«Говорити не можна мовчати» // Мова любові Тані Малярчук

навіть якщо підійдеш ближче

якщо нарешті заговориш і пожартуєш

сонце все одно сяде за той пагорб

на якому я так довго на тебе чекала

Т. Малярчук

«Усе це дивно, усе це дуже дивно», – подумала, читаючи збірку під назвою «За такі гріхи Бог ще подякує». Моє знайомство із творчістю Т. Малярчук дуже спонтанне – воно почалося з цієї, тобто з її найновішої, книжки.

Особливо заінтригувала «відсутність» автора та назви на обкладинці. Довго ходила навколо, намагаючись здогадатися, що ж може бути всередні: чиїсь картини? фотографії? може, роман? та хоч би нічого – незаповнені білі сторінки, я б не здивувалася. Ця, як подумки називаю її, «синя книга», що складається з віршів та колажів Т. Малярчук, упродовж тривалого відтинку часу стояла у бібліотеці на виставці за склом. Вона була так близько і так далеко водночас. Але, знаєте, я щиро вірю, що «наші» книжки приходять саме тоді, коли потребуємо їх найбільше. Принаймні так сталося у мене.

Розписувати біографію авторки не дуже хочу, бо й вона воліє утримуватися від коментарів. Певно, варто сказати, що Таня Малярчук – сучасна українська письменниця. Літературою почала цікавитися рано, перший текст написала ще у віці шести років. Вона – одна з тих, чий життєпис можна вивчати, пізнаючи літературний доробок. Та й сама Таня зазначає, що її тексти часто автобіографічні.

Багато хто знає письменницю як авторку прозових творів. Поетична збірка «За такі гріхи Бог ще подякує» вийшла друком ще минулого року і спричинила значний резонанс. Цю книжку я не читала, а радше співпроживала і співпереживала. Тут вміщено 50 верлібрів, а також авторські колажі, які доречно комбінуються з текстами. Деколи сторінки нахабно мовчать в обличчя, залишаючи наодинці з усіма почутими до цього голосами однієї лише людини. І стоїш, розгублений чи переповнений, посеред цього синього, червоного чи білого поля, – мовчиш. Мовчиш так, ніби до цього щось міг говорити.

Малярчук, Таня.   

За такі гріхи бог ще подякує : вірші та колажі.  Чернівці : Meridian Czernowitz, 2020. 136 с.

Вхід Т. Малярчук у поезію відбувався так само: майже нечутно, але дуже емоційно. Із напівтонів і напівтиші народжувався біль і полегшення. Авторці природно вдається поєднувати непоєднуване: ощадну стилістику письма з невимушеним патосом, мінімалізм та простоту з багаторівневістю, пустку з наповненням... Збірка викликала у мене багато суперечливих емоцій, але (!) післясмак нагадує ефект катарсису. Очищення крізь біль. Думаю, письменниця відчувала щось схоже.

 Скидання або зривання шкіри. По-живому боляче.  І щирість на межі з метамодернізмом. Я одразу звернула увагу на обкладинку, пам’ятаєте? Мені дуже хотілося «почути» саму авторку, зрозуміти причину такого вибору. Довелося почитати усі можливі (читай: доступні мені) матеріали про цю збірку. А їх доволі мало. Тож останньою надією стала особиста сторінка Т. Малярчук. Там і знайшла відповідь на запитання: «…назви не буде на обкладинці. Бо й обкладинки не повинно бути. Дилетантка в квадраті хотіла дійти до межі експериментування і видати книжку без шкіри. Щоб книжка була максимально вразливою і беззахисною». Книжка вийшла справді прекрасною.

смієшся з моїх віршів

називаєш їх верблюдами 

а не верлібрами

я ж називаю верлібри колібрі

бо висять у повітрі

і так швидко тріпочуть крилами

що здається ніби крил зовсім немає

Верлібри-верблюди, верлібри-колібрі. Ваші рецептори вловлюють співзвучність? Такі ці звуки непокірні, такі вони крикливі, ніби прориваються назовні (спробуйте пошепки або вголос зачитати перше речення цього абзацу). 

Для чого порівнювати вірші з великою твариною або маленькою (найменшою) пташкою? Мабуть, уже здогадалися (в будь-якому разі я не планую давати відповідь на це запитання; не хочу обмежувати ваше розуміння авторки своїми припущеннями). Кожен, хто «заходить» у поезію, покладає на себе хрест.  

Обіцяла собі не писати відгук на емоціях, але збірку хочеться проживати спільно з кимось, разом. Вичікувати означає втекти. Бодай від власного внутрішнього світу. Думаю, прочитавши, кожен винесе щось своє, особливе; те, що зрезонує або перегукнеться із особистими переживаннями саме на цьому етапі життя. Мене сильно зачепив один вірш без назви (власне, у жодному з них немає назви):

  

          що б не сказав

я запам’ятаю лише останні слова

тому як слід підготуйся

доклади зусиль погортай словники

всі наші розмови прелюдія перед останньою

так само як кожен сон лише прелюдія перед смертю

і якщо ти був на похороні

то запам’ятаєш померлого

яким був у труні а не живим

тому краще не приходь взагалі

відпочинь переглянь якийсь фільм

кажуть останній джармуша непоганий 

Відтак я спробувала пригадати слова, якими обмінювалася із людьми з особистого минулого. Ледве вдалося змусити пам’ять повернути, віддати мені якісь найбільш емоційні моменти, факти… А ось те, що було сказано востаннє, якби навіть схотіла забути – не змогла би, певно. Те, що авторка промовила, донесла цим віршем, вже давно підступно чигало на мене у глибинах свідомости. Просто не було слів для пояснення, а слів завжди бракує саме в той момент, коли найдужче хочеш обрати потрібні. Мимоволі спала на думку цитата із твору Ж.-П. Сартра: «Все, що я знаю про своє життя, мені здається, я вичитав із книг».

Якщо у письменниці запитати, яка тема її поетичної збірки, про що там йдеться, вона точно відповість: «Про любов».  Отже, як каже Т. Малярчук, «…для мене ця книжка, звичайно ж, про любов, – ту, яка є найвишуканішою формою насильства. Мова насильства заплутана і патетична, це солодкий спів сирен, які прикликають, щоб знищити. Тому мені хотілося наївності і граничної простоти. Кілька випадкових слів на тлі гнітючого мовчання, якась непомітна дрібничка, вокзал, на який більше не прибувають потяги, але на якому ще можна купити соняшник і газету. Ці вірші – шепотіння мого приватного простору за кілька хвилин до того, як потужний вибух в його епіцентрі знесе все до чортової матері». До речі, книжка справді пробуджує якесь непереборне передчуття апокаліпсису. Епіцентром цього апокаліпсису є сама людина.

не знаю чи ти помітив

що напрям вітру в країні

дещо змінився

тепер дме не з заходу на схід

і не з півдня на північ

а знизу вгору

треба триматися за стовпи 

електропередач

щоб не здуло в небо

не знаю чи ти помітив

що поліція замість кийків

почала носити великі сачки

якими ловить тих кого все таки здуло

ніби ми метелики чи канарейки

потім винуватців закривають 

на кілька днів у сізо

і кажуть щоб на майбутнє трималися

міцніше

не знаю чи ти помітив

що в небі з’явилися три дірки

одна з них на місці сонця інша менша

на місці місяці і ще одна там

де висіла твоя фотографія

Відсутність великих літер і розділових знаків спершу може здатися втисканням текстів у образне прокрустове ложе. Але це радше вирівнювання, збереження нейтралітету щодо кожного із власних творінь.

Я б ті вірші розібрала на цитати, порозкладала б їх і ось так, шматочками, заховала у нірках пам’яті. Звісно, хочеться показати усі поезії Т. Малярчук, але маю намір зберегти інтригу; щоб той, хто ще не читав книжку, таки звернув увагу на це видання. Таня – особлива поетеса. Її лірична героїня – так само. Вона може бути ніжною, чуттєвою, беззахисною, вразливою, але водночас  – сильною, непідступною, роздратованою…

Події реального життя синкретично зрослися з особливими світами, утворили єдине ціле на межі сну та дійсності. Цей простір називаю внутрішнім позамежжям (або пограниччям). 

Таня Малярчук підпускає настільки близько до себе, що часом відчуваєш її дихання. Але це не схоже на акт споглядання – вірші були написані для людей, очевидно. Майже у всіх (може, без «майже») текстах наявний адресат. Можливо, самі звертання риторичні, так. Та важливе інше: цією збіркою авторка передбачає діалог.

Книжку можна взяти у фонді відділу абонемента.

Приємного читання!

 

Матеріал підготувала Марина Горбатюк.