"ПОЧУТИ СЕБЕ УКРАЇНЦЯМИ". Національне питання у долі Олени Теліги

Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби – спокійний і суворий,

Не плутай душу у горіння тіла,

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив.

                          О. Теліга

 

Образ Олени Теліги, її громадянська позиція, 

її поезія, така жіноча попри всю твердість

і несентиментальність, вабили мене відтоді,

як я вперше почула її ім’я, як її образ увійшов

у наше життя. Та вона завжди якось

стояла на зависокому для мене п’єдесталі –

 над нашими земними інтересами,

болями й слабкощами.

      М. Коцюбинська 

 Олена Теліга (1906–1942) – талановита українська письменниця, публіцистка, громадська діячка, патріотка, розстріляна гестапівцями в Бабиному Яру.  

    Живучи в еміграції упродовж багатьох років, вона доклала неймовірних зусиль для згуртування співгромадян; провадила активну культурну, просвітницьку діяльність. Найважливіше, що мала свій погляд і чітку позицію, тому й стояла кісткою в горлі тогочасної влади. Нині ж поетеса поступово займає належне місце серед національних героїв та визначних діячів культури України.

    

Щоб далі йти дорогою одною.
Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо у брід глибокі води!
Щоб взяти повно все,
що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

 О. Теліга

Нагадаймо деякі моменти її життєпису. Народилася 21 липня 1906 р. у родині Івана Шовгенова. Точне місце народження встановити доволі складно, бо припущення біографів часом кардинально різняться. Ймовірно, майбутня письменниця з’явилася на світ в Іллінському під Москвою. Мала двох старших братів. Коли Олені було 5 років, сім’я переїхала у Санкт-Петербург, тут вони жили до 1917 р. Діти отримали чудове домашнє виховання та освіту; поруч була власна бібліотека, гувернантки займалися з ними вивченням іноземних мов. У час відновлення Української держави брати та сестра разом з батьками переїхали до Києва.

 І. Шовгенів став міністром УНР і професором у Київському політехнічному інституті. У 1918 р. до міста підступило військо Муравйова, батько майбутньої поетеси виїхав зі столиці разом зі старшим сином, залишивши в місті дружину і двох молодших дітей. За спогадами О. Теліги, це були чи не найгірші роки її життя. Залюбленій вередливій дитині у 13 років довелося піти на важку роботу, щоб бодай чимось допомогти сім’ї. Дівчина працювала в інституті, в якому донедавна викладав її батько. Знаючи це, його колишні колеги намагалися завдати клопоту, навантажити складними завданнями дочку професора-емігранта. 

У 1922 р. О. Теліга разом із матір’ю виїжджає за кордон. Тривалий період життя поетеси пов’язаний із містом Подєбради, що знаходиться на території сучасної Чехії. На той час батько уже облаштувався у Чехії, став ректором Української господарської академії, а майбутня поетеса вступила до Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі. Інститут (із незрозумілих причин) дівчина покинула.

Унікальна світлина юної О. Теліги
(фото з чеських архівів опублікував В. Мороз)

Важливу роль у життєписі О. Теліги відіграв її чоловік – Михайло, який був вірним супутником аж до смерті. Хлопець привабив поетесу зокрема й виразною національною позицією – молодий кубанець, бандурист, недавній старшина Української армії. Свій ідейний шлях він почав у добу національно-визвольних змагань. 

Михайло та Олена Теліги

У 1929 р. подружжя переїжджає до Варшави. Тут О. Теліга доглядала хвору матір, демонструвала нові моделі одягу (була манекенницею в ательє), викладала українську мову в одній зі шкіл. За свідченнями очевидців, учні обожнювали талановиту вчительку: вона вміла знайти індивідуальний підхід, була людяною та неймовірно начитаною.

Мова

Українською О. Теліга почала розмовляти у свідомому віці. Залишився навіть спогад про те, як саме відбувався перехід: «Сталося це дуже несподівано і швидко. Це, можливо, була одна секунда… Це було на великому балю в залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик», «мордописня»… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю, чому. І я не витримала: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»

Інтер'єр Народного дому на Виноградах, Прага

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла! І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою».

Політика

М. Жулинський пише, що О. Теліга поділяла позицію Олега Ольжича: «Українську державу треба здобувати героїчною самопожертвою, бо ніхто не піднесе її на золотій таці. Українську державу треба будувати в свідомості кожного українця, кожного запалювати вірою в її неминучу прийдешність. Але для цього треба самому горіти цією незгасною вірою і не думати про те, чи зрозуміють тебе інші, чи поділяють твої переконання, чи готові йти з тобою за грань життя. Якщо ти гориш, тоді інших здатний запалити».

Олег Ольжич

Дуже болісно поетеса переживала розкол ОУН у 1940 р. 

Тоді члени організації розділилися на бандерівців та мельниківців. Олег Ольжич, керівник ОУН на східноукраїнських землях, звертався до однодумців із закликами не будити у собі дух руїни, яких віками переслідував українську націю. Він просив об’єднання на благо спільної справи. Олена Теліга відчула, що у столиці України «мусіла вже бути давно», тому наприкінці липня 1941 р. поетеса вирушила до Львова, звідти похідними групами дібралася до Києва, куди пізніше приїхав і М. Теліга.

 Її було обрано головою Спілки українських письменників.  Поетеса вважала, що нове вітчизняне мистецтво «мусить собі яскраво усвідомити, що є багато речей і справ, потрібних нашій нації, але якими має займатися наука, пропаганда, навіть поліція, але ні в якому разі не мистецтво».

Саме моральним якостям людини письменниця надавала чи не найбільшого значення. Н. Миронець у передмові до книжки «Олена Теліга : Листи. Спогади» пише: «Особливо гостро вона переймалася тим, що не всі письменники й поети, як їх спільні знайомі, так навіть і відомі класики, в своєму особистому житті дотримувалися тих моральних принципів, які проголошували у своїх творах. «Звичайно, – писала вона, – життя одне, а творчість – друге, але для мене незрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї і не служити їм?»»

Чесність перед собою та людьми визначила її майбутню трагічну долю. Письменницю попереджали про загрозу арешту, але вона не погодилася виїхати із окупованого Києва у лютому 1942 р., бо не хотіла розбіжностей у своїх словах та вчинках. О. Теліга не могла допустити, щоб хтось дорікнув, наче вона у творах закликала до подвигу, а сама відступила у вирішальний момент. Знаючи про небезпеку, пішла на призначену зустріч у Спілку письменників. 

Німецька поліція оточила будинок, серед заарештованих було і подружжя Теліг. «Коли ми поети, – казала О. Теліга, – пишемо про відвагу, твердість, шляхетність, посвяту й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеку інших, як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія – виплив душі».

«Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга», – видряпала поетеса на стіні камери, у якій її тримали. А зверху зобразила тризуб.

 

Було використано матеріали із таких видань:

Теліга, Олена Іванівна.

Листи. Спогади. – Київ : Вид-во ім. О. Теліги, 2003. – 400 с.

         У книжці наведено 65 листів і листівок поетеси до різних адресатів: Михайла Теліги, Наталії Лівицької-Холодної, Дмитра Донцова, Уласа Самчука, Олега Лащенка, Богдана Ігоря-Антонича та інших. Другу частину книги становлять спогади сучасників, а також фотографії, частина яких публікується вперше.

Зі шкільних років пам’ятаю, що О. Теліга була для мене якоюсь напівмістичною і недоступною, тож я довго думала,  як лаконічно і вичерпно розповісти про неї, бо (очевидно) людське життя не може вміститися на кількох сторінках друкованого тексту. У процесі попередньої підготовки до написання абсолютно випадково вирішила ознайомитися з цією книжкою.  Читати чужі епістолярії – це як підглядати за кимось, будучи невидимим: трепетно, цікаво, але водночас страшно, що хтось побачить. Листування дає можливість пізнати справжню людину. Насправді письменниця навіть ближча, ніж ми можемо уявити. В одному листі вона може обговорювати косметику і старе плаття, яке варто б давно уже викинути, а в іншому – на глибокому рівні порушувати питання моральности та національної ідентичности…

Жулинський, М.

Слово і доля: Навч. посібник / М.Жулинський. – Київ : А.С.К., 2002. – 640 с.

 

У книжці здійснено систематизований ґрунтовний аналіз творчости яскравих українських письменників – від Григорія Сковороди до Василя Стуса. Літературознавчі матеріали про митців доповнено їхніми творами , ілюстраціями. Ця праця є своєрідним доповненим і поглибленим варіантом книжки «Із забуття в безсмертя» (1990 р.).

Особисто від себе зазначу, що автор виважено опрацював різні джерела для написання цієї праці. Його біографія О. Теліги – одна із найкращих та найточніших серед тих, які я перечитувала у процесі.

Теліга, Олена Іванівна.

Збірник. – Репр. вiдтворення вид. 1977 р. – Київ ; Париж ; Лондон : Вид-во ім. О. Теліги, 1992. – 474 с.

 

До збірника увійшли поезії, один прозовий твір і публіцистика О.Теліги, а також спогади сучасників про неї.

Книжки можна взяти у фонді відділу абонемента. Приємного читання!

Матеріал підготувала Марина Горбатюк.

Використано світлини з інтернет-ресурсів.