"ПОЧУТИ СЕБЕ УКРАЇНЦЯМИ". Національне питання у долі Василя Стуса

Згадую, колись Бертольд Брехт писав: нещасна

та країна, яка потребує героїв. Але ще образливіше

відчувати, що з усіх можливих героїзмів за наших

умов існує тільки один – героїзм мучеництва,

примусовий героїзм жертви. Довічною ганьбою

цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті

не за якусь радикальну громадську позицію,

а за самі бажання мати почуття самоповаги,

людської і національної гідності.

В. Стус. Відкритий лист до Івана Дзюби з табору «Дубровлаг»

         Ім’я Василя Стуса відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами. Талановитий письменник, перекладач, літературознавець, самовідданий правозахисник і політв’язень. 

Він є одним із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х років. Його невипадково називають совістю нації. Як би клішовано і банально не звучало, але він справді належить до духовних лідерів нашого народу. Страшно усвідомлювати, що в такому недалекому і (нібито) цивілізованому минулому закатували людину за прояв громадянської позиції, за любов до своєї країни. В. Стус, так само, як і О. Теліга, про яку ми говорили у попередньому дописі, був готовий боротися за кінця. Він із гідністю казав:  

…Голови гнути я не збирався, бодай що б

там не було. За мною стояла Україна,

мій пригноблений народ, за честь котрого

я мушу обставати до загину.

За життя В. Стус зазнав багатьох нелюдських випробувань, але чимало було й добрих, світлих моментів. Все почалося 6 січня 1938 року – у таємничий вечір напередодні Різдва. Народився в мальовничій Рахнівці на Вінниччині, був четвертою (і останньою) дитиною в сім’ї. Його матір, Їлина Яківна, походила з відносно заможної селянської родини з польським корінням, а батько, Семен Дем’янович, – був бідним сиротою. Голод 1933 року вони перенесли помітно легше, ніж інші односельці. Поневіряння почалися через кілька років, коли голову сім’ї змусили вступити до колгоспу. Батько намагався «вирватися» до міста, позбутися «безпашпортного» стану українського селянина. Йому вдалося влаштуватися на роботу, не дочекавшись народження сина, він переїжджає в Донецьк (тоді місто називалося Сталіно). Через пів року перебралася й мати, залишивши двох молодших дітей (Марію та Василя) на тітку. Забрати їх вдалося лише у 1940 р. До початку війни родина звела невелику халупку, у якій і пережила воєнне лихоліття. Надмірна робота звела у могилу старшу сестру Палажку, яка померла від менінгіту напередодні вступу німецьких військ до міста. У 1944 р. помер 15-річний брат Іван – підірвався на міні. Сім’я болісно переживала втрати.

1947–1948 навчальний рік, четвертий клас середньої школи №75 (м. Сталіно)

В. Стус крайній справа у другому верхньому ряду

Повоєнні роки виявилися важкими, бідними і голодними. 

У 1951 р. в душі В. Стуса зароджується перший спонтанний протест проти антинародної політики: «Пам’ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся – по стерні. За мною гнався об’їждчик – я втікав, але він – верхи на коні – наздогнав мене, почав видирати торбинку, а я кусав його за гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу». Готовність чинити опір була притаманна В. Стусу ще з раннього дитинства, коли він, вирощений в українській селянській родині, почав пізнавати «цінності» зросійщеного міста. Відтоді й бере відлік розподіл на «своїх» та «чужих».

Закінчивши школу із срібною медаллю, майбутній письменник намагався вступити на факультет журналістики Київського державного університету – йому відмовили, не вистачило одного року для подачі документів (бо пішов до школи на рік раніше). У розпачі повертається до м. Сталіна, без іспитів проходить на історико-філологічний факультет місцевого педінституту. Далі – служба в армії.

 У 1962 році повернувся до батьківського дому, привів із собою перше велике кохання. Дівчину звали Олександрою. Матір не вподобала вибір сина, вона не «прийняла її». Молоді люди розійшлися.

Незабаром В. Стус переїжджає до Києва, складає іспити на аспірантуру. Тут починається новий етап його життя, поет перебуває у інтелектуальному товаристві молодих, перспективних людей. У 1965 р, коли більш ніж на пів року було несправедливо заарештовано І. Світличного, він приєднався до організованого І. Дзюбою та В. Чорноволом протесту проти арешту (подія відбулася в кінотеатрі "Україна"). Під рев сирени В. Стус вигукнув:

–Хто проти тиранії, встаньте!

За кілька днів його 

вилучили з аспірантури.

У грудні 1970 було вбито Аллу Горську. Усіх, хто мав плани на майбутнє, було попереджено не приходити. В. Стус виголосив промову, яку йому не пробачили. Ще задовго до суду на молодого письменника завели справу. Влада змогла запроторити його до в’язниці, звинувативши у вигаданих злочинах, але не змогла знищити. На засланні письменник написав близько 1000 віршів, зробив 400 перекладів, залишив чималу епістолярну спадщину.

Політиком В. Стуса зробила тоталітарна система, яка душила будь-які прояви істинної творчости, накладала на молодого митця обмеження, провокувала.

 Письменнику боліло, що він не може вільно оприлюднювати написані твори, бо ті не вписуються у радянські стандарти. Його обурювало  нахабне ставлення до всього українського: мови, культури, традицій. Не менше В. Стуса зачіпало порушення прав пересічних громадян.

В. Стус серед колядників (другий зліва)

         Багато хто зауважує, що доля В. Стуса багато в чому перегукується із долею Т. Шевченка. Обидва письменники були загрозою для імперії: у першому випадку для Російської, у другому – для радянської. Стратегія боротьби проти «вільнодумців» не зазнавала особливих змін: залякування, психологічний тиск, фізичні покарання, каторга.

Довкола мене цвинтар душ

На білім цвинтарі народу.

Бреду в сльозах. Шукаю броду.

Над вишнями літає хрущ.

В. Стус

 У в’язниці та під час заслання знаходив сили вдосконалювати знання з іноземних мов, перекладати, займатися осягненням основ східної філософії тощо. Йому заборонили писати – і це викликало щире обурення у поета. Наглядачі, виконуючи накази керівників, вилучали уже написані тексти (наприклад, забрали поетичну збірку «Птах душі», яка налічувала понад 300 «табірних» віршів), так вони намагалися маніпулювати. А чи є для письменника щось гірше, ніж знищення його творів? В. Стус ладен був пожертвувати навіть цим – відступати не збирався. Він усвідомлював історичну необхідність і доцільність жертовного «виповнення» свого життєвого і творчого шляху. Письменник ніс хрест громадянського обов’язку на Голготу страждань, бо кожна, навіть найменша цеглинка у фундаменті української держави – важлива; благословляв усі «дороги долі, дороги болю».

Ця Богом послана Голгота

веде у поділ, не до гір…

Перебуваючи під морально-психологічним тиском, відпустивши особисті інтереси на користь ідеї, він справедливо обурювався через конформізм недавніх приятелів, які продовжували публікувати тексти, написані на ідеологічно задані теми. Письменник намагався не засуджувати тих, хто робить принаймні щось для спільної справи, бо знав: на довгій дистанції не кожному під силу «проти рожна перти».

Іноді здається, що діячі нашої культури

роблять даремну справу. Вони співають,

коли дерево, на якому сидять, ритмічно

здригається од сокири… Як можна зрозуміти

їхній спокій? Як можна зрозуміти слабосилі

зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії,

слабенькі нарікання, 

коли мусить бути гнів, гнів, і гнів?!

В. Стус, із листа до А. Малишка

Свій «хресний путь» письменник не приховував від людських очей, але й не возвеличував, не пишався відведеною йому місією. І друзям, і недругам запам’ятався як принципова людина; свою позицію відстоював будь-якою ціною. Під час допитів переважно відмовлявся відповідати на запитання. Особливо коли це стосувалося товаришів, яких він справедливо вважав жертвами необґрунтованих  політичних репресій.

 Через самовідданий стоїцизм ним захоплювалися, його ненавиділи, але навіть у «Стаціонарній судово-психіатричній експертизі» наголосили, що В. Стус «в беседах настойчиво отстаивает свою точку зрения по тому или иному вопросу, делая ссылки на литературу, общественные и социальные события и факты».

Отже, у чому його звинувачували? У «Протоколі…» від 11.06.1980 р. записано: «Зібраними по справі доказами Стус у достатній мірі викривався в тому, що він на грунті антирадянських переконань та невдоволення існуючим в СРСР державним та суспільним ладом, з метою підриву і ослаблення Радянської влади, починаючи з 1963 року і до січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав та розповсюджував антирадянські та наклепницькі документи, що порочать радянський державний і суспільний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі». Такими «документами» для представників влади були особисті листи, вірші, статті, відкриті звернення тощо. 

Свідки (себто наклепники) особливо наголошували на його любові до Батьківщини: «Часто расхваливал богатство Украины и говорил, что если бы Украина была самостоятельной, то украинцы жили бы значительно лучше и богаче, чем теперь в СРСР». Не забували згадати і про ставлення до «ворожих» країн: «Я замечал, что Стус с часу до двох ночи слушал ежедневно по радиоприемнику радиопередачи «Голос Америки» и что-то записывал в записную книжку». Сьогодні таке звинувачення здається безглуздим і навіть смішним, але тоді, на початку вісімдесятих років минулого століття, це могли залучити (та й залучали) до аргументів не на користь підсудного. Наявність політичної позиції у громадян може бути злочином лише за тоталітарного режиму. 

Найкраще тогочасні реалії можуть описати та схарактеризувати хіба очевидці. Зокрема маємо свідчення політв’язня та товариша В. Стуса, Василя Овсієнка, який зауважував: 

«У наш час уже рідко хто потрапляв у політичні табори «нізащо». Це були активні люди, які, звільнившись, могли повстати знову. Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості – і відповідно до неї ставилася. Це була свого роду експертиза: вивчали тенденцію розвитку (чи занепаду) тієї чи тієї особи і вживали запобіжних заходів, щоб з неї не виросло більшої для держави небезпеки. З цього погляду український поет і правозахисник Василь Стус справді становив особливу небезпеку для Російської імперії, яка маскувалася назвою СРСР. Стус, разом з іншими правозахисниками, справді підривав російський комуністичний тоталітарний режим, який лицемірно називався радянською владою. І вона таки впала – вичерпавши свої економічні можливості, не витримавши воєнного протистояння з Заходом, зазнавши ідеологічного краху. Ми боролися на цьому фронті – ідеологічному. І ми перемогли».

Творче визнання прийшло до письменника ще за життя. У 1985 році його було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури, проте отримати премію письменникові не судилося. 

У ніч з 3 на 4 вересня В. Стус помер у карцері, – за офіційними даними, від серцевого нападу; дехто припускає, що причиною могло бути переохолодження або удар тюремними нарами. На жаль, на Батьківщині упродовж доволі тривалого часу його ім’я все ще залишалося незнаним, проте наразі творчістю В. Стуса цікавиться дедалі більше людей. Приємно усвідомлювати, що для сучасників він  є зразком невідступної боротьби за Україну.

О Боже мій, така мені печаль,

і самота моя – така безмежна,

Нема – вітчизни. Око обережно

обмацує дорогу – між проваль:

ото – мій шлях повернення. Чи – не.

Ото мій шлях. Світ за очі. Єдине.

Пробач мені, моя кохана Прикраїне,

і, матере, не проклени мене.

Я геть подався. Шалом. Навмання

я геть подався, стомлений од люті.

Рожеві сопки, кригою окуті,

а понад ними – чорне вороння.

І сліпне вечір. Контур гір – немов

з картону вирізаний для декору,

і вся тобі дорога – вниз чи вгору.

Пішов туди. Пішов туди. Пішов.

В. Стус

Письменник не був здатний на компроміси, завжди йшов шляхом правди. Його постать стала легендарною, але легенда життя В. Стуса не надає додаткової ваги творчости – вона стає ключем до глибшого розуміння доробку, в якому ще багато прийдешніх поколінь знаходитимуть щось до болю знайоме, близьке та важливе.

Використано матеріали з таких видань:

Дорошенко, Олег Євгенійович.

          Василь Стус. – Харків : Антологія, 2015. – 128 с.

У книжці вміщено біографію письменника. Автор описує відомі та малознані події з особистого, громадського і творчого життя В. Стуса. Особисто мені дуже подобається видання; воно достатньо вичерпне, тож допомагає глибше пізнати справжню людину, а не зведений їй пам’ятник. Книжка розрахована на широке коло читачів, також її можна залучати при вивченні життєпису письменника на уроках української літератури.

Справа Василя Стуса : зб. док. з архіву колиш. КДБ УРСР / уклад. В. Кіпіані. –  Харків : Віват, 2020. –  688 с.

Тут вміщені документи з архіву колишнього КГБ. Внаслідок ухвалення декомунізаційних законів, зініційованих Українським інститутом національної пам’яті, вони стали доступними для всіх зацікавлених. 

Укладач пише: «Кримінальна справа Василя Стуса – це хроніка боротьби злочинної комуністичної системи з людиною, повної болі та гідності. Ми бачимо громадянина, правозахисника, творчу особистість, який чудово розуміє наслідки своєї «негнучкості» перед каральною машиною. І тим не менше він іде до кінця». Книжка уже витримала багато перевидань; у контексті українського питання, національної свідомости стала, на нашу думку, однією із найважливіших праць десятиліття. Також тут зібрано покази свідків, листи поета з тюрми, спогади рідних та друзів. Читачі мають змогу дізнатися невідомі факти з життя, ув’язнення та загибелі В. Стуса.

Жулинський, Микола Григорович.

Українська література: творці і твори: учням, абітурієнтам, студентам, учителям / М. Г. Жулинський. – Київ : Либідь, 2011. – 1152 с.

М. Жулинський – відомий критик, літературознавець, громадський діяч, професор, академік НАН України. У передмові під назвою «Для кого я пишу? для чого?»  зауважив, що замислював книжку як велику шпаргалку – підручний літературознавчий матеріал із текстами. У виданні вміщено 50 нарисів-есеїв про відомих і малознаних українських митців (серед яких Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Куліш, Л. Старицька-Черняхівська, М. Драй-Хмара, П. Тичина, М. Яловий, В. Стус та багато інших). Автор створив цілісний портрет національної літератури ХІХ–ХХ ст. Особливо цікавим видання буде для тих, хто вивчає чи викладає українську літературу.

Дзюба, Сергій Вікторович.

Заборонений. Історія життя і боротьби Василя Стуса : роман / С. В. Дзюба, А. Кірсанов. – Харків : Фабула : Ранок, 2020. – 176 с.

 

 Цей роман-біографія став справжнім українським  бестселером. У творі змальовано різні перипетії життя В. Стуса, чимало уваги приділено долі останньої рукописної збірки поета. Моє «позакласне» знайомство з ним почалося три з половиною роки тому саме з цієї книжки. Тоді я, учениця  

11 класу, проковтнула її за ніч. Якщо ви шукаєте «легке», цікаве (водночас, пізнавальне) чтиво, то це видання  саме для вас.

Світлини з інтернет-ресурсів
            Матеріал підготувала Марина Горбатюк.