неділя, 5 грудня 2021 р.

Ловці вітру// Світло світу Віри Китайгородської

Буде в неділю із неба дивитися Бог

Віра Китайгородська

Сьогодні, у першу грудневу неділю, буковинська письменниця відзначає свою шістдесяту зиму. Відділ абонемента щиро вітає іменинницю! А для того, щоб не повторюватись у побажаннях, поговоримо про саму Віру Микитівну, про її творчість.

Народилась 5 грудня 1961 р. у с. Нагоряни Кельменецького району Чернівецької області.  Мама, Вікторія Андріївна,майстриня народної творчості, вона й передала доньці здатність творити прекрасне.

Письменниця навчалася на філологічному факультеті Чернівецького університету. Із 1997 р. редагувала газету «Буковинське віче», при редакції заснувала «Мистецьку вітальню», де відбувалися виставки, презентації, творчі вечори, зустрічі,  конференції митців та науковців, діячів громадсько-політичних і молодіжних організацій. Започаткувала лекційно-просвітницьку програму про народні ремесла для учнів та студентів. Сформувала музейну експозицію прикладного мистецтва Буковини, підготувала до друку альбом «Буковинське ткацтво. Золотої ниті не згубить». Також письменниця активно займається громадською і правозахисною діяльністю, її перу належать перші в краї публікації про політичні репресії і голодомор на Буковині. Письменниця виступає з оповіданнями та статтями на літературно-мистецькі й громадсько-політичні теми. В. Китайгородська член Національної спілки письменників України та  Національної спілки журналістів України.

Коли поет іде на ви
З журбою, з царською юрбою,
Йому не знести голови,
Лише – вінець над головою.
В. Китайгородська

Перші вірші опублікувала 1972 року в газеті «Наддністрянська правда». У 1986 р. побачила світ дебютна книжка «Виноградна колиска»

Її творчість, зокрема поезія, складна у своїй простоті. У цей святковий день хочу детальніше поговорити про мою улюблену збірку під назвою «Ловіння вітру».


Китайгородська, Віра Микитівна.

Ловіння вітру : поезії різних років / В. М. Китайгородська. – Чернівці : Місто, 2005. – 216 с.

Поезія – річ миттєва, її завжди треба ловити, як вітер (В.Китайгородська)

Не одразу звернула увагу на обкладинку, – і дарма. Чотири. Магічна цифра – чотири сторони світу, чотири пори року, чотири тижні в місяці, чотири стихії (вогонь, вода, земля і повітря). Серце ссавців, зокрема й людини, складається із чотирьох камер. Піфагор казав: «Структура світу базована на потужності чисел».

Цілісність і симетрія картини залежить від кожної незначної, здавалося б, деталі. А посередині цього імпровізованого світу – чотири крила вітряка, який використовує мінливий за своєю сутністю вітер як джерело енергії. Певно, саме ця стихія має найбільший зв’язок із натхненням: невидимі зрушення, що, мовби послання з позамежжя, стрясають підсвідомість Творців. Назва книжки опинилася в епіцентрі незвіданої рухливої павутини, в якій кожен бачить своє. Мені ж бачиться Босх, – можливо, через панорамність його робіт та деталізацію. Усе, що опиняється в полі зору художника, зрештою вплітається у синкретичний простір альтернативної реальности.

"Сад земних насолод" (триптих), І. Босх

Художниця, яка ілюструвала збірку Віри Китайгородської, відокремила кожну з чотирьох частин ледь помітними біло-прозорими лініями, а отже, розкол світу (того архаїчно-долюдського дому) уже відбувся. Принаймні я так трактую. Картина на обкладинці якнайкраще пасує до збірки, бо ж вітер є одним із найважливіших концептів, навіть тоді, коли авторка мовчить. Це багатозначний код, який слід самостійно розшифровувати. Читаючи, спробуйте знайти для себе відповідь на запитання, що відбудеться, якщо все ж вдасться приборкати вітер?


Ніхто не стяв твій перший цвіт
І з терня митру.
Ти був поетом. І твій слід –
Ловіння вітру.
В. Китайгородська

Уривчасті, константувальні фрази, в яких приховано глибокий філософський підтекст. Поети повсякчас перебувають у позачассі та в позасвітті. Вони, маючи необмежену жодними приписами та правилами волю, потребують ще більше, відчуваючи «страсть свободи». Нерідко йдеться про свободу від себе (згадаймо бодай Шевченкове «Думи мої, думи…»).

"Ковчег праведного Ноя" (2000), Т. Покотило

Голос В. Китайгородської бринить, мов натягнутий нерв епохи, в яку вона все ще вірить, але яка нерідко встромляє голки в Ахіллесові пяти розуміння реалій:

Ми вийшли з зон.
Ми вже не там?
Ми будем плакати на волі?
Ми будем гладити руками
Свої могили і тополі.
 
Ми будем падати в траву,
Колоти серце на шипшину,
Співати мову вікову
Своїй доньці, своєму сину?
 
Ми вийшли з зон.
Не всі, не всі.
Ми там – під заростями глоду –
Через тернини, по росі
Пустили квіти на свободу.

Попри недосконалість світу, попри його (подекуди) зачерствілість і грубість, поетеса все ж вміє бачити більше хорошого: авторці не відібрало мови для опису прекрасного – чи то величного, чи майже непомітного для людського ока. На терезах добра і зла все ж перемагає добро:


Життя відміряло без стуку
По жмені цвіту і ягід,
По айстрі – на любов і муку,
По рясту – на зелений слід.
 
Щоб народитися на волю
І мати слово не з казни,
І мати Бога, слави й болю –
Свого! Свого! Не з чужини.
 
Не на позиченій кареті,
Не в безшелесній мерзлоті…
На чорнобривцевій планеті,
Де в бджіл черевця золоті.

Лірична героїня має велику силу не піддаватися спокусі відступництва, не планувати втечу заздалегідь. Основою її світів є людиноцентризм – невичерпний, саможертовний, добровільний. Поезія Віри Китайгородської наскрізь філософська, –  і то не приховані натяки на власну позицію, не опосередковане висвітлення поглядів на ту чи іншу онтологічну (себто буттєву) проблему.

Основні сфери буття

Вона не знає невпевненого шепотіння – говорить голосно і чітко, у її словах відлунює мужність одвічного воїна поряд із ліризмом прадавньої Берегині людського роду: ніжної жінки, яка перетворюється на левицю, коли цього вимагають обставини:

Я не плачу, вчителю, давно,
Плаче тільки курка в підворітні.
 
А мене навчили брати альт,
Коли терням штрикають у груди,
Відточили серце на базальт,
І воно теленькати не буде.

Скількох пережитих досвідів коштують ці рядки?
Людина людині суддя, цензор, адвокат, наглядач, добродій, ... Мусимо пильнувати себе, бо часом штучно витворюємо тих, хто згодом перетворюється на жорстоких катів:

Коли тобі кажуть: «Збирайся на суд»
І вяжуть запястя шворками,
Іди, не спиняйся, але не забудь:
Ти – виліпив суддів руками.

Але!

Коли тобі кажуть: «Збирайся єси,
Пора тобі безвістю бути»,
Іди і дорогою в Бога проси
Цим суддям віка і спокути.

Сьогоднішня ювілярка – із покоління, яке входило в літературу в 80-х роках минулого століття. На початках у творчості багатьох молодих письменників можна було виявити чимало спільних рис, зокрема заглибленість у соціальну проблематику; спроби самоусвідомлення, самопошуку не лише на особистому рівні, а й на етнічному, національному; порушення табуйованих тем, що пов’язані з історією та героїчним минулим України; релігійні алюзії; індивідуально-людське переважає над колективним; еротизм (тотожний до естетичної категорії краси); образ малої Батьківщини (рідного села, містечка) як теплий спомин; створення нової, притаманної вісімдесятникам, авторської мови; присвяти діячам культури. Нині усі письменники йдуть своїми шляхами: не лише у змістовому, а й у формальному плані. Творчість В. Китайгородської – явище унікальне, хоча, беззаперечно, вписане в контекст сучасної буковинської літератури.

Їй вдалося зберегти у душі світло власної Правди, яка, мов провідна зоря, осяює життєву путь на кожному роздоріжжі. Нам лише залишається побажати міцного здоров'я і невичерпного натхнення. З ювілеєм!

Використано матеріали з інтернет-ресурсів

Марина Горбатюк

Немає коментарів:

Дописати коментар