Як українці святкували Новий рік

В усьому світі люди здавна відзначають Новий рік. Новолітування завжди було пов’язане з неповторними, особливими обрядодіями. Українці мають дуже багато вірувань і традицій, адже історія святкування склалася надивовиж строкато. Упродовж багатьох століть наші пращури не з власної волі були змушені відмовлятися від усталених звичаїв, уперше до цього призвела християнізація, масово впроваджена на території Русі київським князем Володимиром Святославовичем (988 р.). 

Новий рік відзначали навесні, тому що саме в цю пору року пробуджується, оновлюється природа. У такому трактуванні є сенс: ми й досі пов’язуємо свято із відродженням природи, швидким приходом весни. Церква зажадала змінити дату – релігійний календар змушував перенести новолітування з весни на осінь. Ламати традиції було нелегко, для цього знадобилося не одне століття заборон і обмежень. 1342 року митрополит Феогностій, на вимогу католицьких церковників, змушений був розповсюджувати суворий циркуляр, згідно з яким мешканців зобов’язували святкувати Новий рік тільки у вересні.

В Європі (під впливом католицизму) початком року вважали січень, а Російська імперія, до складу якої входила частина українських земель, була чи не єдиною країною зі старим літочисленням: щоб уніфікувати розбіжності Петро І запропонував церковникам перенести святкування Нового року на середину другого місяця зими.

Традиційно на січень припадає найбільше свят, це пов’язано не лише з новорічною обрядовістю: зимовий період дозволяв селянам перепочити від тяжкої фізичної, насамперед землеробської, праці. У СРСР офіційний початок року змістився на 14 днів уперед (1 січня), проте церковна традиція відзначення залишилася незмінною, відтак у нас співіснують дві дати.

У переддень Нового року часто ворожили. Популярністю користувалося ворожіння, пов'язане з родючістю. На ніч у дворі залишали стіг жита, пшениці і ячменю; у народі вважали, на якій копиці сіна буде іній, та культура і вродиться найкраще. 

Святкування старого Нового року починалося з вечора 13 січня. Дівчата поодинці чи гуртом обходили сусідів та родичів, щоб защедрувати. Щедрувальницькі звичаї нині нерідко плутають із колядками та посівальниками, натомість це була окрема передноворічна дія, в якій брали участь лише дівчата. Обходячи оселі, вони виконували величальні пісенні тексти господарям, а ті обдаровували їх смачними гостинцями. Один із найвідоміших:

Я дівчинка маленька,
В мене платтячко рябеньке.
Я не знаю ні «аз», ні «буки»,
Тому подаруйте щось у руки!

Передноворічних забав було найбільше у молоді, вони збиралися ввечері в одній з осель – дівчата, потайки від парубків, ішли ворожити, а хлопці, розбившись на невеликі гурти викрадали у них ворота, за які батько мав відкупитися. Тому в ніч перед Новим роком господарі ретельно стерегли обійстя: чим більше пильнував газда, тим азартнішою була спокуса в юнаків; вони вдавалися до найрізноманітніших хитрощів.

Щойно починало розвиднюватися, до осель навідувалися посівальники: якщо напередодні господинями щедрувань були лише дівчата, то тепер таким правом користувалися лише хлопці. Засівати годилося лише житнім зерном (зрідка – пшеничним), інші злакові не використовували. Засівальник мав розбірливо продекламувати поетичну примовку-побажання. Особливо цінувалися оригінальні привітання.

В Україні традиційним святковим символом на Новий рік тривалий час була не зелена ялинка, а «дідух». Виготовляли його з кулів або з першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, окремо обплетених соломинками, ув'язували в пишний вінок. Знизу робили розгалуження, щоб «дідух» міг стояти. Верхівка новорічного вінка нагадувала конусоподібний сніп з колоссям.

 Гілки «дідуха» – за них правили зібрані докупи пучки, що зверху відповідно розгалужувались, – обрамлювали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами, кожен на свій смак. У світлиці його ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову роль він виконував протягом усіх різдвяних свят. Дідух символізував спільного предка.

Джерело фото: thetraveller.com.ua.

За Василем Скуратівським

Ми підібрали невелику добірку книжок, які допоможуть детальніше ознайомитися зі звичаями та традиціями новорічно-різдвяних свят:

Воропай, Олекса.

Звичаї нашого народу : етнограф. нарис / О. Воропай. –  Харків : Фоліо, 2013. –  512 с. –  (Перлини української культури).

Це неординарний опис народно-календарних звичаїв і вірувань українців. Автор використав у нарисах свої записи, зібрані впродовж багатьох років, проаналізував наукову та художню літературу. Праця розділена на чотири частини: “Зима”, “Весна”, “Літо”, “Осінь”.

Книга розрахована на широке коло читачів. Її матеріали можуть бути використані для проведення обрядів, підготовки свят, а також учителями та учнями на уроках з народознавства.

Дорогоцінна енциклопедія українознавства. – Донецьк : БАО, 2009. 288 с. : іл.

Національні традиції українців – це передусім річне коло свят, церковних та сезонних, що наповнювали життя наших предків глибоким змістом. Про неосяжний світ української культури читайте на сторінках цієї книжки.

Видання може бути використане як популярний довідник або як матеріал для пізнавального й цікавого читання. 

Скуратівський, Василь Тимофійович.

Український рік : розповіді / В. Т. Скуратівський. –  Київ : Веселка, 1996. – 238 с. : іл.

Ця книга – своєрідна енциклопедія українського народознавства, яка увібрала в себе багатющий досвід народних спостережень про погоду, розповіді про походження назв місяців, тижнів, днів, про те, коли краще розпочинати і завершувати ту чи іншу роботу. 

Сосенко, Ксенофонт.

Різдво-Коляда і Щедрий вечір : культуролог. оповідь. – Київ : Український письменник, 1994. – 286 с.  

Написана видатним вченим-етнографом і церковним діячем Ксенофонтом Сосенком книга вперше вийшла друком 1928 року у Львові, відтоді її не перевидавали. Матеріал, яким оперує автор, відкриваючи праглибини українського народознавства, викликає нині особливий інтерес у читачів.

Сердечно вітаємо всіх із прийдешніми святами. Бажаємо міцного здоров'я, щастя, миру, злагоди та любові!