму яблучний запах,

Як старе повне сонця вино,

На старій згорнувшись канапі

Під стареньким ковдрокрилом.

Я насню собі сни про себе,

Про усе, що стало моїм.

А в яру забурштинені верби

Будуть снами моєї зими.

   Зона комфорту – це про місце, в якому можеш відчувати себе безпечно. Часом, коли хочеться змаліти до розмірів найменшого атома, І. Кейван стискається і переноситься у мікрокосм. Бувають і моменти наповнення – тоді розростається і стає більшою за Всесвіт. Ліричну героїню часто переслідує відчуття, ніби вона «інша», якщо не «чужа»:

Мене прикололи до цього світу,

Як метелика

До стіни шпилькою.

Живою мене прикололи,

Аби, коли вмру,

Нагадувала

Про неповторну красу

І миттєвість життя.

Поезія І. Кейван часто відлунює ідеями соліпсизму (теоретична установка, крізь призму якої увесь світ сприймають як породження свідомости – Я). Водночас лірична героїня сприймає себе частиною чогось цілого (але не цілісного). Тоді й починається найцікавіше: окрім авторського Я з’являються мільйони, мільярди чиїхось. Людині доводиться розмежовувати, щоб побачити «своїх» та «чужих». Це пізнається емпіричним шляхом, а також за допомогою протиставлення. Інга Кейван оперує ще однією категорією –  «інші» (див. попередній абзац). Себе вона теж відчуває переважно іншою. Але й інакшість може виражатися на різних рівнях. В одному випадку – це статична «нетаксамість», яка з’явилася одразу із людиною; в іншому – набута, загартована життям і досвідом:

Уламки дзеркал

На кремових стінах,

Як тіні.

Іншого тіні…

Дивляться на мене,

Наче на північ.

Повільно змінюються полюси.

Так повільно,

Що я й не помічу,

Як стану Іншою.

Хочу поговорити ще про Бога. Бо він, очевидно, не схожий ані на православного, ані на католицького, ані на єврейського чи мусульманського (тощо). І. Кейван скидає з нього сонцесяйні шати і наближує до людини (на відміну від людей, які здавна віддаляють його). Один з її улюблених письменників, М. Рачук, зауважив: «…любов – відчуття внутрішньої присутності, так чому Бог-Любов має бути віддалений, дистанційований. У Кейван Бог не дистанціюється». Він має рацію, ба більше! Творцеві також потрібна ЛЮДИНА:

Коли Бог приходить,

Просто знаєш про це, і все.

Починають дзвеніти срібні пружинки

Тонші за павутиння –

Так говорять рослини,

І ти чуєш їх,

Бо до тебе Бог притулився

Цуциком

І лизнув твою литку.

З’являється відчуття, ніби Він народився разом зі світом і людьми, ніби Він – і є світ. Так само, як і людина – світ. Світло?

    Особливо цікавим для мене є образ індійської богині Калі. З її іменем пов’язана смертна година, вона – провідниця померлих душ. І. Кейван навіть присвятила їй один із розділів збірки. М. Рачук пише, що авторка створює апокаліптичний міт. Калі прагне їдла – чи винна вона у своїй ненаситності?

Калі хоче нині їсти,

Калі дуже хоче жерти.

Чорним ротом хоче жертви.

Чорні ніздрі смокчуть душі.

Калі тяжко

 дуже-дуже.

Дощ іде – ростуть калюжі:

В річку,

В море,

В спогад суші.

Калі плаче  – голод душить.

Втамувати голод мусить.

Авторка із розумінням ставиться до Калі. Вона навіть наділила богиню характерною для людей рисою – можливістю плакати.

До речі, звернімо увагу на обкладинку. Поєднання глибоких блакитних кольорів  надзвичайно синкретичне зі вміщеними у збірці поезіями. Із чим у вас асоціюється блакитний, синій? У мене з холодом, небом, космосом, водою, нескінченністю – себто із вічністю.. і з Калі:

Холодна, як дзеркало,

Калі.

Сліпа, як дзеркало,

Калі.

Нестримна, як час,

Калі.

 У центрі вміщено фрагмент колажу Богдана Стрільчика. Химерний калейдоскоп, схожий на той, що у багатьох був у дитинстві. Він ще гарно відблискував зсередини, коли потрапляло сонячне проміння. Я люблю розглядати цю картину – щоразу знаходжу щось нове, непомічене. Чотири руки Калі тягнуться у різні боки. Її верхні кінцівки символізують чотири сторони світу і чотири чакри. Мені не вдалося розгледіти, що саме богиня тримає на картині Б. Стрільчика. На відомому зображенні у першій руці – закривавлений меч, який руйнує сумніви; у другій – голова демона, символ відсікання его; третьою Калі робить захисний жест, що відганяє страх, а четвертою благословляє. Вона не лише уособлює руйнівну іпостась, а й  виступає захисницею від темних сил. В Індії існує навіть окремий культ, присвячений їй. Калі знищує подвійність світу і сумніви, можливо, тому саме ця богиня і є однією із найбільш згадуваних у творчості І. Кейван.

Щодо віршування, то поезія у збірці «Тінь Базальту. Тіло Базальту» – здебільшого експериментальна, новаторська. У доробку поетеси є різні зразки, але значно частіше натрапляємо на верлібри.   

Багато чого ще хочеться сказати про збірку, але час завершувати. Якщо ви дочитали до цього речення, то, сподіваюся, було цікаво. Поетичний голос І. Кейван заслуговує на те, щоб його почули. Поетична збірка "Тінь Базальту. Тіло Базальту" є у фонді відділу абонемента.

Особливо вдячна сину поетеси, Андрієві Гречанюку, за консультацію на різних етапах написання.

Використано світлини з інтернет-ресурсів.

Матеріал підготувала Марина Горбатюк.