«ПОЧУТИ СЕБЕ УКРАЇНЦЯМИ». Національне питання у долі Марії Матіос

Я хочу своїми книжками лише сказати, що не варто кидати каміння у будь-кого, зокрема й у минуле. Поки не зрозумієш, що з ним – будь-ким (а цілком можливо, що й з нами, тобою) було. А навіть, коли розумієш, але не підтримуєш, –  все одно не варто кидати каміння в людину.

                                            М. Матіос 

Марія Матіос – сучасна українська письменниця, публіцистка, член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників, лавреатка Шевченківської та багатьох інших премій.

Народилася 19 грудня 1959 р. в селі Розтоки (тоді ще Вижницького, а тепер Путильського району Чернівецької области). Про рідне село завжди згадує з особливим теплом та трепетом. Письменниця визнає, що роки, проведені у цьому мальовничому місці,  вплинули на формування її внутрішнього світу, характеру, любові до природи та людей.

Моє народження і життя на українській Буковині – у мультикультурному, поліетнічному краї – навчили мене толерантності до всіх, хто інших, інакший від тебе. Але навчили також, що кожна людина – незалежно від мови, віри, світогляду – має свою правду і своє алібі, а також має законне і природне право зберігати свою ідентичність за найнесприятливіших умов.

М. Матіос, «Вирвані сторінки з автобіографії"

Батьки докладали великих зусиль, щоб діти виросли в атмосфері родинного затишку та взаємоповаги, із ранніх років прищеплювали їм повагу до історії та рідного слова. Природна жага до знань, прагнення всебічного розвитку,  наполегливість допомагали і допомагають письменниці на всіх життєвих стежках. У школі вона була зразковою ученицею, однаково добре знала усі дисципліни, їздила на різні олімпіади. Маючи золоту медаль, із легкістю вступила до Чернівецького державного університету (нині ЧНУ імені Юрія Федьковича) на філологічний факультет (відділення української мови та літератури). У 1982 році завершує навчання. Із 1997 року живе в Києві, займається літературною та політичною діяльністю. Час від часу приїжджає до Чернівців. Де б вона не була, ніколи не забуває про Буковину та буковинців; намагається допомогти всім, хто звертається з якимись запитами.

Марія Матіос належить до мистецької генерації вісімдесятників. У цей період письменники повертаються до висвітлення релігійних тем, великого значення набуває людська духовність. У літературу вводять цілу низку раніше табуйованих тем, які пов’язані з історією та правдивим відображенням минулого України. 

Творчість М. Матіос цілком вписана у контекст української літератури кінця ХХ – початку ХХІ ст., у її доробку спостерігаємо заглиблення в соціальну тематику, порушення питань самореалізації, самоусвідомлення на рівні етносу тощо.

Твори ґрунтуються переважно на історичних подіях, а прототипами персонажів часто є реальні люди. Вона не вихоплює сухі факти з історичного контексту, а намагається «описати» своїх героїв (очевидців, співучасників тощо) на тлі тогочасся. Письменниця наближується до реалістичного відтворення (навіть реконструкції) минулого. Аналізуючи повість-мелодраму «Детектор», В. Соболь пише: «Як тут не послатися на зізнання Марії Матіос, що і життя загалом, і життя її односельців із Розтоків, коли до нього придивитися «від млина до млина», самі дають найнесподіваніші сюжети, яких вистачить не на один захоплюючий твір. Життя ж бо багатше за всілякі вигадки».  Тяжіння М. Матіос до панорамного опису людського буття особливо помітно виявилося в останньому її творі під назвою «Букова земля». 

Я сапер, а не мінер історії

М. Матіос

Але мені дуже зле, коли мінними полями нашої історії замість саперів ідуть шеренги грубих і безпардонних мінерів. Тих, хто не боїться ні совісті, ні Бога, збурюючи людей одне проти одного не задля людей чи якоїсь Великої Істини, а задля своїх корисливих цілей на дуже коротких дистанціях.

М. Матіос.

Наша нація травмована історією. Я пишу рядки, від яких у моїх венах холоне кров. Страшно усвідомлювати, що кожне наступне покоління українців народжується не стільки хворим, скільки нездоровим. Хто знаходить у собі сили, – той позбавляється від комплексів (зокрема меншовартости), а хто ні –… (мовчання). Це не про нарікання на нещасливу долю і не про постійні сльози з обертанням у минуле. Просто його, наше минуле, потрібно знати. Кажу «просто», хоча й усвідомлюю, що зовсім не так. Це дуже важко і виснажливо, особливо коли руйнуються звичні для нас, усталені міти. Я часто згадую розпач і біль, який відчувала, коли вивчала історію України в університеті. Моя картина світу розірвалася на «до» і «після». Нова інформація йшла всупереч шкільним знанням. Тобі, сімнадцятирічному або сімнадцятирічній, дають свободу вибору і можливість критично оцінювати отриману інформацію, перевіряти її на достовірність будь-якими доступними способами, а ти не можеш, бо не знаєш, у що тепер вірити. Якось так. Даруйте за ліричний відступ.

Повертаючись до теми, хочу зауважити головне: наші письменники роблять важливі та відповідальні спроби залікувати постколоніальні травми і зализати рани історії, натискаючи на них. Бо скалку спершу потрібно вийняти, а відтак продезінфікувати уражене місце, інакше болітиме і загноїться. Не секрет, що будь-яке втручання в роботу живого організму вимагає особливої, хірургічної, акуратності. Так само і тут. Ну не може необізнана людина лікувати. Аґнєшка Матусяк (польська літературознавиця, україністка) влучно зауважує, що формування української національної еліти (політичної та інтелектуальної) – «це одна з найважливіших і найболючіших, а також ретельно замовчуваних у публічному та культурному дискурсі проблем усього періоду української незалежності». 

Ліна Костенко пише: «Дійсність, у якій ми живемо, паталогічна. І та, в якій жили, паталогічна теж. Але цікаво, що люди і до тієї, і до цієї звикли. Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає. Оце звик, змирився і нічого не хоче міняти. Фактично він навіть не любить змін і ніколи до них не готовий».

Вдалу спробу опрацювання травми і переривання мовчання навколо одного із найболісніших національних табу – «нагадування про співвідповідальність і співпровину за колаборацію українців з окупантом, витіснену на довгі десятиліття» (А. Матусяк), – здійснила Марія Матіос у романі «Солодка Даруся».

Вистава "Солодка Даруся" у виконанні акторів Івано-Франківського національного академічного обласного музично-драматичного театру ім. І. Франка

 Письменниця показала момент зіткнення особистості з тоталітарною машиною насильства, яка розчавила й знищила людину. Головна трагедія у творі відбулася 1950 року, в епоху повоєнного сталінізму, охопленого божевіллям терору. На новозахоплених територіях будь-якою ціною слід було прищепити радянську ідеологію. М. Матіос на прикладі однієї людини зображує долю сотень тисяч  українців. Найбільшим злочином проти «своїх» стала ПРАВДА. Десятирічна Даруся, яку батьки виховували в дусі правдомовності й поваги до старших, виказала офіцеру НКВД інформацію про візит до будинку партизанів УПА. 

Матір прокляла доньку:   

 – Краще би була струїла в утробі таку нечисть чи родила німою… – зло сказала увечері Матронка, не встаючи з постелі.

Це прокляття стало фатальним стигматизуючим родовим спадком. Уже згадувана мною 

А. Матусяк зазначає, що «солодка» Даруся стає метафоричним втіленням України, а її мовчання висвітлює «не/ви/словлений меморіальний наратив сорому українців не лише в питанні співпраці з колоніальним і тоталітарним гнобителем, а й сорому за гріх занедбання антиколоніального й антитоталітарного спротиву щодо терору окупанта».

         Марія Матіос чесна насамперед із собою. Поруч із неоднорідним і часто суперечливим минулим нашого народу, вона визнає й особисте: минуле дитини, народженої в СРСР:

«Духовне каліцтво мого покоління починалося зі шкільної парти, де, окрім – майже гранітних знань із природничих і точних наук, давали дуже переконливі на той час знання ідеологічного ґатунку. Їх артикулювали справді фахові – й тому дуже переконливі – люди: вчителі, лектори, література, кіно. А не-допуск до правди був такий глибокий, такий закодований-зашифрований-заборонений, що про його існування знали лише ті, хто власною шкурою відчув на собі ту правду.

(…) Моє покоління виховували на «кремлівських зорях». Моє покоління гарно вчилося. Воно дуже багато читало, бо книжки, мистецтво, музеї були доступними, а ідеологи – наступальними, нахрапистими. Тому моє покоління вірило писаному і казаному. Принаймні такі «відмінники», як я.

Але такі, як я, збунтувалися, допавшись до написаного іншими словами».

На шляху до вироблення політичної позиції М. Матіос пройшла тривалий період становлення. У 2012 р. була обрана народною депутаткою 7 скликання від партії «УДАР», у 2014 – депутаткою 8 скликання від «Блоку Петра Порошенка». В одному з інтерв’ю на запитання «Що б ви хотіли «відвоювати» упродовж свого скликання?» відповіла: «Мені бридко і соромно, що український парламент насправді перетворився на безсоромний «договорняк» і «рішалово», де немає місця проблемі звичайної людини. Подеколи я там займаюся суто виховною роботою і можу казати, що на дещо вплинула. Не називатиму імен, але деякі депутати вже не кричать у парламенті, як мавпи, «фашисти!», коли з трибуни звучить українська мова. Це моя робота». 

Ви думаєте, наші політики так неохоче міняли свою риторику з проросійської на проєвропейську, бо вони так ту Росію палко люблять? Їм до смаку той "украінскій" хаос, коли можна красти без міри і без упину, їм подобається не мати стимулів для економічної конкуренції, для економічного самовдосконалення.

М. Матіос

Книжки М. Матіос є у фонді відділу абонемента. Пропонуємо вашій увазі такі видання:

Матіос, Марія Василівна.

Букова земля : роман-панорама завдовжки у 225 років / М. В. Матіос. – 3-тє вид. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2019. – 930 с.

Матіос, Марія Василівна.

Вирвані сторінки з автобіографії  / М. В. Матіос ; худ. С. Іванов. – 2-е вид. – Львів : Піраміда, 2011. – 368 с.

Матіос, Марія Василівна.

Містер і місіс Ю-Ко в країні укрів = Mr.& Ms. U-Ko in country UA : гомеричний роман-симфонія / М. В. Матіос. – Львів : Піраміда, 2006. – 136 с.

Матіос, Марія.

Нація  / М. Матіос. – Вид. 4-е, доп. – Львів : Піраміда, 2007. – 256 с.

Матіос, Марія Василівна.

Приватний щоденник. Майдан. Війна... / М. В. Матіос. – Львів : Піраміда, 2015. – 356 с.

Матіос, Марія.

Солодка Даруся : Драма на три життя / М.Матіос. – Львів : Піраміда, 2004. – 176 с.

Приємного читання!

 

Матеріал підготувала Марина Горбатюк.

Використано світлини з інтернет-ресурсів.