вівторок, 27 липня 2021 р.

ПОЧУТИ СЕБЕ УКРАЇНЦЯМИ. Національне питання у долі Івана Багряного


Всім наклепникам і очорнювачам я можу 
сказати лише таке: "Візьміть все, що я 
сотворив за все моє життя, прогляньте 
уважно і скажіть, чи можна все це було  
створити з брудною душею?"
І. Багряний

 


Постать І. Багряного (19061963) – одна із найяскравіших в історії української літератури першої половини та середини ХХ століття. Вірний своїм мистецьким, загальнолюдським та національним ідеалам, він зазнавав переслідувань навіть в еміграції. Його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів. Серед супротивників знаходилися такі, що погрожували фізичною розправою, навіть вдавалися до кримінальних(!) злочинів. 

Упродовж тривалого відтинку часу І. Багряний був невідомий українцям. Його ім’я вдалося повернути на літературний пєдестал відносно нещодавно.

Згадаймо найважливіші, на нашу думку, факти біографії письменника. Народився 2 жовтня 1906 р. у м. Охтирка. Справжнє прізвище – Лозов’ягін. Деякі дослідники припускають, що псевдонім він обрав під впливом захоплення творчістю М. Хвильового. Це не випадковість і не сліпий фанатизм – у ті буремні часи багряний колір асоціювався з революційно-романтичними пориваннями, тож майбутній письменник цілеспрямовано пішов на цей крок. Інші псевдоніми – Полярний, Дон Кочерга тощо.

Будинок, в якому жив письменник в Охтирці

Писати почав рано, ще у школі. Так само рано вдався до систематичної літературної діяльности. У 1920-х роках був членом об’єднання «МАРС» (Майстерня революційного слова), яке обстоювало засади письменницької професійності, намагалося чинити опір партійній політизації словесного мистецтва. Майже усі письменники, що належали до цього літературного угрупування (серед них Є. Плужник, Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, Д. Фальківський, Г. Косинка, В. Підмогильний та інші), були репресовані ще на початку 1930-х років.


І. Багряний писав, що сміливі завжди мають щастя. Це не просто цитата з його роману «Тигролови», це життєве кредо письменника. Щоправда, сміливим був не заради щастя, а заради справедливости. Йому випало народитися в епоху правдоненависництва, тож вибір був невеликим: або перетворитися на зручного для влади пристосуванця радянського режиму, або стати пожиттєвим вигнанцем у власному домі. 


В історію ввійшов як найвидатніший політичний речник першої еміграції із СРСР. Виїзд за кордон для І. Багряного – це не зречення отчого дому, не відступництво, а звільнення від обов’язків перед Радянським Союзом (або ж ганебних компромісів на догоду владі). Його нелюбов до імперії зла цілком виправдана. У 12 років хлопець на власні очі бачив заграви російсько-української війни, терор московських більшовиків, які вбили його дядька, вояка Української Армії під командою Симона Петлюри. Вони ж жорстоко закатували улюбленого діда-пасічника. Уже тоді у юнацькій душі почав зароджуватися протест.

 Минуло тринадцять років – 25-річного І. Багряного вперше увязнили. Реакцією на несправедливе ув'язнення молодого літератора був відгук Ю. Лавріненка у «Листах до приятелів»: «Що він  встиг зробити? Технічна і загальна освіта. Перша збірка поезій «До меж заказних» (1927), поема «Аве Марія», роман «Скелька» дали йому дорогу до членства в опозиційній добірній групі письменників МАРС. Але він тільки-но встиг переступити поріг суворої школи літератури, як НКВС перетворило його на «зека» – вязня далекосхідного концтабору».

Ю. Лавріненко


Вічним бунтарям і протестантам, 
всім, хто родився рабом і не хоче
бути ним, всім скривдженим,
зборканим і своїй бідній матері
крик свого серця присвячує автор.
                              І. Багряний, 
                              «Аве Марія»


Він був заарештований за «політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці», засуджений на 5 років концтаборів. Під час слідства І. Багряний обрав тактику, яка почасти допомогла уникнути покарання –  визнавав менші, порівняно другорядні злочини, але заперечував найтяжчі. У 1936 р. йому вдалося втекти, спершу переховувався між українців Зеленого Клину на Далекому Сході (враження зафіксовано у романі «Тигролови»), згодом повернувся додому – у свою країну, яка ще не встигла відійти від геноциду, а вже була на порозі нової катастрофи. В Україні його повторно заарештували – на 2 роки і 7 місяців. Арешт і нові тортури детально описані у романі «Сад Гетсиманський»; твір значною мірою вважають автобіографічним. Вийшовши на свободу, виснажений і хворий письменник все ж намагався продовжувати повноцінне життя. Після початку війни потрапив до народного ополчення і працював в ОУН. У 1942 р. німецькі воєнні мали розстріляти його (згідно з курсом щодо української інтелігенції), але І. Багряний дивом врятувався. У 1944 р. розійшовся у поглядах із керівництвом УПА, емігрував спершу до Словаччини, а відтак, до Німеччини.

Друга світова війна дала «вихід» на Захід. Волею-неволею мільйони українців перетнули кордони, кількасот тисяч стали емігрантами. Але це радше було схоже на «ісход», як пише Ю. Лавріненко: « …неймовірна мішанина маси – колишніх в’язнів і колишніх сексотів; партійних і безпартійних; рядових червоноармійців і полковників та генералів; неписьменних і письменників; свідомих патріотів і русифікованих (…)». Голос І. Багряного залунав серед такого хаосу новим, сильним імпульсом. Спершу це був голос письменника – роман «Тигролови» зробив велику справу, здерши із радянського вязня шкуру «совєтської людини». Автор наділив Многогрішного рисами, які можуть бути лише в українця.

Наступним був памфлет-брошура «Чому я не хочу повертатися до СРСР?». Книжечка була перекладена кількома мовами, найбільшою заслугою І. Багряного, певно, є спроба повернути людині її політичну память. Почав він із автобіографічних моментів: вбивство його дядька та діда більшовиками; далі перейшов до загальнонаціональної трагедії: розстріляне відродження та неодноразові геноциди народу.


Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч, що не хочуть вертатись. Нас беруть з застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну».

    І. Багряний, 
   «Чому я не хочу вертатися в СРСР?»

 

У еміграції займався активною політичною діяльністю. У 1948 р. заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду та заснував Обєднання демократичної української молоді.

Дослідники стверджують, що саме партія і політика забирали у письменника, певно, найбільше часу, енергії та здоров’я. «Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був обдарований  щедро силою і талантом. Ішла ця сила з глибокого коріння його в українському житті – сучасному і минулому», – стверджував Ю. Лавріненко.  

Твердження І. Багряного, як політика, часто викликали неоднозначну реакцію. Зокрема, частина українців-емігрантів особливо засуджувала такі його принципові ідеї:


1. Ідея про  безперспективність «філологічного» патріотизму.

Письменник дотримувався позиції, що вирішення ЛИШЕ мовного питання не допоможе розбудувати Україну. На зміну має прийти «територіальний» патріотизм – обєднання всього народу для заради визволення з-під більшовицької тиранії. Як зазначає І. Дзюба, тезу неправильно зрозуміли: «Багатьма це було сприйнято як зневаження чинника рідної мови – основної ознаки національної самобутності – і, отже, вихолощення самого патріотизму, підміна його чимось формальним і аморфним».


2.  Друге ствердження щільно повязане із попереднім, воно стосується

«людського фактора», на який можна було б розраховувати при творенні України. Він намагався знайти джерела оновлення свідомих українців. І на запитання, звідки взяти нові кадри, він давав приголомшливу для багатьох відповідь: серед радянських громадян, почасти в партії, насамперед – у комсомолі та серед молоді взагалі. Уже згадуваний вище І. Дзюба влучно зауважив у передмові до двотомника «Іван Багряний: нове й маловідоме»: «Тут Багряний виглядав у кращому разі як фантазер, а в гіршому… давав додаткові аргументи тим, хто оголошував його людиною, ворожою українству, мало не більшовицьким агентом».

На початку статті ми писали, що В. Багряного відносно нещодавно реабілітували. Це відбулося посмертно у 1991 р., тож наразі ми відзначаємо тридцяту річницю його офіційного повернення у ряди українських культурних, літературних та політичних діячів.

Для того, щоб зрозуміти людину, потрібно спробувати осягнути її. Звісно, ми ніколи не зможемо опинитися на чужому місці – доля кожного з нас сповнена різними перемогами та поразками, усі ми несемо свій хрест. Добре, що високі заслуги І. Багряного нині вже не потребують спеціального захисту. Втім, вони очевидні лише якщо читати його. І якщо читати про нього, як зауважує І. Дзюба. А щоб краще пізнати цю унікальну особу, пропонуємо ознайомитися із такими виданнями:

 


Шугай, Олександер.

Іван Багряний: нове й маловідоме : есеї, документи, листи, спогади, нотатки, факти / О. Шугай. К. : Смолоскип, 2013 Кн. 1. 2013. 960 с.

До першої книги увійшли матеріали з архівів колишнього КДБ, відгуки української діаспори та зарубіжних рецензентів на творчість І. Багряного. Тут вміщено пресові повідомлення, спогади очевидців. Видання доповнюють щоденникові записи про письменника, есей соціолога В. Липинського про прочитання «Листів до братів-хліборобів», велика кількість світлин, а також неопубліковані досі світлини.

 

Шугай, Олександер.

Іван Багряний: нове й маловідоме : есеї, документи, листи, спогади, нотатки, факти / О. Шугай. К. : Смолоскип, 2013 Кн. 2. 2013. 1048 с. : іл., фот. + 48 вкл. с.

У другій книзі вміщено матеріали, які висвітлюють новоульмівський період (емігрувавши, письменник оселився у німецькому місті Ульм) життя і творчости І. Багряного, а саме: листи до дружини та соратників, друзів; дослідження про літературну діяльність. Також подано статті, нотатки, автографи, політичні карикатури, які раніше не були у відкритому доступі. Сторінки другого тому також доповнено рідкісними світлинами.

Видання присвячене 105 річниці з дня народження І. Багряного. Розраховане на широке коло читачів.


До першоджерел! Ad fontes! – К. : Молодь, 2004. – 398 с. – (Українське розстріляне відродження).

До збірки увійшли вибрані твори письменників українського відродження, серед них згадано й І. Багряного. Упорядник, В. Яременко, зауважив: «Подати в одній книзі все, що було задушене при зародженні чи на ранньому становленні – річ неможлива». Він має рацію, проте кожна праця – величезний внесок у вивчення та популяризацію таких важливих імен. Біографія І. Багряного подана за Ю. Лавріненком. Стисло, на трьох сторінках, автор намагається осмислити певні події із життєпису письменника, для кращого розуміння епохи дає історичну довідку. Звісно, цей текст не є вичерпним.  Видання радимо широкому колу читачів. 

Сподіваюся, ця стаття була корисною для вас!

 

Використано матеріали з інтернет-ресурсів, а також із паперових джерел, які знаходяться у фонді відділу абонемента.

Статтю підготувала Марина Горбатюк. 

Немає коментарів:

Дописати коментар